Премудрість Божа - Софія

Частина 7

 

Історія Православної віри на Західній Україні

 

Православ'я прийшло на Червону Русь, як називали Галичину в до монгольський період, завдяки Хрещенню Київської Русі землі за князя Володимира. Перші християнські громади з’явились в цих краях ще до часів діяльності св. Кирила і Мефодія, Вчителів словенських. Уже в XI столітті землі Галичини і Волині входили до складу Володимиро-Волинської єпархії Української Православної Церкви. У XII столітті з її складу була виділена самостійна Галицька єпархія а в XIII столітті - Луцька, Перемишльська і Угровеська (Холмської) єпархії, також були частиною православної Київської митрополії. Жоден зі збережених до наших днів історичних джерел нічого не згадує про будь-яких латинських місіонерів, що діяли на цій землі.

 

Галицька земля була найбільш схильна до політичного і культурного впливу своїх західних сусідів - Польщі та Угорщини. Однак при безсумнівному впливі Заходу на суспільно-політичні відносини, Галичина залишалася вірною Православ'ю. Літописи зберегли чимало підтверджень цьому. Волинське князівство в XII-XIII ст. нерідко захоплювали польські або угорські вельможі. Але всякий раз галичани скидали іноземне ярмо і відроджували свою державність. Причому, однією з головних причин народного обурення проти чужинців була спроба встановити католицизм на цих землях.

 

Перші католицькі храми на території Галицько-Волинського князівства з'явилися лише у 2-й половині XIII століття - через майже три століття після зведення перших православних церков Червоної Русі. Причому, положення латинян в Галичині тоді було більш, ніж скромним: їм дозволили звести лише два костели у Львові. Один призначався для німецьких купців і ремісників, інший - для Констанції, доньки угорського короля Бели, яка стала дружиною галицького князя Лева Даниловича. До релігійних і національних меншин в Галицькій Русі тоді ставилися цілком шанобливо, будь то прибулі із Західної Європи католики чи вірменської церкви, всім їм дозволялося будувати власні храми.

 

У XIV столітті після монголо-татарської навали, Галицько-Волинська земля поступово починає занепадати. Спочатку Волинь була завойована Литвою, потім Галичина, захоплювалась поляками та угорцями. Згасає династія нащадків славного князя Данила Романовича Галицького. Останнім в ряду самостійних галицьких князів став його нащадок по жіночій лінії - польський князь Болеслав Мазовецький, який прийняв Православ'я з ім'ям Юрій. Однак цей державець буквально наповнив Галичину поляками і німцями, був покровителем різних католицьких орденів, дозволяючи їм створювати свої монастирі в Червоній Русі, потім проти Болеслава-Юрія була складена змова, і князь був отруєний галицькими шляхтичами.

 

У 2-й половині XIV в. вкрай ослабла від іноземних набігів Галицька земля була завойована польським королем Казимиром III. Однак щоб уникнути народних виступів проти нової влади, Казимир був змушений обіцяти галицьким русинам зберегти автономію їх землі в складі Польського королівства і недоторканність православного віросповідання. Але одночасно з польським завоюванням в Галичині починає активно насаджуватися католицтво. Протистояти цьому тут було набагато складніше, ніж в Литовському князівстві, яке на 90% складалося з руських земель. Православне населення Галичини, включеної до складу Польської корони, виявилося в набагато більш скрутному становищі релігійної і національної меншини. Це особливо проявилося при королі Владиславові II Ягайлу, який ввів в країні закони, які дискримінували православних. Православна знать не допускались до придворної і військової служби, городянам - в магістрати, ремісникам - в цехах. Показання православного свідка в суді в розрахунок не бралися. Частина православних храмів, монастирів і церковних земель за постановою короля-католика була конфіскована і передана католицькій церкві. На території колишнього Галицько-Волинського князівства в 1361 р були відкриті Львівська та Галицька римо-католицькі єпархії. У 1390 р до них додалася Перемишльська, а в 1428 г. - Луцька. Пам'ятником діяльності католика Ягайла донині є кафедральний костел в Перемишлі (нині Пшемишль, знаходиться на території Польщі). Раніше це був православний кафедральний собор, побудований в XIII в. Данилом Галицьким. Відібраний Ягайлом на користь католиків він став кафедрою місцевого латинського єпископа. Особливо важким було становище селян Галичини, яких насильно примушували до переходу в католицизм.
        Незважаючи на насильство і дискримінацію успіхи католицької пропаганди на українських землях довгий час були незначні. Наприклад, в Київській католицької єпархії через 100 років після її заснування було побудовано всього лише 7 костелів. У Великому князівстві Литовському до середини XVI ст. існувало близько 700 католицьких парафій, тоді як православна Київська митрополія до кінця XVI століття налічувала понад 10 тисяч православних парафій. В Галичині, і в Литві католицькі правителі забороняли своїм православним підданим будувати нові храми і навіть ремонтувати старі. Остаточно ця заборона була затверджена королем Казимиром IV Ягеллончиком на прохання його сина прихильника католицизму королевича Казимира, пізніше канонізованого Римом.

 

У 1439 році на Ферраро-Флорентійському соборі унія з Римом була укладена грецькими ієрархами і передостаннім візантійським імператором Іоанном VIII, які сподівалися отримати військову допомогу католицького Заходу в боротьбі з турками. Але, Константинополь впав, так і не отримавши від Папи Римського підтримки,. Греки від унії незабаром відреклися. Але її вирішив використовувати в своїх інтересах польський король Казимир IV, який мав намір тим самим провести релігійну уніфікацію своїх підданих. Однак ні галичани, ні жителі Литовської Русі унії не прийняли. І навіть присланий з Рима уніатський митрополит Київський Григорій Болгарин, зважаючи на опору пастви був змушений повернутися в Православ'я.

 

Але на цьому спроби примусити православних українців до прийняття католицтва не припинилися. Особливо тяжким став релігійний гніт з боку католицької влади в Галичині на початку XVI століття. Незважаючи на те, що в 1509 р король Сигізмунд I дарував митрополиту Йосипу Солтані право іменуватися митрополитом Київським і Галицьким, у Першоієрарха Православної Церкви Західної України фактично відібрали можливість управляти православними парафіями Галичини, і призначати сюди свого намісника. Король передав право поставлення намісника римо-католицьким архієпископам Львівським. Причому, сам Сигізмунд I в своєму універсалі аргументував цей крок як турботою про притягнення православних в лоно Католицької церкви: «щоб "схизматики" Галичини скоріше могли бути прилучені до "істинної віри"».
Проте, корінне населення Галичини продовжували зберігати вірність Православ'ю. Однак православні українці, як селяни, так і шляхта, жили в основному в сільській місцевості. Тому окатоличення Галичини відбувалося в цю пору, головним чином, завдяки містам. Тут православні міщани опинилися в меншості, так як завдяки привілеям релігійного і національного характеру галицькі міста і містечка були заселені в основному поляками і німцями. Навіть євреї мали в них більше прав, ніж українці. Українці, подібно іудеям в Римі, були змушені жити в суворо визначених кварталах-гетто. З того часу і донині у Львові і багатьох інших містах Західної України збереглися вулиці з назвою "Руська" - місця колишньої дозволеного поселення українців. Православні городяни піддавалися особливо сильній дискримінації. Навіть призначення православного священика на міський прихід залежало від католицького магістрату. Православним священикам не можна було ходити по місту в одязі або в єпитрахилі. Тіло померлого православного городянина священик не міг проводжати на кладовищі в службовому одязі, із дзвоном і свічками: священик повинен був йти за труною як приватна особа.

 

До 1530-х років становище православних Галичини стало майже критичним. Цьому сприяло прагнення римо-католицького архієпископа ставити митрополита намісником над православними парафіями свою людину. Православні  своєю чергою також намагалися вплинути на вибір кандидата в наступники. Вони зверталися до короля з проханням поставити намісником кандидата, який би діяв на їхню користь. Причому, король Сигізмунд I і його дружина Бона Сфорца не цуралися приймати від православних прохачів хабара у вигляді сотень волів. Незаперечний аргумент подіяв, і король дав згоду на поставлення намісником ревного захисника Православ'я Макарія Тучапського. Так у Львові була відроджена православна архієрейська кафедра, перша знаходилася в Галичі, і з'явився перший "єпископ митрополії Галицької, владика Львівський і Кам'янець-Подільський".

 

 

 

 

Кафедральний костел у Львові (побудований в XIV ст. На місці православної церкви).

 

 

Собор св. Юра у Львові. Зведений уніатами в XVIII в. на місці кафедрального храму православних єпископів Львівських.

 

У його крипті донині покоїться прах Гедеона Балабана і інших православних архієреїв.

 

У Львові тоді було 9 православних храмів. Резиденція єпископа знаходилася поблизу кафедрального Свято-Юрського собору, побудованого в XIV столітті на місці чернецького подвигу і смерті князя Василя Романовича Волинського (в чернецтві Василіска), рідного брата князя Данила Галицького. Аж до середини XVIII століття зберігалася під Свято-Юрський горою печера, в якій підв’язався святий князь-чернець: в 1765 році її засипали за наказом уніатського митрополита Лева Шептицького, щоб припинити народне шанування мощі православного святого. Сам древній Свято-Юрський храм простояв також до середини XVIII століття, коли був знесений і замінений при митрополитів-уніатів Опанаса і Лева Шептицьких помпезним собором в силі рококо, більш відповідним, на їхню думку, новому греко-католицькому характеру Львівської архієрейської кафедри. Проте як і раніше Свято-Юрская гора зберігає в своїх надрах святі мощі православного князя Василя, а в крипті під головним храмом знаходяться поховання православних Львівських владик, починаючи з Макарія Тучапського. Є серед них і могила єпископа Гедеона Балабана - того самого, який в кінці XVI століття спочатку долучився до змови західноукраїнських православних єпископів, котрі вирішили укласти унію з Римом і підкоритися Риму, а потім рішуче порвав з унією і став одним із захисників православної віри. Останні поховання православних архієреїв в Свято-Юрського соборі відносяться до 2-ї половині ХХ століття, коли храм був кафедральним собором Львівської єпархії Української Православної Церкви.

 

Після укладення Берестейської унії 1596 р православні віруючі Галичини протистояли спробам польських влади примусити українців до переходу в католицтво. Протягом усього XVII століття у Львові і прилеглих до нього землях не з'явилося жодного уніатського храму. Місто стало одним з найбільших центрів Православ'я в Речі Посполитій. Тут діяло знамените Успенське братство, при якому існували друкарня і духовна школа. Про те, яким великим було значення галицької столиці в справі відродження Православ'я на західноукраїнських землях, свідчить і факт поставлення тут на Київську митрополію святителя Петра Могили. Протягом усього XVII століття Львівська єпархія зберігала вірність Православ'ю. У 1676 році царська влада заборонила православним українцям мати зносини з Східними Патріархами і виїжджати за межі Польського королівства, братствам було наказано визнати над собою владу місцевої єпископів і відмовитися від права ставропігії. Польський уряд зважився остаточно покінчити з православ'ям на Галичині, влада підібрала кандидатів на православні архієрейські кафедри з числа неоголошених прихильників унії, з тим, щоб вони з часом оголосили про перехід своїх єпархій в католицтво. В результаті таємні уніати Інокентій Вінницький і Варлаам Шептицький зайняли Перемишльску і Холмську єпархії відповідно, а їх спільник Йосип Шумлянський став єпископом Львівським і навіть був королівським указом призначений "адміністратором", тобто провідникам усіх православних єпархій Київської митрополії, розташованих на території Речі Посполитої. Всього за два десятиліття активних дій по розвалу Православ'я єпископи-ренегати привели церковне життя Галичини в такий стан, що тут вже без насильства можна було оголосити про перехід в унію, що Шумлянський і зробив від імені Львівської єпархії в 1700 р. Однак навіть в такій безвихідній ситуації продовжувало боротьбу за Православ'я Львівське Успенське братство. Щоб відслужити в братській церкві архієрейським чином католицьку обідню, Шумлянський з'явився сюди з загоном озброєних поляків, які виламали в храмі двері. Але навіть і після цього братство не скорилось. Його опір унії тривав до 1708 року: здатися православних змусило цілковите розорення Успенського братства, вимушеного в 1704 році сплатити облогу шведському королю Карлу XII гігантську контрибуцію - 120 тисяч червінців.

 

 

 

Відібрані в православних Свято-Онуфріївський монастир у Львові. Заснований православними ще за часів Галицько-Волинського князівства, в XIII столітті, обитель була відбудована великими ревнителями православ'я князями Острозькими протягом XVI століття.
          Схожа доля спіткала Крехівського і Унівського монастиря поблизу Львова, в останньому трудився духовний письменник Західної України Іван Вишенський, твори якого вплинули на Івана Франка, як борця за справедливість.

 

Франко написав дисертацію, що стосувалася творчості Вишенського. Ця дисертаційна робота вийшла окремою монографією «Іван Вишенський і його твори» в 1895 р. у Львові. До аналізу творчості Вишенського Франко звертався в своїх інших працях наукового характеру. Зрештою, в 1900 р. він опублікував збірку «Із днів журби», до складу якої ввійшла поема «Іван Вишенський».

 

 

 

Духовний подвижник Іван Вишенський жив і здійснив духовний подвиг
 коли православний український народ терпів гоніння, закривали православні церкви, 
змушували прийняти унію. 
- Так, багато води утекло з цього часу, і люди забули свою історію, 
а замість неї вчать видумані та перекручені на свій лад історичні події, які не об’єднають
 а розколюють український народ як писав про Унію Іван Франко. 

 

 

 

 

 

ЧОМУ МИ ПРАВОСЛАВНІ

 

 

 

Зміна закону - дорогу Содому і Гоморру.

 Частина 8

 

  Коли час наблизиться до пришестя антихриста, розум людей затьмариться від пристрастей плотських, і все більш посилюватиметься безбожність і беззаконня. Світ тоді стане невпізнанним, зміниться вигляд людей і не можна буде ясно розрізняти чоловіків від жінок, завдяки безстидству в одязі і формі волосся голови. Ці люди здичавіють і будуть жорстокими, подібно звірам, через спокуси антихриста. Не буде поваги до батьків і старших, любов зникне. Пастирі ж християнські, єпископи і священики, стануть чоловіками марнославними, зовсім не будуть відрізняти правого від лівого. Тоді мораль і звичаї християн і Церкви зміняться. Скромність і цнотливість зникнуть у людей і будуть панувати розпуста та розбещеність. Брехня і грошолюбство досягнуть вищої межі, і горе нагромадженим скарбам. Блуд, перелюбство, розбещеність між чоловіками , таємні справи, крадіжка і вбивство стануть панувати в суспільстві.

 (Преп. Ніл  Афонський Мироточивий XVI століття).

 

Ми часто думаємо про нашу мізерність до всього, що до нас ніякого діла не мають і що ми нікому не потрібні, що нам самому всього доводиться  досягати в житті. Насправді це не так, кожна людина дорога в очах Господа, вона має велику цінність для Нього і Він бореться за неї, стараючись вивести її на праведний шлях. Проходячи земний шлях, людина повинна робити свій вибір між добром і злом. Господь завжди рядом, щоб допомогти їй. Вибираючи добро, душа людини проходить преображення, набуває властивості і спосібності  щоб розпізнавати добро і зло, через що вона починає думати духовно, бачите те, що вона раніше не помічала, розуміти те, що раніше для неї було не зрозуміле, входити в двері, які раніше для неї були зачинені. Тим самим людина відкриває собі шлях в входження в Царство Боже.

 

Все це можливо але потрібен вибір самої людини, Бог не може змусити людину йти цим шляхом, він не може змусити людину щоб вона любила Його. Бог хоче щоб людина не була Його рабом, яка бездумно, наче робот виконує Його накази і Заповіді, Бог хоче, щоб людина називала Бога своїм Отцем і любила Його як Отця, вважаючи себе сином. І лиш той, хто має страх Божий чує голос Божий і йде за ним, бо любов до Отця Небесного йому найдорожче всього в світі.

 

Але шлях цей, який веде в Царство Боже не є легким, він тернистий, гіркий і повний різних спокус і оман, якщо бісам не вдається спокусити людину на початку, то багато падають на спокусах слави, неправдивої святості, оману. Впадаючи в оману неправдивої святості, людина починає дозволяти собі те, що вважається великими гріхами, поклоняючись кумирам і, впадаючи в розбещеність через перелюб.

 

 

 

 

 Господь казав вивчати Закон а не міняти Його, а католики гоняться за масовістю, тому в Законі другу Заповідь « Не сотвори собі кумира» і сьому Заповідь «Не чини перелюб» вони відмінили.

 Закон не можна відміняти бо цей Закон отримав Мойсей від Бога. Зміна будь якого Закону є зневажання Бога, і приведе до ще більшого беззаконня, до ще більшого блуду чим переповняється пекло. Бо в законі не чини перелюб говориться, про смертні гріхи, які гублять душі людей.

 Коли ми виправдовуємо гріхи, то ми не розкаємось в своїх злочинах, тоді немає розкаяння і покаяння, яке веде до очищення душі.

 

 

 Друга Заповідь «Не сотвори собі кумира».

 Для всіх людей, живущих на Землі, католицькою церквою нав’язується кумир папи римського, як намісника Бога на землі. Тому, щоб вірні католики церкви не вагалися і не роздумували над кумирством папи римського, друга заповідь Бога була відмінена.

 В католицькому катехизмі написано: «Папа Римський є найпершим єпископом усього світу; він є намісником Христа на Землі; він керує усією Христовою Церквою; він є отцем усього світу; він є пастирем усіх християн; понад Ним, понад папою Римським, немає в усьому світі нікого першого між людьми, нікого старшого».

 Очевидно що друга Заповідь Бога – Отця « Не сотвори собі кумира» заважає плану католицької церкви.

 

 

 Сьома заповідь «Не перелюбствуй».

 В останні часи гріх перелюбу став найпоширеніший в світі, його спокуси рекламуються у фільмах, піснях, книжках та майже в всіх сферах життя, рекламах, радіо, телебачення, інтернет.

 Все частіше в новинах оповіщають скандали сексуального насильства в католицькій церкві такі як:

   « В Німеччині з 1946 по 2014 рік жертвами сексуальних домагань з боку священнослужителів католицької церкви стали понад 3600 осіб. Про це пишуть журнал Der Spiegel і газета Die Zeit, з посиланням на результати дослідження, які перебувають в їхньому розпорядженні, проведеному за дорученням Конференції католицьких єпископів, передає Deutsche Welle».

 «Дві колишні католицькі черниці покинули монастир, щоб одружитися. Їх звела віра, проте саме любов надала їм мужності для того, жінки прийняли непросте для себе рішення відректися від богопосвячених».

 «Польський священик католицької церкви і теолог Кшиштоф Харамса, публічно заявив про свою гомосексуальність, виступив з гнівною критикою на адресу Ватикану. У листі до папи римського Франциску Харамса звинувачує католицьку церкву в тому, що вона зробила життя мільйонів католиків-геїв пеклом. Він критикує Ватикан за лицемірство при засудженні гомосексуальності, посилаючись на те, що серед самих католицьких священиків чимало геїв. (ВВС NEWS)».

 «Один з головних католицьких екзорцистів (священик, який виганяє диявола з людини) – отець Габріель Аморт – стверджує, що у Ватикані оселився диявол.
Як повідомляє Times, екзорцист зазначає, що у Ватикані розгорнулася боротьба за владу, "кардинали не вірують в Ісуса Христа, а єпископи мають зв'язок із дияволом", наслідок цього час від часу відбуваються скандальні випадки про розтління і розпусти у Католицькій церкві.».

 

«Якщо людина гей  вона шукає Бога і має добру волю, то хто я такий, щоб його судити?» (Папа Франциск)

 Кардинал Джордж Пелл, визнаний винним у педофілії повідомляє Вільний Світ «Vrije Wereld». (Kardinaal George Pell schuldig bevonden aan pedofilie).

 12 грудня 2018 кардинал Джордж Пелл в Австралії був визнаний винним в сексуальному насильстві над двома неповнолітніми хлопчиками.
Як зазначалося раніше, Ватикан є найбільшим посередником (педофільних) злочинів у світі.

 
 

 Цей список повідомлень можна продовжити і він буде досить великим, та не будемо углиблятись і насміхатись над людьми, які по суті гинуть. Йдеться мова не про осудження грішників, а про осудження самого гріха.

 Коли ми лояльно будемо відноситись до того чи іншого гріха, то гріх в нашому житті вже не буде мати статусу такого. А через деякий час він захопить наш розум і наше серце і ми і наші діти, внуки будуть рабами цього гріха.

 І гріхи не будуть осуджуватись і люди не будуть боротись з ними, а навпаки будуть вихвалятись ними як достоїнствами, як в Содомі і Гоморрі.

  «І побачив Господь [Бог], що велике розбещення людей на землі». (Буття 6/5).

 «По плодах їхніх пізнаєте їх». (Матфія 7/16).
Інквізиція, індульгенція, непогрішимість папи – все це омана яка привела до втрати істини і християнкою віри і правильного вчення. І в угоду грішникам, які не хочуть боротись зі своїм гріхом міняють Заповіді Божі.

 Це свідчить не тільки порушення Закону а свідчить про утрати віри у тих хто вирішив змінити підмінити Христа на антихриста.

 Це закономірність, один гріх відкриває двері іншим гріхам і зупинити, стримати напір буде важко.

 Людство не помічає як впадає в спокуси і підміняються пріоритети, тільки тоді коли гріх захоплює розум і серце, коли приходять війни, хвороби і смерть, лиш тоді люди починають розуміти що значить гріх, і до чого він приводить.

 «Господь є Істина, а  істину неможна змінити»

 «Господь є Життя і коли ми віддаляємось від Господа ми віддаляємось від власного життя в безодню»

  Фізична близькість осіб, які не перебувають у законному шлюбі називається перелюбом і блудом.
Уже в Старому Завіті було сказано: «Не чини перелюбу» (Вих. 20:14; Втор. 5:18).

 І Господь Ісус Христос казав: «Я говорю вам, що всякий, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці» (Мт. 5:28).

 Навіть бажання перелюбу вважається гріхом, а тут відміна цілої заповіді. Закон треба вивчати а не відміняти, не минати а ні крапки, а ні коми, як писав Тарас Шевченко.

 Всім відомий приклад де в залежності стоїть кома, речення міняє протилежне значення:

 - Стратити неможна, помилувати.

 - Стратити, неможна помилувати.

 Якщо одна кома таке витворяє то, що можна сказати про відміну цілої Заповіді?

 Хтось може заперечити, що сьома Заповідь  «Не перелюбствуй» була вставлена в дев’ятій заповідь католицького народного катехизму «Не пожадай жони ближнього свого».

 Але це зовсім інша десята Заповідь «Не бажай дому ближнього твого; не бажай дружини ближнього твого, [ні поля його,] ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, [ні всякої худоби його,] нічого, що у ближнього твого».

 Перелюб це гріх не тільки з дружиною ближнього, він включає Содомські гріхи; перелюб з однією статі, з тваринами, з малолітніми дітьми.

 Опираючись на Заповідь Нового Завіту, «Не осуджуй», католики відмінили другу Заповідь Старого Завіту, «Не створи собі кумира» і сьому «Не чини перелюб».

 Очевидно це не спроста, щоб виправдати  злочин треба всього-на-всього змінити Закон.

 Духовні закони не писані; ні католиками, ні православними, ні іудеями. Вони встановлені Богом, який Вдосконалений і знає цінність цього Закону. Це не бажання обмежити людину а структура яка скріплює фундамент Всесвіту, ніхто навіть Янголи не можуть порушувати його, бо на цьому стоїть Світ, який створив Бог. Порядок і виконання кожного своїх обов’язків, інакше світ стане темрявою і буде знищений самим собою. Тобто людина ознайомлена з цим законом фізично через Мойсея, і духовно через свою совість. Вибираючи Закон, людина оберігає свою душу і робиться наслідником Царства Божого.

 Дитина народжена сліпо довіряється своїй матері і батькові, які оберігають її життя, лиш згодом вона починає розуміти, що не все корисно їй те, що їй хотілось, що могло привести до її загибелі.

 Дорослі люди часто забувають, що вони духовні і богоподібні, і що їх відрізняє від тварин. І нехтуючи духовними Законами, вони робляться подібно тваринам, тому Закон Божий тільки попереджає про небезпеку, пастку, яку приготовили, ті що штовхають людину в протидію або виправдовуючи той чи інший гріх.

 На землі люди народжуються, і тому необхідна ця енергія для продовження життя на землі. Чому акцент в християнстві робиться про непорочність Діви Марії?

 Тому що при чистоті народжуються сини і доньки божі, які спосібні пізнавати Закон Божий і його тлумачити.

 Якщо забруднити похіттю, блудом і перелюбом людину, то звідси ми не зможемо народжувати духовних дітей, а гріх похіть і  блуд будуть передаватись з покоління в покоління. Честь і совість, чистота душі, цнотливість, милосердя все це вже не стає достойним поваги, а матюки і словоблуд, осквернення, блуд, перелюб, пихатість, надмірність все це входить в наше життя як норма нашої поведінки. Тому не слід звинувачувати Бога в тому, що ми нещасні, що наші керівники нас обманюють, сини попадають в рабство, а доньки робляться повіями.

 Якщо і ходять до храму але через свої забруднені помисли ніколи не очищаються і не находять Бога в своєму серці.

 Одна жінка вважала себе дуже віруючою людиною, ходить в греко-католицьку церкву, читає молитви щодня, ходить на прощу. Але вона,  будучи віруючою отримувала свого брата інваліда, і для нього наймає куртизанок, чиї гріхи потім вимолює в церкві, і знову повторює цей гріх, бо природа брата вимагає своє. Не знаю чи її наставник так напоумив, чи вона сама так вважає, що таким чином очищує гріхи повій, себе і брата.

 Люди хочуть мати Бога на Землі, чути Його, бачити Його, керуватись Ним. Але досягнути такої висоти могли тільки великі православні святі, вірніше кажучи Богоугодники. Часто буває так, що демони являються людям в вигляді світлих янголів і Христа, тільки досвідченні духовні особи можуть розпізнати істинного Христа від неправдивого. Тому православне вчення наставляє віруючих не шукати явних ознак святості і явлень, бо це спокуси диявола, все що потрібно віруючому - це його хрест, бачити свої гріхи, смирення і покаяння.

 В католиків навпаки, вони шукають святості, і тому багато віруючих попадають в оману. А коли вони самі в омані, той не дивно що вони вірять в оманливу святість інших, тому легко довіряють постановам католицької церкви, які суперечать Закону Божому.

 Був такий старець Микола Гур’янов, до нього приїжджало багато людей за духовною порадою і підтримкою. Часто приїжджали і такі, які хотіли очиститись від бісівської влади, одержимі бісами.

 Під час молитов біс з однієї жінки почав кричати:

 «Ненавиджу православних!

 Ненавиджу!

 Сама противна віра православна, інші всі віри  в пекло підуть!

 Нехай в пекло ідуть, нетреба їм знати правди.

 Нехай гинуть, в пекло їх, в пекло.

 Чоловічу одежу носять жінки і думають красиві.

 Всі підете в пекло, всі відповісте перед Богом».

 Слід зазначити що Православне Передання часто основується на одкровеннях які були відкриті Господом духовним старцями і святими, передається як письмово так і усно. Більшість з них мали духовний дар прозорливості, це особливий дар божий. І, звісно, пропустити оманливе вчення, або його передавати іншим як одкровення вони не могли, бо все пропускалось і просіювалось через дар іншими духовниками. Адже йде мова про спасіння душі, як своєї так і тих кого вели старці. Легковажність і байдужість по цих питання приводить тільки до загибелі.

 В католиках відкинуті одкровення старців, а вся увага направлена на постанови і рішення папа римського як наступника бога на землі. Очевидно, в дійсності, не маючи дару прозорливості, і не будучи святими, папи римські приймали не духовні постанови і рішення,  а правильно буде сказати політичні, щоб утримати владу свою і вплив на людей і королів. Тому і звідси все вчення католицької церкви і постанови є світськими і оманливими.

 Папа римський Франциск нагрудний свій хрест ховає його при зустрічі з равинами в спеціальну кишеню, видно не хоче Христом образити іудеїв. Він належить до ордену єзуїтів, як він сам про себе свідчив.  Орден єзуїтів скоріше шахрайська організація, ніж духовна. Вона займається тим, що під виглядом християнського милосердя входить в довіру королівських і приближених до них заможних людей, та багатих вдів, щоб здирати з них гроші, а коли гроші в них закінчаться, то безпощадно проганяти їх. Це все записано в їх статуті, за що вони переслідувались і виганялись з різних країн.

 В бесіді з журналістом-атеїстом Еудженіо Скальфаро папа римський Франциск заявив, що пекла не існує. Про це повідомляє газета La Repubblica.
«Ті, хто покаявся, отримують від Бога прощення (...). Ті ж, хто не покаявся, не можуть отримати прощення [гріхів] і просто зникають. Ада не існує, існує лише зникнення грішних душ », - наводить журналіст видання слова понтифіка.

 До нього Павло II заявляв про теж саме:
Під час свого щотижневого звернення у Ватикані до аудиторії в 8500 людей 28 липня 1999 року папа Іван Павло відкинув існування буквального фізичного пекла як місця вічного вогню і вічних мук. Папа сказав, що пекло - це, скоріше, відділення, навіть в цьому житті, від радісного спілкування з Богом.

  «Папа може змінити божественні закони, так як він наділений не людською, а божественною силою». Католицька енциклопедія за 1913 рік (Т. 6. стр. 48).

 Одже католицькою церквою ставиться під сумнів Святе Письмо, про існування пекла, а значить і немає бісів і демонів. Про це заявляли більшовики реформатори нової анти христової релігії, які масово розстрілювали людей, священиків і монахів. Про це Служба новин релігії повідомила, що, схвалена Ватиканом стаття, опублікована в єзуїтському журналі «Civilta Cattolica», висловила згоду з цією заявою папи.

 Для бісів і демонів влаштовує така позиція, якщо їх немає, то не слід боятись пекла і можна собі дозволяти все що душі завгодно а потім покаятись і очиститись.

 Душа забруднена нечестю робиться неспосібна розкаятись і покаятись, тому така позиція може влаштувати тільки бісів, які мають владу над людьми через ті, чи інші гріхи. Коли людській розум засліплений неправдою, то він не спосібний відрізнити істини, від неправдивого вчення, він буде стверджувати те, що потрібно ворогу людини для її загибелі, а не спасіння.

 По всьому світу в останні часи є воскресіння мертвих в різних народах і різних віросповідань. Вони свідчать про існування пекла та Царства Божого, що їм показував Господь і наказував свідчити, щоб люди на землі не грішили а покаялись, щоб не попадати в пекло. Бо гріхи переповнили землю і пекло вже переповнилось грішниками. Одне з таких одкровень отримала і Анжеліка Замбрано:

 «Потім Господь відніс мене в те місце, де була дуже відома людина. Раніше я була двоєдушності християнкою і думала, що після смерті людина потрапляє на небеса; що той, хто проповідує перед натовпом, також відправиться на небеса, але я помилялася. Коли помер папа Іван Павло II, мої друзі і родичі говорили мені, що він на небесах. По всіх телевізійних каналах, газетах і в інших джерелах інформації говорилося: «Папа Іван Павло II помер і спочиває з миром. Зараз він радіє разом з Господом і ангелами на небесах », і я все це вірила. Але я тільки обманювала себе, тому що побачила цю людину в пеклі. Я подивилася на його обличчя, і зрозуміла, що це Іван Павло II! Господь сказав мені: «Поглянь, Дочка, це папа Іоанн Павло II. Він знаходиться в пеклі і мучиться, бо не розкаявся».

 Але я запитала: «Господь, чому він тут? Адже він проповідував в церкві ». Ісус відповів: «Дочка, жоден розпусник, чи нечистий, або зажерливий, що він ідолянин, або брехун не має спадщини в Моєму Царстві». (Еф 5: 5). Я відповіла: «Вірю, що він осуджений справедливо, але я хочу знати, чому Іоанн Павло II тут, адже він вчив безліч людей!» Ісус відповів: «Так, Дочка, він розповідав багато про що, але ніколи не говорив правду; таку, яка вона є насправді. І пастор, і його паства знали цю правду. Замість порятунку він вибирав гроші і не вчив тому, що пекло існує. І тепер він тут ».

 Передання Православної Церкви передає нам безцінний досвід, щоб ми не в падали в сіті які приготовили нам біси, що ловлять душі людські щоб ними переповнити своє пекло. Одним з таких прикладів Православного Передання є записано в Києво-Печерському Патерику про життя преподобного Ісакія Печерника.

 Чернець Ісакій, хоч був багатим але роздав своє майно і поступив в Коєво-Печерский  монастир,де став затворником і проводив суворе постриг. Зачинився в печері, в невеликій келії, на чотири лікті, і тут молив Бога зі сльозами. Їжею ж йому була одна просфора, і то через день, і пив мало води.

 Приносив ж це йому великий Антоній і подавав у віконце, куди рука ледь проходила, і так брав він їжу. І в такому житії провів сім років Ісакій, не виходячи назовні, не лягав на бік, але сидячи спав, потроху.

 Одного разу, як завжди, коли настав вечір, він став класти поклони і співати псалми, і так до півночі, і, втомившись, сів на сидіння своє. І коли він сидів так, як завжди, свічку погасивши, раптово засяяло світло в печері, як від сонця, такий, що міг засліпити людину. І підійшли до нього двоє юнаків прекрасних з обличчями осяяні, як сонце, і сказали йому: «Ісакій, ми - ангели, а ось іде до тебе Христос з ангелами». Ісакій встав і побачив натовп, і обличчя їх були яскравіше сонця, а один серед них світився яскравіше всіх, і від нього промені виходили. І сказали йому: «Ісакій, це Христос, впади, вклонися йому». Ісакій же не зрозумів бісівського мани і, забувши перехреститися, вийшов з келії і вклонився, як Христу. Тоді біси вигукнули і сказали: «Тепер ти наш, Ісакій!»

 Ввели вони його в келію, посадили і самі стали сідати навколо нього. І вся келія і прохід печерний наповнилися бісами. І сказав один із бісів, той, що називався Христом: «Візьміть сопілки, і бубни, і гуслі і грайте, а Ісакій нам затанцює». І гримнули вони в сопілки, і в гуслі, і в бубни, і почали ним забавляться. І, змучивши його, залишили його ледве живого, і пішли, поглумившись над ним.

 Протягом двох років не брав він в рот ніякої їжі, нічого не говорив і лежав німим і глухим два роки.

 Феодосій же молився Богу за нього і молитву творив над ним день і ніч, поки хворий на третій рік не заговорив, і попросив підняти його на ноги, як немовля, і почав ходити. Але не прагнув він до церкви піти, і його насильно тягали до церкви, і так мало-помалу став він ходити до церкви. Після цього почав він ходити в трапезну, але не їв цілий тиждень, а потім потроху озирнувся, і став пробувати хліб, і так привчився їсти. Так позбавив його великий Феодосій від підступу диявола і від омани його. І знову віддався Ісакій великій стриманості. Він почав допомагати кухарям і працювати на братію, і на ранкову службу приходив він раніше всіх. І після ранішньої йшов він на кухню, розводив вогонь, приносив дрова і воду, після чого приходили інші кухарі з братії.

 Один з кухарів, також на ім'я Ісакій, як-то сказав, насміхаючись: «Ісакій, ось сидить ворон чорний, - піди, візьми його». Він же вклонився до землі, пішов, взяв ворона і приніс його на очах у всіх кухарів. І жахнулися всі вони, бачачи це, і повідали ігумену і всій братії, і після цього братія стала почитати його.

 І таку силу взяв він над бісами, що як мухи були вони йому, не боявся він їх залякування і омани. Він говорив їм: «Якщо ви і спокусили мене в перший раз, тому що не розумів я підступів ваших і лукавства, то сьогодні зо мною Господь Ісус Христос, Бог мій, і на молитви отця мого Феодосія сподіваюся, і переможу над вами». Багато разів капості робили йому біси і говорили: «Наш ти, Ісакій, тому що старійшині нашому поклонився». Він же казав: «Ваш старійшина антихрист, а ви - біси», і осинив обличчя своє хресним знаменням, і від того зникали біси.

 Читаючи Передання Православної Церкви одні не вірять, інші ставляться до цього байдуже, а інші відкладають в своє серце, як скарби для свого спасіння, як Одкровення Бога для його душі. Тим здобувається досвід і в подальшому душі ці знання служать оберегами для її душі для спасіння.

 Тому віра в різних різна одні вірують і спасаються інші не вірують і гинуть.

 

Господь все робить для пробудження душі, для її спасіння, щоб зберегти її в чистоті.

 

Що необхідно людині для її спасіння?

 Душа потребує правдиве вчення, потребує молитов, потребує часу для роздумів над Святим Письмом і Переданням православних старців.

 Старці по цьому питанню казали що треба примушувати себе, будити свою душу до читання православних духовних книг, до молитов, до того щоб ходити до церкви, сповідатись, приймати Святих Дарів.