Премудрість Божа - Софія

Зміст

 

Передмова

Молодь на життєвому розпутті

 

ЧАСТИНА ПЕРША - Як створити міцну сім'ю

 

ГЛАВА ПЕРША

Про гармонійну сім'ю

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що терпіння зберігає сім'ю від розпаду

 

ЧАСТИНА ДРУГА - Про батьків та їхні обов'язки

 

ГЛАВА ПЕРША

Про народження дітей

ГЛАВА ДРУГА

Про роль матері у вихованні дітей

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про відповідальність батьків за виховання дітей

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ - Діти та їхні обов'язки

 

ГЛАВА ПЕРША

Про дітей, їхні радості та їхні труднощі

ГЛАВА ДРУГА

Про повагу і любов дітей до батьків

 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА - Духовне життя

 

ГЛАВА ПЕРША

Про духовне життя в сім'ї

 ГЛАВА ДРУГА

Робота й духовне життя

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про помірність у повсякденному житті

 

ЧАСТИНА П'ЯТА - Про випробування в нашому житті

 

ГЛАВА ПЕРША

"Ми перейшли вогонь і воду..."

ГЛАВА ДРУГА

Про хворобу

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про те, що тілесне каліцтво —

це благословення Боже

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про духовні закони

 

ЧАСТИНА ШОСТА - Про смерть і майбутнє життя

 

ГЛАВА ПЕРША

 

Про ставлення до смерті

ГЛАВА ДРУГА

"...не скорбіть як інші, що не мають надії"

ГЛАВА ТРЕТЯ

 

Про життя після смерті

ПЕРЕДМОВА

 

Четвертий том продовжує публікацію "Слів" блаженного Старця Паїсія. У цій книзі зібрані повчання Старця про сім'ю й ті випробування, через які переходить людина внаслідок кризи сім'ї в нашу епоху. Старець говорив, що найбільше листів він отримував від людей, які мали проблеми в сімейному житті, і підкреслював, що причина цих проблем — віддалення людей від Бога і їхнє самолюбство. "За старих часів, — казав він, — життя було більш умиротвореним, й люди проявляли терпіння. А сьогодні всі, кого не візьми, — немов запальнички: [спалахують іскрами і] не можуть витримати жодного слова. І після цього відразу розлучаються".

Увійшовши в ранньому віці у велику сім'ю Церкви як її старанний член, Старець відчував, що вже не належить своїй маленькій [тілесній] сім'ї. Набувши Божественної любові, він став Божим чадом і тому — відчуваючи всіх людей своїми братами й сестрами — любив кожного "повнотою Ісуса Христа" (Фил. 1: 8). "Коли бачу літню людину — говорив нам Старець, — я кажу собі, що це мій батько. Бачу старшу жінку, я кажу, що це моя мати. Зустрічаючи дитину, дивлюся на неї як на свого маленького племінника. Я люблю всіх. За одних мені радісно, за інших — боляче. Тобі відомий подібний стан?" Але й сам Старець у кожному конкретному випадку ставав для людей сином, братом, батьком, дідусем. Ця непідробна любов допомагала кожному, хто зближувався зі Старцем, змінитися на краще і, прийнявши слово Боже, жити згідно з ним. Будучи частинкою Тіла Христового, Старець не тільки з болем молився за людей, у яких були труднощі в сімейному житті, але — відгукуючись на їхні прохання — допомагав їм і своїм словом. Він допомагав людям навіть у найделікатніших питаннях сімейного життя, незважаючи на те що, як чернець, сам вів життя подвижницьке.

Випробуваний вогнем спокус і загартований у горнилі хвороби, яка у різних формах турбувала його з 1947 року до самої кончини в 1994 році, Старець співчував кожному стражденному й з болем молився за тих, кого мучив біль. Про своє власне здоров'я він піклувався лише настільки, щоб обслуговувати себе самого й допомогти тим, хто до нього приходив. Він вірив: якщо хтось молиться за інших хворих, не звертаючи уваги на власний біль, то це приводить Бога в розчулення й Він чує таку молитву. Втім, Старець радив хворим людям спочатку самим зробити все полюдськи можливе для свого зцілення, а вже те, що понад людські сили, — залишити Богові. Водночас, зміцнючи віру людей, він закликав їх ставитися до своєї недуги з надією на Бога, не забувати, що упродовж життя земного всі ми — "чужоземці й мандрівники" (порівн. 1 Пет. 2: 11), і маємо готуватися до життя вічного.

Даний том складається зі вступної глави й шести частин. Багато питань були поставлені Старцеві Ігуменею й деякими сестрами нашого монастиря. Старець благословляв нас відсилати людей, які просять нашої духовної допомоги, до духівника, проте, часто в розмові з Ігуменею або з котроюсь зі старших сестер, люди, обтяжені труднощами, розповідають про свій біль

і просять поради. Іноді, для того щоб бути впевненими в тому, що ми правильно відповіли на те чи інше серйозне або заплутане запитання, ми зверталися до Старця, і він говорив нам, як вирішувати ту чи іншу проблему по-Божому. Однак і сам Старець під час спільних монастирських зібрань і в особистих бесідах із сестрами, використовуючи як зачіпку який-небудь випадок з життя нашого монастирського гуртожитку або задане нами запитання, нерідко говорив про труднощі, які підстерігають християн у сучасному житті. Він робив це для того, щоб ми з болем молилися за світ. Крім того, Старець наводив приклади з життя батьків чи матерів, які, не маючи тих сприятливих духовних можливостей, які є в ченців, жили святим життям. У такий спосіб отець Паїсій спонукав нас подвизатися з більшим любочестям. Деякі відповіді Старця доповнені уривками з його листів, переданих нам тими священнослужителями й побожними мирянами, яким вони були адресовані.

Том відкриває вступна глава під заголовком "Молодь на життєвому розпутті". Вона адресована юнакам і дівчатам, які вагаються у виборі життєвого шляху. У цій главі особливо відзначено, що обидва шляхи, визначені нашою Церквою, — сімейне й чернече життя — благословенні. Юні повинні вибрати один шлях згідно зі своїм покликанням, силою й любочестям. Їм варто зробити це не залежно від чиїхось "підштовхувань", а з довірою до Бога. Чисте й духовне життя юних — основна передумова успіху на обраному шляху — чи то життя чернече, чи сімейне.

У першій із шести частин даної книги визначаються основні засади сімейного життя: благородна, великодушна любов і повага чоловіка й жінки один до одного. Терпіння у труднощах, яке супроводжується молитвою, рятує сім'ю від розпаду.

У другій частині йдеться про обов'язки й відповідальність батьків за правильне виховання дітей і особливо підкреслюється важливість батьківського прикладу, цього "мовчазного повчання" батьками дітей, а також наголошується на винятковій ролі матері в сім'ї. Старець підкреслює й те, що батьківська ніжність, любов — основні передумови природного й нормального розвитку кожної дитини.

Третя частина тому присвячена дітям. Тут йдеться про їхні радощі й труднощі — з дитинства до зрілості, а також про їхні обов'язки перед батьками. Повага й любов дітей до батьків — не тільки в дитячому, але й у зрілому віці — є передумовою того, що вони дістануть благословення Боже.

У четвертій частині Старець дає читачам прості й практичні поради про духовне життя в сім'ї. Ці поради допомагають дітям і батькам щодня на практиці переживати Євангеліє — незалежно від того, перебувають вони вдома чи на роботі. Старець говорить і про те, що робота, якою займається людина, не повинна виснажувати її постійною душевною тривогою, а навпаки — має сприяти духовному вдосконаленню.

П'ята частина присвячена різним випробуванням, яким піддаються люди у своєму житті. Старець показує, яку [велику] розраду й силу дає людям Бог, якщо вони не просто терплять послані їм випробування, але й славословлять за них Бога. Хвороба, каліцтво, наклеп — це благословення для людини, котра вловила найглибший сенс життя. Пережитими стражданнями людина розплачується за свої гріхи або ж заробляє собі небесну винагороду.

Нарешті у шостій частині зібрані відповіді Старця на запитання про те, як правильно ставитися до смерті і як до неї готуватися. Він роз'яснює, у чому

полягає істинна розрада людей, які вболівають за втрату близьких, і підкреслює, наскільки допомагають покійним заупокійні служби, молитва й милостиня, чинені за їхнє упокоения. Просто й образно Старець змальовує картину майбутнього Страшного Суду й вічного життя.

Зібрані в даному томі повчання Старця можуть, з одного боку, допомогти тим мирянам, що подвизаються, з великою вірністю продовжити свій "добрий подвиг" (порівн. І Тим. 6: 12). З іншого боку, вони можуть пробудити совість людей, які потерпають далеко од Бога, викликати в них бажання стати свідомими членами Церкви й радуватися в маленькій общині своєї сім'ї тому миру, що його дає духовне життя. Одночасно Старець підкреслює, що в шлюбі треба дотримуватися всіх заповідей Божих, які "не є особливо тяжкими" (І Йн. 5: 3). Наприклад, якщо хтось із подружжя жертвує власною волею і має послух до іншого, то він чинить так через любов і тому не відчуває себе пригнобленим, але переживає солодку втіху.

Можливо, сучасній людині, що звикла до "розгнузданих законів" нинішнього суспільства, деякі судження Старця Паїсія здадуться максималістськими й нездійсненними. Але, осмисливши слова Старця у світлі Євангелія, читач переконається, що вони є його точним, безкомпромісним вираженням. Те, до чого завжди прагне Старець, — це досконалість у Христі. Однак його богопросвітницьке пастирство довготерпить людську неміч і використовує святоотцівську ікономію¹, зрозуміло, не опускаючись при цьому до компромісу із гріхом. Прикладами з життя минулих часів Старець допомагає, сушеній людині зрозуміти, що Бог є Бог Живий й "усе в усіх діє" (І Кор. 12: 6). Він діє не тільки в майбутньому житті як Винагороджувач, але й у житті теперішньому — як ніжний, люблячий Батько. Однак і людина зі свого боку повинна виявити свою добру волю й здійснити свій малий подвиг. Трохи потрудившись, ми багато чого здобуваємо. Здійснити цей малий труд людині необхідно — щоб дати Богові "право втручатися" у її життя великою божественною допомогою.

Дякуємо тим, хто, прочитавши рукопис даного тому перед виданням, з повагою висловив свої зауваження й допоміг зробити книгу кращою.

Молитовно бажаємо, щоб Слова Старця допомогли сім'ї, котра — у наші дні особливо — страждає через забуття або зневажання заповідей Божих, знайти в надрах Православної Церкви своє істинне призначення, щоб батьки й діти почали жити в Раю вже в цьому житті. Амінь.

16 вересня 2002 року

Пам'ять Святої Великомучениці Юхими

Ігуменя обителі Святого Апостола і Євангеліста

Иоана Богослова черниця Філофея

зі сестрами во Христі

Батьки, які народжують дітей і дають їм тіло, повинні, наскільки можливо, сприяти їхньому духовному відродженню. Те, що батьки не мають сили зробити для своїх дітей самі, їм варто згодом передоручити вчителям. Тому наша Церква й молиться "за батьків та вчителів". Однак, крім тілесних батьків, є й батьки духовні. Духівники трудяться над духовним відродженням людей і сприяють вихованню дітей більш дієво.

 

¹ В православному богослов'ї "ікономією" називається відхилення у виняткових випадках від точного смислу Священних Канонів в їхньому практичному використанні. Церква користується ікономією за образом невиреченої поблажливості і людинолюбства Божого, і ціль його використання — духовна користь і спасіння людини. (Далі примітки грецьких видавців подаються без вказівок.)

 

 

Молодь на життєвому розпутті

 

І сімейне, і чернече життя благословенні

Геронде, що відповідати юнакам та дівчатам, які запитують, чи стоїть чернече життя вище, ніж життя сімейне?

— Насамперед варто дати їм зрозуміти, яке призначення людини й у чому смисл її життя. Потім варто роз'яснити юним, що обидва визначених нашою Церквою шляхи благословенні, і якщо ті, хто вибрав один з них, живуть з Богом, то обидва ці шляхи можуть привести до Раю. Припустимо, що двоє чоловіків відправляються в паломництво. Один іде по второваній дорозі, інший — по стежці. Проте обидва подорожуючих мають ту саму мету. Бог радується першому й любується другим. Все зміниться [лише] у тому випадку, коли той, хто йде по стежці, почне засуджувати у своєму серці того, хто йде по шосе, або навпаки.

Добре, щоб кожен, хто замислюється про чернецтво, знав, що призначення ченця дуже велике. Призначення ченця в тому, щоб стати Ангелом. "У житті іншому, на Небесах, ми будемо жити як Ангели",—сказав Христос садукею¹. Тому деякі дуже любочесні юнаки и дівчата стають ченцями й починають жити ангельським життям уже в житті земному.

Проте не слід думати, що всі, хто вступає в монастир, спасуться лише тому, що вони стали ченцями. Кожна людина дасть Богові відповідь за те, чи освятила вона обране нею життя. У кожному житті необхідне любочестя. Бог не творить людей визначеними наперед для успіху чи для неуспіху. Той, у кого нема любочестя, не досягне успіху сам — який би шлях він не обрав. Тільки людина любочесна процвітає, де б не опинилася, оскільки з нею перебуває Божественна Благодать. Деякі сімейні люди живуть дуже доброчесно й освячуються. Якщо глава сімейства любить Бога, якщо його вабить божественна ревність, то духовно він може досягти неабиякого успіху. Крім того, така людина наділяє своїх дітей чеснотами, створює добру сім'ю й дістає від Бога подвійну винагороду.

Тому кожен юнак повинен мати перед собою таку мету: подвизатися з любочестям і без душевної тривоги — так, щоб освятити обране ним життя. Він хоче одружитися? Хай одружується, але сумлінно постарається стати добрим главою сім'ї' й жити свято. Хочеться прийняти чернецтво? Хай іде в ченці, але сумлінно намагається стати ченцем хорошим. Нехай зважить свої сили, приміриться до того, яке життя йому до вподоби, і у відповідності зі зробленими висновками йде по обраній дорозі. Приміром, якщо дівчина бачить, що в неї не вистачає сили стати черницею, їй варто смиренно попросити Бога^- "Боже мій, я людина слабка і жити як черниця не зможу. Пошли мені юнака, щоб він мені допомагав, [ми одружилися], щоб я створила добру сім'ю й жила духовно". У цьому випадку Бог її не залишить. Якщо, вийшовши заміж і створивши добру сім'ю, вона буде жити за Євангелієм, то Бог не спитає з неї нічого більше.

Звичайно, є така молодь, від якої Бог не вимагає надто багато. Але через любочестя юнаки та дівчата беруть на себе важкий подвиг й, вибираючи чернече життя, приносять Йому більше [того, чого Він від них очікує]. Такі люди увінчуються подвійними вінцями. Тобто якщо хтось, маючи схильність до сімейного життя, від великого любочестя захоче пожертвувати всім і стати на шлях життя чернечого, то це приводить Бога у велике розчулення. Однак такій людині варто уважно стежити, щоб її спонукальні причини були дуже чистими: вона не повинна робити так з гордині. Якщо людина дотримується цієї умови, то Бог розсіє всі її труднощі.

 

Занепокоєння юних із приводу вступу на обраний шлях

— Геронде, якщо юнак чи дівчина непокояться з приводу свого шлюбу чи відходу в монастир, то причина цього в їхньому невір'ї?

— Не завжди. Часто молоді люди переживають, думаючи про те, як краще вступити на обраний шлях і йти по ньому, завжди перебуваючи з Богом. Це ознака [душевного] здоров'я. Якщо юнак не думає й не турбується про вступ на обраний шлях, це насамперед свідчить про те, що він — людина байдужа, тому він, природно, і не досягне успіху. Проте треба бути уважним до того, щоб занепокоєння із приводу шлюбу чи чернецтва не стало надмірним, тому що диявол намагається спотворити це занепокоєння, перетворити його на душевну тривогу й тримати розум юнаків і дівчат у постійному збентеженні, сум'ятті.

Щоб залишатися умиротвореними, молодим варто довіряти себе Богові. Адже Благий Бог, як ніжний Батько, діє там, де ми вже не можемо нічого зробити по-людськи. Юним не слід квапитися й приймати незрілі рішення про те, яким шляхом вони підуть. Я знаю хлопців, які дуже тривожаться й намагаються розв'язати всі свої проблеми відразу. В кінцевому результаті вони заплутуються й залишають навчання. Приміром, їм треба закінчувати університет, а вони надмірно турбуються, як створити сім'ю чи піти в монастир. У результаті вони відстають у навчанні й заплутуються ще більше. Усе відразу зробити не можна, і проблеми в такий спосіб не вирішуються. Для того, щоб допомогти собі, вони мають як слід у собі розібратися й розкласти все по поличках. Спершу потрібно отримати диплом, потім знайти роботу (юнакам, крім цього, ще й відслужити у війську). І тільки після цього, вже будучи зрілим, можна приймати рішення й, за допомогою Божою, або одружуватися й створювати добру сім'ю, або, якщо людина обрала чернече життя, — вступати в монастир, який вона обрала.

Тому я раджу кожному, хто вчиться й має подібне занепокоєння, продовжувати навчання, оскільки в них ще не визріло рішення, який шлях варто обрати. Я раджу прийняти те рішення, яке визріє в них згодом і припаде їм до душі. Якщо вони налаштовані по-доброму, то з допомогою Божою, потихеньку розібравшись у тому, як їм жити — у шлюбі чи безшлюбно, у монастирі, — вони відчують душевний спокій.

 

Ми повинні допомогти юним слідувати своєму покликанню

У кожної людини своє покликання. Благий Бог сотворив людину вільною. Бог благородний: Він шанує свободу людини й дає змогу кожному вільно йти по тому шляху, який йому до душі. Бог не вишиковує всіх в одну шеренгу за законами казарменої дисципліни. Тому хай юні почувають себе вільними в духовному просторі волі Божої. Якщо вони будуть рівнятися на те, яке життя обрав для себе такий-то чи такий-то, це не піде їм на користь. У виборі життєвого шляху людина не повинна піддаватися жодному впливу.

Батьки, духівники, педагоги, не чинячи тиск на юну людину, не наступаючи їй на горло, повинні допомогти обрати те життя, яке їй до снаги, — і слідувати своєму покликанню. Рішення про вибір життєвого шляху має прийматися самими молодими людьми. Ми — всі інші — можемо просто висловлювати свою думку. Ми маємо право лише на те, щоб допомогти юним душам [самим] обирати свій шлях.

Іноді, розмовляючи з юними, яким не просто обрати життєву дорогу, я бачу, у який бік схиляються терези, але не говорю їм про це, щоб не вплинути на їхній власний вибір. Я намагаюся зробити лише одне: допомогти їм, наскільки можливо, знайти правильний шлях і внутрішню рівновагу. З того, що припадає їм До душі, я намагаюся виключити все шкідливе й залишити добре, святе, щоб уже в цьому житті вони жили радісно, з Богом, а в житті вічному радувалися Ще більше. Кажу вам щиро: яке б життя не обрав той чи інший знайомий мені юнак, я завжди буду радіти. Я однаково вболіватиму за спасіння його душі — аби тільки він був із Христом, жив у Церкві. Я буду відчувати себе його братом, тому що така людина — чадо нашої Матері Церкви.

Звичайно, я особливо радію за тих молодих людей, які вступають на шлях чернецтва. Адже воістину мудрою є людина, яка живе цим ангельським життям, оскільки вона не потрапляє на диявольську вудку, де на гачок, як наживка, насаджений світ. Однак не можна стригти всіх під один гребінець. Адже й Христос, не бажаючи змушувати всіх людей до несення тяжкої ноші, не дав усім їм заповіді про чернецтво, незважаючи на те, що чернецтво — це шлях до досконалості. Тому, коли євангельський юнак запитав Христа, як йому спастися², Христос відповів йому: "Виконуй заповіді'³. Коли юнак сказав Христу, що він дотримується заповідей, і запитав: "Чого мені ще бракує?'⁴ — Христос відповів: "Одного тобі бракує⁵: Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі..."⁶. Тобто Христос говорив людині про досконалість, бачачи, що вона любочесна, але не тягнув людей [до цієї досконалості] силоміць. Чернецтву Христос теж не вчив, тому що тим власне Він розпалював би [серця] людей, і можливо, що багато хто з них нерозсудливо поспішали б ставати ченцями, а це ні до нічого доброго не привело б. Христос тільки зронив іскру [досконалого життя], а коли настав сприятливий час, з'явилося чернецтво.

Тому і ми не маємо права силувати інших людей. Ми маємо право змушувати тільки себе, але й це повинні робити розважливо. Я дотепер жодному юнакові не сказав конкретно: "Одружуйся" чи "Йди в монастир". Якщо хтось запитує мене, який шлях йому обрати, я відповідаю: "Зроби так, як тобі до душі, аби тільки ти був із Христом". І якщо юнак відповість мені, що світ йому не до душі, то я говорю йому про чернецтво — щоб допомогти людині знайти свій шлях.

 

Прийняття рішення про вибір життєвого шляху

Роки минають швидко. Краще, щоб юний не стояв у нерішучості на перехресті тривалий час. Нехай відповідно до покликання й любочестя він обере свій хрест — один із двох шляхів — і йде по ньому, маючи довіру до Христа. Нехай він піде до Христа на Розп'яття, якщо хоче зрадіти радістю Його Воскресіння. І в сімейному, і в чернечому житті є своя гіркота, але якщо людина живе з Богом, то цю гіркоту втішає Солодкий Ісус.

Після тридцяти вибрати життєвий шлях уже непросто. І чим більше прожитих років залишається в людини за плечима, тим більше труднощів вона зазнає. Юному легше пристосуватися до обраного життя — чи то є шлюб, чи чернецтво. Адже доросла людина все міряє й обмацує за допомогою здорового глузду. У неї вже сформований характер, подібний до литої бетонної конструкції, — його не просто змінити. Подивися: люди, що вступили на шлях сімейного або чернечого життя в молодому віці, до самої старості зберігають дитячу простоту. Я був знайомий із подружжям, котре побралося в юному віці. Дружина у всьому — у манері говорити, у вчинках — була подібна до чоловіка. Оскільки вони одружилися молодими, один із подружжя перейняв усі звички іншого: і в мові, і в манері поведінки. Зрозуміло, що і притертися одне до одного їм було легше [ніж тим, хто одружується пізно].

"Або замолоду одружися, або юним пострижися" — говорить прислів'я. Дівчині особливо важливо прийняти рішення щодо вибору життєвого шляху до того, як їй виповниться двадцять п'ять років. Після двадцяти п'яти вже не так просто вийти заміж чи піти в монастир, тому що дівчина починає думати про те, чи зможе вона підкорятися чужій волі. Чим старшою стає дівчина, тим більше в неї з'являється примх і забаганок. А кому вона така потрібна? І якщо роки втрачені, то вона хоче вийти заміж уже не для того, щоб створити сім'ю, а, головним чином, щоб перебувати під чиїмось захистом, опікою.

Помічено, що коли юнак чи дівчина постійно відкладають своє одруження чи заміжжя "на потім", то, після того як роки минули, він або вона шукають собі пари й не знаходять. Замолоду вибирали вони самі, але ось роки минули, і їх тепер вибирають інші. Тому я й кажу, що в створенні сім'ї іноді необхідно трішки безумства. На деякі несуттєві дріб'язки треба заплющити очі, тому що не буває такого, щоб усе було так, як нам хочеться. Якось почався дощ, і русло гірської ріки почала переповнювати вода. На березі стояли двоє чоловіків, їм треба було перейти на протилежний бік. Один був дуже розумним, а інший дурником. "Дощ закінчиться, — почав міркувати розумний, — вода спаде, і після цього я зможу перейти на інший берег". А дурник чекати не став — шугонув у воду й убрід перейшов через річку. Звичайно, його одяг намок, але він зміг потрапити туди, куди хотів. А дощ, замість того щоб зупинитися, лив усе сильніше й сильніше. Річка ставала все бурхливішою і повноводнішою. І врешті-решт розумний так і залишився стояти на своєму березі — тому що переходити на протилежний було вже небезпечно.

У деяких людей є велика гординя, егоїзм, і тому Бог їм не допомагає. Деякі хлопці й дівчата рік у рік приїжджають на Афон, приходять до мене в келію й запитують: "Що ж хоче від мене Бог, отче?" Можна подумати, що Бог має в них потребу! Ні ченцями вони не стали, ні сім'ю не створили. Можна подумати, що вони золоті й бояться, що їх — немов просту залізячку - використають у якійсь залізобетонній конструкції! А є й такі, що запитують мене: "Геронде, що мені робити: стати ченцем чи одружитися? Скажи мені, у чому моє покликання?" — "А чого хочеться тобі самому?" — запитую я. "І одружитися, — відповідають,

—    і в ченці піти". Тобто їм хочеться й того й іншого! Але якщо я висловлю їм свою думку про те, що, приміром, їхнє покликання — сімейне життя й вони одружаться, а сімейне життя не складеться, то потім вони будуть приїжджати до мене й висловлювати свої претензії: "Це ти сказав, щоб я обрав цей шлях, а зараз я мучуся!"

—   Геронде, як таке може статися?

—   Ну ось припустимо, що покликання парубка

—           сімейне життя, однак і про чернецтво він теж замислюється. Якщо, одружившись, він буде неуважний і не створить хорошої сім'ї й у нього виникнуть проблеми, вирішувати котрі він буде недуховно, то лукавий підніме проти нього боротьбу помислів. "Твоє покликання було в чернецтві, — почне говорити йому ворог. — Але якщо одружився, то так тобі й треба". Тобто лукавий ні вдень ні вночі не даватиме такій людині спокою.

А дехто сам не знає, чого хоче. Кілька років тому одна дівчина приїхала сюди й почала говорити мені: "Геронде, я не можу вирішити, який життєвий шлях мені вибрати. Я хочу вийти заміж, але подумую також про чернецтво. Що мені робити?" — "Придивися, — відповів я їй, — до того, який шлях більше до душі тобі самій, і обери його". — "Не знаю... — сказала вона. —Іноді мені здається, що більше я схиляюся до шлюбу. Я тебе прошу, Геронде, краще ти сам мені скажи, що мені робити". — "Ну, — порадив я їй, — раз ти бачиш, що більше схиляєшся до шлюбу, то тобі краще вийти заміж, і Бог улаштує твоє життя". — "За твоїм благословенням, Геронде, — відповіла вона мені,—         я так і зроблю". І ось сьогодні вона приходила знову. "Геронде, — говорить, — а я вийшла заміж. За моряка. Гарна людина, слава Богу, не можу нічого сказати. Але нуджуся я страшенно. А хіба не мука: шість місяців живемо разом, шість місяців — порізно. Він як піде в плавання — так його півроку не видно". — "Благословенна душа! — відповів я їй. — Хіба не ти мені говорила, що тобі до серця й сімейне, й чернече життя? Ну ось, будь ласка: у тебе зараз є й те й інше. Чому ж ти не славословиш Бога за те, що Він улаштував твоє життя подібним чином?"

— Геронде, однак сьогодні ми переживаємо нелегкі часи, тому деякі юнаки й дівчата не зважуються створити сім'ю.

— Ні, це неправильна постановка питання. Якщо в них є довіра до Христа, то їм нема чого боятися. А роки гонінь? Що, вони були легкими? Але хіба в ті часи християни припиняли одружуватися й створювати сім'ї? [Навпаки — ] скільки в нашій Церкві святих, які прийняли муки разом зі своїми дітьми й дружинами!

 

Навчання молодих і вступ на обраний ними шлях

—    Геронде, багато юнаків і дівчат, не вирішивши, який життєвий шлях вони оберуть, не можуть як слід навчатися. Це питання їх постійно тривожить, і вони не можуть зосередитися на навчанні.

—    Коли парубок має подібні проблеми, я кажу йому так: "Чи бачив ти коли-небудь великі сучасні холодильні камери? Отож: поклади в такий холодильник; свої проблеми, і хай вони полежать там, поки ти не закінчиш навчання. Я не кажу, щоб ти зовсім не думав про те, що тебе турбує. Ні — прибери все це в холодильник доти, поки не здобудеш освіту. Якщо зараз ти будеш неуважний до своєї освіти, до свого навчання, то твої друзі, вивчившись, знайшовши своє місце в житті й заспокоївшись, будуть потім молитися по чотках, щоб знайшов своє місце в житті й ти". Юні повинні бути дуже уважними, тому що таке занепокоєння — хитрощі ворога, за допомогою яких він їх бентежить і розсіює їхню увагу.

—    Геронде, а я порадила одній дівчині: "Якщо ти думаєш виходити заміж, то вчитися тобі ні до чого".

—    Але поки вона не вийде заміж, чим їй накажеш займатися? Карамельками торгувати? Нехай вона краще закінчить вищий навчальний заклад або ж здобуде якийсь фах. Тоді, якщо в її житті відбудеться щось непередбачене, набуті знання чи професія їй можуть знадобитися. Одна дівчина якось сказала мені: "Я задумуюся про чернецтво, але постійно змінюю свою думку". — "А в якому ти класі вчишся?" — запитав я. "У другому класі ліцею⁷, — відповіла вона, — але далі вчитися не хочу". — "Не хочеш учитися? — здивувався я. — Тоді скажу твоєму батькові, щоб він купив тобі кози, вівчарського собаку й сопілочку. Собака буде охороняти стадо, а ти — грати на сопілочці і його пасти. Ну як, подобається? Ось що: постарайся здобути вищу освіту або придбати якусь практичну спеціальність". — "Тоді, Геронде, — відповіла вона, — давайте, поки я не вирішу, йти мені в монастир чи виходити заміж, я поживу в монастирі як кандидат в послушниці, для того, щоб навчитися мистецтва смиренномудрості". — "Ну а вже це мистецтво, — відповів я, — ти можеш опанувати в себе вдома — якщо з радістю будеш приймати те, що говорять тобі твої рідні. Так що давай-но так: спершу ти закінчиш школу, потім здаси іспити в університет, а коли закінчиш його, подивимося, що тобі робити далі". — "Хіба п'ять років, Геронде, — відповіла вона, — це не занадто багато?" — "Багато, — говорю, — але що залишається робити, коли ти ще не вирішила остаточно?" — "Я сама винна в цьому через свою непостійність?" — запитала вона. "Ні, — відповідаю, — але твої [духовні] терези поки не нахиляються ні в той, ні в інший бік".

У подібних випадках ми повинні підказати юним, щоб вони були уважними й не витрачали час безцільно. Під час навчання вони повинні жити, наскільки це можливо, більш духовно, постаратися швидше отримати диплом (який необхідний), а потім Бог все влаштує. Під час навчання їм потрібно знайти хорошого духівника, щоб він допомагав їм уникати як поверхової захопленості від чернечого чи від сімейного життя, так і не впадати у відчай. Нехай вони потерплять, поки не закінчать навчання.

Закінчивши науку, ставши вже зрілими людьми, вони будуть мати передумови для того чи іншого життя. Отоді хай і приймуть рішення щодо вибору життєвого шляху й зроблять во славу Божу те, що вважатимуть кращим. Світ дійшов сьогодні до такого стану, що, чим більш зрілими вони прийматимуть рішення щодо вибору життєвого шляху, тим краще. Знаєте, які трапляються неприємні історії? Людині потрібно бути дуже уважною і не приймати незрілих рішень — особливо, якщо вона піддається пристрасті, легко захоплюється чимось.

— Геронде, деякі юні не мають бажання вчити уроки, тому що віддають перевагу духовному читанню й молитвам.

— Ні, запускати уроки не потрібно. Щоб підтримувати духовний тонус, хай вони одночасно з підручниками прочитають уривок з якоїсь свя-тоотцівської книги, трішки помоляться, зроблять кілька поклонів. А коли їм доводиться вчити й читати багато, вони можуть улаштовувати собі перерви й творити в цей час Ісусову молитву або ж співати щось церковне. - Адже якщо під час навчання вони хочуть зайнятися [більш високим] духовним діянням — яким вони могли б зайнятися згодом, — то з думками про уроки й навчання вони й це духовне діяння не зможуть зробити як слід й встигати в навчанні будуть не здатні. Зрештою, вони нічого не досягнуть. А ось читаючи й займаючись уроками, вони швидко отримають диплом і після цього будуть робити те, що їм хочеться. Я, перебуваючи в лікарні⁸, на кілька днів залишив і чотки, і поклони, і піст: їв те, що давали. "Зараз, — говорив я собі, — мені потрібно трішки допомогти лікарям, щоб і вони допомогли мені видужати. А потім я буду робити те, що хочу".

Деякі хлопці приходять до мене й скаржаться, що їхні батьки стоять у них над душею, змушуючи готувати уроки. Якщо я теж стану цим хлопцям над душею, то користі їм не принесу. Щоб вони зрозуміли, що їм не слід запускати навчання, я приводжу їм за приклад їхніх однолітків, які не дбали за навчання й потім усе в них пішло навскіс, а також тих хлопців, які ставилися до навчання зі старанністю й тому досягли успіху. Пам'ятаю такий випадок: в одному місті по сусідству підростали два хлопчики. Один, дуже кмітливий, швидко справлявся з уроками, у молодших і середніх класах він отримував найвищий бал із плюсом. Інший був не настільки розумним, і, щоб не відставати від першого, йому була потрібна велика ретельність. Перейшовши в старші класи, відмінник відучився тільки один рік, сплутався з поганою компанією, закинув школу й зрештою був змушений влаштуватися прибиральником на якесь підприємство. Він був уже одруженим, мав двох дітей і ледь зводив кінці з кінцями. А його сусід закінчив юридичний факультет, потім ще вчився в Європі й отримав диплом підприємця. Одного разу на підприємстві, де працював прибиральником колишній відмінник, чекали нового керуючого. Всі говорили, що в нього прекрасна освіта. Коли новий керуючий приїхав, прибиральник відразу ж впізнав у ньому свого колишнього однокласника. Колишній відмінник був у такому сильному розпачі, що кілька разів намагався вкоротити собі віку. Хтось порадив йому приїхати на Святу Гору й зустрітися зі мною. Коли він розповідав мені про своє життя, у нього вирвалося: "Ти тільки подивися, цей недоумок став моїм керівником!" Ех, ну і прочуханку я йому влаштував! "Ах, ти, — кажу — такий-сякий! Та ти ж міг піднятися вище, ніж він! І сам би жив добре, і діти твої не бідували б, і добрі справи ти б робив! Тобі мало, що через тебе мучиться твоя сім'я? Зараз ти хочеш ще накласти на себе руки, щоб її остаточно добити й щоб твої діти залишилися сиротами? Тебе-то мені не шкода, тому що ти розплачуєшся зараз за власну дурість, але мені шкода твоїх дітей. Ти це розумієш? Давай-но запасайся терпінням, і, я думаю, за допомогою Божою новий керівник теж поставиться до тебе добре. Він може перевести тебе на іншу посаду, кращу за попередню. А якщо трапиться так, що на цьому підприємстві тобі буде не до душі, знайди іншу роботу, не доводь до того, щоб твої діти залишилися під відкритим небом". Після цього він якось опам'ятався.

Ось і виходить, якщо під час навчання хлопці будуть як слід займатися, то, хоча вони й втомляться трохи, у них не буде заборгованостей, вони швидко отримають диплом, і згодом нічим не засмучуватимуться. Я бачу, що хлопці, які під час навчання мали заборгованості з різних предметів, закінчуючи університет і дістаючи призначення на роботу, теж продовжують ходити в боржниках — то в одного, то в іншого — і мають безліч проблем.

—     Геронде, а якщо юнак, навчаючись у вищому навчальному закладі, знайомиться з дівчиною і з цього знайомства може вийти сім'я, чи є смисл одружуватися, не закінчивши навчання?

—   Я думаю, що, яким би хорошим, добрим не було це знайомство, воно заважатиме навчанню. Якщо студент одружиться, то такий шлюб буде мучити і його дружину, і його дітей — хоча б його обраниця й виявилася найкращою супутницею в житті. Такому молодикові краще сконцентрувати душевні й тілесні сили на тому, щоб здобути освіту й, не надриваючись, закінчити університет. А потім хай влаштовує й особисте життя. Бо якщо його сили будуть розпорошені, він постійно перебуватиме в стані душевного й тілесного надлому.

 

Головна передумова для правильного вступу на обраний шлях — це духовне життя

—       Геронде, пам'ятаєте дівчину, котра сказала Вам, що вона думає про чернецтво? Вона розповіла мені, що однокурсник став докучати їй запитаннями, чому вона не ходить у кіно й не гуляє з хлопцями. Що їй треба було йому відповісти?

—      Треба було сказати йому: "Та мені таких запитань навіть рідний брат не ставить! То чому ти про це запитуєш?"

—    А він через кілька днів знову зустрів її біля університету й схопив за плече. Вона сказала йому тільки: "Привіт" — і відразу увійшла в приміщення.

—     Ні, вона вчинила погано! У цьому випадку треба було дати йому відсіч. Вона повелася так, що в нього могло скластися враження, нібито їй до душі його витівка, тож він повторить її знову. Вона зараз перебуває в трохи важкому віці, і тому, якщо почне водити дружбу з парубками, це не піде їй на користь. І розмовляти з ними нібито для того, щоб їм допомогти, їй теж не потрібно. Якщо вона, познайомившись із добрим, гарним юнаком, вирішить одружитися, то повинна повідомити про це своїх батьків. Вони розберуться, чи має парубок якості, необхідні для створення хорошої сім'ї'. Але зараз, коли вона ще не вирішила, яким життєвим шляхом піти, розмовляти з юнаками їй не на користь, тому що це просто затуманить їй голову і вона втратить спокій.

Нещасні хлопці й дівчата, які неуважні щодо цього, перебувають у дуже неврівноваженому стані, постійно збуджені й не мають спокою. Тривога, неспокій написані на їхніх обличчях і відбиваються в очах.

Тяга жіночої статі до чоловічої й навпаки властива людській природі. Але ти скажи цій дівчині, що зараз для цього не час Хай вона стежить за своїм навчанням. Юнаки й дівчата, які з раннього віку культивують у собі тягу до протилежної статі, натискають на "кнопку", не чекаючи, коли прийде відповідний для цього час А потім, коли така мить приходить, їх "кнопка" уже натиснута, й вони не здатні відчути радість, тому що пережили її раніше — у невідповідний час А ось ті молоді люди, які уважні до себе щодо цього, дочекавшись сприятливого часу, радуються більше, і, поки цей час не прийде, перебувають у душевному спокої. Подивися на тих матерів, які до шлюбу жили в незайманості. Вони умиротворені, незважаючи на те, що обтяженї купою турбот.

Я завжди підкреслюю, що до шлюбу молода людина повинна намагатися жити, наскільки можливо, більш духовно й берегти свою доброчесність, яка забезпечує їй подвійне здоров'я. Духовне життя є основною передумовою й для сімейного, й для чернечого життя. Нинішній світ схожий на засіяне пшеницею поле. Пшениця почала колоситися, але на поле зайшли свині й всю її стоптали, перерили. І зараз це поле виглядає так: переорана трава, земля, втоптане в бруд колосся, і лише подекуди по краях височіють уцілілі колоски пшениці.

Чим більшим духовним діянням займається хлопець в юнацькі роки, тим легше йому потім — яке б життя він не обрав. Чим краще він озброїться перед боєм і підготується до нього, тим легше йому буде під час бою, коли навколо свистітимуть кулі й рватимуться бомби. Поки дівчина не вирішить, чи ставати їй черницею чи доброю й хорошою матір'ю, їй необхідно жити цнотливо. Тому зараз вона повинна постаратися, наскільки можливо, віддати всю себе навчанню. Якщо вона уважна відносно зору, слуху, якщо вона виганяє лихі помисли, то згодом їй буде потрібно викидати із себе менше, ніж якби вона була неуважною. Або юнак, зустрічаючи, наприклад, гарну дівчину, повинен намагатися включати в роботу добрі помисли. Він повинен дивитися на неї як на живий образ якоїсь святої. А зустрівши дівчину розпущену, він повинен подивитися на неї, як на свою сестру. Всі ми — діти Адама. Йому потрібно її пожаліти, подібно до того, як він засмутився б, якби його рідна сестра докотилася до такого стану.

—   Геронде, однак сьогодні в університетах і в інших навчальних закладах юнаків підстерігає безліч спокус.

—   Треба подружитися з ровесниками, які живуть духовно, для того, щоб допомагати одне одному й перебувати в духовній атмосфері. Не треба згущувати фарби. Я знаю багатьох дітей, які вчаться в університеті й живуть доброчесно. Вони домагаються цього за допомогою малого власного старання й великої допомоги Божої.

 

Зноски:

¹ Див. Мт. 22: ЗО.

² Див.: Мт. 19:16; Мк. 10:17 і Ліс 18:18.

³Мт. 19:17. Див. і Мк. 10:19 і Лк. 18:20.

⁴Мт.19:20.

⁵Мк.10:21.

⁶Мт.19:21ІЛк.18:22.

⁷ Відповідає одинадцятому класу середньої школи. — Прим, перекл.

 

⁸ У 1966 р. Старець лежав в лікарні,   де йому було зроблено операцію на легенях, бо він страждав від бронхоектазів.

ЧАСТИНА ПЕРША - Як створити міцну сім'ю

 

"Чоловік і жінка,

наскільки можливо, повинні

виплекати чесноти любові,

щоб двоє завжди

були злиті воєдино,

й щоб разом з ними завжди

перебував Третій — наш

Найсолодший Христос"

 

ГЛАВА ПЕРША - Про гармонійну сім'ю

 

Добрий початок сімейного життя

- Геронде, якийсь юнак, що вирішив присвятити себе сімейному життю, запитав мене, як правильно його почати.

— Насамперед потрібно постаратися знайти хорошу дівчину, яка припаде йому до серця. Тому що серце кожного привертається до людей по-своєму. Хтось відчуває приязнь до одної людини, хтось — до іншої. Треба дивитися не на те, щоб наречена була багатою і вродливою, а насамперед на те, щоб вона була простою й смиренною. Тобто більше уваги треба звернути не на зовнішню, а на внутрішню красу майбутньої нареченої. Якщо дівчина — людина надійна, якщо вона наділена мужністю — але не більше, ніж це потрібно жінці, — це дуже допоможе майбутньому чоловікові у всіх труднощах приходити з нею до повного взаєморозуміння і не мучитися від головного болю. Коли ж вона має ще й страх Божий, має смиренність, то вони можуть, взявшись за руки, перейти на протилежний берег злої ріки цього світу.

Якщо молодий чоловік всерйоз дивиться на якусь дівчину як на свою майбутню наречену, то я думаю, йому краще спочатку через когось зі своїх близьких повідомити про це батьків дівчини. Потім йому особисто треба поговорити з батьками дівчини та з нею самою про свій намір. Згодом, коли вони будуть засватані й заручені — добре, щоб час між зарученням і весіллям не був довгим — він повинен дивитися на наречену як на свою сестру й ставитися до неї з повагою. Якщо і наречений, і наречена з любочестям, з усіх сил, намагатимуться до весілля зберегти свою цнотливість, то в Таїнстві Шлюбу, коли священик покладе на них вінці, вони щедро приймуть Благодать Божу. Тому що, як говорить Святий Йоан Златоуст, вінці Таїнства Шлюбу — це символи перемоги над насолодою¹.

Надалі чоловік і жінка повинні, наскільки це можливо, плекати чесноти любові, щоб двоє завжди були злиті воєдино й щоб разом з ними перебував Третій — наш Найсолодший Христос. Звичайно, спочатку, поки сімейне життя молодих не ввійде у нормальне русло й поки вони не пізнають один одного як слід, вони можуть зазнавати певних труднощів. Таке відбувається на початку будь-якої справи. Кілька днів тому я спостерігав за одним пташеням. Воно перший раз вилетіло з гнізда, щоб знайти собі їжу. Бідолаха не вмів ловити комах і, літаючи на висоті людської долоні від землі, витратив цілу годину, поки не піймав якусь комашку. Дивлячись на пташку, я міркував про те, що будь-яку справу розпочати непросто. Випускник університету, отримавши диплом і почавши працювати, спочатку зазнає труднощів. Послушник у монастирі на початку свого чернечого життя теж зазнає труднощів. І парубок, що вступив у шлюб, теж буде зазнавати труднощів на початку.

—    Геронде, чи припустимо, щоб наречена була старшою від нареченого?

—    Нема такого правила Церкви, яке говорило б, що якщо дівчина на два, три або навіть на п'ять років старша від парубка, то їм не можна одружитися.

 

У різниці характерів криється божественна згода

Одного разу до мене в келію прийшов чоловік і почав скаржитися, що він дуже засмучений через постійні суперечності з дружиною. Проте я зрозумів, що між ним і його дружиною не було чогось дійсно серйозного. У цього чоловіка є свої "сучки" і "шишки", у його дружини — свої, тому вони не можуть припасуватися один до одного. [І одного, і другого] треба трішки "постругати". Візьми дві нестругані дошки. В одної сучок в одному місці, в іншої — в іншому. І якщо ти хочеш з'єднати їх як є, неструганими, то між ними залишиться щілина. Однак якщо ти ледь-ледь постружиш першу дошку в одному місці, другу — в іншому, вони відразу приляжуть одна до одної. Тільки стругати треба тим самим рубанком².

"Я не знаходжу спільної мови зі своєю дружиною! — скаржаться мені деякі чоловіки. — Ми зовсім різні за характерами! Вона людина зовсім іншого складу. Як же Бог допускає такі нісенітниці? Невже Він не міг улаштувати все таким чином, щоб у чоловіка й дружини були однакові характери, так, щоб вони могли жити духовно?" — "Невже ви не розумієте, — відповідаю їм я, — що в різниці характерів криється божественна гармонія? Різні характери складаються в гармонію. Уяви, якби й у тебе, і у твоєї дружини були однакові характери! Та Боже борони! Уяви, що було б, якби, приміром, і ти, і твоя дружина легко обурювалися. Ви б не залишили від вашого дому каменя на камені! А якби в обох і в чоловіка, і в жінки, були однаково м'які, лагідні характери? Так ви б спали ходячи! Якби ні в тебе, ні у твоєї дружини не можна було взимку випросити снігу — то ви б, звичайно, підходили один одному, але й пішли б обоє в пекельну муку. А якби обоє були марнотратними? Хіба ви змогли б господарювати? Ви пустили б ваше майно на вітер, а діти залишилися б під відкритим небом".

Якщо важка, норовлива людина знайде й дружину собі відповідну — таку, що хоч кіл їй на голові теши, а вона буде робити по-своєму, — то вони, звичайно, одне одному підійдуть. Хіба не так? Однак через день спільного життя вони вчепляться одне одному у волосся! Тому дивися, як все влаштовує Бог: Він робить так, щоб хороша, добра людина одружилася з непокірливою, і тоді другий із подружжя зможе отримати допомогу, тому що споконвічно він міг бути налаштований по-доброму, але в молодому віці міг захопитися злим.

Невелика різниця в характерах чоловіка й жінки допомагає створити гармонійну сім'ю, тому що один із подружжя доповнює іншого. В автомобілі необхідні обидві педалі: і газ, для того щоб їхати, і гальмо, щоб вчасно зупинитися. Якби в машини було тільки гальмо, вона не рушила б з місця, а якби в неї був тільки акселератор, то вона не могла б зупинитися. "Ви — обоє на одну ногу, — сказав я одній подружній парі, — і тому один одному не підходите!" Обоє цих людей були дуже вразливими. Якщо в них вдома щось траплялося, то обоє кидали повіддя й починали голосити. "Ох, яка ж з нами сталася напасть!" — голосить чоловік. "Ох, що ж це за лишенько гірке!" — схлипує дружина. Тобто один з подружжя "допомагає" іншому впасти в ще більший розпач! Чоловік не може підбадьорити дружину й сказати їй: "Зачекай, адже те, що з нами сталося, не так уже й серйозно". Я бачив таке в багатьох сім'ях.

Маючи різні характери, чоловік і жінка можуть більшого досягти й у вихованні дітей. Один із подружжя почне їх трішки пригальмовувати, а інший буде говорити: "Ну дай ти дітям трішки свободи". Якщо й чоловік, і дружина закрутять всі гайки своїм дітям, то втратять їх. Але вони втратять дітей і в тому випадку, якщо обоє будуть дозволяти їм робити що заманеться. Якщо ж мати й батько мають різні характери, то діти їх перебувають у рівновазі.

Я хочу сказати, що [у сім'ї] має бути все. Звичайно, чоловік і жінка не повинні перегинати палицю відносно особливостей свого характеру, але кожен з них відповідно до складу свого характеру повинен допомагати іншому. Якщо з'їсти, приміром, що-небудь дуже солодке, то закортить чогось солоненького. Приміром, коли наїсися винограду, хочеться заїсти його шматочком сиру, щоб перебити солодкість. Або городня зелень: якщо вона занадто гірка, її неможливо їсти. Але якщо овочі будуть заледве з гірчинкою чи з кислинкою, то вони і смачні, і корисні. Але ось якщо людина кислого складу стане говорити, що всім іншим треба стати такими ж кислими, а той, у кого гіркий норов, буде закликати всіх ставати гіркими, третій — солоний — буде наполягати на тому, щоб всі стали солоними, то до взаєморозуміння вони не прийдуть.

 

Повага між подружжям

Бог премудро розпорядився всім. Чоловіка він наділив одними дарами, жінку — іншими, щоб жінка корилася йому. Адже якби Бог дав таку ж мужність жінці, то сім'я не могла б вистояти.

В Епірі³ розповідали історії про одну жінку, котра була грозою всієї округи! Вона вдягалася в довгу білу сорочку й за поясом завжди носила ятаган⁴. Розбійники брали її зі собою! Уявіть — жінка в розбійницькій зграї! Одного разу вона прийшла в глухе маленьке село, що лежить у кількох годинах пішої ходьби від її села, щоб взяти одного волоського юнака й одружити його зі своєю дочкою. Оскільки хлопець почав комизитися, вона скрутила його, звалила собі на плечі й приволокла у своє село! Проте такі випадки — винятки із правила. Спробуй, призви жінок в армію й сформуй з них жіночу роту. А потім візьми десяток підлітків у формі скаутів і попроси їх здалеку показатися войовницям. Відразу вся рота кинеться навтьоки! Подумають, ідо ворог іде в наступ!

Чоловік, сказано у Святому Письмі, " Є голова жінки"⁵. Тобто Бог визначив, щоб чоловік мав владу над дружиною. Володарювання дружини над чоловіком є образою Бога. Спочатку Бог сотворив Адама, який сказав про дружину: "Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла"⁶. Дружина, говориться у Євангелії, повинна боятися чоловіка — тобто повинна його шанувати. А чоловік повинен любити дружину⁷. У любові присутня повага. У повазі присутня любов. Те, що я люблю, я одночасно й шаную. Те, що я шаную, я люблю. Тобто любов і повага — це не різні речі: це те саме.

Однак люди ухиляються від цієї гармонії Божої і не розуміють смислу євангельських слів. Так чоловік, перекручено витлумачуючи Євангеліє, говорить дружині: "Ти маєш мене боятися!" Дивак-чоловік, та якби вона тебе боялася, вона б за тебе й заміж не пішла! А деякі жінки твердять своє: "А чому це дружина повинна боятися чоловіка? Ні, такого я прийняти не можу. Що це ще за релігія така? Дискримінація!" Але подивися, що говорить Святе Письмо: "Початок Премудрості — страх Господній"⁸. Страх Божий є шанування Бога, благоговіння, духовна скромність. Цей страх приводить тебе до побожного трепету, це щось священне.

Та рівність із чоловіками, до якої прагнуть деякі жінки, може бути виправданою лише до певної межі.

Сьогодні жінки працюють і голосують нарівні з чоловіками. Тому вони заразилися якимось нездоровим духом і думають, що рівні з чоловіками [у всьому]. Звичайно, душі чоловіків і жінок однакові. Але якщо чоловік не любить дружину, а дружина не поважає чоловіка, то в сім'ї починається розбрат. За давніх часів вважалося недопустимим, щоб дружина суперечила чоловікові. А зараз запанував зухвалий, розв'язний дух. Як же прекрасно було в ті часи! Я знав одну подружню пару. Чоловік був низеньким, непоказним чоловічком, а дружина — височенна, богатирського зросту! Вона сама запросто вивантажувала з воза центнер зерна! Якось один робітник — теж дужий хлопець — став до неї приставати й вона, схопивши його, відкинула на кілька метрів убік, як сірник! Але якби ви бачили, який послух ця жінка мала до свого чоловіка, як вона його шанувала! Ось у такий спосіб сім'я буває міцною, непорушною. А інакше їй не вистояти.

 

Любов між подружжям

—   Ну що, матінко, написала поздоровлення Димитрію, котрий жениться?

—   Написала, Геронде.

—   Дай-но мені листівку, і я припишу від себе: "Хай буде з вами Христос і Пресвята Богородиця. Димитрію, даю тобі благословення сваритися із цілим світом, крім Марії! І Марії те ж саме благословення: сваритися з усіма, але не з тобою!" Ось подивимося, чи зрозуміють вони, що я маю на увазі. Якийсь чоловік запитав мене: "Геронде, що найбільше з'єднує чоловіка з дружиною?" — "Вдячність", — відповів я йому. Одна людина любить іншу за те, що та їй дарує. Дружина дає чоловікові довіру, відданість, послух. Чоловік дає дружині впевненість у тому, що вона перебуває під його покровом, захистом. Дружина — хазяйка дому, але й головна служниця в ньому. Чоловік — володар будинку, але й носій його тягарів.

Між собою чоловік і жінка повинні мати очищену любов — для того, щоб отримувати одне від одного взаємну розраду й бути в змозі виконувати свої духовні обов'язки. Щоб прожити в злагоді, вони мають, насамперед, покласти в основу життя любов — ту дорогоцінну любов, яка полягає в духовному благородстві, у жертовності, а не любов порочну, мирську, плотську. Якщо присутні любов і жертовність, то одна людина завжди ставить себе на місце іншої, розуміє її, відчуває за неї біль. А приймаючи ближнього у своє страждаюче серце, людина приймає у своє серце Христа, Котрий знову сповнює її Своєю невимовною утіхою.

Коли хтось із подружжя любить іншого, то, навіть перебуваючи далеко від нього — якщо цього вимагають обставини, — він однаково буде близько, тому що для любові Христової не існує відстаней. Однак, якщо, не дай Боже, між членами подружжя нема любові, то вони, навіть перебуваючи поруч, можуть бути, по суті, один від одного далеко. Тому кожен із подружжя пов-инен намагатися все своє життя берегти любов до своєї половинки, приносячи себе в жертву заради неї.

Плотська любов з'єднує мирських людей тільки доти, поки вони володіють [необхідними для такої плотської любові] мирськими якостями. Коли ці мирські якості втрачаються, плотська любов роз'єднує людей, і вони скочуються в погибель. А от коли між чоловіком і дружиною є справжня дорогоцінна духовна любов, то, якщо один з них втратить свої мирські якості, це не тільки не роз'єднає їх, але об'єднає ще міцніше. Якщо є тільки плотська любов, то дружина, дізнавшись, що, приміром, супутник її життя подивився на іншу жінку, хлюпає йому в очі сірчаною кислотою й позбавляє його зору. А якщо вона любить чистою любов'ю, вона зазнає за нього ще більшого болю і тонко, акуратно намагається знову повернути його на правильний шлях. У такий спосіб приходить Благодать Божа.

Одного разу до мене в келію прийшов якийсь американець грецького походження, лікар. Я побачив, що його обличчя було світлим, і тому делікатно запитав про його життя. "Отче, — сказав він мені. — Я православний християнин, але до останнього часу й посту не дотримувався, і до церкви заглядав нечасто. Коли одного разу вночі, опустившись у себе в кімнаті на коліна, я просив Бога допомогти мені в одному важливому питанні, кімната наповнилася якимось солодким Світлом. Це тривало досить довго: я не бачив нічого, крім Світла, і відчував у собі якийсь невимовний мир". Я був вражений, бо зрозумів, що ця людина удостоїлася побачити Небесне Світло. Тому й попросив розповісти, що передувало цій події. "Отче, — почав розповідати він, — я людина одружена і маю трьох дітей. Початок нашого сімейного життя був добрим. Однак потім моя дружина, не маючи терпіння займатися домом і дітьми, стала просити, щоб ми їздили розважатися разом з її подругами. Я пішов їй на поступки. Минув час, і вона заявила, що хоче розважатися з подругами сама. Я змирився і з цим, а сам почав займатися дітьми. Після цього їй перехотілося їздити у відпустку зі мною, і вона стала просити в мене гроші, щоб їздити у відпустку сама. Потім попросила зняти для неї окрему квартиру. Я пішов і на це. Але вона збирала в цій квартирі своїх коханців. Весь цей час я намагався різними способами, порадами, умовляннями — допомогти їй, щоб вона пожаліла наших дітей. Але вона не приймала жодних порад. В остаточному підсумку, взявши в мене значну суму грошей, вона зникла. Я шукав її, розпитував про неї де тільки можна, — але все було безуспішно, я втратив навіть її сліди. І ось одного разу довідався, що вона приїхала сюди, у Грецію, і почала торгувати собою в одному з розпусних кубел. Неможливо описати ту скорботу про її жалюгідне падіння, яка опанувала мною. У скорботі я опустився навколішки і почав молитися: "Боже мій, — просив я, — допоможи мені її знайти, і я зроблю все, що зможу, для того, щоб вона не занапастила свою душу. Я не можу витримати той стан, до якого вона опустилася". І отоді мене омило це Світло, й моє серце наповнилося миром". — "Брате! - сказав я йому. — Бог побачив твоє терпіння, твою незлобивість, твою любов і подав тобі цю розраду".

Тому я й кажу, що миряни будуть нас судити. Бачите як? Лікар десь в Америці, маючи таку дружину, такі умови й таке оточення, — й, однак, чого удостоївся!

 

Зноски:

 

¹ "Вінці покладаються на голови молодих, символізуючи перемогу — те, що, не зазнавши поразки вони приступають до шлюбного ложа, те, що вони не переможені насолодою". Αγίου 'Ιωάννου τού Χρυσοστόμου. 'Υπόμνημα είς τήν προς Τιμόθεον Έπιστολήν πρώτην, 'Ομιλία θ. РС 62, соl. 546.

² Старець має на увазі роботу духівника з подружжям. Ця робота буде результативною в тому випадку, коли чоловік та дружина матимуть одного духівника, тобто їхні "сучки" та "шишки" обстружуються одним "рубанком".

³ Епір — область в західній Греції. — Прим, перекл.

⁴ Ятаган — великий кривий турецький кинджал. — Прим, перекл.

⁵ Еф. 5:23.

⁶ Буг. 2:23.

⁷ Див.: Еф. 5:33.

⁸Прип.1:7.

 

ГЛАВА ДРУГА - Про те, що терпіння зберігає сім'ю від розпаду

 

— Твоя сестра — як поживає? Ладить зі своїм чоловіком?

— Геронде, до мене доходять чутки, що в них не все гладко. Але вона терпить, а коли потрібно, тягне віз на собі.

— Так воно й буває. Якщо пара биків запряжена в одне ярмо й один з них слабосилий або лінивий, то інша тварина впирається з більшою силою й тягне за двох. Бачиш як: мирські люди, а працюють над собою. А ви тут як принцеси! Ти ось уяви матір, у якої четверо дітей: одна дитина розумово відстала, інша — душевнохвора, ще одна страждає на таласемію¹, остання вештається по ночах невідомо де, з чоловіком нещасна теж мучиться, скільки ж їй доводиться всього терпіти!

Та так, що хоч криком кричи, так, що нікому про свій біль і не розкажеш, тому що про деякі речі, що відбуваються в сім'ї, не можна розповісти за порогом дому. Приміром, її чоловік може жити зовсім відокремленим життям, а на неї не звертати жодної уваги, у нещасної нема грошей навіть заплатити за житло, її хочуть виселити з будинку. Вона змушена шукати роботу, наражатися на різні небезпеки і просити тебе: "Помолись, щоб хоча б цих небезпек я позбулася!"

Або її чоловік п'є, не працює й вона змушена працювати сама, наприклад, мити сходи в багатоповерхівках. А чоловік ходить по тавернах, п'яний повертається додому за північ, б'є її, вимагає в неї гроші або навіть сам іде до її начальства й забирає те, що вона заробила. Ех, яка ж це мука!

З деякими жінками все зрозуміло — у них є якісь гріхи й, страждаючи таким чином, вони за них розплачуються. Але ж є й інші — у яких таких гріхів нема. Ці останні будуть мати чисту винагороду за пережиті ними страждання. Я знайомий з однією матір'ю. У дитинстві вона була подібна до ангела! Найдобріша душа, найтихіша дитина в сім'ї. І якому ж вона дісталася страшному скандалістові! Як обманулись її рідні! Вона вийшла заміж за п'яницю, який ще в дитинстві був страшенним бешкетником. Його батько пив, і він теж перейняв цю погану звичку. І ось зараз нещасна жінка горбатиться по чужих домах, виснажується на роботі, а чоловік б'є її й погрожує ножем. Скільки разів він кричав: "Я тебе заріжу!" І вона боїться, як би він і справді її не зарізав! Вона переживає справжні муки! Але ж у неї четверо дітей. Рідні цієї нещасної дійшли до того, що радять їй розлучитися, але вона відповідає їм: "Я думаю ще потерпіти". І терпить. Вам це зрозуміло? Ця жінка не читала ні патериків, ні житій святих, і, однак, вона терпить! "Добре, — сказав я їй якось. — А що ж діти твої, на все це дивляться й не втручаються?" — "їм ще по п'ятнадцять-шістнадцять років, — відповіла вона.

—           хай спершу відслужать в армії, а коли повернуться, тоі батька трішки вгомонять!" Тобто поки вони не відслужать у війську, їй доведеться терпіти побої!

 

Терпіння сповнює людину Божественною Благодаттю

—   Геронде, як поводитися з людиною, коли вона роздратована, напружена?

—   З терпінням.

—   А якщо в мене його нема?

— Треба піти купити! Продається в супермаркетах!.. Дивися: якщо хтось кипить гнівом, що б ти йому не говорила, ніякої користі не буде. У такий момент краще змовчати й творити Ісусову молитву. Бід молитви він затихне, заспокоїться, і потім можна прийти з ним до взаєморозуміння. Подивися, адже й рибалки не виходять рибалити, якщо море хвилюється. Вони терпляче чекають, поки погода не внормується.

—   Геронде, а чим пояснюється нетерпіння людей?

—   Воно пояснюється тим, що в них усередині дуже багато... миру! Бог поставив спасіння людей у залежність від їхнього терпіння. "Хто витримає до кінця — той спасеться"² — говорить Євангеліє. Бог дає людям труднощі, різні випробування заради того, щоб вони вдосконалилися в терпінні.

Терпіння починається з любові. Щоб ти терпів людину, тобі має бути за неї боляче. Терпіння рятує сім'ю від руйнування. Мені доводилося бачити, як дикі звірі ставали агнцями. Якщо довіряти Богові, то всі проблеми вирішуються гладко й духовно. Одного разу, живучи в монастирі Стоміон, я зустрів у Коніці³ жінку, обличчя якої світилося. Вона була матір'ю п'ятьох дітей. Потім я її пригадав. її чоловік був теслею й часто працював разом з моїм майстром⁴. Якщо замовники робили цьому чоловікові якесь дріб'язкове зауваження, наприклад: "Майстре Янісу, можливо, зробимо це ось так?" — то він ніби з ланцюга зривався. "Це ти мене, чи що, будеш учити?!" — кричав він, ламав свої інструменти, жбурляв їх у кут і йшов геть. Ти тепер уявляєш, що він творив у власному домі, якщо й у чужих будинках усе трощив! Із цією людиною неможливо було провести разом жодного дня, а його дружина жила з ним роками. Щодня вона переживала муки, однак ао всього ставилася із великою добротою й покривала все терпінням. Я знав про те, що відбувається в них у домі, і тому, зустрічаючи її, запитував: "Як поживає пан Яніс? Працює?" — "Е-е, — відповідала вона. — Коли працює, а коли — сяде посидіти трохи!" — "А як ваше життя-буття?" — знову запитував я. "Дуже добре, отче!" — відповідала вона. І говорила це від щирого серця. Вона не брала до уваги те, що її чоловік ламав свої інструменти — і дорогі ж інструменти! — так що бідачка була змушена найматися на роботу в чужі будинки, щоб заробити їм на життя. Бачите, з яким терпінням, з якою добротою й благородством вона до всього ставилася! Вона його навіть ніскілечки  не  засуджувала!  Тому  Бог  сповнив її

Благодаттю, і її обличчя світилося. Вона змогла підняти п'ятьох дітей, виростила їх, і зі всіх п'ятьох вийшли дуже хороші люди.

—   Геронде, а як їй вдавалося виправдовувати свого чоловіка?

—   Добрим помислом. "Адже це мій чоловік, — думала вона. — Ну що ж, хай висварить мене трішки. Можливо, і я, коли була б на його місці, поводилася точно так само". Ця жінка застосовувала Євангеліє до свого життя, і тому Бог посилав їй Свою Божественну Благодать. І якщо вже люди мирські терплять і сповнюються Благодаттю, то наскільки більше повинні терпіти ми, ченці, які мають для духовного життя всі можливості!

Наскільки я зрозумів, найбільші скандали — і не тільки в сім'ях, але й у житті держав — походять від малозначущих речей. У сім'ї хтось із подружжя повинен смирятися перед іншим, він повинен не тільки наслідувати його чеснотам, але й терпіти його примхи. Ставитися до подій подібним чином дуже допомагає розважання про те, що Христос приніс Себе в жертву за наші гріхи й що Він, будучи Безгрішним, терпить нас усіх — мільярди людей — тоді як ми, мучачись від чужих примх, погашаємо заборгованості за власні гріхи. Благий Бог улаштував все так, щоб, маючи дари, людина допомагала іншій, а маючи недоліки, смирялася. Бо кожен має свої дари. Однак і недоліки в кожного теж є, і треба подвизатися для того, щоб їх позбутися.

Одному чоловікові я задав доброї прочуханки! Бачили б ви, який послух робить йому дружина, незважаючи на те, що вона наділена багатьма здібностями й дарами. Поруч з нею він однаково що дитя мале. І ось ця жінка, маючи перед чоловіком послух, постійно приймає Божественну Благодать, відкладає її на свій духовний рахунок, тоді як її чоловік своїм егоїзмом постійно відганяє від себе Божественну Благодать і стає усе більш й більш порожнім. І хто в кінцевому підсумку залишиться у виграші? Бачиш: весь секрет у смиренності. У цьому — вся основа. Послух, смиренність. А от якби цей чоловік визнавав свою слабкість і просив допомоги в Бога, то до нього теж прийшла б Божественна Благодать.

 

Вірна дружина

—    Геронде, якась жінка запитує в мене поради, як їй поводитися. Чоловік покинув її, забрав дитину й зв'язався з двома іншими жінками.

—    Скажи їй, щоб вона, наскільки можливо, терпіла, молилася й поводилася з ним по-доброму. Хай почекає й не розриває шлюбу сама. Один чоловік поводився зі своєю дружиною презирливо, бив, кривдив її, а вона до всього цього ставилася з терпінням і добротою, поки не померла в порівняно молодому віці. Коли через кілька років після смерті її останки витягали з могили, усі відчули пахощі⁵. Ті, хто був присутній при цьому, здивувалися. Бачите: у цьому житті жінка до всього ставилася з терпінням, і тому вона була виправдана в житті іншому.

Був ще один подібний випадок. Юнак, який жив по-мирському, почав відчувати щось до дівчини, котра жила духовним життям. Щоб дівчина відповіла йому взаємністю, він теж намагався вести духовне життя, ходити до церкви. Вони одружилися. Але минули роки, і він повернувся до колишнього мирського життя. У них уже були дорослі діти — старший вчився в університеті, одна дочка — у ліцеї, інша — у гімназії. Але, незважаючи ні на що, чоловік продовжував життя розпусне. Він заробляв багато грошей, але майже все витрачав на свої примхи. Ощадливість нещасної жінки втримувала їхнє домашнє господарство від краху, своїми порадами вона допомагала дітям встояти на вірному шляху. Вона не засуджувала батька, щоб діти не почали відчувати до нього ворожості й не зазнали душевної травми, а також для того, щоб вони не захопилися тим способом життя, яке він провадив. Коли чоловік приходив додому пізно вночі, їй було порівняно легко виправдати його перед дітьми: вона говорила, що в нього багато роботи. Але що їй було говорити, коли серед білого дня він заявлявся в дім зі своєю коханкою? Знаєте, що творив цей чоловік, що не боявся Бога? Хоча він не заслуговував і того, щоб називати його людиною, тому що в нього зовсім не було людяності. Він телефонував своїй дружині й замовляв різні страви, а вдень приїздив обідати з однією з коханок. Нещасна мати, бажаючи вберегти дітей від поганих помислів, приймала їх радо. Вона видавала справу таким чином, що коханка чоловіка нібито була її подругою й чоловік заїжджав до "подруги" додому, щоб привезти її до них у гості на машині. Вона відправляла дітей в інші кімнати вчити уроки, щоб вони не побачили якоїсь непристойної сцени, адже її чоловік, не звертаючи уваги на дітей, навіть при них дозволяв собі непристойності. Це повторювалося з дня на день. Кожного разу він приїжджав з новою коханкою. Справа дійшла до того, Що діти стали запитувати її: "Мамо, скільки ж у тебе подруг?" — "Ах, це просто старі знайомі!" — відповідала вона. І, крім того, чоловік ставився до неї як до служниці, і навіть гірше. Він поводився з нею дуже жорстоко й нелюдяно. Ви тільки подумайте, як ця жінка щодня обслуговувала двох тварюк, які покривали її дім безчестям, і постійно вселяла своїм дітям добрі помисли! І вона не могла розраховувати, що це лихо колись закінчиться, щоб сказати собі: "Потерплю ще трохи", і цим утішитися. Цей кошмар тривав кілька років. Однак, оскільки цей окаянний чоловік дав дияволу багато прав над собою, він почав піддаватися страшному бісівському впливу. Знахабнівши, став поводитися як божевільний, втрачав контроль над собою, звинувачував всіх і вся. І ось одного разу, сп'янілий від хмелю плотської пристрасті, він мчав на машині й зірвався в прірву. Машина розбилася вщент, а сам він отримав дуже серйозні каліцтва. Його відвезли в лікарню, і лікарі, зробивши що могли, відправили його додому. Він став калікою. Жодна з коханок його навіть не відвідала, тому що великих грошей у нього вже не було, а обличчя його було спотворене. Однак добра дружина й добра мати дбайливо доглядала за ним, не нагадуючи йому ні про що з його блудного життя. Він був вражений, і це змінило його духовно. Він щиро покаявся, попросив запросити до нього священика, висповідався, кілька років прожив по-християнськи, маючи внутрішній мир, і упокоївся в Господі. Після його смерті старший син зайняв його місце в бізнесі й утримував сім'ю. Діти цього чоловіка жили дуже дружно, тому що вони успадкували від своєї матері добрі принципи. Ця мати — мати-героїня. Для того, щоб врятувати сім'ю від розпаду, а своїх дітей від гіркого суму, вона випила їхні гіркі чаші сама. Вона втримала сім'ю від розпаду, спасла свого чоловіка й сама заробила небесну винагороду. Бог дасть цій жінці краще місце в Раю.

 

Діти з сімей, що розпалися

—    Геронде, якщо в сім'ї чоловік, маючи якусь пристрасть, визнає свою провину, сповідається, але продовжує перебувати під впливом цієї пристрасті й каже своїй дружині: "Я мучу вас: і тебе, і дітей. Краще я піду й буду, живучи далеко від вас, надсилати вам гроші, щоб ви не мучились", яке рішення прийняти його дружині?

—     Якщо чоловік дійсно відчуває те, що говорить, це показує, що в нього багато любочестя, і його дружина повинна терпіти. Проте краще, якщо вона не буде відразу вірити почутому. Нехай вона вдивиться в суть справи глибше. Бо часом буває й таке: чоловік нібито з благородства говорить: "Піду, щоб вас не мучити", тоді як насправді хоче піти, оскільки сплутався з іншою жінкою.

Шлюб, дійшовши сьогодні до такого стану, який ми бачимо, втратив свій сенс. Сім'ї розпадаються ні з того, ні з сього. Кілька днів тому до мене в келію прийшов якийсь зовсім запаморочений чоловік. Спершу в нього було двоє дітей від одної коханки. Потім він пішов до іншої. Та народила йому дитину, і вони розлучилися. Після цього він одружився втретє. Його третя дружина теж була розлученою й теж мала трьох дітей: двох від першого шлюбу й одного позашлюбного. Від цієї жінки в нього народилося ще двоє дітей. "Зачекай-но, зачекай, — зупинив його я, слухаючи все це. — Від скількох же мам всі ці діти й від скількох батьків?"

Так ось і гинуть нещасні діти. Ті з них, хто, відрізняючись чуйністю, не може перебороти розлад від біди, яка з ними сталася, впадають у відчай, а деякі навіть закінчують життя самогубством. Інші, щоб забутися, починають пити. Треті зв'язуються з наркотиками. І де тільки вони знаходять на все це гроші? Найменша доза героїну коштує чотири тисячі драхм. Більша доза — шість чи сім тисяч⁶.

Такі вільні, розпущені діти попереднього покоління. У що ж перетворяться інші — ті малята, батьки яких розлучилися за законом про автоматичне розлучення? Скільки ж молоді, приймаючи наркотики, пройшли цього літа через мою келію! Більшість цих нещасних — діти з сімей, що розпалися. Парубку двадцять сім років, а він перебуває в розпачі й просить допомоги! І знаєш, адже дітей з сімей, які розпалися, видно відразу. У мене біля келії на лавці стоїть банка з лукумом. І от коли приходять такі хлопці, вони беруть із банки шматочок лукуму й починають його їсти, а потім, побачивши, як я виходжу з келії на ґанок, ще не доївши солодощі, відразу підбігають, щоб мене поцілувати. Руки в них всі в цукровій пудрі від лукуму, от і повимазують мене всього! Ці діти позбавлені любові й ніжності. Для них нема жодної різниці, є в них батьки чи ні. Чи приходить додому їхній батько, чи йде геть, чи живе з ними, чи не живе — для нещасних нічого не змінюється.

 

"Невинен" і "винен" у подружньому житті

Я звернув увагу на те, що деякі духівники говорять чоловікам, які живуть у незлагоді зі своїми дружинами: "Потерпи, такий вже у тебе хрест. Що тут поробиш? За таке терпіння Бог дасть тобі винагороду". Потім до духівників ідуть дружини, яким вони говорять те саме: "Терпи, терпи, щоб мати винагороду від Бога". Тобто обоє з подружжя можуть бути винними й обох при цьому духівник умовляє терпіти. Або ж винуватий один із подружжя, а духівник каже йому: "Терпи, терпи". У такий спосіб винний у тому, що в родині нема миру, заспокоює свій помисел тим, що нібито терпить іншого, тоді як насправді він його щодня терзає.

Одного разу до мене в келію прийшов якийсь чоловік й став скаржитися на те, що погано живе з дружиною. У їхній сім`ї діло йшло до розлучення. Ні він, ні його дружина не хотіли одне одного бачити. Обоє були вчителями, у них було двоє дітей. Вдома вони ніколи не їли: чоловік після уроків йшов обідати в один ресторан, а дружина — в інший. А для дітей вони купували які-небудь сандвічі, і нещасні діти, коли їхні батьки приходили додому, лізли до них у кишені й у сумки, щоб подивитися, що тато і мама принесли поїсти! Діти переживали велику драму! Крім усього іншого, цей чоловік співав у церкві, однак у ту церкву, де він співав, його дружина не ходила — вона ходила в інший храм. Настільки сильною була їхня взаємна неприязнь! "Що поробиш, отче, — говорив він мені, — я несу великий хрест. Дуже великий. Щодня в нас вдома скандали". — "А до духівника ти ходив?" — запитав його я. "Так, — відповів він, — ходив. Духівник сказав мені: "Терпи, терпи. Ти несеш великий хрест". — "Ану ж бо, — кажу я йому тоді, — зараз подивимося, хто несе великий хрест. Давай почнемо спочатку. Коли ви одружилися, теж так лаялися?" — "Ні, — відповідає. — Вісім років ми прожили дуже дружно. Я обожнював свою дружину! Я благоговів перед нею більше, ніж перед Богом! Потім вона стала іншою людиною! Стала мучити мене своїм ниттям, причіпками, дивацтвами..." Чуєш, що діється! Він благоговів перед нею більше, ніж перед Богом! "Ану ж бо, — кажу, — йди-но сюди, голубчику! То, виходить, ти благоговів перед дружиною більше, ніж перед Богом? Ну й хто ж тепер винен у тому, що ви дійшли до такого стану: ти чи вона? Це через тебе Бог забрав Свою Благодать від твоєї дружини". Потім я його запитав: "І що ж ти тепер думаєш робити?" — "Швидше за все, ми розлучимося", — сказав він. "Може, — запитую, — ти завів собі роман на стороні?" — "Так, — відповідає, — я думаю піти до іншої жінки". — "Отямся! — кажу. — Поміркуй добре! Невже не розумієш, що у всьому винен ти сам? І насамперед тобі треба попросити прощення в Бога за те, що ти благоговів перед своєю дружиною більше, ніж перед Ним. Потім піди до своєї дружини й попроси в неї пробачення. Скажи їй: "Прости мене. Це я винен у тому, що наші стосунки дійшли до такого стану, і в тому, що тепер мучаться наші діти". Потім піди висповідайся — і благоговій перед Богом як перед Богом, а дружину свою люби як дружину. І ти побачиш, що у вас усе налагодиться". Моя прочуханка пішла йому на користь. Він почав плакати й пообіцяв, що послухається моєї поради. Незабаром він знову приїхав до мене, уже радісний: "Дякую тобі, отче, ти врятував нашу сім'ю. Усе в нас прекрасно: і в мене з дружиною, і в наших дітей". Бачиш як? Сам у всьому винен, а при цьому думає, що "несе дуже важкий хрест"!

І ви ніколи не виправдовуйте жінок, які приходять до вас у монастир і скаржаться на чоловіків. Я в подібних випадках не виправдовую ні чоловіків, ні дружин. Навпаки: змушую задуматися і тих, і інших. Приміром, жінка починає скаржитися: "Мій чоловік п'є, приходить додому пізно вночі, лихословить..." — "Дивися, — раджу їй. — Коли він уночі приходить додому п'яний, поводься з ним по-доброму. Якщо ти зустрічаєш кислою фізіономією й починаєш "пиляти": "чого ти так пізно?", "та хіба ж можна приходити додому в такий час?", "та коли ж ти нарешті змінишся?", "та що ж це за лишенько гірке?", "та ж це вже не день і не два триває!", "і скільки я буду все це терпіти?" — то диявол порадить йому: "Та ти зовсім хворий, чи що, що ніяк не розстанешся з цією дурепою? Чи не краще піти й весело провести час із якою-небудь іншою?" Тобто ти, можливо, маєш рацію, але диявол підловить його з іншого боку. А от якщо ти поведешся з ним по-доброму, трішки перетерпиш те, що відбувається і помолишся, не висловлюючи йому своїх претензій, то, отримавши від тебе трішки сонячного тепла й світла, він задумається й виправиться".

А потім приходить чоловік і починає своє: "Моя дружина пиляє мене, вимотує своїм ниттям..." — "Ах, ти, — кажу, — безстиднику! Твої діти й страждальниця-дружина з нетерпінням чекають тебе до півночі, а ти завалюєшся додому п'яним, починаєш лихословити! Сором тобі й ганьба! Ти що, одружився для того, щоб мучити свою сім'ю?"

Але бувають випадки, коли можуть мати рацію і чоловік, і дружина. Одного разу до мене прийшла група прочан, і я розповідав їм про те, наскільки доброчесною людиною був Макрияніс⁷. Він відрізнявся і тілесною, і душевною чистотою. Почувши це, один з моїх слухачів підскочив і закричав: "Не бувати тому, щоб з Макрияніса ще й святого зробили!" —"Чому, — питаю, — "не бувати"?" — "Тому, — відповідає, ·— що він бив свою дружину". — "Послухай, — мовлю, — я поясню тобі що відбувалося між ним і його дружиною. Коли в Макрияніса дзвеніли в кишені монети і до нього приходила якась вдова, яка мала дітей, то він віддавав їй гроші. Його нещасна дружина нарікала й починала його пиляти. "Адже в тебе, — говорила вона йому, — є свої діти. Навіщо ти віддав гроші їй?" Тоді він давав їй ляпаса й говорив: "Маєш чоловіка, який тебе забезпечить. А в цієї нещасної чоловіка нема. Хто про неї подбає?" Тобто мали рацію і Макрияніс, і його дружина".

Крім цього, якщо один з подружжя живе духовно, то, навіть маючи рацію, він певним чином "не має права" мати рацію. Адже, будучи духовною людиною, він повинен поставитися до несправедливості духовно. Тобто він повинен ставитися до всього так, як цього вимагає Божественна справедливість. Він повинен прагнути до того, що дає спокій іншому. Адже якщо хтось робить помилку, будучи слабким, то він певним чином має для себе виправдання. Однак інший — той, хто перебуває в кращому духовному стані й не ставиться до першого з розумінням, не йде йому назустріч, — грішить набагато більше. Якщо навіть духовні люди ставляться до всього по-мирському — з позиції мирської, людської справедливості — то до чого це призведе? До того, що вони будуть постійно бігати по мирських судах. Ось від цього люди й мучаться.

 

Зноски:

 

¹ Таласемія — спадкова гемолітична анемія, з порушенням синтезу білка гемоглобіну, поширена в країнах Середземномор'я. Хвороба викликає прогресуюче малокрів'я, збільшення печінки та селезінки, жовтуху і т.і. — Прим. переклад.

² Мт. 10:22.

³ Коніца — містечко в Західній Греції. Там пройшли дитячі та юнацькі
роки Старця. У 1958—1960 рр. блаженний Старець Паїсій подвизався в
монастирі Стоміон, який розміщений неподалік від Коніци. — Прим,
переклад.

⁴ В юності Старець Паїсій вивчився ремеслу столяра.

⁵ У Греції останки померлих через 3—4 роки після кончини витягують з могили, омивають і укладають в особливих усипальницях. Якщо тіло померлого не розклалося, то його знову закопують в могилу і збільшують молитву за упокій померлого. —· Прим. переклад.

⁶ Висловлено у 1990році. 4000 грецьких драхм — приблизно 12 доларів США. — Прим. переклад.

⁷ Макрияніс Иоаніс (1797^-1864) — генерал-майор, національний герой Еллади. Один із найсамовідданіших борців проти турків в роки Грецької Революції (1821—1830). Автор "Спогадів" про революцію та визвольну боротьбу. Життя Й. Макрияніса — прекрасний взірець жертовної християнської любові до Бога, ближнього та Вітчизни. — Прим. переклад.

 

ЧАСТИНА ДРУГА - Про батьків і їхні обов'язки

 

"Батьки,

які народжують дітей

і дають їм тіло, повинні,

наскільки можливо,

сприяти і їхньому духовному

відродженню"

 

ГЛАВА ПЕРША - Про народження дітей

 

Святі Йоаким і Анна — найбезпристрасніша подружня пара

- Геронде, розкажіть нам щось про Святу Анну й про Святого Йоакима, про Богоотців. Якось Ви вже починали про них розповідати...

— З дитячого віку я ставився до Святих Богоотців з великим благоговінням. Я навіть просив про те, щоб у чернецтві мені дали ім'я Йоаким. Ми їм дуже зобов'язані! Святі Иоаким і Анна були найбезпристраснішою подружньою парою, яка коли-небудь існувала. У них зовсім не було мирського мудрування.

Саме такою Бог сотворив людину. І Він хотів, щоб люди народжувалися так само — безпристрасно. Але після гріхопадіння у відносинах між чоловіком і жінкою з'явилася пристрасть. І як тільки з'явилася безпристрасна подружня пара — така, якою сотворив людину Бог і яким, за Його задумом, належало бути людському народженню, так народилася Пресвята Богородиця — це Чисте Створіння, а згодом від Неї втілився Христос Помисел говорить мені, що Христос прийшов би на Землю й раніше — якби раніше на Землі з'явилася чиста доброчесна подружня пара, якою були Святі Йоаким і Анна.

Римо-католики впадають в оману. Нібито від благоговіння вони вірять у те, що Божа Матір народилася, не маючи первородного гріха. Тоді як Вона не була звільнена від первородного гріха, але народилася саме таким чином, яким Бог хотів, щоб люди народжувалися після сотворения. Вона була Всечистою¹, тому що її зачаття відбулося без насолоди. Святі Богоотці гаряче молилися Богові за те, щоб Він дарував їм дитя. І після цієї молитви вони зійшлися [як чоловік і жінка] — не за плотською похіттю, а як послух Богові. Я переконався в цьому після однієї чудесної події, яку пережив на Сінаї².

 

Стриманість у шлюбному житті

Бог "побачив усе, що сотворив: і воно було дуже добре"³. Чоловік відчуває природний потяг до жінки, а жінка — до чоловіка. Якби не було цього потягу, то ніхто ніколи не зважився б створити сім'ю. Люди думали б про ті труднощі, які згодом очікують їх у сім'ї й пов'язані з вихованням дітей та іншими сімейними справами, а тому не наважувалися б одружитися.

Після падіння первородних деякі люди можуть мати мирське мудрування на п'ять відсотків, інші — на десять, на тридцять і так далі. Але де сьогодні знайдеш людей, у яких мирського мудрування було б тільки п'ять відсотків, — тобто людей із чистим доброчесним мудруванням! Однак, як би там не було, всім людям від Бога дана можливість досягти безпристрасності — якщо вони почнуть любочесний подвиг.

Обрання шляху сімейного життя не дає одруженим людям виправдання забувати, що людина — це не сама тільки плоть, але й дух. Не можна забувати про це й залишати себе [свою пристрасть] неприборканою⁴. Чоловік і жінка повинні здійснити подвиг,   щоб   підкорити   плоть   духові.   Якщо   під керівництвом духівника чоловік і жінка намагаються жити духовно, то поступово вони почнуть вкушати й вищих радощів — радощів духовних, небесних. До радощів плотських вони більше не будуть прагнути. Чоловік і жінка зобов'язані подвизатися в помірності, щоб не передати плотську пристрасть і своїм дітям. Якщо батьки відрізняються дуже тілесним мудруванням, то їхня дитина з малого віку має аналогічні пристрасті. Це відбувається тому, що вона успадковує від батьків тілесне мудрування. Спочатку, як і всі успадковані від батьків пристрасті, плотське мудрування є ще м'яким, ніжним, подібним до молодої кропиви, яка не обпікає, і ти можеш легко братися за її листя. Але, коли вона підростає, її листки починають пекти. Так і тілесне мудрування — спочатку воно може бути зцілене хорошим, поміркованим духівником. Однак якщо не відітнути мирське мудрування в молодому віці, то, коли станеш дорослим, для цього знадобиться здійснити чималий подвиг.

 

Людська логіка щодо волі Божої про народження дітей

Часто подружжя, що звертаються до мене, діляться своїм занепокоєнням щодо народження дітей і запитують моєї думки. Деякі подружні пари хочуть народити одного-двох дітей, а інші — стати багатодітними. Проте краще, якщо вони покладуть проблему дітонародження на Бога. Подружжя повинні довіряти своє життя Божественному Промислу і не будувати власних планів. Вони мають вірити в те, що Бог, Який піклується й про птахів небесних, проявить набагато більшу турботу про їхніх дітей. Пам'ятаю одного моряка, котрий одружився, маючи вісімнадцять років від народження. І сам він був бідняком, і дівчину взяв з бідної сім'ї. Винаймали вони якийсь підвал і там тулилися. У дружини його теж була низькооплачувана робота, і жили вони дуже бідно. Уявіть: замість стола в них був ящик з-під персиків, які їм якось пощастило купити! Потім у них з'явилися діти. Для того, щоб їх виростити, вони перебивалися з хліба на воду. І, однак, поступово вони розбагатіли й стали жити добре.

Є подружжя, які в першу чергу намагаються впорядкувати всі інші проблеми й лише потім починають думати про дітей. Такі люди зовсім не беруть до уваги Бога. А інші подружні пари говорять: "Нинішнє життя нелегке. Нехай у нас буде одна дитина — і вистачить. Тут і одне-то спробуй виховати!" І не народжують інших дітей. Ці люди не розуміють, наскільки вони грішать, думаючи подібним чином, не покладаючись із довірою на Бога. Бог "жалісливий". Йому легко перестати давати подружжям дітей, якщо Він побачить, що їх виростити їм уже не під силу.

Багато хто прагне одружитися, не думаючи про те, що народження дітей і їхнє виховання в християнському дусі повинне бути метою [подружнього життя]. Люди не хочуть мати багато дітей, щоб не обтяжувати себе турботами, а потім тримають у своїх квартирах собак і кішок. Мені розповідали, що зараз в Америці⁵ замість собак люди тримають у будинках свинок дуже дорогої породи. Ці свинки залишаються маленькими, не виростають. їх спеціально вивели такими, щоб можна було тримати їх у квартирах. Люди не хочуть заводити дітей, тому що їм клопітно мити їх, доглядати за ними. А поросят вони що — не миють? Собака, добре, — він, принаймні, сторож. Але тримати в будинку свиню!

Страшне діло! Перебуваючи в Австралії⁶, я бачив "будинок перестарілих" для собак і кішок. Там був навіть цвинтар для тварин! Все йде до того, що люди будуть розводити мишей і закатувати їх у консерви, щоб годувати кішок, а зайців і кроликів будуть розводити й закатувати в консервні банки, щоб годувати собак! А в цей самий час інші люди будуть помирати з голоду. І подивися: якщо хтось уб'є собаку, не виключено, що він заплатить за це грошей більше, ніж якби вбив людину (звичайно, залежить і від того, кому цей пес належав). До чого ж ми дійшли!.. Людина в наші дні коштує дешевше, ніж собака. Я дивуюся тому, що кажуть деякі духівники. Якось до мене в келію прийшли прочани й запитали мене: "Геронде, хіба Святий Иоан Златоуст десь пише, що подружжя не повинні народжувати дітей?" — "Що ж ви таке городите? — зачудувався я. — Де ви таке почули?" — "Та ось, — говорять, — отець такий-то нам сказав". Зустрівши цього отця, я запитав у нього: "Ти що, справді таке сказав?" — "Так", — відповів він. "Де ж ти таке вичитав?" — "Святий Иоан Златоуст говорить про це у своєму "Слові про дівоцтво", — відповів він мені. "Слухай-но, — кажу йому. — Я у Святого Йоана Златоуста такого не читав, але Святий таких речей говорити не може. Він має на увазі щось інше. Принеси книжку, щоб я подивився, що там написано". Приносить він книгу й показує місце. Починаю читати й бачу, що Святий пише таке: "Зараз люди примножилися, й можливість жити в дівоцтві у вас теж є: це не як колись, коли люди повинні були залишати після себе нащадків"⁷. Тобто Святий не говорить: "Не народжуйте дітей". Але цей священик наполягав на своєму. Священик, який має богословську освіту, несе таку нісенітницю! Йому хочеться представити себе начитаним, показати, що він — дослідник богословської спадщини Иоана Златоуста, щоб люди вважали його хорошим духівником. Знаєте, якої шкоди завдають такі перекручені тлумачення усім, хто хоче заспокоїти свої помисли?

Для багатьох людей, які живуть по-мирскому, сім'я сьогодні позбавлена смислу. Тому такі люди не одружуються, або ж, одружившись, уникають народження дітей, або вбивають дітей абортами й у такий спосіб самі винищують свій рід. Тобто не Бог знищує людей — люди знищують себе самі. Тоді як люди віруючі, які дотримуються заповідей Божих, приймають Божественну Благодать, оскільки Бог, якщо можна так висловитися, зобов'язаний допомагати їм у важкі роки, які ми переживаємо. Ми бачимо християн, які мають сім'ї і які виховують своїх дітей у страху Божому, скільки б дітей Він їм не дав. І всі діти [таких батьків] урівноважені, радісні. Ці діти — благословення Боже. Вони виростають хорошими, старанними людьми. Ми ось постійно говоримо: "Що ж буде зі світом?" — але одночасно бачимо, як Благодаттю Божою зараз набирає силу, підростає добре покоління. Диявол намагається все зруйнувати, але і Благий Бог теж трудиться. Він не допустить того, щоб наш народ зник з лиця землі.

 

Труднощі в народженні дітей

— Геронде, якщо неправославна жінка бездітна, то чи допустимо, якщо вона попросить, дати їй  як  благословення  пасок,  котрий  ми хрестоподібно прикладаємо до святих мощів преподобного Арсенія Каппадокійського?⁸

— А чи вірить вона в силу Святого чи ж хоче дістати допомогу магічним способом? Якщо вірить, то носити такий пасок їй можна.

Деякі безплідні жінки не вийшли заміж тоді, коли це потрібно було зробити, і тому зараз стосовно них діють духовні закони⁹. Деякі вибагливі дівчата починають вибирати наречених: "Ні, цей мені не подобається, а той мені не до смаку". Пообіцявши хлопцеві вийти за нього заміж, така дівчина одночасно дивиться й на іншого, потім говорить першому "ні", і він хоче покінчити життя самогубством, замість того, щоб вважати за благословення те, що вона обдурила його ще, принаймні, до того, як вони одружилися, а не після. Е-е, ну яку сім'ю збудує така дівчина? А є жінки, які безплідні, тому що замолоду вони жили невпорядкованим гріховним життям. Є й такі, причина безплідності яких — у поганому харчуванні, тому що багато продуктів містять у собі цілу купу хімікатів і гормонів.

Є й такі подружні пари, які хочуть мати дитину відразу, як тільки одружаться. А якщо народження дитини затримується, то вони починають тривожитися й непокоїтися. Як же вони народять дитину, якщо самі сповнені занепокоєння й душевної тривоги? Вони народять дитину тоді, коли виженуть із себе занепокоєння й душевну тривогу й спрямують своє життя на правильну духовну колію.

Іноді Бог свідомо бариться й не дає якійсь подружній парі дітей. Подивіться: адже і Святим Богоотцям Йоакиму та Анні, і Святим Пророкові Захарію і Єлизаветі Він дав дитину в старості, щоб виконати Свій предвічнй план спасіння людей.

Подружжя завжди повинні бути готовими прийняти у своє життя волю Божу. Бог не залишає людину, яка з довірою вручає себе Йому. Ми не робимо нічого, а скільки робить для нас Бог! З якою любов'ю й щедрістю Він дає нам все! Хіба є щось таке, що буде Богові не під силу? В однієї подружньої пари було п'ятеро дітей, але, досягнувши повноліття, їхні діти створили свої власні сім'ї й випурхнули з батьківського гнізда. Батько й мати залишилися самі. Тоді вони вирішили народити ще одну дитину, щоб на старість мати її поруч із собою. Дружина була вже в тому віці, коли зачаття неможливе, і бажання їхнє по-людськи здавалося недосяжним. Однак, незважаючи на це, подружжя мало велику віру в Бога, і в них народився син, котрий був для них утіхою в старості. І його вони теж поставили на ноги, вивели в люди.

Народження дітей залежить не тільки від людини. Воно залежить і від Бога. Бачачи, що в подружжя, яке зазнає труднощів у зв'язку з народженням дітей, є смиренність, Бог може не тільки дати їм дитину, але й зробити їх багатодітними. Однак, бачачи в подружжі настирливість і егоїзм [Бог не виконує їхнє бажання, бо], виконавши прохання про народження дітей, Він задовольнить їхню настирливість і егоїзм. Подружжя повинно цілком віддати себе Богові. Вони повинні сказати: "Боже мій, Ти піклуєшся про наше благо, "хай буде воля Твоя⁴⁰. У цьому випадку їхнє прохання здійсниться. Адже воля Божа виконується в тому випадку, коли ми говоримо: " Хай буде воля Твоя "із довірою до Бога ввіряємо себе Йому. Але ми, хоча й говоримо: "Хай буде воля Твоя", одночасно наполягаємо на нашій власній волі. Ну а що може зробити для нас Бог у цьому випадку?

 

Подружня безплідність

— Геронде, до нас звернулася одна подружня пара. І він, і вона мають прихований симптом таласемії. Ці люди запитали нас, чи треба їм народжувати дітей. Ми запропонували порадитися з їхнім духівником.

—   Духівники не можуть заборонити таким подружнім парам народжувати дітей. Духовні наставники повинні виховувати в таких людях любочестя, щоб вони докладали зусиль до стриманості. І з розважанням духівники повинні робити їм послаблення.

—   Геронде, є подружні пари, які, живучи дуже духовно й бажаючи завести дитину, не можуть цього зробити.

—   Багатьом людям Бог не дає дітей, для того, щоб полюбивши дітей усього світу як своїх власних, ці люди допомогли їхньому духовному відродженню. Один чоловік не мав дітей, але, коли він виходив з дому, діти із сусідських будинків збігалися до нього й з любов'ю оточували його. Вони не давали йому йти на роботу. Бачите: Бог не дав цьому чоловікові своїх дітей, але Він дав йому благословення, щоб всі сусідські діти любили його, як батька, а він по-своєму допомагав їм духовно. Суди Божі — це безодня.

А в інших випадках Бог не дає подружжю дітей, щоб прилаштувати якусь сирітку. Я знав одного доброго християнина, адвоката Потрапивши одного разу в місто, де він мешкав, я відвідав його будинок, він дуже радо прийняв мене, і я залишився в нього на день погостити. Познайомився й з його дружиною. Вона була схожа чеснотами на свого чоловіка. Від неї дізнався, яке духовне життя веде її чоловік, а від нього — про те, у якому духовному стані перебуває дружина.

Згодом я довідався про цих людей від інших християн, які знали їх і приймали від них різні благодіяння. Цей чоловік Божий чесно займався адвокатською практикою. Бачачи, що підсудний був дійсно шахраєм, він не тільки не брався його захищати, але й строго викривав, щоб привести його до тями. Бачачи, що чоловік винен, але в нього є покаяння, він намагався влагодити його справу або намагався, щоб йому винесли більш м'який вирок. Бачачи, що несправедливе звинувачення падає на якогось бідняка, він зовсім безоплатно ставав на його захист і намагався виправдати нещасного на суді. Ця людина жила дуже просто, тому тих грошей, які він заробляв, йому вистачало на життя, і ще на те, щоб допомагати бідним сім'ям. Дім цього віруючого адвоката був справжньою духовною оазою серед [духовної] Сахари міста, де він мешкав. Там збиралися стражденні, бідні, безробітні люди, приходили ті, у кого були проблеми в сім'ї. І всім цим нещасним він приходив на допомогу, підтримував їх, як добрий батько. У цього адвоката були знайомі, котрі займали відповідальні посади. Вони любили й цінували його, і тому, коли він телефонував своїм високопоставленим знайомим, щоб допомогти біднякові в якійсь справі або у хворобі, ніхто йому не відмовляв. У такий же спосіб трудилася і його дружина. Вона допомагала бідним дітям чи молодим людям, які не знаходили засобів на навчання. Вона була їм, як рідна мати. Однак у розмові зі мною в цієї жінки випадково прорвалося: "До заміжжя, отче, я викладала в старших класах. Відразу ж після весілля пішла з роботи, тому що вирішила стати хорошою матір'ю. Я просила в Христа, щоб Він дав мені багато — хай навіть двадцять — дітей, але, на нещастя, Він не дав жодного". Тоді я їй відповів: "У тебе, сестро, більше п'ятисот дітей. І ти ще скаржишся? Христос бачив твоє благе налаштування. І Він відплатить тобі за нього. Зараз, допомагаючи духовному відродженню стількох дітей, ти є матір'ю кращою, ніж багато інших. Ти залишаєш позаду навіть всіх багатодітних матерів! І та винагорода, що ти одержиш, теж буде набагато більшою, тому що, відроджуючись духовно, діти духовно забезпечують своє майбутнє у вічному житті". Крім усього іншого, ці люди удочерили одну дівчинку, на ім'я якої записали все своє майно. Нерідна дочка доглядала за ними в старості й, поховавши їх, пішла в монастир. Але ж і дім цих людей був однаково що монастир! Там відбувалися всі церковні служби. На вечірні й на повечірні разом з ними молилися й інші брати і сестри во Христі, а всеношну й утреню вони читали втрьох. Ці благословенні люди допомагали багатьом стражденним. Хай упокоїть Бог і їхні душі.

Тому я й кажу, що найкращий і найба-гатодітніший батько — це людина, що, відродившись духовно, допомагає духовному відродженню дітей усього світу, для того щоб вони забезпечили майбутнє своїх душ у Раю.

—   Геронде, деякі подружжя, які страждають від безпліддя, думають про всиновлення маляти.

—   Дійсно, таким людям краще всиновити дитину, їм не потрібно [егоїстично] бажати народження власної дитини. Бажання людини й воля Божа — це не завжди те саме.

—     Геронде, чи повинні прийомні батьки по досягненні дитиною певного віку сказати їй, що вона була ними всиновлена?

 

— Краще, коли дитина підросте, сказати їй про це. Але головне — щоб прийомні батьки любили дитину сильно й правильно. Є діти, які люблять чужих людей більше, ніж рідних батька й матір, тому що в їхніх батьків нема любові.

Багатодітні сім'ї

Бог дуже любить багатодітні сім'ї. Про них Він піклується особливо. У великій сім'ї діти отримують багато сприятливих можливостей для нормального розвитку — за умови, що батьки виховують їх правильно. Одна дитина в багатодітній сім'ї допомагає іншій. Старша дочка допомагає матері, середній син доглядає молодших і так далі. Тобто такі діти віддають себе одне одному й живуть в атмосфері жертовності й любові. Молодший любить і поважає старшого. Ці любов і повага утверджуються в багатодітній сім'ї природно.

Тому якщо в сім'ї є тільки одне чи двоє дітей, то батькам необхідно бути дуже уважними до того, як вони їх виховують. Звісно [у таких небагатодітних сім'ях] батьки намагаються, щоб діти жили в своє задоволення. Такі діти мають усе, що забажають, і в такий спосіб виростають зовсім ні до чого не пристосованими. Візьмемо, приміром, дівчину — єдину дитину багатих батьків. У неї є покоївка, котра у свій час накриє їй стіл, прибере в неї в кімнаті й зробить всю необхідну роботу в домі. Покоївка отримує за свою роботу гроші, але одночасно вона вдосконалюється [у чесноті], тому що приносить користь іншим. Тоді як дівчина, котру вона обслуговує, не навчаючись ніякої жертовності, залишається "пеньком", недосконалою людиною. Я раджу юнакам одружуватися на дівчатах з багатодітних сімей, тому що діти, які зростають у нестатках, звикають жертвувати, завжди думають, як допомогти батькам. З дітьми, які ростуть, купаючись, як сир у маслі, таке трапляється рідко.

Проте не тільки діти, але й батьки в багатодітних сім'ях мають багате серце. Пам'ятаю, як під час окупації¹¹ в одному із сусідських будинків маля залишилося круглим сиротою. Один бідняк — глава сім'ї, у якій було десятеро дітей, — пожалів нещасного сирітку, взяв його у свій будинок і виростив разом зі своїми рідними дітьми. І знаєте, які благословення подавав згодом цій людині Бог! Та хіба Бог може залишити без допомоги людину, яка має таке любочестя?

Людина, у якої багато дітей, може спочатку стикатися з труднощами. Але Бог таку людину не залишить. Розповім вам про один випадок. Якось глава сім'ї, у якій було шестеро дітей, попросив мене помолитися за те, щоб Бог зм'ягчив [серця] людей, у яких той винаймав дім, і вони не виганяли його на вулицю. На нещастя, багато господарів, які здають будинки сім'ям із двох людей і п'яти собак чи кішок, які гадять і в домі й довкола нього, не хочуть здавати його багатодітним сім'ям, боячись, що діти нібито що-небудь зіпсують у їхньому будинку. І ось цей нещасний багатодітний батько просто знесилився: один хазяїн виганяв його з дому, інший взагалі відмовлявся здавати житло, і він був змушений поневірятися з дітьми й речами з одного будинку в інший. Щоб прогодувати сім'ю, цей чоловік працював, не покладаючи рук. Він і з господарями не торгувався через квартплату — йому було б досить, щоб власники просто дозволили йому пожити в будинку кілька років, відпочити від постійних переїздів. Коли я це почув, мені стало за нього боляче. "Не   муч   себе, —   сказав   йому. — Бог   опікується   і твоїми дітьми. Адже Він — Творець, Котрий дає дітям головне — душу, тоді як ти зі своєю дружиною як співтворці Бога даєте їм тіло. Отже, Бог піклується про ваших дітей більше, ніж ви самі". Не минуло й два-три місяці, як цей чоловік, радісний, знову прийшов до мене й сказав: "Слава Богу, Бог подарував мені дім, і грошей у мене ще залишається багато". Я запитав його, що трапилося, і він розповів таке: "Повертаючись у своє село, я сидів на зупинці, чекав автобуса. До мене підійшов рознощик лотерейних квитків і запропонував купити квиток. Я, будучи християнином, лотерей не купую, дотримуюся цього як принципу. Тому відмовився. Однак, побачивши, що він йде геть, я подумав, що, можливо, ця людина дуже бідує. Тому я знову підкликав його й дістав гроші, щоб заплатити за один лотерейний квиток, але самого квитка при цьому не брати. Однак продавець був чоловіком любочесним і брати гроші просто так не захотів. Тоді я, бажаючи йому допомогти, сказав: "Ну, добре, дай один білетик, може, він мені знадобиться". — "Хай ця людина трохи порадіє, — подумалося мені, — ну а я, порушивши свій "типікон", хай і переживатиму трохи — не страшно". І ось куплений мною лотерейний квиток виявився щасливим. Я виграв велику суму грошей, купив будинок, і, крім того, у мене залишилися гроші, щоб виростити дітей. А довідавшись, де живе продавець лотерейних квитків, я непомітно пішов до нього додому й залишив у нього в поштовій скриньці конверт зі значною сумою грошей. Я знав, що якби дав йому ці гроші в руки, то він би їх не прийняв". Дивно, як діє в любочесних людях любов Божа!

 

Страшний гріх абортів

— Геронде, якась сорокалітня пані, мати дорослих дітей, завагітніла й зараз уже на третьому місяці. її чоловік наполягає на аборті й погрожує, що інакше розлучиться з нею.

—    Якщо вона зробить аборт, то розплачуватися за нього будуть інші її діти — хворобами й нещасними випадками. Сьогодні батьки вбивають своїх дітей абортами й втрачають благословення Боже. За давніх часів, якщо дитина народжувалася хворою, то її хрестили, і вона помирала, як янголятко. І не було підстав турбуватися на рахунок її загробної долі. У батьків залишалися інші — міцніші — діти, і при цьому з батьками перебувало й благословення Боже. А зараз дітей сильних батьки вбивають абортами, а дітей хворих намагаються силою втримати в цьому житті. Батьки їздять по англіях та по америках, щоб вилікувати своїх хворих дітей. У такий спосіб з покоління в покоління діти народжуються усе менш і менш здоровими. Бо якщо батькам удасться вилікувати своїх дітей і вони не помруть і одружаться, то народжені ними діти теж можуть бути хворими. Бачиш, що з усього цього виходить? А от якби батьки народжували не одного, а кількох дітей, то їм не доводилося б так убиватися, тиняючись по лікарях і закордонах, щоб продовжити життя хворої дитини. Хвора дитина йшла б до Бога. І йшла б до Нього як Ангел.

—    Геронде, я десь читала, ніби щорічно у світі роблять 50 мільйонів абортів¹², від яких помирає 200 тисяч жінок.

— Дітей вбивають тому, що при стрімкому зростанні народонаселення, як кажуть, і живим нічого буде їсти, людям не вистачатиме необхідного. Але ж є вільними стільки ділянок, стільки лісів, а при сучасних технічних засобах їх можна швидко перетворити, приміром, в оливкові гаї, які можна роздати незаможним. І при цьому нема загрози, що вирубка лісів призведе до недостачі кисню, тому що на місці диких дерев будуть посаджені дерева культурні. В Америці спалюють пшеницю, а тут, у Греції, фрукти й інші плоди закопують у землю [щоб вони не падали в ціні]. А тим часом в Африці люди вмирають з голоду. Коли в Абіссінії була страшна посуха й люди вмирали від виснаження, я попросив знайомого судновласника, що допомагає людям у подібних випадках, звернутися, до тих, хто закопує фрукти й овочі в землю, і попросити їх безкоштовно завантажити цими фруктами корабель, щоб відвезти їх голодуючим. Але як судновласник не просив про це, йому відповідали відмовою.

Скільки ж тисяч людських зародків щодня вбивають! Аборт — це страшний гріх. Аборт — це вбивство, і не просте вбивство, а вбивство дуже тяжке, тому що вбивають нехрещених дітей. Батьки мають зрозуміти, що життя людини починається з моменту її зачаття.

Одного разу вночі, з волі Божої, мені довелося пережити страшне видіння. Після цього я зрозумів, що таке аборти! Була ніч на вівторок Світлої Седмиці. Як завжди, я запалив дві свічки й поставив їх у дві консервні баночки. Переважно ці свічки горять і в той час, коли сплю. Я ставлю їх за тих, хто страждає душевно й тілесно — відношу до них і живих, і покійних. І ось о дванадцятій годині ночі, творячи Ісусову молитву, я побачив велике, обгороджене кам'яною огорожею поле. Поле було засіяне пшеницею, прорість ледь почала підростати. Стоячи за огорожею, я запалював свічки за покійних і ставив їх на кам'яну стіну. Ліворуч виднілася безводна, безплідна місцевість — самі скелі й кам'янисті урвища. Ця місцевість безперестанно тряслася від сильного гулу, у який зливалися тисячі несамовитих криків, що розривали серце. Навіть найчерствіша людина, почувши це, не могла б залишитися байдужою. Страждаючи від цього лементу і не розуміючи, що відбувається, я почув звернений до мене голос: "Поле, засіяне пшеницею, яка ще не почала колоситися, — це усипальниця душ померлих, які воскреснуть. У місці, яке трясеться й тремтить від несамовитих криків, перебувають душі дітей, котрі вбиті абортами". Переживши таке, я вже не міг отямитися від того великого болю, якого зазнав за душі цих дітей. І лягти відпочивати теж не міг, незважаючи на те, що дуже стомився.

—    Геронде, а чи можна щось добитися, щоб відмінили закон, який легалізує аборти?

—    Можна, але треба, щоб держава, Церква зарухалися — аби люди дізналися про ті страшні наслідки, що їх спричиняють аборти. Священики повинні пояснити людям, що закон про аборти суперечить заповідям Євангелія. Лікарі — зі свого боку—зобов'язані говорити про ті небезпеки, яким піддається жінка, котра робить аборт. Подивися: європейці, маючи вихованість, передали її в спадщину і своїм дітям. Ми ж, котрі мали колись страх Божий, втратили його й не залишили в спадщину майбутньому поколінню нічого. Тому зараз ми дозволяємо аборти, узаконюємо цивільний шлюб...

Якщо євангельську заповідь порушує одна людина, то відповідальність падає на неї саму. Але якщо щось, що суперечить заповідям Євангелія, стає державним законом, то гнів Божий спадає на весь народ - для того, щоб його виховати.

 

Зноски:

¹ Зачаття та народження Пресвятої Богородиці було природним, а не непорочним. "Вона була Всечистою", тому що, як пише Святий Йоан Дамаскін у своєму "Слові на Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Пріснодіви Марії", Вона була зачата "доброчесно". Але і Сама вона Своїм подвигом примножила отриману від батьків святість, відбиваючи "всякий зайвий і для душі шкідливий помисел до того, як його вкушала" (див. РО 96,669 А, 676 В).

² 3 1962 по 1964 рік Старець Паїсій подвизався на Сінаї в Аскитирії Святих Єпістимії і Галактіона. В чому полягала пригадана ним чудесна подія, він нам не відкрив.

³ Пор. Буг. 1:31.

⁴ В одному зі своїх листів Старець Паїсій пише відносно подружніх відносин таке: "Ти запитуєш мене про подружні стосунки жонатих священиків і мирян. Святі Отці не дають точних визначень про те, як повинні будуватися ці відносини. Це означає, що подружні стосунки є темою, котра не може бути чітко визначена, оскільки всі люди не можуть жити за одним шаблоном. Питання подружніх відносин Отці залишають на розважання, любочестя, духовну чуйність і силу кожної людини. Для того, щоб бути більш зрозумілим, наведу приклади із життя людей, які подвизаються — одружених священиків і мирян. Ці люди до сьогодні живі, і я з ними знайомий. Серед них є такі, які, створивши сім'ю, вступили в подружню близькість та народили одного, двох або трьох дітей, після чого живуть в незайманості. Інші раз на рік вступають в подружню близькість заради народження дітей, а весь інший час живуть як брат з сестрою. Треті утримуються від подружніх стосунків під час посту, а потім вступають в подружню близькість. Четвертим не вдається виконати навіть це. Є подружжя, які мають спілкування в середині тижня, щоб три дні перед Божественним Причастям і три дні після Нього бути в чистоті. Інші спотикаються і на цьому. Тому, явившись після Свого Воскресіння апостолам, Христос, дав їм владу відпускати гріхи, перед тим сказав їм: "Як послав Мене Отець, так Я посилаю вас... Прийміть Духа Святого: Кому відпустите гріхи, відпустяться їм: і кому затримаєте, затримаються". Мета в тому, щоб кожен подвизався з розважанням і любочестям, у відповідності зі своїми духовними силами. Зрозуміло, спочатку перешкоджає молодість. Але з плином часу плоть слабне, дух може зайняти панівне становище. А коли це відбувається, то навіть одружені люди починають вкушати щось невелике від божественних насолод. Вони природним шляхом відходять від насолод плотських, на котрі дивляться вже як на цілком незначні. Так люди, котрі живуть у шлюбі, деяким чином очищаються і, піднімаючись по легкій, пологій стежині, що в'ється, приходять у Рай. Тоді як ченці восходять у Рай, ідучи навпростець — по вертикалі, видряпуючись по скалах Ти повинен мати на увазі і те, що проблема подрркніх відносин — це не тільки твоя проблема і не маєш права регулювати це питання сам, але, як пише апостол Павло: "за згодою". Проте і коли подружжя приступають до цього [утримання] "за згодою", теж необхідна увага. Сильний з подружжя має ставити себе на місце немічного. Часто буває так одна половина погоджується утримуватися, щоб не засмутити іншу, але внутрішньо страждає. Частіше за все це стається з жінками, котрі мають певною мірою страх Божий, однак у них грає плоть. Часто через нерозважливість деякі благоговійні чоловіки, чуючи від своїх дрркин слова згоди, нерозважливо стримуються від подружніх обов'язків на тривалий час А дружини в цьому випадку страждають і знаходять розрядку в нервових зривах і такому іншому. Чоловіки думають, що їх дружини процвітають у доброчесності, та хочуть жити більш чисто, вступаючи в близькі стосунки через довші періоди. А потім у жінок починаються спокуси, і вони бажають знайти когось на стороні. Коли стаються падіння, вони починають мучитися докорами сумління, а чоловіки, бачачи, що дружини не налаштовані [до подружніх стосунків], прагнуть жити ще в більшій чистоті. Вони думають, що їхні дружини досягли духовного успіху і не бажають тілесних стосунків. Зрозуміло, причина всього цього в жіночому егоїзмі, котрий легко пояснити, і в ревності, котру відчуває жінка, вважаючи себе обділеною. Бачачи, що чоловік хоче жити духовним життям, дружина починає ламати себе, прагнучи його обігнати. Пробач мені за те, що я зайшов у чужий город, бо діло ченця — чотки, а не подібні теми. Але, щоб тебе не засмучувати, я повинен був написати трохи про це (про що знаю здалека), про те, що мучить братів і сестер в миру і дає ворогові можливість діяти [проти них]. Велике значення має те, чи подібне подружжя одне до одного за своїм складом, типом. Коли один із подружжя — людина м'яка, а інший — живий, енергійний, то потрібно, щоб більш сильний приносив себе в жертву немічному. І поступово, з допомогою сильного, стане здоровим і немічний. І тоді, будучи здоровими, обоє мають рухатися вперед".(3 книги π. Δ. Τάτση. Ό Γέροντας Παίσιος. Κόνιτσα, 1995. Σ. 176-178.)

⁵ Висловлено у листопаді 1990 р.

⁶ У 1977 р. за запрошенням Церкви Старець відвідав Австралію для того, щоб надати духовну допомогу православним грекам, які там проживають.

⁷ Див.: Святитель Иоанн Златоуст. О девстве, 17, РС 48,546.

⁸ У житті преподобного Арсенія Каппадокійського згадується про те, що у випадках безплідності преподобний благословляв якийсь шнурок і давав його безплідній жінці, щоб вона ним перепоясалася і безпліддя зникло. Старець казав, щоб у подібних випадках ми хрестоподібно прикладали до мощів Святого Арсенія стрічковий поясок і давали його безплідній жінці, щоб вона носила його на собі.

⁹ Про духовні закони дивися у четвертій главі п'ятої частини даного тому.

¹⁰ Мт. 6:10.

¹¹   Окупація Греції — у 1941-1944 рр. Німеччиною, Італією та Болгарією. — Прим. переклад.

¹² Висловлено у 1989 р. — Прим. переклад. За офіційними даними за ДХ)1 р., в одній лише Росії було вчинено 1 млн. 900 тис абортів. В дійсності Ця цифра значно вища. — Прим, редактора.

 

 

ГЛАВА ДРУГА - Про роль матері у вихованні дітей

 

Материнська любов

— Геронде, якось Ви сказали нам, що від любові людина росте, зріє.

— Просто любити когось — це ще мало. Треба любити людину більше, ніж себе самого. Мати любить своїх дітей більше, ніж себе. Для того, щоб нагодувати дітей, вона залишається голодною. Однак радість, якої зазнає вона, більша від тої радості, яку відчувають її діти. Малята харчуються тілесно, а мати — духовно. Вони відчувають чуттєвий смак їжі, тоді як вона втішається духовною розрадою.

Якась дівчина до заміжжя може спати до десятої години ранку й при цьому ще розраховувати на те, що мати підігріє їй молоко для сніданку. Виконати яку-небудь роботу такій дівчині ліньки. Вона хоче жити на всьому готовенькому. Хоче, щоб всі її обслуговували. До матері в неї претензії, до батька претензії, а сама насолоджується неробством. Незважаючи на те, що в її  [жіночій] природі є любов, вона не розвивається, тому що не перестаючи приймає допомогу й благословення від матері, від батька, від братів і сестер. Однак, ставши матір'ю сама, вона починає нагадувати пристрій, що самозаряджається, котрий чим більше напружується в роботі, тим більше заряджається — тому що в ній не перестаючи працює любов. Колись, доторкнувшись до чогось брудного, вона зазнавала відчуття бридливості й ретельно мила руки із запашним милом. А зараз, коли її дитина накладе в штанці і їх треба відпирати, з'являється таке почуття, немов бере в руки мармеладні цукерки! Бридливості вона не відчуває. Раніше, коли її будили, голосно висловлювала невдоволення тим, що її потурбували. Зараз, коли дитина плаче, вона не спить всю ніч, і їй це не важко. Вона піклується про свою дитину й радіє. Від чого? А від того, що перестала бути дитиною. Вона стала матір'ю, і в неї з'явилися жертовність, любов.

Треба сказати й про те, що мати досягає більшої любові й жертовності, ніж батько, оскільки батькові не надається стільки сприятливих можливостей приносити себе в жертву. Мати мучиться з дітьми, займається з ними більше, ніж батько, але водночас вона "підзаряджається" від дітей, віддає їм всю себе. А батько й не мучиться з дітьми так багато, як мати, але й не "підзаряджається" від них, тому його любов не настільки велика, як любов материнська.

Скільки ж матерів приходять до мене зі сльозами і просять: "Помолись, отче, за мою дитину". Знаєте, як вони переживають! Від деяких чоловіків можна почути: "Помолись, моя дитина збилася з дороги". Так от і сьогодні приходила одна мати з вісьмома дітьми. З яким же трепетом ця неборачка підштовхувала своїх малят уперед і вишиковувала їх у рядочок, щоб всі вони могли взяти благословення.

 Побачити батька, що поводиться подібним чином, — велика рідкість. І Росія втрималася завдяки матерям. Батьківські обійми — якщо в них нема Благодаті Божої — сухі. А обійми материнські — навіть без Бога — мають у собі молоко. Дитина любить свого батька й поважає його. Але й ця любов до батька збільшується завдяки ніжності й теплу материнської любові.

 

 Правильне ставлення до бездітності

Якщо жінка, що має дітей, не ставиться до свого становища духовно, то вона страждає. Як же я намучився з однією жінкою, котра не мала дітей! Чоловік цієї нещасної займав високу посаду. Їй належало кілька будинків, які вона здавала внайми. Крім того, у них був великий будинок, у якому вона жила з чоловіком, який взяв за неї у свій час чимале придане. Але все для неї було тягарем: і на ринок піти, і їжу приготувати... Та й не вміла вона готувати. Сидячи вдома, телефонувала в ресторан і відтіля їй приносили готові страви. Усе в неї було, однак вона мучилася, тому що ніщо її не тішило. Цілими днями сиділа вдома: те їй було не так, це — не так. Одне робити нудно, інше — важко... Потім її починали душити помисли, і вона була змушена пити таблетки. її чоловік брав роботу додому, щоб їй було веселіше, а вона, не знаючи, чим убити час, стояла в нього над душею. Звичайно, вона набридла цьому бідоласі: адже, крім усього іншого, людині треба було й роботу виконувати! Зустрівшись з нею, я порадив: "Не сиди цілими днями вдома! Адже так ти зовсім запліснявієш! Піди до лікарні, відвідай хворих..." — "Та куди я там, отче, піду? — відповіла вона. — Хіба мені така справа під силу!" — "Тоді, — кажу, — зроби ось що: як прийде час читати перший час, читай його, потім у свій час  читай третій час і так далі¹. Поклади й один-другий поклінчик..." — "Не можу", — відповідає. "Ех, — кажу, — ну тоді берись-но ти за Житія Святих". Я велів їй прочитати житія всіх жінок, котрі досягли святості, щоб щось із прочитаного запало їй у душу й допомогло. З великим зусиллям вдалося повернути її в нормальну колію, щоб вона не докотилася до божевільні. Ця жінка довела себе до повної непридатності. Потужний двигун, але мастило в ньому підхололо.

Усім цим я хочу сказати, що жіноче серце робиться непридатним, якщо та любов, яку жінка має у своєму єстві, не знаходить собі виходу. Ти подивися: в іншої жінки може бути п'ять, шість або навіть вісім дітей. За душею в нещасної може не бути ні гроша, однак вона радується. У неї є й благородна великодушність, і мужня стійкість. Чому? Тому, що вона знайшла свою мету.

Один випадок врізався мені в пам'ять. У мого знайомого було дві сестри. Одна вийшла заміж дуже юною й народила багато дітей. Ця жінка приносила себе в жертву. Крім іншого, будучи кравчинею, вона шила одяг і в такий спосіб подавала милостиню біднякам. А днями приїхала й говорить мені: "У мене ж тепер і внучата є!" При цьому її серце тріпотіло від радості. А інша сестра заміж не вийшла. Однак і духовної користі зі свого безтурботного становища вона не витягла. У якому ж вона перебувала стані! Як вона жила — краще навіть не запитувати... Вона чекала, щоб старенька мати її обслужила, та ще й скаржилася, що та робить це недостатньо ретельно. Бачите як? Вона не стала матір'ю, і тому в неї всередині нічого не змінилося. Але, допомагаючи тим, хто перебуває в нестатках, вона могла б пустити в діло ту любов, що вже є присутньою у жіночому єстві, витягти з неї користь. Однак вона цього не зробила.

Тому я наголошую, що жінці необхідно приносити себе в жертву. Чоловік, навіть якщо він не виплекає у собі любові, особливого збитку не зазнає. Однак жінка, маючи в собі любов і не спрямовуючи її в потрібне русло, уподібнюється включеному верстату, котрий, не маючи вихідної сировини, працює вхолосту, трясеться сам і трясе інших.

 

Материнська витривалість

— Геронде, святитель Нектарій Егінський в одному з листів до черниць закликає їх не забувати, що вони жінки, і наслідувати преподобних жон, а не преподобних мужів². Чому Святитель так говорить? Можливо, тому, що жінкам не вистачає витривалості?

— Кому? Це жінкам не вистачає витривалості? Та я просто дивуюся, яка в них витривалість! Вони ж семижильні! Тіло жінки може бути більш слабким, ніж чоловіче, але в неї є [сильне] серце, і, працюючи ним, вона має таку витривалість, яка перевершує чоловічу силу. Так, у чоловіка є тілесні сили, але серця, яке є в жінки, у нього нема. Якось я спостерігав за одною кішкою, що прийшла до мене в келію зі своїми кошенятами. Худа-прехуда, ребра можна було перерахувати. Одного разу до мене у двір забіг великий мисливський собака. Курд —   так   звали   кота  —   дременув   кудись,   а   кішка приготувалася до бою, вигнулася дугою, прийняла загрозливу позу й була готова накинутися на пса. Я тільки дивувався: звідки в неї взялося стільки сміливості! Бачиш: вона захищала своїх кошенят.

Мати страждає, знесилюється, але ні болю, ні втоми при цьому не відчуває. Вона змушує себе [до роботи], але, люблячи дітей, люблячи свій дім, все робить з радістю. Людина, котра цілими днями лежить на дивані, стомлюється набагато більше. Пам'ятаю, коли ми були маленькими, наша мати була змушена носити воду здалеку, а ще готувати, пекти хліб, прати одяг, та ще й працювати в полі. При цьому ще й ми — діти — не давали їй спокою: коли сварилися між собою, до її численних справ і турбот додавалися ще й суддівські обов'язки! Однак вона говорила: "Це мій обов'язок. Я зобов'язана робити все це й не нарікати". Вона вкладала в ці слова добрий смисл. Вона любила дім, любила своїх дітей і від справ і турбот не знесилювалася. Вона все робила від серця, з радістю.

І чим більше минає років, тим сильніше мати любить дім. Її роки вже не ті, що раніше, однак, незважаючи на це, вона жертвує собою все більше й більше, щоб і внучат виростити. У неї залишається все менше сили, однак вона робить всі свої обов'язки від серця, і її сили перевершують навіть сили її чоловіка, і ті сили, які сама вона мала в молодості.

—     Знаєте, Геронде, жінки й у хворобі відрізняються більшою холоднокровністю, ніж чоловіки.

—    Знаєш, у чому тут справа? Мати багаторазово зіштовхувалася з тим, що занедужувала її власна дитина. І тому вона знає, що таке хвороба взагалі, у неї багатий досвід щодо цього. Вона пам'ятає, скільки разів у її маляти піднімалася температура й скільки разів вона опускалася. Вона бачила різні сцени: наприклад, як дитина, котра задихалася чи втрачала свідомість, вартувало її трішки поплескати по щоках, приходила до тями. Чоловік усього цього не бачить, і такого досвіду в нього нема. Тому, довідавшись, що в дитини піднялася температура або вона зблідла, чоловік панікує й починає нервувати: "Дитина гине! Що ж нам тепер робити? Ану ж бо, швидко дзвонити лікареві!"

 

Вагітність і годування грудьми

Виховання дитини починається з вагітності. Якщо мати, котра носить у лоні, хвилюється й нервує, то зародок у її утробі теж тривожиться. А якщо мати молиться й живе духовно, то дитина в її лоні освячується. Тому жінка, коли вагітна, повинна творити Ісусову молитву, читати щось із Євангелія, співати церковні пісні, не тривожитися душею. Але й близькі теж мають бути уважними, щоб не дратувати її. У цьому випадку народжена дитина буде дитиною освяченою, і батькам не доведеться зазнавати з нею труднощів — ні поки вона буде маленькою, ні коли підросте.

Потім, коли дитина народиться, мати повинна годувати її грудьми — чим довше, тим краще. Материнське молоко дає дітям здоров'я. Годуючись грудьми, малята всмоктують у себе не тільки молоко: вони всмоктують любов, ніжність, втіху, безпеку й у такий спосіб стають людьми із сильним характером. Але, крім того, годування грудьми допомагає і самій матері. Якщо матері не годують своїх дітей грудьми, то в організмі жінок виникають аномалії, й це може спричинити [рак] і видалення грудей.

За давніх часів, якщо в матері було молоко, то вона могла годувати грудьми і своє маля, і сусідське. А зараз багатьом матерям важко погодувати грудьми навіть власних дітей. Мати, що ледарює й не годує дитину  грудьми, передає "мікроби" неробства й ледарства і їй. Колись на банках зі згущеним молоком була намальована мати, що тримає в обіймах маля, а зараз на банках зі згущенкою зображують "маму", що тримає в руках квіточки! Мами не годують дітей грудьми, і тому діти виростають без утіхи. Хто дасть їм ніжність і любов? Банка з молоком корови? Малята ссуть соску, яка надягнута на "крижану", скляну пляшку, і їхнє серце теж холоне. А потім, досягнувши певного віку, вони теж шукають утіхи в пляшці — у корчмах. Щоб забути свою душевну тривогу, вони починають пити і стають алкоголіками. Якщо діти самі не дістануть ніжності, то в них не вистачить її й на те, щоб передати своїм дітям. Так одне спричиняє інше. А потім приходять матері й починають просити: "Помолись, отче! Я втрачаю свою дитину".

 

Мати, яка працює

— Геронде, якщо жінка працює — це правильно?

—   А що чоловік говорить із цього приводу?

—   Він залишає це на її вибір.

—   Жінці не просто залишити свою роботу й присвятити себе дітям, якщо вона отримала освіту до заміжжя. А от жінка, котра освіту не отримала і котра працює на якійсь простій роботі, може залишити її без труднощів.

—    Геронде, я думаю, якщо жінка не має дітей, то робота їй на користь.

—    Що ж, по-твоєму виходить, якщо в неї нема дітей, то вона обов'язково повинна займатися професійною працею? Адже є так багато інших справ, якими вона може займатися. Звичайно, якщо в неї діти, то краще їй сидіти вдома. Бо ж в іншому випадку як вона зможе їм допомогти?

—    Геронде, багато жінок кажуть: ми змушені працювати, щоб зводити кінці з кінцями.

—      Вони не зводять кінці з кінцями, тому що хочуть мати телевізор, відеомагнітофон, власний автомобіль тощо. Тому вони повинні працювати, а результатом цього буває те, що вони не дбають про власних дітей і втрачають їх. Якщо трудиться тільки батько й сім'я задовольняється малим, то такої проблеми не існує. А тому, що працюють і чоловік, і дружина — нібито через те, що їм не вистачає грошей, — сім'я розпорошується й втрачає свій справжній смисл. І що після цього залишається робити дітям? Якби матері жили більш просто, то й самі вони не вибивалися б зі сил, і діти їхні були б радісними. Якийсь чоловік знав сім іноземних мов, а його дружина докладала великих зусиль, щоб вивчити чотири. А ще вона давала приватні уроки й для того, щоб бути в робочій формі, жила на таблетках. Діти цієї пари народилися здоровими, а виросли душевнохворими. Потім вони стали вдаватися до "допомоги" психоаналітиків... Тому я раджу матерям спростити своє життя, щоб могти більше займатися дітьми, які в них бідують. Інша справа, якщо в матері вдома є якась робота, на яку вона може переключатися, коли стомлюється від клопотів з дітьми. Сидячи вдома, мати може стежити за дітьми і займатися якоюсь іншою справою. Це допомагає сім'ї уникнути багатьох незгод.

Сьогодні діти "голодують" від нестачі материнської любові. Але навіть рідну материнську мову вони не вивчають, тому що всі дні мати проводить на роботі, а дітей залишає під наглядом чужих — часто сторонніх — жінок. Діти із сирітського притулку, де серед виховательок трапиться жінка із християнського сестринства, котра дала обітницю безшлюбності і виявляє до них хоч трохи ніжності, перебувають у становищі в тисячу разів кращому, ніж ті діти, чиї батьки віддають їх під опіку жінок, які одержують за це гроші! А знаєте, до чого все це призводить? До того, що коли в дитини нема одної мами, то в неї є ціла купа няньок!

 

Домашнє господарство і духовне життя матері

— Геронде, як домогосподарка може впорядкувати свої справи й турботи, щоб мати час і для молитви? Яке співвідношення повинно бути між роботою й молитвою?

— Жінки, як правило, не мають міри в справах, їм хочеться додавати до своїх справ і клопотів все нові й нові. Маючи багато серця, жінки могли б дуже успішно вести "домашнє господарство" своєї душі, але замість цього вони розтрачують серце на дрібниці. Уявіть, що в нас є, наприклад, келих, прикрашений гарними візерунками, смужками й таким подібним. Якби він не був прикрашений цими смужками, це не заважало б йому служити за своїм призначенням. Проте жінки приходять у магазин і починають пояснювати продавцеві: "Ні-ні, мені потрібно, щоб смужки були ось доти і намальовані не так, а ось як". Ну а якщо там намальована квіточка, то їхнє серце починає просто радіти! Таким чином, жінка розтрачує весь свій потенціал. Рідко зустрінеш чоловіка, що звертав би увагу на подібні речі. Якщо є, приміром, його настільна лампа коричневою або чорною — чоловік цього навіть не помітить. А жінка [навпаки] — вона хоче чогось гарного, вона радіє, віддає цьому гарному шматочок свого серця. Іншому "гарному" вона віддає інший шматочок, але що потім залишається для Христа? Позіхання і втома під час молитви. Чим більше жіноче серце віддаляється від  гарних речей, тим більше воно наближається до Христа. А якщо серце віддане Христу, то воно має велику силу! Днями я зустрівся з жінкою, що цілком довірила себе Богові. Було видно, як у ній горить якесь солодке полум'я! За будь-яку справу вона береться гаряче. Колись ця жінка була цілком мирською людиною, але по-доброму налаштована, і в якийсь момент у її душу запала іскра. Всі свої золоті прикраси й розкішні одежі вона викинула. Зараз вона живе з надзвичайною простотою! Подвизається, здійснює над собою духовну роботу. Якою жертовністю наповнені її вчинки! Вона стала "ревнувати", "заздрити" святим — у доброму значенні цього слова. Знаєте, скільки чоток вона протягає в молитві, які здійснює пости, скільки часу віддає читанню псалтиря!.. Надзвичайне діло! Подвижництво стало зараз її їжею.

—      Геронде, якась мати сказала мені: "Я тілесно слабка й дуже втомлююся. Ні справ своїх не встигаю зробити, ні часу для молитви в мене не залишається".

—    Для того, щоб залишався час для молитви, вона має спростити своє життя. За допомогою простоти мати може суттєво досягти успіху. Мати має право сказати "я втомлююся", якщо вона спростила своє життя, а багато трудиться лише тому, що має багато дітей. Однак, якщо вона втрачає свій час, намагаючись, щоб її дім справив враження на чужих людей, що тут скажеш? Деякі матері, бажаючи, щоб кожна річ у їхньому домі красиво лежала на своєму місці, пригноблюють, гнітять своїх малят тим, що не дозволяють їм зрушити з місця стілець чи подушку. Вони змушують дітей жити за законами казарменої дисципліни, і в такий спосіб діти, народившись нормальними, виростають уже не цілком нормальними. Якщо мисляча людина побачить, що в багатодітному домі кожна річ лежить на своєму місці, то вона прийде до висновку, що тут або діти розумово відсталі, або мати, відрізняючись жорстокістю й деспотизмом, примушує їх до військової дисципліни. В останньому випадку в душах дітей живе страх, і від цього страху вони поводяться дисципліновано. Якось я опинився в домі, де було багато дітей. Як же радували мене малята своїми дитячими витівками, які руйнували мирський чин, що гласить: "кожна річ на своєму місці". Цей "чин" є найбільше безчинство, що суттєво віднімає сили в сучасної людини.

За колишніх часів не було духовних книг, і матері не могли зайняти себе, допомогти собі читанням. Зараз видано величезну кількість святоотцівських книг, більшість з них перекладено сучасною мовою, але, на жаль, чимало матерів [проходять повз усе це багатство й] займають свій час дурницями або ж [постійно] працюють, щоб звести кінці з кінцями.

Замість того, щоб скрупульозно й схоластично займатися домашнім господарством — речами бездушними, матері краще зайнятися вихованням дітей. Нехай вона говорить їм про Христа, читає їм Житія Святих. Одночасно вона повинна займатися й очищенням своєї душі — щоб і вона духовно світилася. Духовне життя матері непомітно, безшумно зцілюватиме і душі її дітей. Таким чином, її діти будуть жити радісно й сама вона буде щасливою, тому що в собі вона буде мати Христа. Якщо мати не може вибрати час навіть на те, щоб прочитати "Святий Боже", то як освятяться її діти?

—    Геронде, як бути, якщо мати має і багато дітей, і багато роботи?

—    Але хіба вона не може, виконуючи домашню роботу, одночасно молитися? Мене до Ісусової молитви привчила мати. Коли ми, будучи дітьми, скоювали якусь витівку, й вона була готова розсердитися, то я чув, як вона починала вголос молитися: "Господи, Ісусе Христе, помилуй мене". Саджаючи в піч хліб, мати вимовляла: "Во ім'я Христа і Пресвятої Богородиці". Замішуючи тісто й готуючи їжу, вона теж постійно промовляла Ісусову молитву. Так освячувалася вона сама, освячувалися хліб і трапеза, які вона готувала, освячувалися й ті, хто їх вкушав.

У скількох же матерів, котрі мали святе життя, діти теж були освячені! Взяти для прикладу матір Старця Хаджі-Георгія. Подвижницьким було навіть молоко цієї благословенної матері, що живила дитя Гавриїла — так звали Старця Хаджі-Георгія в миру. Ця жінка народила двох дітей, а потім жила зі своїм чоловіком у дівоцтві. Вони любили одне одного як брат і сестра Мати Хаджі-Георгія з дитинства відрізнялася подвижницьким духом, тому що її сестра була черницею, подвижницею. Свою сестру-черницю вона часто відвідувала, й уже будучи заміжньою, приїжджала до неї разом зі своїми дітьми. Батько Гавриїла теж був чоловіком побожним. Він займався торгівлею й тому більшу частину часу проводив у подорожах. Це давало його матері сприятливу можливість жити просто, не піклуючись і не дбаючи багато про що³, брати свого сина зі собою й ходити разом з іншими жінками на цілонічні чування, які відбувалися іноді в печерах, а іноді в різних каплицях. Тому згодом її син досяг такої міри святості⁴.

Благоговіння матері має велике значення. Якщо в матері є смиренність, є страх Божий, то все в домі йде як слід. Я знайомий з молодими матерями, обличчя яких світяться, незважаючи на те, що ці жінки не отримують жодної допомоги. Спілкуючись із дітьми, я розумію, у якому стані перебувають їхні матері.

 

Зноски:

¹ Часи — коротка богослужебна послідовність, яка входить до складу добового богослужебного кола. Богослужебні часи, які читаються у визначений час, освячують ті часи, на котрі був поділений день в Римську епоху. Час читання першого часу — близько 6 години ранку, третього — близько 9 години ранку, шостого — близько полудня і дев'ятого — близько З години пополудню.

² Αγίου Νεκταρίου, 'Επισκόπου Πενταπόλεως. 35 Ποιμαντικές Επιστολές, Επιστολή 26η. Έκδ. «Υπακοή» Αθήνα, 1993. Σ. 12.

³ Див.ЛК. 10:41.

⁴ Див.: Γέροντος Παϊσίου Άγιορείτου. Ό Γέρων Χατζη-Γεώργης ό Αθωνήτης. Έκδ. «Ί. Ήσυχαστήριον Ευαγγελιστής 'Ιωάννης ό Θεολόγος», Σουρωτή Θεσσλονίκης, 6, 2001.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ - Про відповідальність батьків за виховання дітей

 

Батьки  повинні  довіряти своїх дітей Богові

 

Бог дав первозданним людям — Адаму і Єві —

велике благословення бути Його співтворцями.

Батьки, діди, прадіди, у свою чергу, теж є

співтворцями Бога, тому що вони дають своїм дітям

тіло.

Бог, якщо можна так висловитися, зобов'язаний піклуватися про дітей. Коли дитя приймає Святе Хрещення, Бог виділяє йому й Ангела, щоб той охороняв дитину. Таким чином, дитина охороняється Богом, Ангелом Хоронителем і батьками.

Ангел Хоронитель завжди перебуває поблизу дитини й допомагає їй. Чим дорослішою стає дитина, тим більше її батьки звільняються від відповідальності. Якщо батьки повмирають, то Бог — із висоти, і зблизька, а Ангел Хоронитель зблизька — постійно охороняють дитину.

 Батьки повинні духовно допомагати дітям, коли ті ще маленькі, тому що, коли вони маленькі, їхні недоліки теж малі і з ними легко впоратися. Вони схожі на молоду картоплю, шкірочка якої легко відходить, варто лише потерти. Втім, якщо картопля полежить, то потім, щоб її очистити, потрібен буде ніж. А якщо вона ще й трохи зіпсована, то треба врізатися цим ножем глибше. Якщо із пелюшок діти дістануть допомогу й наповняться Христом, то вони залишаться поблизу Нього назавжди. Навіть якщо, підростаючи, вони трішки зіб'ються зі шляху через вік або погану компанію, то знову виправляться. Адже страх Божий і благоговіння, яким були напоєні їхні серця в юному віці, ніколи вже не зможуть у них зникнути.

Згодом у підлітковому — найважчому — віці тривога батьків за дітей стає більшою. Ця тривога не спадає до того часу, поки батьки не дадуть дітям освіту і не виведуть їх на шлях самостійного життя. Коли діти перебувають у цьому віці, батькам треба зробити все, щоб їм допомогти. А те, що перевершує батьківські сили, варто покласти на Всесильного Бога. Якщо батьки довірять своїх дітей Богу, то Бог зобов'язаний допомогти в тому, чого не можна зробити по-людськи. Приміром, якщо діти не слухаються батьків, то батьки повинні довірити їх Богові, а не вдаватися до вишукування різних способів, щоб їх "зламати". У такому випадку мати має сказати Богові таке: "Боже мій, мої діти мене не слухають. Я не можу нічого зробити. Подбай про них Сам".

Мене вразила одна мати, що прийшла кілька днів тому сюди на цілонічне чування. Я знав цю жінку давно. Вона підійшла мене привітати. Побачивши, що разом з нею тільки старші діти, я запитав: "А де ж малюки?" — "Вдома, Геронде, — відповіла вона. — У таке свято ми з чоловіком хотіли піти на чування і тому вирішили: "Коли ми підемо на чування, а не на розваги, то Бог пошле Ангела, щоб той охороняв наших малят під час нашої відсутності". Таку довіру сьогодні зустрічаєш рідко, адже в наші дні вичерпалася як довіра дітей до батьків, так і довіра батьків до Бога. Часто чуєш, як багато батьків кажуть: "Але чому саме наша дитина збилася зі шляху й пішла по кривій доріжці? Ми ж бо до Церкви ходимо!" Такі батьки не дають "викрутки" Христові, щоб Він підтягнув їхнім дітям якісь гвинтики. Вони хочуть впоратися з усім самі. Такі батьки мучаться егоїстичною тривогою доти, поки не стають хворими — і це при тому, що є Бог, Котрий оберігає їхніх дітей, до того ж і Ангел Хоронитель постійно перебуває поблизу них і теж їх охороняє. Ці люди — незважаючи на те, що вони віруючі, поводяться так, немов Бога не існує, немов не існує Ангела Хоронителя. Вони перешкоджають божественному втручанню. Навпаки — їм необхідно смирятися й просити допомоги в Бога. І тоді Благий Бог покриє й захистить їхніх дітей.

Духовне відродження дітей

—    Геронде, відповідальність за виховання дітей несуть самі лиш батьки?

—    Головним чином, батьки. Адже від того, яке виховання вони дадуть дітям, залежить, чи стануть ті добрими священиками, хорошими педагогами й так далі. Потім — у свою чергу — вони теж будуть допомагати дітям — і власним, і всім іншим. Треба сказати й про те, що більшу відповідальність за виховання дітей несе не батько, а мати.

 Якщо весь той час, коли дитина ще перебуває в утробі матері, батьки моляться, живуть духовно, то маля народиться освяченим. І якщо вони допоможуть йому духовно, то воно стане освяченою людиною й у свою чергу буде допомагати суспільству: чи стане воно служити в Церкві, чи ввійде в органи влади, чи займе ще якесь місце. Всі ми повинні допомагати дітям, щоб вони стали правильними людьми, щоб і наступним поколінням залишилося трохи закваски. Бо ж зараз все йде до того, щоб не залишилося навіть закваски. А якщо її не залишиться, то до чого це призведе?

Батьки, народжуючи дітей і даючи їм тіло, повинні, наскільки це можливо, сприяти і їхньому духовному відродженню. Адже, якщо людина не відродиться духовно, її чекає пекельна мука. Згодом батькам варто покласти на вчителів те, що вони самі не можуть зробити для своїх дітей. Тому наша Церква й молиться "за батьків та вчителів". Однак є й духівники. Ці люди можуть не мати власних дітей, але їхня допомога у вихованні дітей більш результативна, тому що вони трудяться над духовним відродженням дітей.

Я хочу сказати, що всі — кожен по-своєму, кожен своїм прикладом — повинні домагатися того, щоб діти духовно відродилися, щоб вони мирно прожили своє земне життя і пішли до Раю. Якщо діти стануть духовними людьми, то їм уже не потрібні ні закони, [які стримують зло], ні щось подібне: "Закон дано не для праведника"¹. Закон призначений для беззаконників. Духовна влада стоїть вище, ніж влади людські.

 

Батьківський приклад

— Геронде, як бути батькам, якщо дитина не слухається, капризує?

— Якщо дитина не слухається й поводиться погано, на те є причина. Можливо, вона спостерігає у своєму домі або поза ним непристойні сцени або чує непристойні розмови. Як би там не було, у відношенні духовному ми допомагаємо дітям головним чином не примусом, а своїм власним прикладом.

Треба сказати, що більшу допомогу надає дітям мати: своїм прикладом, своїм послухом чоловікові й повагою до нього. Якщо з якогось питання мати має думку, яка відрізняється від думки батька, то вона ніколи не повинна висловлювати цієї думки перед дітьми, щоб цим не скористався лукавий. Мати ніколи не повинна псувати помисел дітей про батька. Навіть якщо батько винен, вона повинна його виправдовувати. Приміром, якщо батько поведеться погано, то мати повинна сказати дітям: "Тато стомився, він цілу ніч працював, щоб закінчити одну термінову справу. І це ж він для вас старається".

Багато батьків сваряться на очах у дітей і в такий спосіб дають їм поганий урок. Нещасні діти засмучуються й скорблять. Потім батьки, щоб їх утішити, прагнуть задовольнити усі їхні примхи. Батько, бажаючи догодити дитині, починає її "купувати": "Ну, золотко моє, кажи, що тобі купити?" Мати, зі свого боку, теж виконує примхи свого чада, і, в результаті, діти виростають примхливими кривляками. А згодом, якщо батьки не в змозі дати їм те, що вони хочуть, діти погрожують батькам, що вони накладуть на себе руки.

 Я бачу, наскільки допомагає дітям добрий батьківський приклад. Сьогодні в мене були гості: двоє дівчаток — одна трьох, а інша чотирьох років — зі своїми батьками, дуже побожними людьми. Як же втішили мене ці крихітки! Вони були як янголятка. Сидячи рядком, подолками платтячок вони прикривали свої колінка. Скільки в них було скромності, скільки поваги! І все від того, що вони бачили як поводяться їхні батьки. Бачачи, що батьки мають між собою любов, повагу, поводяться розсудливо, моляться й роблять подібне цьому, діти закарбовують все це у своїй душі. Тому я й кажу, що, якщо батьки передадуть дітям своє благоговіння, це буде найкращою спадщиною, яку вони зможуть їм залишити.

Якби ви тільки бачили одну дівчинку, з якою я познайомився в Австралії! Скільки ж у неї було благородства! Ми приїхали в Канберру. Прийнявши двох останніх відвідувачів, які хотіли мене бачити, я збирався їхати. Дивлюся, зупиняється машина, і з неї виходить подружня пара зі своєю маленькою дівчинкою. "Геронде, ми все-таки Вас застали", — сказали вони. "Так, — відповідаю, — ми вже збиралися їхати". — "Геронде, — говорить тоді чоловік, — мене не треба приймати, нічого страшного. Нехай тільки дружина ненадовго займе ваш час, щоб вона не нервувала. А то вона в мене людина вразлива". Ми відійшли з його дружиною убік, щоб вона могла сказати мені те, що хотіла. Дівчатко побігло було за нею. "Посидь, — сказав я дівчинці, — прийде мама, незабаром прийде". — "А в тебе є мама?" — запитала вона мене. "Ні", — відповів я. Дивлюся, у вічках у неї заблищали сльози. "А хочеш, — запитує, — я дам тобі свою маму?" Тоді я її теж запитую: "А в тебе є дідусь?"

—     "Ні", — відповідає. "А ти хочеш, щоб у тебе був дідусь?" — "Хочу, хочу, — зраділа вона. — Ти сам переїдеш до нас жити чи хочеш, щоб ми переїхали до тебе? Як ти хочеш!" Яка ж великодушність! Маленька дитина жертвує своєю мамою! Ви подивіться: адже це вона скопіювала зі своїх батьків. Її батько відрізнявся великим благородством. Я обійняв цього чоловіка, поцілував, привітав з тим, що в нього така гарна дочка. Скільки ж я йому дав благословень! Такі люди розчулюють навіть людину із найчерствішим серцем, що вже казати про Бога!

 

У батьківському домі діти мають наповнюватися ніжністю й любов'ю

Дитина потребує багато любові та ніжності, а також зацікавленого порадника. Вона хоче, щоб ти посидів поруч із нею, хоче розповісти тобі про свої проблеми, хоче, щоб ти її ласкаво погладив і поцілував. Коли маля поводиться неспокійно й немирно, то мамі треба взяти його на руки, приголубити й поцілувати, щоб воно заспокоїлося й умиротворилося. Якщо, будучи дитиною, людина наситилася ніжністю й любов'ю, то згодом у неї з'являться сили на те, щоб перебороти ті проблеми, з якими вона буде зіштовхуватися в житті.

Однак сьогодні більшість дітей бачать своїх батьків дуже недовго, лише по вечорах, — і не насичуються любов'ю. Багато батьків, будучи педагогами чи лікарями, у себе на роботі мають справу з дітьми. Вони віддають свою ніжність дітям чужим, а повертаючись додому, уже не мають ніжності для дітей власних. Вони приходять додому втомленими. Акумулятор уже сів. Батько влаштовується в кріслі, бере в руки газету, щоб почитати про останні події й зовсім не займається дітьми. Маля треться біля нього, хоче, щоб батько поговорив з ним, погладив його, а батько відганяє дитину від себе. Мати у свою чергу поспішає на кухню, щоб приготувати вечерю, у неї теж нема часу зайнятися дітьми. І від цього нещасні діти ростуть позбавленими любові. Ще приклад: деякі військові, звикши суворо карати солдатів, які їм не підкоряються, і сім'ю хочуть змусити жити за статутом армійської дисципліни. Вони бувають жорстокі до своїх дітей і за будь-який дріб'язок роздають їм потиличники. А деякі батьки, що працюють у судових або правоохоронних органах, влаштовують у себе вдома цілі "судові процеси" над власними дітьми, які щось накоїли. Всі ці батьки не поводяться стосовно дітей з ніжністю та любов'ю, тому згодом у дітей починаються психічні розлади.

 

Як мучаться діти через батьків

—   Геронде, якась мати запитала нас, що їй робити. Її дочка ганьбить Пресвяту Богородицю.

—   Нехай вона розбереться, з чого починається зло. Іноді в подібних випадках винні самі батьки. Поводячись недобре, самі батьки шкодять своїм дітям, і ті починають богохульствувати, потім піддаються бісівському впливу і [на спроби їх втихомирити] реагують просто огидно. В інших випадках батьки вважають, що вони можуть насильницьким шляхом зробити своїх дітей кращими. Підмішується егоїзм, і батьки починають розмовляти з дітьми, не приховуючи свого роздратування і гніву, тоді як вони завжди повинні проявляти до них ласку і терпіння.

 Сьогодні одна жінка допекла мене до живого! У неї одна дитина, і вона її безжально б'є. Від страху нещасне маля тремтить, не може говорити, перебуває в стані нервового виснаження. "У ньому біс", — стверджує ця жінка й залишає своє дитя голодним — нібито для того, щоб біс вийшов. "Я не даю йому їсти, — пояснила вона, — щоб воно звільнилося від нечистого духа". — "Слухай, — кажу, — та у тебе голова на плечах є? Дай дитині поїсти. І постарайся, щоб вийшли нечисті духи, які сидять у тобі самій. Це ти стала причиною того, що твоя дитина так знівечена. У дитині нема біса: вона тремтить, тому що боїться тебе, тому що ти її б'єш! Причащаєш-то ти її регулярно?" — "Ні", — відповідає. Ну як тут бути? Спробуй з такою домовся!

—    Геронде, можливо, вона каже, що в дитині біс, тому що дитя іноді лихословить і богохульствує?

—    "Лихословить і богохульствує"! Та коли ця мамочка своїм насильством ледве не душить його, то воно і само не розуміє, що робить. Як жаль це нещасне маля! Його мати одержима нечистим духом, а не воно.

У день Страшного Суду ми побачимо дивні речі! У роки ідолопоклонства матері спалювали своїх дітей перед статуєю Молоха², щоб у такий спосіб взяти участь у славослів'ї "бога"³! Якби ці жінки знали Правдивого Бога, то хіба такі жертви вони б Йому приносили! У день Страшного Суду ці жінки будуть мати пом'якшуючі вину обставини — бо вони були заполонені злом. Проте які пом'якшувальні обставини матимуть нинішні матері, байдужі до власних дітей? Бог скаже їм: "Ви знали Істинного Бога, ви були хрещені Святим Хрещенням. Ви стільки почули, ви стільки дізналися. Сам Бог дав Себе розіп'яти, щоб вас спасти. Але що зробили ви самі? Вам було ліньки відвести ваших дітей до Церкви, щоб їх причастити! Ідолопоклонниці думали, що Молох — це істинний бог, і приносили йому в жертву навіть власних дітей. А що зробили ви?"

За батьківські помилки розплачуються діти! Деякі батьки руйнують своїх дітей. Але Бог справедливий. Він відчуває велику й особливу любов до тих дітей, які у цьому житті зазнали несправедливості — від батьків або від когось ще. Якщо причиною того, що дитина йде по кривій доріжці, стають її батьки, то Бог не залишає таку дитину, тому що вона має право на Божественну допомогу. Бог влаштує все так, щоб дитині допомогти. І ось ми бачимо, як деякі юнаки — та й не тільки юнаки, але й люди похилого віку — у якийсь момент різко повертають до добра. Я пам'ятаю такий випадок. У сім'ї було двоє дітей. Батько, мати й дочка були байдужими до віри й Церкви. Син спочатку сплутався з якоюсь марксистською організацією. Та швидко розчарувався і прибився до індуїзму. Там йому теж не сподобалося, і тоді він приїхав на Святу Гору. Він часто приходив до мене в келію, відвідував й інші келії. Його батьки весь цей час повторювали: "Христе мій! Пресвята моя Богородице! Збережіть нашу дитину". Юнак виявився непридатним для чернецтва. Та, проживши якийсь час на Афоні, він духовно зміцнився, а повернувшись додому, духовно допоміг батькам. Зараз я бачу, як його батько приїжджає на цілонічні чування в числі найперших. У своєму парафіяльному  храмі він читає предпочинальний псалом⁴, вдома читає вечірню, повечірню, співає молебний канон. Як Бог розставив усе по своїх місцях! Диявол хотів чинити зло, але Бог, згладив це зло і вивів людей на вірну дорогу.

— А дочка, Геронде?

—    І вона потихеньку виходить на правильний шлях. Бог створює для цього сприятливі можливості.

—    Геронде, деякі батьки, які починають жити духовним життям у літньому віці, занепокоєні тим, що не дали християнського виховання своїм дітям, коли ті були маленькими.

—      Якщо, маючи щире покаяння, вони попросять Бога допомогти їхнім дітям, то Бог зробить для них те, що Він може. Він кине дітям рятувальне коло, щоб ті врятувалися серед буремного шторму. Навіть якщо не трапиться людина, здатна допомогти цим нещасним, Бог може влаштувати так, що допоможе щось побачене ними, і вони повернуть на правильну дорогу. Знайте: батьки, про яких йдеться, були по-доброму налаштовані, але в дитинстві вони не отримали допомоги в себе в сім'ї й тому зараз мають право на допомогу Божу.

—   Геронде, іноді трапляється, що діти, живучи духовним життям, зіштовхуються з безліччю труднощів через байдужих до питань віри батьків.

—   Про цих дітей Бог піклується більше, ніж про дітей інших — про тих, чиї батьки живуть духовно. Бог піклується про них так само, як Він піклується про сиріт.

 

Вплив середовища на дітей

—    Геронде, з якого віку діти піддаються впливу оточення?

—   Діти "знімають копію" зі своїх батьків уже з колиски. Вони бачать те, що роблять дорослі, знімають "копію" і записують на свою чисту "касету". Тому батьки повинні ретельно вгамовувати свої пристрасті. Те, що деякі із цих пристрастей вони успадкували від власних батьків, значення не має. Вони не тільки відповідатимуть перед Богом за те, що не звершили подвиг, щоб вгамувати ці пристрасті, але також за те, що передали їх своїм дітям.

—   Геронде, чому малюки, котрі дістали однакове виховання в рідному домі, іноді бувають зовсім не схожими одне на одного?

—   Часто дитина зазнає багатьох впливів зі свого оточення. Але якщо в неї є добре налаштування, то, коли виросте, Бог допоможе їй, щоб зрозуміла ті негативні впливи, яким піддавалася. І звершила подвиг для того, щоб звільнитися від них.

Сьогодні у світі панує злоба. Дітей розбещують з пелюшок. Замість того, щоб плекати їх у добрі і утримати від зла, поки вони не стануть дорослими, їм перешкоджають навіть у доброму. Потім, уже впавши у гріх і мучачись, нещасні діти хочуть стати на дорогу добра, але не знають, як це зробити. Адже, якщо покотилися вниз по "солодкій" гірці, їм уже важко зупинитися. До мене в келію приходять хлопці років двадцяти п'яти — двадцяти семи, котрі вживають наркотики, котрі живуть у гріху. І ці нещасні просять допомоги.

Одного разу сталося так, що я допоміг декому з таких дітей вийти на правильну дорогу. І от зараз вони привозять до мене своїх друзів, а потім друзів своїх друзів, щоб і ті дістали допомогу. Ця молодь розриває мені серце. Один нещасний юнак приймав сильні наркотики і був уже однією ногою в могилі. Сколоті руки, зігнилі зуби... Але потім він схаменувся й допоміг іншим. У його компанії було близько п'ятнадцяти хлопців. І приходячи до мене, ці хлопці представлялися: "Я з компанії такого-то". Він був у них... "старцем"! Однак багато хто з таких нещасних летить у прірву. Вони сидять на голці, [а щоб добути гроші на наркотики] продають свою кров... Ці юні гублять і себе, і своїх батьків. І ось потім бачиш, як їхній батько вмирає від інсульту, мати — від серцевого нападу або від чогось ще.

 

Любов між братами й сестрами

Батьки повинні плекати любов між своїми дітьми. Бажаючи підтримати слабшу дитину, вони повинні підготувати для цього ґрунт, залучаючи на допомогу дитину більш сильнішу. Тобто вони мають допомогти сильнішій дитині зрозуміти, що її брат чи сестра перебувають у нужді. Справедливість є справою Божою, і вона повинна бути рівною мірою розділена між старшим і молодшим. Старшому справедливість воздається повагою, молодшому — любов'ю, так щоб він не зіпсувався. Про це згадується й у Книзі Второзакония⁵. Наприклад, якщо винним є старший брат, то ми повинні виправдати молодшого, але при цьому не зачіпати старшого на очах у молодшого. Нам потрібно переговорити з винним наодинці, щоб він зрозумів свою помилку.

—    Геронде, а як виліковуються ревнощі, що перевалено з'являється в старших братів і сестер стосовно молодших?

— Ревнощі — це пристрасть. Однак якщо трирічне маля бачить, як мама годує грудьми новонародженого братика чи сестричку, то воно якимось чином виправдане у своїх ревнощах, тому що зовсім недавно годували грудьми його самого. Зараз воно бачить братика в обіймах мами й думає: "До вчорашнього дня мама тримала на ручках мене, а зараз вона перемістила мене на останнє місце!" Якщо в маляти є бабуся, то ще добре: йому є в кого утішитися. Однак, коли йому виповниться чотири роки, воно повинно ревнувати менше. А вже коли йому виповниться шість, мама має сказати йому: "Ти став зовсім великим. Ну яка мама бере на ручки таку велику дитину?" Якщо мати допоможе маляті перебороти ревнощі, то воно буде вдаватися до неї тільки з дійсно серйозного приводу. Якщо ж дитина хоче, не відриваючись, триматися за мамину спідницю, то в цьому є щось нездорове.

 

Компанії мають на дітей величезний вплив

—    Геронде, чому трапляється, що юнак, який з дитинства жив духовно і мав любочестя, доходить до того, що зовсім збивається з дороги і відбивається від рук?

—    Не потрібно [легко] осуджувати. Є багато причин. Діти, котрі живуть мирським неуважним життям, викривають себе, бачачи інших дітей, які живуть доброчесно, духовно і хочуть втягнути їх у те життя, в якому живуть самі. Якось дорогою йшли двоє хлопчаків.   Раптом   один   спіткнувся   й   упав   у найбруднішу калюжу. Весь його одяг забруднився. Вартувало їм пройти трохи далі й підійти до іншої калюжі, як він штовхнув у неї свого приятеля, щоб забруднився й той. Хлопчик зробив це тому, що йому було не по собі: сам він був брудним, а його приятель чистим.

Компанії справляють на дітей величезний вплив. Будучи маленьким, я мав природжену любов. Вона була моїм єством. Ідучи кудись з мулами, я намагався посадити на тварину і одного, й іншого однолітка, а собі на плечі саджав свого молодшого брата. Одного разу, коли один з моїх братів убив пташку, я дуже розсердився і висварив його. Потім взяв цю пташку і з плачем її поховав. Я дружив зі своїми однолітками. Ми йшли в ліс, молилися, читали Житія Святих, постили. Потім матері цих дітей почали забороняти їм дружити зі мною. "Не гуляйте з ним, — казали вони. — Він заразить вас сухотами". Так діти залишили мене, і я відчув себе самотнім. Крім цього, мене дражнили, з усіх боків кричали: "Чернець, чернець!" Вони перетворили моє життя на муки. І я дійшов до того, що не міг витримувати їхніх глузувань. Тоді я вирішив: "Буду дружити зі старшими хлопцями і вдавати [начебто поводжуся так само, як вони]". І от я почав водити компанію зі старшими підлітками. Я роздобув гумку й зробив собі рогатку. Спершу я тільки натягав гумку, роблячи вигляд, що хочу вистрілити. Потім роздобув дріб і став найвлучнішим стрільцем з рогатки. І ось одного разу, вартувало мені підстрелити одну пташку й побачити її вбитою, я вмить отямився. Викинув і гумки, і дріб і сказав собі: "Коли твій брат убив пташку, ти плакав і лаяв його за те, що він зробив. А до чого докотився сам? Ти вбиваєш птахів і потихеньку дійдеш до того, що почнеш убивати і тварин". І дійсно, якби я продовжив такий спосіб життя, то потім від стрілянини з рогатки перейшов би до полювання на тварин, та ще й сам здирав би з них шкури.

До якої ж злобності може докотитися людина, що з дитинства відрізнялася тонкою вразливою душею! Це може статися, якщо вона буде неуважною і захопиться поганими компаніями. А от компанії добрі приносять велику користь. Бог наповнив людей різноманітними дарами. Подібно до того, як людина бачить чужу зіпсованість, розбещеність, вона може побачити й чужі чесноти — і наслідувати їх.

 

Допомога дітям, які збилися з правильної дороги

У родині повинна обов'язково панувати атмосфера любові та миру. Діставши трохи любові в сім'ї, дитина, навіть якщо вона раптом утече з дому, однаково повернеться, коли побачить, що в інших місцях вона знаходить не любов, але саме лиш лицемірство. А якщо вона буде пам'ятати непристойні сцени, що відбувалися вдома, сварки й колотнечі, то чи захоче вона повертатися додому?

—    Геронде, що робити батькам, якщо дитина втече з дому?

—    Їм треба намагатися підтримувати з нею зв'язок — щоб, отямившись, вона змогла до них повернутися. Вони мають розмовляти з нею по-доброму й, щоб їй допомогти, повинні змусити задуматися. Приміром, якщо дитина бродить по ночах невідомо де, мати повинна сказати їй: "Підійди-но сюди, синку. Якби ти був на моєму місці, ти б міг залишатися спокійним, коли б твої діти приходили додому за північ?"

Навіть найсерйозніше падіння дітей не повинно викликати у батьків розпач, тому що в нашу епоху гріх увійшов у моду. Батьки завжди повинні мати на увазі й таке: діти нашої епохи мають зм'якшуючі провину обставини відносно скоєних ними безчинств. Четвірка з поведінки, поставлена в нинішню епоху, має цінність п'ятірки з плюсом тієї епохи, коли молодими були ми. Звичайно, батькам варто старатися, щоб допомагати своїм дітям, але їм не потрібно й занадто турбуватися. Прийде час, і діти прийдуть до розуму. Зараз вони можуть не розуміти добра, тому що їхній розум ще не дозрів. Він замутнений, і діти не володіють ясністю свідомості для того, щоб розрізнити як небезпеку, якій вони піддаються, так і ті непоправні втрати, які можуть собі завдати.

Буде добре, коли батьки показуватимуть дитині, що їх дратують її бешкетування. Але хай вони на неї не тиснуть і моляться. Молитва, чинена з болем, призводить до позитивних результатів. Якщо ж дитина скоює дуже серйозний проступок, то батькам слід акуратно втрутитися. Якщо вчинений проступок не тяжкий, то хай батьки трохи закриють на нього очі, щоб не дратувати дитину й не погіршити стан, у якому та перебуває, тому що результатом цього роздратування буде те, що вона від них відійде. [У такому випадку] батькам гоже лиш молитися Христові й Пресвятій Богородиці за те, щоб Вони покрили їхнє чадо.

Молитва батьків — особливо матері — дуже сприйнятлива, тому що вона йде від серця і сповнена болем. Коли я мешкав в Іверському скиті, туди випадково   зайшов  якийсь   юнак.   Цей   парубок, подорожуючи по Халкідиці, зустрівся з компанією прочан, які їхали на Святу Гору. Приєднавшись до них, він приїхав на Афон і прийшов до мене в келію. Ух, що ж це був за чоловік! Безбожник, богохульник, безстидник, яких ще пошукати! При цьому він мав якусь демонічну кмітливість і ні в що не вірив. Усіх: і малих, і великих — він паплюжив нехорошими словами. Знаєте, скількох зусиль мені вартувало, щоб привести його до тями? З ним стало можливим прийти до якогось взаєморозуміння, і мені навіть вдалося обстригти його довге волосся!.. "Дай Боже здоров'я твоїй матері, — сказав йому я. — Це її молитви привели тебе сюди". — "Так, отче, — відповів він мені.

—   Я волочився по Халкідиці й навіть сам не зрозумів, як опинився тут". — "А уявляєш, — кажу, — як зрадіє твоя мати, коли довідається, що ти приїжджав на Святу Гору, до того ж побачить тебе підстриженим!"

—   "А як ти про це здогадався, отче? — зачудувався він.

 

—   Дійсно, побачивши мене зміненим, мама дуже зрадіє!" Бачите як! Бог "перехитрив" хлопця й відрядив його до "фахівця"! Скільки ж молитов принесла Богові його нещасна мати!

Коли сварити і коли хвалити дитину

Батьки повинні бути дуже уважними до того, щоб не сварити своїх дітей увечері, тому що ввечері дітям важче подолати свій розлад. А нічна пітьма затьмарює їхні душі ще більше. Діти починають задумуватися, як краще вчинити опір батькам. У їхніх головах визрівають різні варіанти "захисту", втручається й диявол, і в такий спосіб вони можуть дійти до розпачу. А ось вдень, якщо навіть діти пригрозять своїм батькам різними способами помсти, то, вийшовши на вулицю, вони відволічуться, забудуться, їхній розлад мине.

—          Геронде, чи допомагають дітям виправитися тілесні покарання?

—        Наскільки можна, батьки мають цього уникати. Вони повинні намагатися добром і терпінням дати дитині зрозуміти, що вона поводиться неправильно. Тільки в тому випадку, якщо дитина маленька і не розуміє, що вона піддається небезпеці, потиличник іде їй на користь — для того, щоб наступного разу вона була уважнішою. Страх отримати ще одного потиличника стає для дитини гальмом і захищає її від небезпеки. Я, коли був маленьким, більшу користь діставав не від батька, а від матері. Обоє вони любили мене й бажали добра. Однак кожен з батьків допомагав мені по-своєму. Батько був людиною суворою. Коли ми — діти — пустували, він давав нам ляпаси. Біль від ляпасу допомагав мені трішки вгомонитися, однак, коли біль проходив, я забував і про нього, і про батьківські поради. І справа була не в тому, що батько мене не любив: ні, він бив мене від любові. Пам'ятаю якось одного разу — я мав три роки — батько заліпив мені такого потиличника, що я відлетів на кілька метрів! А знаєте за що? Поруч із нашим будинком був інший будинок, у якому ніхто не проживав. Господарі виїхали в Америку, і будинок перетворився на пустку. У дворі цього будинку росла смоківниця, гілки якої виходили на вулицю й звисали над дорогою. Дерево було всіяне плодами. Коли ми з хлопцями гралися на вулиці, до нас підійшов один сусід і підняв мене, щоб я зірвав йому кілька смокв, тому що сам він не дотягувався до гілок. Я зірвав п'ять-шість смокв, і дві з них він дав мені. Коли про це довідався мій батько, він дуже розгнівався.

 Ось тоді я й дістав того ляпаса! Я почав ридати. Моя мати, на очах якої це відбувалося, повернулася до батька й сказала: "Навіщо ти б'єш хлопця! Він же ще маленький, нічого не розуміє! Як ти можеш спокійно слухати його плач!" — "Якби він плакав, коли його піднімали рвати смокви, — відповів батько, — то не плакав би зараз. Але, мабуть, і сам він хотів поласувати чужими смоквами! Отож, хай плаче!". Та хіба після цього я міг повторити те, що зробив? А ось мати, помітивши мої витівки, дратувалася, однак у неї було благородство. Вона відверталася й робила вигляд, що не бачить мене, для того щоб мене не дратувати. Проте від цієї материнської "хитрості" моє серце буквально розривалося. "Подивися, подивися, — казав я собі, — ти так набешкетував, а мати не тільки тебе не б'є, але навіть робить вигляд, що не бачить! Ні, більше такого не повториться! Як же я зможу бачити маму знову роздратованою?" Роблячи так, мати допомагала мені більше, ніж якби вона нагороджувала мене потиличниками. Однак і сам я не зловживав цим і не говорив: "Е, раз вона зараз мене не бачить, давай-но я побешкетую й покапризую ще більше". А ось батько, той ні: ледь щось не так — відразу потиличник. Бачиш як: вони обоє мене любили, однак великодушна поведінка матері допомагала мені більше.

—    Геронде, проте деякі діти страшенно збиточні: вони кричать, бігають, пустують. Як їхні батьки можуть уникнути тілесних покарань?

—    Послухай, та ж діти не винні. Дітям, щоб вони нормально росли, потрібне подвір'я, у якому вони могли б побігати й погратися. А зараз нещасні дітки замкнені в багатоповерхівках, і це їх непокоїть. Вони не можуть вільно побігати, не можуть побавитися, не можуть порадіти. Батькам не треба дратуватися, якщо їхня дитина жвава. Жвава дитина має в собі силу, і, використавши її, як слід, вона може багато чого досягти у житті.

 

Примус дітям не на користь

Деякі батьки дуже сильно тиснуть на своїх дітей — та ще й на очах інших. Можна подумати, їхня дитина тяглова тварина, яку вони підганяють лозиною, щоб вона йшла, не ухиляючись ні вправо, ні вліво. Вони однаково що тримають її за вуздечку й при цьому кажуть: "Крокуй вільно!" А потім такі батьки доходять до того, що починають бити своїх дітей. Сьогодні приходила мати зі своїм сином — здоровенним хлопцем. Хлопець був хворим. "Що мені робити, отче?—запитувала вона. — Моя дитина нічого не їсть і не хоче навіть нас бачити". Але коли я сказав їй, як учинити, вона почала все з початку: "Так що ж мені тепер робити?"

—   Геронде, може, вона не зрозуміла, що Ви їй сказали?

—   Так як же не зрозуміла! "Я не зміг би пробути з тобою разом навіть одну годину, — сказав я їй. — А як же твоя дитина буде жити поруч з тобою? Бо ти ж довела його до білого накалу!" — "Ні, — відповіла вона.—Я його люблю". — "Де там любов, якщо поруч з тобою хлопець не знаходить собі місця? Його тягне втекти з будинку, тому що хоче опинитися в іншому середовищі. Бо коли він не поруч з тобою, то поводиться прекрасно. Якщо тебе не хоче бачити, то, виходить, ти теж винна в цьому. Не дратуй його: адже ти його калічиш. Поводься з ним по-доброму, з терпінням". Я їй все це сказав, вона мене вислухала й знову почала все спочатку: "То що ж мені робити?

 Дитина не хоче нас бачити". Ну як з такою людиною порозумітися? У хлопця все в досконалому порядку, а вони вважають його за дурня. Виходить, щось не в порядку в них самих.

Примуси батьків не допомагають дітям, а душать їх. Безконечні "не займай!, не ходи туди, зроби це так..." Але ж вуздечку треба тягти так, щоб її не порвати. Треба звинувачувати дітей тактовно, для того, щоб допомогти їм усвідомити свою помилку, але при цьому не допускати, щоб між вами утворилася прірва. Батьки повинні робити те ж саме, що робить гарний садівник, саджаючи маленьке деревце. Садівник ніжно, м'якою мотузочкою прив'язує деревце до кілочка, щоб воно не скривилося й не пошкодилося, коли вітер буде хилити його вправо чи вліво. Потім садівник робить для деревця огорожу, поливає його, піклується про нього, береже його від кіз — допоки в дерева не підростуть гілки. Бо якщо маленьке деревце об'їдять кози, то все — його можна вважати загиблим. Об'їдене козами дерево не зможе ні дати плода, ні дати тіні. А ось коли його гілки розростуться, садівник забирає огорожу, дерево починає плодоносити, і під його тінню можуть відпочивати і кози, і вівці, і люди.

Одначе часто батьки, спонукувані надмірною турботою про своїх дітей, хочуть прив'язати їх не м'якою мотузочкою, а сталевим дротом, тоді як прив'язувати дітей потрібно ніжно — так, щоб їх не поранити. Батьки повинні намагатися допомагати дітям благородно. Це виплекає у дитячих душах любочестя, і потім вони зможуть самі відчути необхідність творити добро. Батьки, наскільки можуть, повинні пояснювати дітям добро по-доброму: з любов'ю і з болем. Пам'ятаю одну матір, котра, бачачи, що син поводився погано, зі слізьми на очах і з болем говорила: "Не треба робити цього, моя золота дитинко". І бачачи такий приклад, її діти вчилися подвизатися з радістю, щоб уникати життєвих спокус, не зупинятися перед труднощами, а переборювати їх молитвою й довірою до Бога.

Сьогодні і дорослі, і діти в миру живуть, як у божевільні, і тому потрібно багато терпіння й багато молитви. Величезна кількість дітей страждають від інсультів. [Однаково що] годинник трохи зіпсований, а батьки заводять його до упору, і навіть більше, ніж до упору, і потім у годинника ламається пружина. Необхідне розважання. Одну дитину треба "підкручувати" більше, іншу — менше. Нещасні діти відкриті всім [злим] вітрам. Коли в школі або на вулиці вони чують заклики: "Не поважайте батьків! Не поважайте нікого й нічого!" — ао того ж ще їхні матері хочуть "закрутити їм гайки", то вони комизяться ще більше.

Тому я раджу матерям силувати себе в молитві й не силувати дітей. Якщо постійно говорять дитині: "Не роби цього, не займай!" — навіть стосовно дріб'язкових речей, а іноді й несправедливо — то, у випадку серйозної небезпеки, наприклад, якщо дитина хоче хлюпнути у вогонь бензину, — вона не послухається й, зробивши це, дуже покалічиться. Дитина не розуміє, що в словах "не роби цього" прихована любов. Але, коли дитина трохи подорослішає, у неї з'являється егоїзм, і, якщо їй роблять зауваження, вона комизиться, думаючи: "Хіба я маленька, щоб вони поводилися зі мною так?" Батьки мають дати дитині зрозуміти, що, подібно до того, як берегли її, щоб вона не обпеклася, поки була маленькою, так і зараз, коли вона стала дорослою, бережуть її від іншого вогню. Тому дитині треба бути уважною, не піддаватися спокуснику-дияволу, для того щоб зберегти в собі Благодать Святого Хрещення.

 

Нерозсудлива надмірна батьківська любов

—   Геронде, чи може мати нерозсудливою любов'ю зашкодити своїй дитині?

—   Звичайно, може. Приміром, мати бачить, що її маля не може навчитися ходити, і говорить: "Як шкода його, бідненького, адже він не може ходити", і раз у раз бере його на ручки, замість того, щоб, тримаючи за руку малюка, допомогти йому пройтися самому. Питається, як маля навчиться ходити? Звичайно, така мати спонукувана любов'ю, однак своєю надмірною турботою вона шкодить своєму чаду. Я був знайомий з батьком, син якого відслужив у армії. І от він брав дорослого сина за ручку й вів його до перукаря! "Я привів тобі мого сина, щоб ти його підстриг, — говорив батько. — Скажи мені, скільки тобі заплатити й коли прийти, щоб його забрати?". Так [своєю нерозсудливою турботою] ця людина скалічила сина.

Любов необхідно "пригальмовувати" розважанням. Справжня любов не шукає вигоди. Вона не має в собі егоїстичної пристрасті й відрізняється розсудливістю. Розсудливість необхідна надмірній жіночої любові для того, щоб жінка не витрачала свою любов даремно. Одного разу до мене в келію прийшов хлопець, розлючений на батьків. Його нещасні батьки були налаштовані по-доброму, однак не знали, як йому допомогти. І ось він почав говорити мені, що батьки на нього тиснуть, що вони його не люблять і так далі. "Слухай-но, — сказав я йому, — коли ти був маленький і твоя мати закутувала тебе в кілька шарів одягу, для чого вона це робила? Для того, щоб ти не застудився, чи для того, щоб довести тебе до теплового удару? Ці дії твоєї матері мали в собі багато любові". Нарешті — зрозумівши, як дуже його любили батьки,— юнак розплакався. У його матері було багато любові, незважаючи на те, що вона не змогла допомогти своєму синові, тому що поводилася з ним так, що викликала його опір.

Коли необхідно, мати повинна поводитися з дитиною суворіше. Якщо вона в усьому потурає дитині й погоджується з нею у всьому, то це дитині не на користь. В Адані⁶ в якоїсь вдови був єдиний син Яніс. Коли хлопчик трішки підріс, вона віддала його на навчання до шевця. Походивши на роботу один тиждень, хлопчик заявив: "Мамо, мені вже не потрібно ходити до майстра: шевському ремеслу я навчився".

—    "Коли ж ти встиг навчитися?" — запитала вона. "А от якщо хочеш, — відповів він, — я можу показати й тобі, як роблять черевики. Ось дивися: так вирізують підошву, ось так прикріплюють шкіру, приладжують каблук, прибивають цвяхами..." А майстер, у якого вчився Яніс, був дуже доброю людиною. Він хотів навчити хлопчика ремеслу, жаліючи його, тому що Яніс ріс без батька. Однак, побачивши, що минув тиждень і Яніс не з'являється, він затурбувався: чи не занедужав той, і пішов до його матері, щоб запитати, що з дитиною. "Що трапилося з Янісом? Чому він більше не приходить на роботу? Він що, занедужав?" - запитав майстер удову. "Ні, — відповіла мати, — він здоровий". — "Тоді чому ж він не приходить на роботу?" — "А навіщо він туди піде? — зауважила вдова. — Адже Яніс уже навчився шевського ремесла".

—    "Так як же він зміг навчитися за кілька днів?" — здивувався швець. "Та дуже просто, — відповіла мати.

—    Бере шкіру, натягає її на колодку, забиває цвяшки, приладжує каблук, потім знімає черевик з колодки й готова справа!" Швець розсміявся, попрощався з нею й пішов. Коли він повернувся в майстерню, підмайстри запитали його: "Майстре, що з Янісом?" — "Живий і здоровий, — відповів він. — Не тільки Яніс вивчився на шевця — вивчилася і його мати!"

І ось я бачу, що багато батьків поводяться подібно до цієї вдови. Вони думають, що люблять своїх дітей, однак насправді вони їх руйнують. Приміром, мати від надмірної любові обсипає свою дитину поцілунками й говорить їй, припустимо: "У цілому світі нема такої прекрасної дитини, як моя!". Таким чином мати культивує в ній гординю і нездорову впевненість у собі. Потім така дитина не слухається батьків, будучи впевненою, що все знає сама.

Батьки повинні з малого віку привчати дітей бути відповідальними за себе. Нехай діти виконують у сім'ї посильну роботу: вони не повинні вимагати, щоб їм несли все готове, на блюдечку. Інакше, коли вони стануть дорослими, їм буде нелегко. Один майстер працював, не покладаючи рук, і виховував своїх дітей. А ті, поки він працював, цілими днями валандалися по вулицях. І навіть коли виросли, створили свої власні сім'ї, то однаково чекали, що батько принесе їм все готове. І, коли той сказав, що прийшоз час, щоб самі піклувалися про свої сім'ї, вони йому відповіли: "Як же так, батьку? Адже ти ж не залишав нас, коли ми були маленькими! Так хіба зможеш залишити нас зараз — коли ми виросли й несемо тягар сімейних обов'язків?"

 

Розподіл спадщини

Якщо батьки матеріально забезпечені, то вони відповідальні за майбутнє своїх дітей. Звичайно, головне, щоб вони виховали їх хорошими людьми, допомогли здобути освіту або опанувати професію, щоб діти могли заробляти собі на хліб. Потім батьки повинні придбати їм якийсь будиночок і так далі. Коли у 1924 році, у зв'язку з тодішнім обміном населенням⁷, наша сім'я приїхала до Греції з Фарас у Каппадокію, мій батько, будучи головою сільської громади, постарався влаштувати життя всіх наших односельчан. Про власну сім'ю він на якийсь час ніби забув. Потім, коли мої брати й сестри виросли, вони стали нарікати. "Про всіх, батьку, ти подбав, — говорили вони, — а от про нас не подумав". Якщо чоловік сам, то він може все віддати іншим і через самовідданість виявити до самого себе повну байдужість, будучи спонукуваний до цього благородством. Але, якщо чоловік має сім'ю, він повинен подумати й про неї.

Звичайно, батьки не повинні втрачати голову й давати дітям все й одразу, оскільки молодь недосвідчена й у сучасному ненаситному житті може жити не за статками. Потім батькам буде боляче, коли вони зрозуміють, що вже не мають чим допомагати. Крім того, батьки повинні якомога більше турботи виявляти до найбільш слабкої дитини й дати їй більше матеріальних, а ще більше моральних благ, для того щоб усвідомлення невдачливості не віднесло її вниз, подібно до бурхливого потоку. Але водночас з міркуванням і любов'ю батьки повинні дбати і про всіх інших дітей, щоб у стосунках між ними не з'явилося холоду.

Сьогодні рідко зустрічаєш дружні сім'ї, що живуть духовно, де брати й сестри не сваряться через земельні ділянки, спадщину й не бігають по судах. Я знав одну сім'ю із семи осіб. У батьків були золоті прикраси. Після смерті батьків діти вирішили, що золото повинен взяти собі той брат, котрий піклувався про батьків у старості. Однак цей брат подумав, що їхня сестра має більшу сім'ю й тому вона більше має потребу в цьому золоті. Він віддав золото їй. Сестра віддала золото третьому братові, той четвертому, і, в остаточному підсумку, золото повернулося до першого брата! Тобто із цими людьми відбулося те ж саме, що описано в Лавсаїці⁸. В остаточному підсумку, оскільки перший брат теж не хотів залишати собі це золото, вони вирішили пожертвувати його на храм.

 

Зноски:

 

¹ Пор.: 1 Тим. 1: 9.

² Молох — семітське божество, яке згадується у Старому Завіті. Ідолу Молоха приносили в жертву маленьких дітей, котрих убивали і спалювали на залізних решітках.

³ Див.: Лев. 18: 21 и 20,2-4; 4 Цар. 23:10 і 13.

⁴ 103-й псалом, який читають на початку вечірні.

⁵ Див.: Втор. 1:17.

⁶  Адана — місто в Малій Азії, на північно-східному узбережжі Середземного моря. — Прим. переклад.

⁷ Обмін населенням між Грецією та Туреччиною у 1924 р. Греки, котрі мешкали в Туреччині, переселились в Грецію, а турки, котрі проживали в Греції, — в Туреччину. — Прим. переклад.

⁸ Див; Палладий, єпископ Еленопольский. Лавсаик или повествование о жизни святых и блаженных отцов Глава о Серапионе. Фонд Христианская жизнь. Клин, 2001. С. 176-177.

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ - ДІТИ ТА ЇХНІ ОБОВ'ЯЗКИ

 

"Батьківське благословення —

це найбільша спадщина

для дітей.

Тому діти повинні

намагатися мати

батьківське благословення"

 

 ГЛАВА ПЕРША  - Про дітей, їхні радості та їхні труднощі

 

Дитячий вік

- Геронде,   я   помітила,   що   іноді   під   час Божественної         літургії немовлята посміхаються.

— Вони посміхаються не тільки під час Божественної літургії. Немовлята перебувають у постійному зв'язку з Богом, тому що вони не мають опіки. Пам'ятаєте, що сказав Христос про маленьких дітей? "Ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця"¹. Малята тримають зв'язок з Богом і з Ангелом Хоронителем, котрий невідступно перебуває поруч з ними. Уві сні малята то сміються, то плачуть, тому що вони бачать і радісне, і страшне. В одних випадках вони бачать свого Ангела Хоронителя й граються з ним. Він пестить їх, бере їх за ручки, і вони сміються. А в інших випадках спокусник показує їм щось страшне, і вони плачуть.

—   А чому спокусник лякає дітей?

—   Те, що він їх лякає, їм теж на користь, тому що вони від страху змушені кликати маму. Якби цього страху не було, то дитина не змушена була б бігти в материнські обійми. Бог все допускає для блага людей.

—   А коли діти підростуть, чи пам'ятають вони, іпо бачили, будучи немовлятами?

—   Ні, забувають. Якби маля пам'ятало, скільки разів воно бачило свого Ангела, то впало б в гординю. Тому, підростаючи, воно все забуває. Бог працює мудро.

—   Вони бачать все це після Хрещення?

—   Звичайно, після Хрещення.

—        Геронде, а чи можна прикладати нехрещене немовля до Святих Мощів?

—         Чому ж не можна? Можна навіть хрестоподібно осіняти дитину Святими Мощами. Сьогодні я бачив малюка, подібного до маленького Ангела. "Де твої крила?" — запитав я його. Він розгубився й не знав, що відповісти!.. На Афоні, у себе в келії, навесні, коли цвітуть дерева, я розвішую карамельки на гілках чагарнику, що біля паркану, яким обгороджена моя келія. Коли до мене приходять відвідувачі з маленькими дітьми, я кажу: "Хлопці, будьте ласкаві, обірвіть з кущів цукерки, бо, якщо задощить, вони розкиснуть і пропадуть!" Деякі кмітливі малюки розуміють, що це я розвісив на гілках цукерки, і сміються. Інші вірять, що цукерки виросли на кущах самі, треті не знають: вірити чи ні... Малятам потрібно й трохи сонечка.

—   Геронде, Ви розвішуєте багато цукерок?

—   Якщо вже розвішувати, то багато. Коли мені приносять смачні солодощі, я не даю їх дорослим. Дорослих я пригощаю лукумом. Коли мені приносять хороші солодощі, я бережу їх для дітей з Афоніади². І тут, у монастирі, я теж посадив учора карамельки и шоколадки, а сьогодні вони вже розцвіли! Ви помітили? Ну а чому ні: погода сонячна, земля гарна, скопали ви її добре, тому шоколадки й розцвіли так швидко!³ Ось побачите, який я вам влаштую квітник! Нам уже не треба буде купувати дітям цукерки й шоколадки. А що ви думаєте? Будемо збирати власний урожай!

—   Геронде, прочани побачили, як із грядки стирчать цукерки й шоколадки й здивувалися. "Напевно, це зробила якась дитина", — сказали вони.

—   Чому ж ти не сказала їм, що це зробила одна велика дитина?

 

Ангел Хоронитель оберігає маленьких дітей

—   Геронде, для чого Бог дає кожній людині Ангела Хоронителя? Хіба Він не може оберігати нас Сам?

—   Ангел Хоронитель — це особливе опіка Божа про Своє творіння. Ангел Хоронитель — це Промисел Божий, прояв Його постійної турботи про людину. І за це ми перед Богом у боргу. Ангели особливо захищають маленьких дітей. Як же вони їх оберігають! Одного разу двоє дітей бавилися на вулиці. Один хотів кинути каменем у голову іншого й уже прицілився. Друга дитина не бачила небезпеки. І от в останню мить, напевно, Ангел зробив так, що малюк щось побачив, підскочив — і камінь пролетів повз його голову.

А одна мати якось пішла працювати в поле і взяла зі собою малюка. Погодувавши його груддю, вона поклала його в колиску й пішла працювати. Коли через якийсь час підійшла подивитися на малюка, то побачила, що він тримає в руці й із цікавістю розглядає змію! Коли мати годувала дитину груддю, навколо його рота залишилося молоко. І от змія підповзла до малюка й злизувала молоко з його личка. Дитина схопила змію. Побачивши це, мати закричала, малюк злякався, розкрив свою ручку, і змія втекла! Бог оберігає дітей.

— Геронде, але тоді чому багато дітей страждають від хвороб та інших нещасть?

—     Бог знає, що піде на користь кожній людині й відповідно до цього дає їй все необхідне. Він не дає людині того, що не піде на користь. Приміром, іноді Він бачить, що тілесний недолік або каліцтво допоможе нам більше, ніж якби Він уберіг нас від цього каліцтва або залишив цілими й неушкодженими.

 Святе Хрещення

— Геронде, що буде з тими мешканцями Північного Епіру⁴, які вмирають нехрещеними?

—     Е-е, більшість з них були хрещені своїми батьками повітряним Хрещенням⁵. А багато дітей в тих країнах прийняли повітряне Хрещення від нянечок чи медичних сестер у пологових будинках. Я знаю випадок, коли якась медична сестра хрестила дитину в тазі з водою. Бог бачив налаштування цієї жінки... А скільки Благодаті мають новохрещені! Одного разу у групі людей з триста п'ятдесят осіб я розрізнив охрещену жінку. Я запитав, хто це така, і мені сказали, що це туркеня, котра прийняла Святе Хрещення. її обличчя сіяло. Поруч з нею інші виглядали варварами.

—   Геронде, а чи правильно, якщо під час Хрещення дітям даються двоє імен?

—   Якщо чоловік і жінка лаються й розводяться через те, як назвати дитину, то хай дають їй хоч по троє імен! Але ж і правильні християнські імена зараз перетворили невідомо в що... Віки, Пеппі, Мімі...

—   Геронде, одна жінка на п'ятому місяці вагітності втратила дитятко. Воно народилося мертвим, і тепер вона переживає через те, що над ним не можна було зробити навіть повітряного Хрещення.

—   Якщо вона сама не винна в цьому, то хай має довіру до Бога. Бог знає, що зробити з такими дітьми й куди їх помістити.

—   Геронде, мати розповіла мені, що один з моїх братів помер через кілька годин після народження і вона не встигла його охрестити. Я порадила їй розповісти про це духівникові.

—      Якщо вона хотіла, але не встигла його охрестити, то в неї є пом'якшувальні обставини. Чимало інших жінок взагалі роблять аборти й самі вбивають власних дітей. Нам невідомий суд Божий. Було б тяжким гріхом, якби вона не встигла охрестити своє дитя через недбальство й воно померло би нехрещеним. Ти судиш про подібні речі з позиції здорового глузду. Це богослов'я раціоналізму. Пам'ятаю, якось до мене прийшла група прочан, і я розповідав їм такий випадок. Одного малюка з Північного Епіру хрестили тричі. Один раз бабуся, другий раз дід і потім мати — один потайки від іншого, — тому що всі вони вважали дитину нехрещеною. Коли я розповідав цю історію, хтось із прочан підскочив і заявив: "Це неканонічно!" — "Слухай, — кажу я йому, — по-твоєму, вони вичитали про те, що треба хрестити дитину тричі в якійсь догматичній книзі? Адже це маля одержало потрійне благословення!"

—    Геронде, іноді люди бачать уві сні своїх покійних родичів і розмовляють з ними. Це допускається Богом для того, щоб допомогти людям у вірі, у покаянні?

—    Так. Хіба я не розповідав вам подібний випадок? Один чернець зі Святої Гори був родом зі села, яке знаходилося на території Болгарії. Там було багато нехрещених. Цей чернець розповідав мені, що, ще будучи мирянином і нехрещеним, він побачив уві сні свого маленького племінника, який недавно помер. Маля стояло за огорожею прекрасного саду й плакало. А сад був повен маленьких дітей, які веселися й гралися. "Чому ти не йдеш у сад?" — запитав чоловік, який бачив сон. "Як я можу піти туди? — відповів малюк. — Я ж не хрещений". Після цього випадку цей чоловік негайно пішов і охрестився, а потім розповів священикові про те, що бачив уві сні. Так влаштував Бог для того, щоб інші теж зрозуміли, яке достоїнство має Святе Хрещення. І тоді жителі цього болгарського села теж почали хрестити дітей.

—     Геронде, деякі батьки, що вступили в цивільний шлюб, хочуть охрестити своїх дітей. Чи можна їм це робити?

—    Чому ж не можна? У чому винні нещасні діти? Те, що люди, які вступили в цивільний шлюб, хочуть охрестити своїх дітей, свідчить, що в них є всередині щось [добре], що ці люди не зовсім байдужі. Мабуть, ці люди десь і в чомусь заплуталися. Якщо хтось хоче їм допомогти, то спочатку треба подивитися, з якої причини вони не вінчалися в церкві, а потім — з якої причини вони хочуть охрестити своїх дітей.

—    Геронде, якщо черниця до відходу в монастир була чиєюсь хрещеною при Хрещенні, то зараз, крім молитви за свого похресника, чи має вона посилати йому подарунки — як це роблять в миру?

—    Е-е, черниця зараз від таких обов'язків звільнена. Чернець допоможе [своєму похресникові] молитвою. От її батьки — якщо хочуть — можуть мати із похресником своєї дочки-черниці подібні зв'язки.

—    Тобто батьки черниці можуть мати такий зв'язок із похресником їхньої дочки, якщо вони самі захочуть цього?

—     Так, самі. Черниця не повинна змушувати їх до цього. Нехай вона молиться, щоб Бог їх просвітив. Але як би там не було, хрещений несе велику відповідальність. Коли я ще був у миру, мої батьки пообіцяли одній знайомій подружній парі, що хрещений одного з їхніх дітей буде хтось із нашої сім'ї. Коли в них народилася дитина, всі мої рідні були відсутніми, і тому стати хрещеним малюка попросили мене. Я мав тоді шістнадцять років, не хотів його хрестити, тому що відчував, що беру на себе велику відповідальність. Отже, опинившись у складній ситуації, я став молитися. "Боже мій, — просив я, — якщо цей малюк стане доброю людиною, то візьми від мене всі роки мого життя, що залишилися, й дай їх йому. Однак якщо він стане людиною недоброю, то візьми його до Себе зараз — коли він подібний до маленького Ангела". Я хрестив дитину й дав йому ім'я Павло. Через тиждень хлопчик помер. Зараз він на Небесах і не ризикує ці небеса втратити.

 

Діти-сироти

—   Геронде, якщо помирає глава сім'ї, чи мають маленькі діти бачити тіло свого мертвого батька?

—   Краще не треба. Навіть коли помирає хтось із близьких дорослої людини, ми шукаємо спосіб, як би м'якше, жаліючи її, повідомити про це. Що вже тут казати про дітей!

—    До якого віку дітям не на користь бачити своїх померлих близьких?

—   Це залежить від [характеру, уподобань, настрою] дитини.

—   А чи можна водити дітей на могилу батька?

—   Так, на могилу дітей водити можна. Треба їм сказати: "Батько переселився звідси на Небо. Якщо ви будете добрими дітьми, то він буде приходити з Неба до вас у гості". Пам'ятаю, коли померла моя бабуся, мене відвели в дім наших знайомих, щоб я не бачив похорону й не знав, що вона померла. Там зі мною гралися, розважали мене. Я сміявся, а вони плакали. Коли мене привели назад додому, я став  запитувати: "А де бабуся?" — "Прийде, прийде", — говорили мені. Я чекав повернення бабусі, а через певний час довідався, що вона вмерла. Дітям не на користь бачити людей, яких вони люблять, мертвими.

—    Геронде, якщо у малих дітей помирає мати, то вони переживають її смерть із величезним болем.

—    Діти більше сиротіють, втрачаючи матір, а не батька. Тому, втрачаючи матір, вони зазнають і більшого болю. Рідко буває так, що для дітей, які втратили матір, потім стає матір'ю їхній батько. Однак у Раю такі діти будуть утішені. Там вони отримають [те, чого їм бракувало] у земному житті. Сирота "пройде" у Рай з меншим "прохідним балом", подібно до того, як греки із закордону вступають у наші університети без іспитів, оскільки це передбачає відповідний закон. Тобто на сиріт поширюється чинність закону Божого, і для того, щоб пройти в Рай, їм потрібно менше праці, тоді як іншим людям для цього потрібно здійснити чималий подвиг. Я вважаю дітей, котрі втратили опіку своїх батьків, щасливими і блаженними. Адже вони зуміли в цьому житті зробити своїм Батьком Бога й одночасно відклали в "ощадну касу" Бога й ніжність своїх батьків, якої вони були позбавлені й котра зараз приносить їм [духовні] відсотки.

Але й у цьому житті Благий Бог буде допомагати таким дітям, тому що з тієї миті, як Бог забирає до Себе батьків, Він — якщо можна так висловитися — зобов'язаний подбати про їхніх дітей. Пам'ятаєте, що говорить пророк Давид? "підтримує сироту і вдову'⁶. Природно, що Бог любить таких дітей більше й піклується про них теж більше. Таким дітям Він у цьому житті дає більше [духовних] прав, ніж дітям іншим. Якщо сирота поверне ручку настроювання на доброту, то він досягає значного успіху. Але коли він говорить: "Якщо я сам мучився, то тепер буду мучити інших", він себе руйнує.

—    Геронде, негативні наслідки сирітства залишаються людині на все її життя?

—    Що ти мелеш? Діти-сироти можуть бути трохи скуті, мати деяку сором'язливість, боязкість — у них нема тієї радості, жвавості, як у дітей, ситих ніжністю. Однак ця скутість є для таких дітей гальмом, що допомагає їм у житті. Водночас вони відкладають собі заощадження в житті іншому. Що ти думаєш: Бог не бачить цієї скутості? Невже Він не допоможе їм опісля? Тому сироту — особливо по матері — ми повинні з болем і гарячою любов'ю стиснути у своїх обіймах, для того щоб спочатку він зігрівся, і в нього б зникла боязкість, і він би відкрив своє серце. І якщо в сироти є любочестя, то ми повинні сильно пригальмовувати його велику наснагу, щоб не надірвав сили, намагаючись висловити свою велику подяку. Святий Арсеній Каппадокійський виріс сиротою — і по матері, і по батькові. Якби він не поставився до свого сирітства духовно, з відвагою, то був би людиною вимученою, у нього були б проблеми із психікою. Втім подивися, яким він був молодцем! Які він вершив подвиги! На мене справило враження те, що його кісточки були м'якими, як вата, як губка. Коли під час знаходження його мощів я діставав з могили його ребра й хребці, то вони розсипалися на порох, як тільки я до них доторкався. Більш-менш міцними були тільки два хребці, тазостегнова й велика гомілкова кістки. Дивна річ: як, будучи настільки хворобливим, він міг ходити пішки на такі величезні відстані? Він ходив, однаково що літав у повітрі! Тут видно надприродну силу, яку давав йому Бог. То невже Христові виявиться не під силу виростити сироту?

 

Поки діти не досягнуть повноліття, їх треба обмежувати

Для того, щоб не послизнутися на солодкій гірці мирського падіння, яке наповнює душу тривогою й вічно віддаляє її від Бога, діти мають постійно відчувати як велику необхідність поради [старших] — особливо в критичному підлітковому віці. Діти мусять усвідомити смисл послуху. Вони повинні зрозуміти, що в слухняності до батьків прихована їх власна користь — так, щоб слухатися їх з радістю й вільно рухатися в духовному просторі.

Ви не замислювалися над тим, як обмежена воля маленької дитини? Дев'ять місяців вона ув'язнена у материнській утробі. Немовля кладуть у колиску. Проходить п'ять-шість місяців, і її поміщають за високу сітку. Потім дитині, що підросла, не дозволяють виходити з будинку самій, щоб вона не вдарилася або не впала зі сходів. Бо якщо залишити малюка вільним, він впаде й розіб'ється.

Усе це необхідне для того, щоб дитина виросла в безпеці. На перший погляд, всі ці засоби віднімають у дитини волю — однак без усього цього їй би загрожувала ще більша небезпека — померти одразу після свого народження. Однак діти — коли вони маленькі — не розуміють, що мають потребу в обмеженні. Проте, і коли вони підростуть, теж не розуміють, що їм потрібні обмеження іншого роду, і тому прагнуть до волі. Але що це за воля? Воля стати  калікою? Від такої волі діти гинуть. Вони мають зрозуміти, що поки не закінчать навчання, поки не отримають диплом, поки не стануть зрілими — щоб бути правильними людьми, — їм необхідне обмеження. Адже, скалічившись хоча б один раз, вони загинуть. Діти повинні відчути обмеження як необхідність, зрозуміти, що це благословення Боже. Вони мають бути вдячними своїм батькам, які їх обмежують. Вони мають знати, що батьки обмежують їх, тому що люблять. Жоден батько й жодна мати не обмежували свою дитину через злість — навіть якщо й поводилися з нею вкрай жорстко. І якщо батьки затягнуть своїм дітям гайки трохи тугіше, то в цьому теж приховано багато любові. Вони роблять це від доброго налаштування, щоб діти були більш зібраними, підтягнутими й не піддавалися небезпекам. Бо ж і садівник, саджаючи деревце, для більшої надійності може прикрутити його дротом тугіше, ніж потрібно, і трохи поранити. Втім Благий Бог незабаром затягує ранку на деревній корі. Уже якщо Бог затягує рану дерева, то наскільки більше Він піклується про [людину] — Своє творіння! Невже, якщо батьки закрутили дитині гайки трохи тугіше й нанесли їй невелику рану, Бог цієї рани не зцілить?

Крім цього, діти повинні розмовляти зі своїми батьками, повинні відкривати їм свої помисли. Як чернець у монастирі має Старця, якому він відкриває свої помисли й від якого отримує допомогу, так і дитина повинна відкривати себе батькам. Правильно, якщо дитина спочатку сповідається своїй матері й потім — духівникові. Як батьки, якщо дитина вдариться в ногу, йдуть разом з нею до лікаря й запитують що їм потрібно робити, щоб синець зійшов, так вони повинні знати й про те, які [духовні] проблеми є в їхньої дитини, — для того, щоб їй допомогти. Якщо дитина говорить про свої проблеми тільки духівникові, то як батьки зможуть їй допомогти? Адже вони не знають що її турбує.

 

Труднощі дітей під час навчання

Діти, що мають здатність до розважання й кмітливість, іноді натрапляють на труднощі й мучаться. Такі діти все намагаються упорядкувати своїм власним розумом і прагнуть робити те, що перевершує їхні сили. У них сильний розум, однак вони не вміють користуватися гальмами. Вони ставлять експерименти на самих собі, немов хочуть випробувати, який у них запас міцності! Від цього вони страждають. Якщо смиряться, то їхня здатність до розважання допоможе їм досягти успіху. Діти, у яких нема такої здатності до розважання й кмітливості, не мають і труднощів, але, у свою чергу, вони не трудяться [внутрішньо], не замислюються [про життя] — у доброму значенні цього слова.

Знаєте, скільки студентів, підготувавшись до іспитів і знаючи все напам'ять, бояться, що вони проваляться, і через це не йдуть на іспити? Маючи змогу дати собі раду з навчанням, такі студенти своїм боягузтвом втягують себе в паніку. Однак якщо вони смиренно попросять: "Помоліться, тому що сам я не можу впоратися з навчанням, але вашими молитвами постараюся здати іспити добре", то за смиренність вони приймуть і Благодать Божу, і божественне просвітлення. Крім цього, перед тим, як починати складати іспити, студентам слід помолитися до свого Святого заступника, котрий допоможе їм відповідно до їх віри й благоговіння.

 — Геронде, одна дівчина, що вчиться за кордоном, написала мені: "Помисел говорить мені, що я ніколи не зможу духовно процвітати. Мабуть я завжди такою і залишуся".

—    От дивачка! Сидить у Європі й приходить до таких висновків! Вона ж поїхала туди не для того, щоб процвітати духовно й не для того, щоб залишитися там назавжди, а для того, щоб отримати ті знання, які знадобляться їй за фахом. Нехай вона намагається зберегти той духовний стан, який у неї є зараз, і не прагне до духовного успіху там. Адже європейці — народ, що досяг успіху в [земних] науках, а не в духовному. Нехай вона не тисне на себе й не приймає все близько до серця. Не варто приймати все це близько до серця й через це страждати. Нехай вона вважає своє перебування там строковою військовою службою. В армії солдат трудиться в поті чола, знесилюється, іноді інші поводяться з ним дуже жорстко. А з тою дівчиною в Європі люди поводяться, принаймні, з ввічливістю — хай і зовнішньою, лицемірною — за європейським менталітетом. Слід було очікувати того, що вона зустрінеться з цими труднощами, тому що й у Греції ми бачимо те ж саме, різниця тільки в тому, що в Греції — оскільки ми народ православний — єй духовна допомога для тих, хто стурбований своїм духовним життям. Трохи терпіння й трохи уваги, і труднощі будуть переборені. Якщо вона опинилася там, то треба свій вільний час присвятити читанню й молитві, щоб духовно теж живитися. Ті зусилля, яких докладе, щоб досягти успіху в навчанні, допоможуть їй поринути в нього з головою, і тоді всі злі помисли і юнацькі спокуси будуть їй байдужі.

 

Зноски:

 

¹ Мт.18:10.

²  Афоніада — школа для хлопчиків, розташована на Святій Афонській Горі. — Прим. переклад.

³ Напередодні Старець "посадив" у свіжоскопану грядку кілька карамельок і шоколадок, на грядку зверху поклав гілочки бузку, щоб солодощі виглядали так, ніби вони цвітуть.

⁴ Північний Епір—частина Балканського півострова, заселена греками. З 1912 року належить Албанії. — Прим. переклад.

⁵ За грецькою практикою, якщо життю новонародженого нехрещеного малюка загрожує непередбачена небезпека, над ним може бути здійснено так зване повітряне Хрещення. Будь-який християнин (чи християнка) бере немовля на руки і тричі зображає ним у повітрі кресне знамення, промовляючи слова: "Хрещається раб Божий (ім'я) во ім'я Отця. Амінь. І Сина. Амінь. І Святого Духа. Амінь". Якщо немовля помирає, то воно вважається хрещеним, якщо залишається живим, то, за рішенням Синоду Елладської Церкви, Таїнство Хрещення повторюється над ним повністю. — Прим. переклад.

⁶ Пс.145:9.

 

ГЛАВА ДРУГА  - Про повагу і любов дітей до батьків

 

Повага дітей до батьків і старших

Коли дитина маленька, вона не виконує ніякої роботи. Про її харчі, одяг і таке подібне піклуються батьки. Батьки допомагають дитині від любові. Дитина не працює — вона може виконати лиш невеликі домашні доручення. Але хіба ця робота може зрівнятися з тією працею чи витратами, які роблять заради неї батьки? Якщо, ставши дорослою, дитина не розуміє, що дали їй її батьки, то це дуже велика невдячність.

Колись батьки карали дитину тілесно, і вона приймала тілесні покарання без помислів [образи]. Часто вона навіть не розуміла, за що її били. Але сьогоднішні діти — це одне суцільне "навіщо й за що?". Самі суперечки. У них нема простоти. Все, що відбувається, вони піддають суду й оцінці. Однак Божественна Благодать таким чином не приходить. Якщо дитина не відчуває свого батька батьком і не приймає батьківського покарання, то вона — дитина незаконна¹. Деякі діти, варто лиш батькам зробити їм маленьке зауваження, відразу починають погрожувати: "Я поріжу собі вени!" І що залишається робити батькам? Вони поступаються, а в остаточному підсумку діти псуються й гинуть.

Дитина має зрозуміти, що коли інколи батьки й дають їй запотиличника, то роблять це не зі злості, але з любові — для того, щоб вона виправилася, стала кращою й згодом раділа Ми, коли були маленькими, приймали все: і батьківську ласку, і батьківські ляпаси, і батьківські поцілунки. Ми розуміли, що все це батьки робили для нашого блага. Ми мали до [наших батьків] велику довіру. Іноді бувало й таке: у чомусь був винен один брат, а мати лаяла іншого, тому що вона не встигала провести "судове розслідування". Однак винний, бачачи, що через нього дісталося іншому — невинному, признавався у своїй провині, тому що його звинувачувала совість. І в такий спосіб винуватий брат або сестра діставали виправдання.

У сім'ї молодші повинні мати повагу і до батьків, і до старших [братів і сестер]. Молодші повинні відчувати повагу, підлеглість й вдячність до старшого за необхідність. Старші, у свою чергу, повинні відчувати до молодших любов, допомагати їм і захищати їх. Коли молодший поважає старшого, а старший любить молодшого, то створюється прекрасна сімейна атмосфера. Мій батько казав нам: "Слухайтеся вашого старшого брата". Ми знали, що батько любить нас всіх, і поводилися з ним дуже вільно. А ось старшому братові, не знаходячи в ньому батьківської любові, ми робили більший послух².

Коли чоловік і жінка поважають одне одного, а діти поважають батьків, то життя в сім'ї йде розмірено, як годинник. У такій сім'ї старший син ніколи не скаже матері щось на зразок "дивись мені, мамо, щоб ти більше такого не робила" або "чому ти зробила все навпаки?" Але в такій сім'ї й батько не розмовляє з матір'ю подібним тоном. Дорослий може жартувати з дитиною, щоб її потішити, але дитина, відчуваючи радість від жартів дорослого, не повинна поводитися з ним безцеремонно й фамільярно. Коли я був у монастирі Стоміон й іноді відлучався з монастиря в місто за покупками, один малюк, будинок якого стояв просто на дорозі, підбігав, лише вгледівши мене, і я цілував йому ручку. Потім він звик до цього й, підбігаючи до мене, сам простягав свою ручку для того, щоб я її поцілував! Я робив те, що він хотів. Але потім його батьки попросили: "Отче, не треба цілувати йому руку, тому що він бігає за священиками, простягає їм свою ручку для поцілунку, а якщо вони цього не роблять, починає ридати".

 

Як дітям любити батьків після того, як вони створять свою власну сім'ю

Благий Бог влаштував так, що чоловік і жінка пов'язуються між собою такою любов'ю, що залишають навіть своїх батьків. Якби цієї любові не було, то люди не могли б створити власну сім'ю. Завдання батьків завершується, як тільки їхні діти створюють власну сім'ю [або стають ченцями]. Після цього діти заборгували батькам лише [дві речі]: величезну повагу й стільки любові, скільки потрібно відчувати до своїх батьків. Я не хочу сказати, що чоловік і жінка не повинні любити своїх батьків. Ні. Але спершу вони повинні мати велику любов між собою й [тільки] потім любити своїх батьків. Чоловік і жінка мають любити одне одного так сильно, щоб їхня любов переливалася через край. І вже від цього перевиливу подружньої любові вони повинні виявляти до батьків свою повагу й подяку. Любов має бути благородною, так, щоб кожен із подружжя якнайбільше піклувався про батьків іншого.

Щоб у сім'ї панували мир і злагода, дуже допоможе ось що: чоловік має любити свою дружину більше, ніж свою матір і більше, ніж кого б то не було зі своїх близьких і рідних. Любов чоловіка до батьків повинна литися через його дружину. Звичайно, і дружина повинна поводитися так само.

Я знаю сім'ї', у яких на початку подружнього життя чоловік і дружина мали проблеми, незгоди, тому що хтось із подружжя любив свою матір надмірною любов'ю. Ця любов починається від любочестя, яке мають син чи дочка, відчуваючи до своєї матері велику подяку. Однак потихеньку, коли чоловік і жінка прив'язуються одне до одного, ця проблема зникає. Адже якби відразу після весілля один із подружжя дарував іншому таку любов, яка була б сильнішою за любов материнську, це було б неприродно.

Якщо чоловік поважає тещу й тестя, то це робить йому честь, так само, як невістці робить честь повага й любов до свекрухи — жінки, яка народила її чоловіка, виховала його, і зараз він — її чоловік і її радість. Якщо чоловік і дружина мають подібні почуття й подібні думки, все це непомітно наставляє душі їхніх власних дітей.

Мати до одруження сина знаходила в його любові чималу втіху. Але літні люди знову стають дітьми. Одруживши сина, мати відчуває себе так, як відчуває себе старша дитина, побачивши в обіймах своєї матері іншого — тільки що народженого малюка. Бачиш як: якщо людина не відітне свої пристрасті замолоду, то, з роками сила її волі ослабне й пристрасті стануть сильнішими. Але невістка не повинна на це ображатися.

 А якщо вона ще й доглядає за своєю старою свекрухою, то хай трішки потерпить, щоб не втратити винагороду, яка нараховується їй за ту турботу, що вона їй надає. Якщо зараз вона з терпінням доглядає за свекрухою, то потім, коли всі скорботи будуть позаду, вона буде радіти від того добра, що зробила.

Але, звичайно, і свекруха повинна любити своїх невісток, як власних дочок. Моя бабуся по батькові любила мою маму сильніше, ніж мого батька. Коли одружилися мої брати, сусідки хитали головами й запитували в моєї матері: "Ну, зараз понаїдуть невісточки..." А мати відповідала їм: "Чому ви так кажете? Мене моя свекруха любила більше, ніж свою дочку. То чому ж мені не любити моїх невісток?" І дійсно, вона теж любила їх, як дочок.

 

Старість смиряє людину

Як же смиряється людина в старості! Літній чоловік поступово втрачає сили й стає схожим на пристарілого сокола. Коли сокіл старіє, у нього випадає пір'я, й крила стають схожими на поламані гребінці. Пам'ятаю, один член Духовного Собору³ з монастиря Філофей⁴ у 1914 році — ще будучи мирянином — добровольцем поїхав зі Смирни воювати в Албанію, для того, щоб помститися туркам, які зарізали його батька. Одного разу він упіймав турка й хотів перерізати йому горло. Турок заблагав: "Наша віра груба. Вона вчить нас різати й убивати. Однак ваша віра не така. Христос не вчить вас убивати". Ці слова настільки його перевернули, що він викинув гвинтівку й негайно подався на Святу Гору. Він став ченцем, став членом Духовного Собору, однак отаманський дух з нього не вивітрився. Він був відповідальним за всі послухи, і всі ключі від комор висіли в нього на поясі. Ніхто з братії не насмілювався сказати йому щось наперекір. Якщо котрийсь із ченців забував звернутися до нього як було заведено: "Старче Спиридоне", то він втрачав самовладання. Одного разу під час Великого Посту у монастир прийшла розбійницька банда й зажадала у ченців сиру. Тоді до бандитів вийшов отець Спиридон і "привітав" їх так: "Ах ви, свині! У Великий Піст прийшли сиру просити?" — сказав та й повикидав їх за ворота. Іншого разу ченці розібрали панікадила⁵, щоб їх почистити. Бандити, побачивши різні блискучі завитки від панікадила, подумали, що вони золоті. Прийшовши в монастир, вони повкидали ці завитки в мішки й зібрали з усієї округи мулів, щоб навантажити на них ці мішки. Отець Спиридон, як тільки це побачив, схопив бандитів за комір, забрав їхні мішки й вивалив все це на землю. "Шпана ви, шпана! — сказав він їм. — Так це ж дешеві залізця! Такі ж дешеві, як ваші мідні лоби!" Цей чоловік не знав, що таке боягузтво. Однак на старість він захворів і смирився. Мені дали послух доглядати за ним. Одного разу він мене попросив: "Помолись, Оверкію⁶, щось мені недобре". Я підвівся й почав уголос молитися по чотках: "Господи, Ісусе Христе, помилуй раба Твого старця Спиридона".  —  "Дурень, —  каже, — не "старця

Спиридона", а Спирька!" Як же смирила його хвороба й старість! Колись би хтось спробував, не назвати його "старцем Спиридоном"!

І мій батько в старості смирився від мухи. Одного разу моя сестра побачила: він плаче. "Що з тобою, батьку?

—           запитала вона. — Може, тебе скривдив хтось із онуків?" — "Ні, ні, — відповів він їй. — Що таке людина... Я хотів прибити муху мухобійкою і не зміг цього зробити. Я намагався прибити Ті справа — вона летіла ліворуч, хотів прибити зліва — вона летіла праворуч! Я, коли був молодим, стріляв так влучно, що четів⁷ не вбивав, а обстрілював їх з усіх боків, так що кулі лягали впритул, і так змушував їх здаватися. Коли мені було шістнадцять, я поранив лева й вступив з пораненим звіром у сутичку. А зараз не можу вбити мухи! Е, людина є істота нікчемна". Нещасний відчував одне велике "нічого", нуль, так немов би він нічого не зробив у своєму житті.

А знаєте, як смиряються старенькі ченці в притулках для літніх ченців у святогорських монастирях! Над ними здійснюють ще один... чернечий постриг! їм обстригають волосся, щоб воно було коротким і його було легше мити. їм обстригають бороду, тому що в них тече слина, випадає з рота їжа. І як їх потім чистити? Цей постриг — останній постриг. Постриг смирення!

Винагорода за догляд за літніми людьми

До чого докотився світ! І у Фарасах, і в Епірі доглядали навіть за старими тваринами. Ну, за мулами —        зрозуміло, чому [ — їхнє м'ясо не вживається в їжу].

Але ж й тих тварин, м'ясо яких вживали в їжу, теж не різали, залишали живими. Приміром, старих биків, якими колись орали, господарі шанували. Вони їх доглядали, піклувалися про них у старості, примовляючи: "Це ж наші годувальники". Тобто робочі тварини, які трудилися в полі, мали добру старість. І тоді ж у людей не було технічних засобів, які є сьогодні. Треба було в ручному млині змолоти і подрібнити кормову сочевицю, щоб нещасний старий бик міг її прожувати. А люди нинішні про подібні речі забули: вони не піклуються навіть про старих людей, що вже там казати про старих тварин!

Ніколи в житті я не відчував себе так добре, як у ті кілька днів, коли мені дали послух доглядати за одним літнім ченцем. Догляд за літніми людьми приносить велику винагороду. Мені розповідали про одного послушника на Святій Горі, який був одержимий страшним бісом. Йому дали послух доглядати за шістьма старенькими ченцями в монастирському притулку для літніх. Ті роки були важкими, у людей не вистачало засобів, які полегшували б їхню працю. Бідолаха звалював собі на плечі тюк зі старечою білизною й тягнув все це до далекого ставка, де прав все це за допомогою лугу. Минуло трохи часу, він звільнився від біса, яким був одержимий, і став ченцем. Це відбулося не тільки тому, що сам він жертвував собою заради інших, а ще й тому, що дідусі-ченці давали йому свої благословення.

Багато чоловіків і жінок обурюються і нарікають на труднощі, які виникають у їхніх сім'ях через дивацтва й бурчання літніх людей, що живуть з ними. Ці люди забувають про ті "номери", які самі колись викидали, будучи дітьми, про те ниття й дивацтва, якими вони тоді мучили інших. Вони не пам'ятають, що плачем і примхами самі не давали спокою батькам. Тому Бог допускає таким людям терпіти труднощі, пов'язані з доглядом за літніми людьми, — щоб вони хоч якось "розплатилися" за труднощі, які колись створювали іншим. Зараз прийшла їхня черга підставити своїм старим батькам плече і з вдячністю подбати про них, згадуючи жертви, на які батьки йшли заради них самих, коли вони були дітьми. Ті, у кого нема почуття обов'язку до своїх батьків, будуть суджені Богом як несправедливі й невдячні люди.

Я бачу, що часто причина тих мук, що їх зазнають багато мирських людей, полягає в тому, що батьки тримають на них образу. Сім'ї страждають через те, що в них не піклуються про дідусів і бабусь. Яке там благословення будуть мати діти, що виросли в сім'ї, де нещасну бабусю або бідолаху-дідуся відвезли в будинок для літніх, залишили там помирати з душевним болем, забравши собі їхнє майно і не давши їм потішитися своїми онуками? Сьогодні приходила одна жінка похилого віку й розповідала мені, що в неї четверо одружених синів. Всі вони живуть в одному міському кварталі, але вона не може з ними зустрітися, тому що одного разу "посміла" порадити своїм невісткам: "Майте між собою любов, ходіть до церкви!" Почувши це, вони просто розлютилися! "Щоб ноги твоєї більше не було в наших домах!" — сказали вони їй. Нещасна не бачила своїх дітей уже п'ять років. "Помолись, отче мій, — просила вона зі слізьми, — адже в мене є й внучата. Помолись, щоб я побачила їх хоча б уві сні". Е, ну яке там благословення будуть мати діти цієї жінки?

Бабуся в сім'ї — це велике благословення, але такі люди цього не розуміють. Як правило, чоловіки старіють раніше, і за ними доглядають дружини. Коли чоловік помирає, діти забирають бабусю до себе в дім, щоб вона доглядала за внучатами і не відчувала себе нікому не  потрібною. Якщо діти роблять так, це дуже добре. У такий спосіб і старенька матір знаходить спокій, і сім'я отримує допомогу. Бо ж мати через безліч своїх справ не встигає дати дітям необхідну ніжність і любов. Саме усе це дає дітям бабуся, тому що вік бабусі — це вік любові й ніжності. Подивися: коли дитина пустує, мати її лає, а бабуся — пестить. Коли діти перебувають під доглядом бабусі, мати встигає завершити всі свої справи, діти оточені ласкою і любов'ю, але й сама бабуся зігріта любов'ю своїх онуків.

Людина, яка піклується про своїх батьків, має велике благословення від Бога. Один парубок, одружившись, поділився зі мною своїми планами: "Геронде, я хочу побудувати будинок і на першому поверсі влаштувати дві маленькі квартирки для моїх батьків і для тещі з тестем". Знаєте, як це мене зворушило! Знаєте, скільки благословень я дав цій людині! Дивно: чому багато чоловіків і жінок цього не розуміють?

Кілька днів тому до мене прийшла одна жінка й попросила: "Отче, моя мати розбита паралічем. Як же я втомилася! Вісім років перевертати її з одного на інший бік!" Чуєш, що діється? Дочка говорить про свою матір у такому тоні! "О, — кажу, — твоя проблема вирішується дуже просто! Зараз я помолюся, щоб тебе на вісім років розбив параліч, а твоя мати видужала й за тобою доглядала". — "Ні, ні, отче!" — закричала вона. "Чотири роки, — кажу, — принаймні, чотири роки тобі необхідно! Як же тобі тільки не соромно? Що краще? Бути здоровою, не відчувати болю і доглядати за хворою людиною, маючи при цьому винагороду від Бога, чи страждати, бути не в змозі поворухнути ногою, смирятися й просити: "Принеси мені, будь ласка, сечоприймач, поверни мене на інший бік, підсунь мене до стіни...?" Коли ця жінка почула те, що я їй сказав, вона трохи засоромилася.

У сім'ї не буде подібних проблем, якщо діти ставлять себе на місце своїх постарілих батьків або якщо невістка ставить себе на місце свекрухи й думає: "Адже і я колись зістарюся, одного чудового дня стану свекрухою — і чи сподобається мені, якщо моя невістка не буде звертати на мене уваги?"

 

Батьківське благословення

Батьківське благословення — це найбільша спадщина, яку батьки залишають своїм дітям. Тому діти повинні подбати, щоб отримати його. Подивися, до чого дійшов Яків заради того, щоб отримати благословення батька? До того, що заліз навіть в овечу шкуру!⁸

Особливо велике діло — благословення матері! Одна людина говорила: "Кожне слово моєї матері — це золота монета". Недавно до мене приїжджав якийсь грек з Йоганнесбурга. Знаєте, яке враження він на мене справив? Він прийшов до мене в келію восени. "Геронде, — сказав він, — моя мати захворіла, і я приїхав її побачити". Не минуло і трьох місяців, і на Різдво він приїхав знову. "Ти що — приїхав знову?" — запитав я. "Так, — відповів він. — Я довідався, що матері знову нездужається, й приїхав, щоб поцілувати її руку, тому що вона вже у літах й може померти. Для мене найбільше багатство — благословення моєї мами". Шестидесятирічний чоловік — і він їде з Йоганнесбурга в Грецію, щоб поцілувати руку своєї мами! І зараз Бог благословив цього чоловіка такими коштами, що він хоче    влаштувати    великий    будинок   для    літніх священнослужителів і подарувати його Церкві. Тобто він, можна сказати, завалений благословеннями й не знає, куди їх подіти! Така душа для мене однаково що бальзам. Начебто йдеш пустелею Сахара й зненацька знаходиш трохи води. Потихеньку все це втрачається і відходить.

А ще один чоловік прийшов до мене в келію весь у сльозах. "Отче, — став говорити він, — моя мати мене прокляла. І ось у мене в сім'ї суцільні хвороби, розлади, на роботі все йде сторч головою..." — "Напевно, і сам ти дав матері якийсь привід, —відповів йому я. — Адже вона не могла проклясти тебе ні з того, ні з сього". — "Так, — каже, — я теж був ще той синочок..." — "Піди, — кажу, — і попроси в матері прощення". — "Піду, отче, — відповів він. — Дай мені твоє благословення". — "Своє благословення я тобі даю, — сказав я йому, — але ти повинен взяти благословення й від матері". — "Навряд чи, — говорить, — вона дасть мені благословення". — "Піди, — кажу, — до неї й, якщо вона тобі його не дасть, скажи їй так: "Один старець сказав мені, що й ти теж колись віддаси душу Богові"". Він пішов до своєї матері, і вона благословила його так: "Дитя моє, хай прийде на тебе благословення Авраамове!" Минуло трохи часу, і він знову приїхав на Афон, привіз мені подарунки — вишневий компот і лукум. Він сяяв від радості. Його діти були здоровими, на роботі все йшло добре. У його очах стояли сльози, і він без кінця повторював: "Слава Богу". Життя цієї людини змінилося, і він говорив тільки про духовне. А що вже говорити, якщо людина має повагу до батьків з самого початку! Як така людина може не мати благословення Божого?

 

Зноски:

 

¹ Пор.:Євр. 12:6-11.

² Старець Паїсій мав семеро братів і сестер.

³ Духовний Собор — виборний орган управління ідіоритмічного (неспільножитного) монастиря. — Прим. переклад.

⁴ Один із двадцяти монастирів Святої Афонської Гори. В час, який описував Старець, був ще ідіоритмічним (неспільножитним). — Прим. переклад.

⁵ Велика люстра або багатогніздовий підсвічник у православному храмі. — Прим. переклад.

⁶ В рясофорному постригу Старець мав ім'я Оверкій.

⁷ Чети — турецькі розбійники.

⁸ Див.: Буг. 27.

 

ЧАСТИНА  ЧЕТВЕРТА --  ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

 

"Возлюбивши Бога, визнавши Його велику Жертву і Його благодіяння, а також з розважанням примусивши себе до наслідування Святих, людина швидко освячується: вона починає смирятися, відчувати своє непотребство й велику свою невдячність Богові"

 

 ГЛАВА ПЕРША - Про духовне життя в сім'ї

 

Чим більше людина нарікає, тим більше вона себе руйнує

- Геронде, звідки починається нарікання і як можна його уникнути?

— Нарікання має причиною відчуття власного злополуччя, а прогнати його можна славослів'ям [Бога]. Нарікання народжує нарікання, а славослів'я народжує славослів'я. Якщо людина, зустрівшись із труднощами, не нарікає, а славить Бога, то диявола розриває [зі злості] і він йде до іншого — до того, хто нарікає, щоб заподіяти йому ще більших неприємностей. Бо чим сильніше людина нарікає, тим сильніше вона себе руйнує. Іноді тангалашка обкрадає нас і вчить не бути задоволеними нічим, тоді як все, що трапляється з нами можна зустрічати з духовною радістю й славослів'ям і мати благословення Боже. Знаю одного ченця на Святій Горі. Якщо почнеться дощ і ти скажеш йому: "Знову пішов дощ", то він починає: 'Так, все ллє й ллє. Незабаром згниємо від цієї вогкості". Якщо дощ незабаром припиниться і ти скажеш йому: "Дощик пройшов", то він відповість: "Та хіба це дощ? Від таких дощів усе засохне..." Не можна сказати, що в цього ченця не все в порядку з головою. Ні. Просто він звик постійно нарікати. Перебуває в здоровому глузді, а мислить, немов божевільний!

У наріканні присутнє прокляття. Тобто людина, котра нарікає, однаково що проклинає себе, і потім до неї приходить гнів Божий. В Епірі я був знайомий з двома селянами. В одного була сім'я, дві невеличкі ділянки землі, і він з довірою ввіряв усе Богові. Він трудився скільки міг, не мучачи себе душевною тривогою. "Що встигну, то встигну", — казав він. Іноді не встигав зібрати сіно й воно гнило під дощем, іноді копиці розкидав вітер, однак він говорив: "Слава тобі, Боже", і все в нього йшло добре. В іншого було багато землі, корів і тому подібного. Дітей він не мав. Якщо ти запитував цього чоловіка: "Як у тебе справи?" — то він відповідав: "Які там справи, краще не запитуй". Він ніколи не говорив: "Слава Тобі, Боже", але все бурчав і нарікав. І ви б тільки подивилися: то в нього здихала корова, то з ним відбувався якийсь інший неприємний випадок, потім щось ще... У цього чоловіка було все, але він не процвітав.

Тому я й кажу, що славослів'я — це велика справа. Бог дає нам благословення, але скуштуємо ми їх чи ні — це залежить від нас. Проте як ми їх скуштуємо, якщо Бог дає нам, приміром, банан, а ми починаємо думати про більш смачну страву, яку їсть якийсь мільйонер? Знаєте, скільки людей, з'їдаючи один черствий сухарик, день і ніч славословлять Бога й живляться небесною насолодою! Ці люди здобувають духовну чуйність і розуміють, коли рука Божа починає їх голубити. А ми цього не розуміємо, тому що наше серце зажиріло і нас вже ніщо не задовольняє. Ми не розуміємо, що щастя в тому, що має відношення до вічності, а не до суєти.

 

Дамо Богові керувати нашим життям

—    Геронде, чому в Євангелії Царство Боже уподібнюється до гірчичного зерна "...Воно схоже на зерно гірчичне, що чоловік узяв та й кинув у город свій, і воно вигналось і стало деревом великим, і небесне птаство гніздиться у його гіллі.."¹?

— Гірчичне насіння дуже маленьке, але коли з нього виростає рослина, вона стає великим кущем На її гілках можуть сидіти навіть птахи. Слово Боже уподібнюється до гірчичного зерна, тому що від одного маленького євангельського слова людина розвивається й осягає Царство Боже.

—   Геронде, як можна відчути те, про іцо говорить Святе Письмо: "Царство Боже є всередині вас"²?

—   Послухай, благословенна душа, коли ми маємо в собі частину райської радості, тоді Царство Боже всередині нас є. І навпаки: коли ми маємо в собі душевну тривогу, докори сумління, тоді ми носимо в собі частину пекельної муки. Велике діло, якщо людина вже в цьому житті починає відчувати частину райської радості. І досягти цього неважко: однак, на лихо, наш егоїзм заважає нам досягти цієї духовної величі.

Сама людина, приймаючи те, щоб Бог управляв нею як Добрий Батько, може зробити своє життя райським. Треба мати довіру до Бога, надіятися на Нього у всьому, що б ми не збиралися робити, — і славити Його за все. Не треба мати душевної тривоги. Душевна тривога веде до душевного надламу, вона паралізує душу. Якщо людина шукає Царства Небесного, то їй дається і все інше. Євангеліє говорить: "Шукайте найперше Царства Божого"⁵, а також "Царство Небесне ' здобувається силою'⁴.

Сьогодні люди самі ускладнили своє життя, тому що вони не задовольняються малим, а постійно женуться за матеріальними благами. Однак ті, хто хоче жити справжнім, непідробленим духовним життям, насамперед мають навчитися задовольнятися малим. Якщо люди спростили своє життя, якщо воно не обтяжене багатьма турботами, то це звільнить їх і від мирського духу, і дасть їм вільний час для духовних занять. У протилежному випадку, намагаючись встигнути за модою, люди будуть стомлюватися, втрачати мир і тишу й матимуть велику душевну тривогу.

Я бачу, як іноді люди самі роблять своє життя мученицьким! Сьогодні, коли я виїжджав з Афона, один чоловік з Уранополіса на своїй машині підвіз мене сюди, у монастир, і по дорозі попросив ненадовго заїхати до нього додому. Оскільки він наполягав, я не хотів його дратувати. Як тільки ми підійшли до дверей його дому, я побачив, що він знімає черевики й навшпиньки іде коридором. "Що з тобою сталося, чому ти так дивно ходиш?" — запитав я його. "Нічого страшного, Геронде, — відповів він, — просто я намагаюся ступати акуратно, щоб не зіпсувати паркету". Ну що тут скажеш? Люди самі мучать себе без причини.

 

Біль за ближнього допомагає сім"ї

Чим більше [матеріальних] благ здобувають сьогодні люди, тим більше вони здобувають проблем. Ані Богові вони не дякують за Його благодіяння, ані нещастя своїх ближніх не бачать. А не бачачи нещастя ближніх, вони не подають їм милостині. Люди витрачають гроші без мети й не думають про свого ближнього, який не має що їсти. Як після цього до них прийде Благодать Божа? Навіть якщо в людини є сім'я, однаково вона має на чомусь заощаджувати й відкладати гроші, щоб надавати милостиню іншим. Мусить пояснити своїй дружині й дітям, що десь живе покинута всіма хвора людина або дуже нужденна бідна сім'я. І якщо в них нема грошей, щоб допомогти нещасним, то чоловік має сказати своїм близьким: "Давайте подаруємо цим нещасним хоча б яку-небудь християнську книгу, адже в нас їх багато". Подаючи милостиню тим, хто відчуває потребу, людина допомагає і сама собі, і своїй родині.

Знаєте, як бідують нещасні віруючі в Росії! Якось я подарував одному російському священикові коробочку ладану й сказав: "Прийми цей скромний подарунок". — "Та хіба це скромний подарунок? — відповів він. — Адже в нас у Росії такого гарного ладану не знайти". А знаєте, як мучаться біженці з Росії й інших країн тут, у Греції? На Халкідиці я познайомився з чоловіком, який приїхав з Росії. Він укладав кам'яні плити, отримував триста драхм за квадратний метр⁵ і говорив: "Слава Тобі, Боже, що в нас є хліб". Тому, коли якийсь підрядник поскаржився мені, що під час роботи він "перевантажує" себе гріхами, я йому відповів: "Якщо ти завантажиш роботою цих біженців і допоможеш їм, то розвантажиш себе від гріхів. Адже цим нещасним ніде жити. У порівнянні з ними ти Онассіс"⁶.

Бажаючи, щоб ми плекали чесноти, Бог допускає хвороби, убогість тощо. Адже Бог міг би зцілити хворих і збагатити жебраків, Він міг би влаштувати всіх, але тоді ми б помилково вважали, що ми доброчесні. Ми називали б себе, приміром, милостивими, не будучи такими насправді, тоді як зараз наші чесноти видно по наших справах. Слава Богу, є люди, які приносять себе в жертву заради ближнього. Я був знайомий з чоловіком, що, демобілізувавшись з армії, відразу ж був несправедливо засуджений на великий термін тюремного ув'язнення. Він свідомо пішов на це для того, щоб урятувати одну сім'ю. Ця людина не подумала ні про те, що він себе скомпрометує, ні про свою майбутню кар'єру.

Я бачу, що Бог влаштовує так, щоб у кожній сім'ї принаймні одна людина мала віру й благоговіння, для того, щоб інші члени цієї сім'ї теж отримували допомогу! У Коніці я знав сім'ю, всі члени якої були байдужими до Церкви, крім однієї з дочок. Ця дівчина, тільки-но зачувши дзенькіт дзвона, знімала фартух, залишала незавершеними всі свої справи й поспішала до церкви. Навіть коли в село прийшли німці й паламар став дзвонити в дзвін, сповіщаючи про це народ, ця дівчина побігла в церкву на вечірню! І хоча її батьки були людьми досить скупими, сама вона була дуже жалісливою. Батько цієї дівчини від скнарості харчувався не нормальною їжею, а сухим хлібом, який розмочував у воді. її мати теж була дуже скупою! Незважаючи на те, що її діти займали відповідальні посади й були багатими, вона, щоб не витратити ні сірника, рилася в попелі в пошуках ще непогаслого вугіллячка й жмутком сіна розпалювала від нього вогонь. Щоб не купувати кавника, вони варили каву в консервній банці!

Але мене її мати любила. Я в той час мешкав у монастирі Стоміон. І от коли ця дівчина хотіла взяти щось з будинку своїх скупих батьків, щоб дати милостиню якомусь біднякові й не могла взяти цю річ потайки, то вона говорила матері: "Мамо, ця річ потрібна ченцеві". — "Віддай йому, віддай", — відповідала їй та. Ця скупа жінка була згодна щось дати тільки ченцям. І раніше, при окупації, її дочка тайкома допомагала біднякам. Вона непомітно брала з комори пшеницю, на своїх плечах несла її до млина, молола й роздавала бідним родинам борошно. Одного разу мати застала її "на місці злочину". Як же дівчині дісталося! Тоді вона дала Богові обітницю. "Боже мій, — сказала вона, — допоможи мені знайти яку-небудь роботу, і всю свою зарплату я буду віддавати на милостиню". І наступного дня її запросили на роботу в одну благодійну установу. Ох, як же вона зраділа! Вона дотримала обіцянки: для себе не купила на зароблені гроші навіть пари панчіх: усе віддавала на милостиню. Знаєте, скільки людей їй зараз говорять: "Спаси тебе Господь. Хай буде благословенний прах твоїх батьків!". Ось так за її милостиню Бог помилував потім і її матір.

 

 Плекання чеснот в сім"ї

—  Геронде, як може  виплекати  в  собі чесноти людина, котра має сім'ю?

— Бог дає для цього сприятливі можливості. Але багато людей, хоча й просять Бога, щоб Він давав їм сприятливі можливості для плекання чеснот, зустрічаючись із якимись труднощами, починають нарікати. Наприклад, іноді Благий Бог через Свою безмежну любов, бажаючи, щоб чоловік виплекав у собі смиренність і терпіння, забирає Свою Благодать від дружини, яка починає робити "викрутаси" і поводитися з чоловіком грубо. У цьому випадку чоловік повинен не нарікати, але радіти й дякувати Богові за ту сприятливу можливість, яку Він дає йому для подвигу. Або, наприклад, мати просить Бога, щоб Він давав їй терпіння. Потім вона накриває на стіл, до столу підходить її дитина, тягне за край скатертини, і весь посуд падає на підлогу. Маля немов говорить своїй матері: "Мамо, терпи!"

І взагалі, ті труднощі, які існують у сьогоднішньому світі, змушують людей, які бажають жити хоч трохи духовно, не розслаблятися, не спати. Коли, не доведи Господи, починається війна, то люди не розслабляються, не заплющують очей. Щось подібне, як я бачу, відбувається зараз з тими, хто намагається жити духовно. Взяти хоча б тих молодих, які живуть церковним життям. Яких же труднощів доводиться їм, бідним, зазнавати! Однак ті негаразди, що їм завдає брудний світ, у якому вони живуть, деяким чином допомагає їм не збайдужіти духовно. А от у мирний час, коли труднощів нема, бачиш, що більшість людей байдужі до питань віри й моралі. Тоді як і цей мирний час людям теж треба використати   для   духовного   здобутку:   їм   треба постаратися  позбутися  своїх  недоліків і  плекати чесноти.

У духовному житті дуже допомагає безмовність. Добре, щоб розпорядок дня був складений таким чином, щоб у ньому був визначений час для безмовності. Хай у цей час людина вдивляється в себе, щоб пізнати свої пристрасті й звершити подвиг, для того щоб позбутися цих пристрастей й очистити своє серце. І зовсім добре, якщо в домі є якась тиха кімната, атмосфера якої нагадує атмосферу чернечої келії. Там, "таємно"⁷ можна виконувати свої духовні обов'язки, читати духовні книги, молитися. Якщо молитві передує недовге духовне читання, то воно їй дуже допомагає, тому що й душа від такого читання зігрівається, і розум переноситься в духовну царину. Тому, якщо в людини, якій протягом дня доводиться відволікатися на мирські марноти, є десять хвилин для молитви, то їй краще дві хвилини цього часу присвятити читанню чогось духовного, щоб прогнати неуважність.

—   Геронде, а чи не здається Вам, що жити таким життям, яке Ви описуєте, у світі зараз не так вже й просто?

—   Ні, є миряни, котрі живуть дуже духовно. Вони живуть як подвижники: дотримуються посту, здійснюють служби, моляться на чотках, б'ють поклони — незважаючи на те, що в них є діти й онуки. По неділях такі люди йдуть до церкви, причащаються й знову повертаються у свою "келію", подібно до пустельників, які в неділю приходять у соборний храм скиту і потім знову замовкають у своїх келіях. Слава Богові, у світі багато таких душ. І якщо говорити конкретно, то я знаю одного главу сім'ї, котрий постійно творить Ісусову молитву — де б він не перебував. Ця людина завжди має у своїй молитві сльози. Його молитва зробилася молитвою серця, і його сльози солодкі, це сльози божественного радування. Пам'ятаю й одного робітника на Святій Горі. Він називався Яніс. Яніс трудився на дуже тяжких роботах і працював за двох. Я навчив його творити під час роботи Ісусову молитву, і поступово він до неї звик. Одного разу прийшов до мене й сказав, що, творячи Ісусову молитву, відчуває велику радість. "Зайнявся світанок", — відповів я йому. Минуло ще трохи часу, і я дізнався, що цю людину вбили двоє п'яних хуліганів. Як же я зажурився! Минуло ще кілька днів, і один чернець шукав інструмент, що його Яніс кудись поклав, але не міг знайти. І от Яніс з'явився йому уві сні й сказав, куди поклав цей інструмент. Ця людина досягла духовного багатства й могла допомагати іншим і з життя іншого.

Наскільки ж просте духовне життя! Возлюбивши Бога, визнавши Його велику Жертву і Його благодіяння й з розважанням спонукавши себе до наслідування Святих, людина швидко освячується. Аби тільки вона смирялася, відчувала своє окаянство й свою велику невдячність Богові.

 

Молитва в сім"ї

—     Геронде, вся сім'я повинна читати повечірню разом?

—     Дорослі мають щодо цього поводитися благородно. Вони повинні читати повечірню й говорити маленьким дітям: "Якщо хочете, то помоліться трохи разом з нами". Коли діти підростуть, то вони можуть мати певний "типікон" відносно молитви: наприклад, якщо дорослі моляться п'ятнадцять хвилин, то діти — дві або п'ять, — а якщо хочуть більше, то хай моляться скільки хочуть. Якщо батьки силоміць змушують дітей вистоювати разом з ними всю вечірню, то потім діти починають "брикатися". Не треба тиснути на дітей, тому що вони ще не зрозуміли сили й достоїнства молитви. Приміром, батьки можуть їсти і квасолю, і м'ясо, і будь-яку іншу тверду їжу. Але якщо маля харчується поки самим молоком, то хіба батьки змушуватимуть його їсти м'ясо — з тієї причини, що воно більш калорійне? Воно дійсно більш калорійне, однак дитина ще не зможе його перетравити. Тому спочатку, щоб привчити малюка їсти м'ясо, батьки дають йому його потрошечки — маленький шматочок у ложечці м'ясного бульйону, щоб потім сама дитина захотіла таку їжу.

—   Геронде, іноді не тільки діти, але й дорослі до вечора настільки стомлюються, що не можуть прочитати навіть вечірні.

—   Якщо вони дуже стомилися чи хворі, то хай прочитають не всю вечірню, а половину. Або хоча б хай прочитають один раз "Отче наш". Не можна відмовлятися від молитви зовсім. Подібно до того, як під час війни солдат, оточений ворогами на висоті, час від часу робить постріл зі своєї гвинтівки, щоб вороги боялися й не йшли в атаку, так і людям, у яких не залишається сил на повноцінну молитву, треба робити [духовні] постріли, щоб тангалашка боявся і втікав.

Молитва в сім'ї має велику силу. Я знаю двох братів, які своєю молитвою зуміли втримати від розлучення своїх батьків, що посварилися, і не тільки втримати, але й пов'язати їх між собою ще сильніше, ніж раніше. Наш батько говорив нам: "Чим би ви не займалися, двічі на день зобов'язані давати Богові рапорт — для того, щоб Він знав, де ви перебуваєте".

 Щоранку й щовечора всі ми — батько, мати і брати, і сестри — здійснювали молитву перед іконостасом, а наприкінці молитви били поклони перед іконою Христа. А коли в нас у сім'ї траплялася спокуса чи труднощі, то ми молилися, щоб вони розв'язалися. Пам'ятаю, коли одного разу захворів мій молодший брат, батько сказав: "Ходімо, попросимо Бога, щоб Він або зцілив його, або забрав до Себе, щоб той не страждав". Ми помолились всією сім'єю, і наш брат одужав. І за стіл ми теж сідали всі разом. Спершу читали молитву і потім починали їсти. Якщо хтось робив це до благословення трапези, то ми казали: "Він зблудив". Брак помірності ми вважали блудом. Якщо кожен член сім'ї без причини повертається додому, коли йому заманеться й сідає за стіл сам, це веде до розпаду сім'ї.

 

Духовне життя чоловіка й жінки

—    Геронде, що робити дружині, якщо її чоловік не живе духовно?

—    Нехай вона довірить свого чоловіка Христу й молиться, щоб його серце трохи зм'якло. Мине якийсь час, потихеньку Христос висадить у його серце "десант", і чоловік почне замислюватися [про головне]. А як тільки серце чоловіка трохи зм'якне, дружина може попросити його, наприклад, підвезти її машиною до церкви. їй не треба його вмовляти: "Ну чому ж ти не ходиш до церкви", але всього лиш попросити: "Не міг би ти, якщо тобі не важко, підвезти мене до храму?" А, підвізши її до церкви, чоловік може сказати: "Ну коли вже я сюди приїхав, може, і я зайду в храм Божий та поставлю свічку". І не виключено, що потім він потихеньку духовно піде й далі.

 — Геронде, чи може духівник дружини якимось чином допомогти й чоловікові?

— Іноді, для того щоб допомогти чоловікові, духівник повинен здійснювати духовну роботу над дружиною. А потім те гарне, що є в дружини, передасться й чоловікові. Якщо в нього добре серце, то Бог допоможе йому змінитися.

Жінка має благоговіння за своєю природою. Але якщо чоловік, будучи спершу байдужим до Церкви, потім духовно береться за розум, то він у духовному відношенні впевнено йде вперед, а дружина за ним не встигає. Може трапитися й таке: дружина починає йому заздрити, тому що сама духовно тупцює на місці. Тому в подібних випадках я раджу чоловікам бути уважними. Адже що відбувається? Чим далі чоловік духовно йде вперед, тим більше дружина — якщо вона не живе духовно — діє йому всупереч. Якщо, приміром, чоловік скаже: "Ми спізнюємося, піднімайся й підемо до церкви", то вона відповідає: "От сам і йди! Ні, ти мене не розумієш, адже в мене купа роботи..." Або якщо чоловік, приміром, скаже: "Слухай, чому ж у тебе лампадка не горить?" або хоче запалити погаслу лампаду сам, то він ранить її егоїзм, і вона кричить: "Ти що, у попи зібрався? Або в ченці?" Вона навіть може заперечити йому так: "Та навіщо ми взагалі палимо цю лампаду? Краще б дали олію якомусь біднякові". Так-так, вона може дійти навіть до цього. До протестантських дурниць. Звичайно, потім дружина сама засмучується через купу виправдовувань, які наговорила, але водночас вона продовжує засмучуватися через той духовний успіх, який бачить у своєму чоловікові. Тому в таких випадках у тисячу разів краще, щоб лампадка залишалася погаслою, ніж якби чоловік її запалив. народ? Чому вони вдень сміються, а вночі плачуть?" Розбійники не могли зрозуміти, що відбувається.

Молитви маленьких дітей можуть творити дива. Бог дає їм те, що вони в Нього просять. Адже діти чисті, непорочні, і тому Бог чує їхню чисту молитву. Пам'ятаю, одного разу, коли наші батьки пішли працювати в поле, мене залишили вдома разом з двома молодшими братами. Несподівано небо потемніло, і почалася страшна злива. "Ох, як зараз нашим батькам! — тривожилися ми. — Як вони повернуться додому?" Малята почали плакати. "Ідіть сюди, — покликав їх я. — Давайте попросимо Христа, щоб Він зупинив дощ". Утрьох ми впали перед іконостасом навколішки й стали молитися. Через кілька хвилин дощ ущух.

Батьки з розважанням мають допомагати своїм дітям з пелюшок наблизитися до Христа і переживати вищі духовні радості зі самого раннього віку. Коли діти почнуть ходити до школи, батьки потихеньку повинні вчити їх читати духовні книги й допомагати їм жити духовно. Тоді вони будуть подібні до маленьких Ангелів й у своїй молитві матимуть велику відвагу до Бога. Такі діти — справжній духовний скарб для своїх сімей. У духовному житті їм особливо допомагають житія святих. Я, коли був маленьким, брав невеликі книжечки з житіями святих, що видавалися в ті роки, і йшов у ліс. Там я читав, молився й просто літав з радості. Від десяти до шістнадцяти років (поки не почалася греко-італійська війна⁸), не обтяжений турботами, я жив духовним життям. Дитячі радощі чисті: вони закарбовуються в людині й, коли вона виростає, дуже зворушують її серце. Якщо діти живуть духовно, то й у цьому житті вони будуть радісні, і в житті іншому будуть вічно радуватися поруч з Христом.

 

Зв'язки з рідними й друзями

—      Геронде, одна пані запитала нас, що їй робити з двома двоюрідними сестрами, які багато років сидять у неї на шиї.

—       А що вона хоче? Що, напишемо нове Євангеліє? Від неї Бог хоче, щоб вона їм допомагала, а сам Він зробить те, що корисно їхнім душам.

—   Геронде, якщо між рідними виникне непорозуміння, то чи треба щось говорити, щоб їм допомогти?

—   Так, треба поговорити з ними, але делікатно. Бо, якщо промовчати, це може спричинити зло. Якщо ж людину, котра дала добру пораду родичам, які посварилися, неправильно зрозуміють і на неї образяться, тоді їй треба сказати: "Вибачте за те, що я вас роздратував" — і після цього дати їм спокій і молитися за них.

Людина, котра хоче жити мирно, має бути особливо уважною у стосунках з рідними й друзями. Вона не повинна обманюватися тією вихованістю й гарними манерами, які, можливо, зустрічає в інших. Мирська ввічливість і гарні манери можуть призвести до чималого зла — тому що вони мають у собі лицемірство. Зовнішня поведінка людини може показувати її досконалою святою в очах інших, однак коли іншим відкриється її внутрішній світ, виявиться, що насправді все було навпаки.

—    Геронде, якщо людина відчуває, розуміє, що її ближній ставиться до неї по-доброму, то чи буде правильно висловлювати за це свою подяку?

—   Якщо це дуже близька людина, то не потрібно, по-перше, тому що вона теж колись їй допомагала і благодіяла, а по-друге, і сама відчуває ту внутрішню подяку, яку інша людина відчуває стосовно неї. Однак якщо той, хто зробив людині благодіяння або поставився по-доброму, не настільки близький, тоді йому потрібно виразити свою подяку. Людям чужим ми говоримо: "Спасибі". І якщо, наприклад, дитина захоче висловити батькам подяку, то їй не залишиться нічого іншого, як день і ніч, не перестаючи, говорити їм "спасибі" за все, що вони для неї роблять.

Велика користь, якщо людина проста у своїх стосунках з іншими, якщо вона завжди має про них добрий помисел і не ставиться до всіх людей серйозно. Треба уникати суперечок і бесід, які починаються нібито заради духовної користі, а породжують, частіше, головний біль. Не треба чекати духовного розуміння від людей, які не вірують у Бога. Краще молитися за таких людей, щоб Бог простив і просвітив їх. З кожним треба говорити тією мовою, яку він розуміє, і [віруючій людині] не треба відкривати перед іншими ті великі істини, у які вона сама вірить і які переживає, тому що інші її не зрозуміють, оскільки вона говорить на іншій частоті, перебуває на [духовній] хвилі іншої довжини.

Дехто каже: "Я хочу, щоби й інші пізнали Христа — так само, як пізнав Його я". І ці люди починають поводитися з іншими як учителі. Однак їхнє життя повинно узгоджуватися з тим, чого вони вчать. Навчаючи своїм життям іншого "христа" і самі не відповідаючи тому, що говорять, вони не можуть сказати, що пізнали Христа. Не маючи досвіду [духовного життя], людина перебуває поза реальністю й рано чи пізно її внутрішня людина "зрадить" її. Коли з болем і щирою любов'ю ми наближаємося до нашого ближнього, то ця щира Христова любов його змінює. Людина, котра має святість, •— де б вона не опинилася — створює навколо себе, якщо можна так висловитися, якесь духовне електромагнітне поле й впливає на тих, хто в це поле потрапляє. Звичайно, ми повинні бути уважними й не розтрачувати нашу любов і не віддавати іншим легко свого серця, тому що часто деякі люди беруть наше серце у свої руки й після цього воно [без смислу] обливається кров'ю. Або ж вони не можуть нас зрозуміти й на нас ображаються.

 

Спокуси на свята

—    Геронде, чому саме у свята піддаємося певним спокусам?

—    А ти сама не знаєш? У свята Христос, Божа Матір, Святі радуються й [духовно] пригощають інших. Вони дають людям благословення, дарують їм духовні подарунки. Бо ж батьки теж влаштовують частування на іменини своїм дітям, і королі влаштовують амністії, коли народжується принц. То чому ж Святі не можуть на своє свято почастувати людей [чимось духовним]? І треба сказати, що радість, яку дають Святі, зберігається тривалий час, і душі людей мають від неї величезну користь. Тому диявол, знаючи це, влаштовує спокуси, щоб люди позбулися отриманих божественних дарів, і свято не принесло їм ні радості, ні користі. От і бачиш, що часто в сім'ї, коли всі готуються до Святого Причастя, диявол під'юджує їх лаятися, і вони не тільки не причащаються, але навіть й до церкви не йдуть. Тангалашка робить все для того, щоб люди втратили божественну допомогу.

—    Те ж саме можна помітити й у нашому чернечому житті. Часто тангалашка, з досвіду знаючи, що у свято ми отримаємо духовну користь, влаштовує в цей день, а частіше напередодні, якусь спокусу. Та ж він і є спокусник [ — що ж ще він може влаштувати?]. І в такий спосіб він псує нам внутрішнє налаштування. Наприклад, він може підштовхнути нас до суперечки або сварки з кимось із братів, а потім приносить нам скорботу й надломлює нас душевно й тілесно. Роблячи все це, він не дає нам отримати від свята користі, [пережити свято] у радості славослів'я Бога. Проте, якщо Благий Бог бачить, що самі ми не давали дияволу приводу для спокуси, що це відбулося тільки через його заздрість, то Він нам допомагає. А ще більшу користь Він допомагає нам дістати в тому випадку, коли ми смиренно беремо на себе провину за спокусу, що відбулася, і не засуджуємо не тільки нашого брата, але навіть і диявола, який ненавидить добро. А що ж, це ж його робота: влаштовувати спокуси й поширювати злобу. Тоді як людина, яка є образом Божим, має поширювати мир і доброту.

 

Зноски:

 

¹ Мк. 4: 31 -32. Див. також: Мт. 13: 32, Лк. 13:19.

² Лк. 17:21.

³ Мт.6:33

⁴ Пор.: Мт. 11:12.

⁵ Мовлено у 1992 р. Приблизно один долар США.

⁶ Аристотель Онассіс (1900^-1975) — грецький мультимільйонер, великий судновласник, був одним із найбагатших людей світу.

⁷ Див. Мт. 6:4.

 

⁸ Війна 1940 р. між Грецією та фашистською Італією. — Прим. переклад.

ГЛАВА ДРУГА - Робота й духовне життя

 

Труд — це благословення

- Геронде, за давніх часів говорили: "Краще протирати підошви, ніж; ковдри". Що мали на увазі під цими словами?

— Власне цим хотіли сказати: "Краще стирати підошви, працюючи, ніж лежати в ліжку й байдикувати". Труд — це благословення, це дар Божий. Він оживляє тіло й освіжає розум. Якби Бог не дав людині труда, то людина покрилася б цвіллю. Люди працьовиті не перестають працювати навіть на старість. Якщо, маючи ще силу, вони перестануть трудитися, то почнуть сумувати. Припинити роботу для таких людей рівносильне смерті. Пам'ятаю, у Коніці один дев'яностолітній дідусь працював, не перестаючи. Зрештою, він так і помер на ріллі — за дві години ходьби від дому.

Але треба сказати й про те, що тілесний спокій, до якого прагнуть деякі люди, не є якимось стабільним станом. Перебуваючи в тілесному спокої, люди можуть лише на якийсь час забути свою душевну тривогу. У них є все: обід, десерт, душ, відпочинок... Однак, як тільки все це закінчується, вони прагнуть до ще більшого спокою. Таким чином, людям постійно чогось не вистачає й тому вони постійно роздратовані. Вони відчувають порожнечу, і їхня душа прагне цю порожнечу заповнити. Ну а той, хто втомлюється від праці, має постійну радість — радість духовну.

—    Геронде, але якщо, наприклад, у тебе проблеми з попереком, то ти не можеш займатися ніякою роботою.

—    Що ж, по-твоєму, поперек не потрібно тренувати? Хіба не допоможе попереку робота, яка буде для нього тренуванням? Я тобі ось що скажу: якщо людина їсть, п'є, спить і не працює, то в неї "розкручуються" всі внутрішні "гвинтики" і їй постійно хочеться спати, тому що її тіло, її нерви розслаблюються, стають розхлябаними. Потихеньку така людина доходить до того, що не може робити нічого. Досить їй трішки пройтися пішки, як вона починає задихатися. А от якщо вона стане потроху працювати й рухатися, то в неї зміцнюються і ноги, і руки. Подивися: люди, які люблять труд, інколи подовгу не сплять або навіть від утоми зовсім не можуть заснути, однак, незважаючи на це, у цих людей є сила. Це відбувається тому що, трудячись, вони загартовуються й зміцнюються тілесно.

Робота — це здоров'я, особливо для людини молодої. Я помітив, що деякі мамині синки, йдучи до війська, дозрівають, загартовуються. Армія таким хлопцям приносить дуже велику користь. Звичайно, те, про що я розповідаю, в основному відноситься до минулого часу. Сьогодні в армії бояться потурбувати солдат, змусити їх до чогось, тому що досить їх якось "потурбувати", як вони ріжуть собі вени, "піддаються нервовому потрясінню"... Для того, щоб діти були здоровими, я раджу батькам посилати їх працювати до когось і навіть платити цій людині гроші. Аби тільки діти любили роботу, яку будуть виконувати. Бо якщо, маючи силу і голову, юнак не працює, то він розслаблюється, стає млявим і в'ялим. А якщо при цьому він ще й бачить, що інші досягають успіху, то він заплутується у власному егоїзмі й нічому не радіє. Він постійно має помисли, і його розум немов забитий соломою. Потім до нього йде диявол і починає нашіптувати: "Нещасний, який же ти бездара! Один твій одноліток став викладачем, інший відкрив власну справу й заробляє гроші, а до чого дійдеш ти?" У такий спосіб диявол приводить цю людину до розпачу. Але якщо юнак почне працювати, то викличе довіру до себе — у доброму значенні цього слова. Він побачить, що теж може впоратися із труднощами, але, крім цього, і його голова буде зайнята роботою, і в нього не залишиться часу на сумніви. Тобто користь буде подвійною.

 

Вибір професії

—   Геронде, деякі батьки підштовхують своїх дітей вибрати ту професію, якою володіють самі, і часто роблять це дуже наполегливо.

—   Ні, вони чинять неправильно. Не треба тиснути на дітей, щоб ті робили те, що до душі батькам, якщо це не до душі самим дітям. Я знав юнака, котрий хотів вступити на богословський факультет і стати священиком. Але його мати була проти, вона наполягала, щоб він пішов у медичний. Цей юнак вивчився візантійському співу і співав у храмі. Він сам зробив музичний інструмент і підбирав на ньому церковні голоси. Багато церковних пісень він знав напам'ять. Юнак мав чималі дари, він писав тропарі, складав служби.

 Закінчивши середню школу, юнак вступив на богословський факультет. Від цього з його матір'ю трапилося нервове потрясіння. Потім вона приходила до мене й просила: "Помолись, отче, щоб я видужала, і потім хай моя дитина робить те, що подобається". Але видужавши, вона знову стала перешкоджати тому, щоб її син вивчав богослов'я. І, зрештою, він залишив богословський факультет, закинув спів і загубив себе даремно.

Бачачи, що юнакам важко зробити вибір спеціальності, я раджу їм таке: "Подивіться, яка професія чи наука вам подобається. Треба, щоб ви робили те, до чого у вас є природна схильність". Якщо ж юнаки чи дівчата думають обрати той шлях, до якого в них нема прихильності, то я раджу їм віддати своє серце тому, до чого вони відчувають схильність, щоб це пішло їм на користь. Тобто я допомагаю їм обрати ту справу, яка їм подобається, і професію, відповідно їхнім силам. Достатньо, щоб те, що вони роблять, було з Богом. У когось є схильність до музики? Хай він стане, наприклад, хорошим музикантом або хорошим церковним півчим, і своїм співом допомагає тим, хто буде його слухати, так щоб вони возлюбили Церкву і молитву. У когось покликання до живопису. Хай він стане художником або іконописцем і з благоговінням буде писати ікони, які творитимуть чудеса. У когось покликання до науки? Хай присвятить себе цій діяльності і трудиться з любочестям.

І дивіться: з дитячого віку помітно, до чого в людини покликання. Одного разу у монастир Стоміон прийшла людина з двома малюками — своїми племінниками. Один — років шести-семи, сів поруч з нами і без зупинки ставив нам різні запитання. "Ким ти хочеш стати, коли виростеш?" — запитав я його. "Адвокатом!" — відповів той. Друга дитина кудись поділася. "Де ж він? — запитав я його дядька. — Чи не звалився він в обрив?". Ми вийшли його пошукати й почули, як зі столярної майстерні доносяться удари молотка. Заходимо в майстерню й бачимо, що маля так добряче обробило теслом гладко обстругану кришку верстата, що вона годилася після цього тільки в піч! "Ким же ти станеш, коли виростеш?" — запитав я його. "Столяром-червонодеревником!" — відповіло хлопча. "Станеш, — кажу, — станеш. Нічого, що зіпсував дошку! Подумаєш, невелика втрата".

 

Любов до роботи

—   Геронде, чому деякими людьми під час роботи оволодіває нудьга?

—   Можливо, вони не люблять свою роботу? Або, може, під час роботи постійно виконують набридливі одноманітні операції? Часто на деяких виробництвах, наприклад на фабриці, яка виготовляє вікна і двері, один майстер з ранку до вечора склеює дошки, інший постійно вставляє в них скло, третій щодня замазує їх замазкою. Ці люди постійно виконують одну монотонну операцію, а хазяїн ходить і за ними наглядає. І це триває не день і не два. А якщо постійно робити те саме, то людям це набридає. За давніх часів було не так: столяр приймав від будівельників чотири стіни й повинен був передати хазяїнові готовий будинок під ключ. Йому треба було настелити підлогу, вставити вікна й двері, промастити скло замазкою і так далі. Потім він брався за різні кручені сходи, точені перила, потім все це фарбував, потім була черга за шафами, за полицями... А наприкінці він брався за меблі. І навіть якщо один майстер не займався всім цим, однаково він знав, як що зробити. При потребі   столяр міг би навіть покрити черепицею дах.

Сьогодні багато людей вимучені, тому що вони не люблять свою роботу. Вони поглядають на годинник і з нетерпінням чекають часу, коли можна буде піти додому. А от якщо в людини є старання, ревність до роботи і їй небайдуже те, що робить, то чим більше вона працює, тим більше ця ревність розпалюється. Потім людина віддається роботі й, коли приходить час іти додому, з подивом зауважує: "Як швидко минув час!" Вона забуває і про їжу, і про сон, забуває про все. Навіть якщо вона нічого не їла, голоду однаково не відчуває, і навіть якщо вона не спала, її не хилить на сон. І не тільки не хилить — вона радіє тому, що не спить! Вона не мучиться з голоду чи від недосипання: робота для такої людини — свято, торжество.

—      Геронде, припустимо, двоє чоловіків виконують одну й ту ж роботу. Чому від неї один отримує духовну користь, а інший — духовну шкоду?

—     Усе залежить від того, як вони виконують цю роботу й що мають у собі. Якщо чоловік трудиться зі смиренністю й любов'ю, то все [що він робить] буде просвіченим, очищеним, радісно благодатним, і сам він буде відчувати в собі внутрішнє відновлення сили. А от приймаючи гордий помисел про те, що робить роботу краще за когось, людина може відчувати якесь задоволення, однак це задоволення не наповнює її серця, тому що душа не дістає [духовного] повідомлення, не має спокою.

Крім цього, якщо людина виконує свою роботу без любові, то вона втомлюється. Наприклад, якщо хтось не любить роботу й для того, щоб закінчити її, треба піднятися вгору, то тільки сам вигляд цієї гори віднімає в нього сили. Тоді як інший, роблячи те ж саме від серця, йде і злітає на гору, сам того не зауважуючи. Наприклад, якщо людина підпушує грядки або просапує город від серця, то вона може працювати кілька годин і не стомлюватися — незважаючи на пекуче сонце. Якщо ж людина працює не від серця, то вона раз у раз зупиняється, позіхає, скаржиться на спеку й страждає.

—    Геронде, чи може робота або наука поглинути людину настільки, що вона стане байдужою до своєї сім'ї, до інших обов'язків?

—    Роботу треба любити просто: не треба бути в неї закоханим. Якщо людина не полюбить своєї роботи, то буде стомлюватися подвійно — і тілесно, і душевно. А якщо вона буде втомлена душею, то й тілесний відпочинок не відновлюватиме її сили. Душевна втома — ось що виснажує людину. Працюючи від серця й відчуваючи радість, людина не вибивається із душевних сил, і тілесна втома теж зникає. Я знаю одного генерала, котрий виконує навіть солдатську роботу. Знаєте, як він уболіває за солдатами? Як батько. І знаєте, яку відчуває радість? Ця людина виконує свій обов'язок і радується. Одного разу опівночі він виїхав з Евроса¹, для того щоб поїхати в Ларису на пам'ять Святого Ахілія² й встигнути на Божественну літургію, хоча йому можна було б приїхати й пізніше, тільки на молебень. Однак він вирішив поїхати раніше, для того щоб вшанувати Святого. Усе, що робить ця людина, вона робить від серця.

 

Задоволення, яке відчуває людина, любочесно виконуючи свою роботу, — це добре задоволення. Це задоволення дав Бог, для того щоб не стомлювалося Його творіння. Це — відновлення сил через втому.

 

Кожен має духовно використати той дар, який у нього є

Кожна людина має на благо використати наявний у неї дар. Адже Бог, наділивши людину якимось даром, і запитає з неї за це. Приміром, розум людини — це [дана їй] сила, але, відповідно до того, як кожен буде користуватися своїм розумом, він може зробити добро або зло. Якщо, будучи дуже розумним, чоловік використає свої здібності правильно, то він може робити винаходи, які допомагатимуть людям. Однак, використавши дані йому здібності неправильно, людина може винаходити, приміром, способи грабунку свого ближнього. Або, наприклад, взяти художників, які друкують свої малюнки в газетах і журналах. Одна карикатура, один малюнок може приховувати в собі цілу подію. Тобто якби ці художники використали гнучкість свого розуму з користю, то вони б її освятили й допомогли б і самим собі, і іншим. Тоді як зараз багато хто з таких людей роблять недобру справу: якщо вони безстидники — то безсоромне, якщо вони сміхотворці — то сміхотворне.

Тобто люди обдаровані, наділені особливими здібностями, або приносять іншим користь, або їх руйнують. Тоді як ті, хто особливих здібностей не має, зазвичай, не можуть зробити великого добра, але, принаймні, і великого зла вони теж не можуть зробити.

 

Робота і душевна тривога

—  Геронде, у багатьох людей напружені нерви, коли вони повертаються після роботи додому.

—   Я раджу чоловікам після роботи зайти в якийсь храм, поставити свічку, постояти десять-п'ятнадцять хвилин на службі або посидіти де-небудь у сквері та почитати уривок з Євангелія, для того щоб умиротворитися. Після цього хай ідуть додому — умиротворені та усміхнені. В іншому випадку вони приходитимуть додому роздратованими й затіватимуть сварку з ближніми. Не треба приносити додому тих проблем, з якими вони зіштовхуються на роботі: ці проблеми треба залишати за дверима свого дому.

—   Геронде, проте деякі люди виправдовують свою напруженість і нервовість тією відповідальністю, яку вони мають на роботі і яка наповнює їх душевною тривогою.

—  Вона наповнює їх душевною тривогою, тому що вони забувають зробити Бога помічником у своїх справах. Ледар зі своєю постійною приповідкою "нічого, Бог не залишить..." кращий, ніж такі люди. Як на мене, то краще людині працювати простим службовцем, правильно й з любочестям виконувати роботу, намагаючись спростити своє життя, обмежуватися необхідним і мати голову спокійною, ніж бути власником підприємства й постійно повторювати: "Ох, що ж мені робити?" І безумовно такі великі люди мають великі борги. А потім підмішується гординя. "Ось отримаю ще одну велику позику, — збудую те, влаштую інше й буду жити приспівуючи..." — кажуть такі люди, але потім прораховуються, розоряються, і їхнє майно продають з молотка.

 Крім того, чимало людей у себе на роботі не трудяться головою. Вони безглуздо знесилюються і не можуть впоратися з дорученою їм справою. Потім вони падають в очах інших, і їхні душі наповнює тривога. Наприклад, людина хоче навчитися якомусь мистецтву або ремеслу, роками безперервно ходить до вчителя або в навчальний заклад, але, будучи неуважною, не може досягти успіху, тому що не працює головою. Людина має зрозуміти, що їй необхідно для роботи, і заповнити відсутнє. Наприклад, перебуваючи в миру й працюючи столяром, я побачив, що для меблів, які робив, мені був необхідний токарський верстат. Ну й що ж? Що, мені треба було шукати токаря й просити, щоб він мені допомагав? Ні. Я придбав токарський верстат і навчився працювати на ньому сам. Минув ще якийсь час, і я побачив, що мені треба було робити кручені сходи. Я посидів, згадав геометрію й арифметику і навчився виготовляти такі сходи. Якщо не працювати головою, то будеш мучитися. Всім цим я хочу сказати, що людина повинна працювати головою, тому що під час роботи часто з'являється купа проблем й ускладнень. Працюючи головою, людина стане вмілим майстром і, знаючи, як поводитися в кожній конкретній ситуації, буде йти вперед. У цьому вся основа. Голова має бути продуктивною силою у всьому. У протилежному випадку людина залишається недорозвиненою і гає час даремно.

 

Освячення праці

Кожна людина своєю молитвою, своїм [християнським] життям має освячувати свою працю й освячуватися сама. Якщо ж на роботі людині підкоряються інші люди і вона несе за них відповідальність, то вона повинна духовно допомагати і

 їм. Якщо хтось перебуває в доброму внутрішньому стані, то свою роботу він теж освячує. Приміром, якщо юнаки приходять до майстра для того, щоб той навчив їх своїй справі, одночасно він має допомагати їм навчитися жити духовно. Таке ставлення допоможе і самому начальникові, і його підлеглим, і його клієнтам, тому що Бог буде благословляти його працю.

Будь-яка професія може бути освячена³. Наприклад, лікар не повинен забувати: те, що головним чином допомагає в медицині, є Благодать Божа. Тому він має постаратися стати вмістилищем Божественної Благодаті. Лікар, будучи хорошим, добрим християнином і одночасно добрим фахівцем, допомагає хворим своєю добротою і своєю вірою, оскільки він допомагає їм ставитися до хвороби мужньо та з вірою. У випадку серйозної недуги такий лікар може сказати хворому: "Медицина як наука дійшла от до такого рівня. Однак там, де не вистачає людських знань, є Бог, Котрий творить чудеса".

А вчитель зобов'язаний постаратися виконувати своє служіння з радістю й допомагати дітям у їхньому духовному відродженні. Адже духовне відродження дітей під силу не всім батькам, навіть якщо вони налаштовані по-доброму. Прищеплюючи дітям знання, вчитель одночасно має намагатися, щоб вони стали справжніми людьми. Інакше яка їм буде користь від вивченої грамоти? Суспільство має потребу в правильних людях, котрі — якою би справою вони не займалися — виконували б її добре. Вчитель має дивитися не тільки за тим, чи добре вивчений урок, але брати до уваги й інші чесноти чи позитивні риси учнів — такі, як благоговіння, доброта, любочестя. Оцінки, які ставить дітям Бог, не завжди збігаються з тими оцінками, які ставлять їм учителі. Чиясь двійка для Бога може бути п'ятіркою з плюсом, а чиясь п'ятірка з плюсом для Бога може виявитися двійкою.

 

Професія не робить людину людиною

— Геронде, якщо під час роботи людина відчуває занепокоєння, то в чому причина цього?

—   Можливо, вона не ставиться до своєї роботи з добрими помислами? Якщо вона ставиться до своєї праці правильно, то робота, якою б вона не була, стане для неї святом, торжеством.

—   Геронде, а якщо людина дратується через те, що займається важкою чи брудною роботою? Приміром, трудиться на будівництві, миє казани в їдальні чи займається чимось подібним? Як вона має себе налаштувати?

—   Якщо вона задумається над тим, що Христос умив ноги Своїм учням⁴, то дратуватися перестане. Христос зробив те, що Він зробив, ніби говорячи нам: "Ви повинні робити так само" Чим би не займалася людина: чи миє казани, чи чистить каструлі, чи копає землю — вона має радуватися. А хтось взагалі чистить каналізацію, тому що іншої роботи знайти не може. Весь день бідолаха в бруді й мікробах. А що він, не людина? Не образ Божий? Один глава сім'ї працював чистильником каналізації й досяг високого духовного налаштування. Він захворів на туберкульоз, і хоча міг піти

з цієї роботи, не захотів, щоб на його місці мучився хтось інший. Ця людина любила життя низьке, зневажуване іншими, і за це Бог сповнив його Благодаттю.

Професія не робить людину людиною. Я знав портового вантажника, котрий воскресив мертвого. Коли я був дікеосом⁵ в Іверському скиту, одного разу до мене прийшла людина років п'ятдесяти п'яти. Прийшовши пізно ввечері, він не постукав у двері, не бажаючи турбувати отців, а ліг спати на вулиці. Коли брати скиту це побачили, вони завели його всередину й сповістили про це мене. "Чому ж ти не подзвонив у дзвіночок? — запитав я його, — ми б відчинили тобі двері й дали кімнату в готелі". — "Що ти таке кажеш, отче? — відповів він, — Як же я можу потурбувати братів?" Побачивши на його обличчі сяйво, я зрозумів, що він жив дуже духовно. Потім цей чоловік розповів мені, що в дитячому віці він залишився без батька й тому, одружившись, дуже любив свого тестя. Після роботи він спочатку заходив додому до тестя й тещі, а потім уже йшов до себе. Однак він дуже дратувався, тому що його тесть був великий лихослов. Багато разів він просив тестя перестати лихословити, однак той не вгамовувався. Одного разу тесть тяжко захворів. Його відвезли в лікарню, і через кілька днів той помер. Коли тесть помирав, вантажника не було поруч з ним, тому що в цей час він розвантажував у порту корабель. Коли прийшов у лікарню і йому сказали, що тесть помер, він пішов у морг і з великим болем став молитися: "Боже мій, прошу Тебе, воскреси його, щоб він покаявся, і потім забери назад". Відразу мертвий розплющив очі й став ворушити руками. Працівники моргу, побачивши що відбувається, з жахом втекли. Вантажник забрав свого тестя додому, і той незабаром одужав. Після нього він прожив у покаянні ще п'ять років. "Отче мій, — розповідав мені вантажник, — я дякую Богові за те, що Він зробив мені цю милість. А хто я такий, щоб Бог робив мені таку милість?". У цієї людини було багато простоти. 1 при цьому в нього була така смиренність, що йому навіть на гадку не спадало, що він воскресив мертвого. Він буквально розсипався на порох від подяки Богові за те, що Той для нього зробив.

Багато людей мучаться через те, що їм не вдається прославитися суєтною славою або збагатитися суєтними речами. Вони не замислюються над тим, що від усіх цих слав і багатств у житті іншому — тобто в житті справжньому — не буде ніякої користі. Та й перенести їх у те інше, справжнє, життя не вдасться. Туди ми перенесемо тільки ті з наших справ, за допомогою яких тут, на землі, отримаємо відповідний "закордонний паспорт" для майбутньої великої й вічної подорожі.

 

Зноски:

 

¹ Еврос — ріка у Північно-Східній Греції, на кордоні з Туреччиною. — Прим. переклад.

² Пам'ять Святителя Ахілія Ларісійського (бл. 330 р.) здійснюється 15 травня. — Прим. переклад.

³ Розуміється, крім професій, які несумісні зі званням християнина, котрих в наш час стало особливо багато, — наприклад, бандит, злодій, розповсюджувач аморальності, лихвар, чаклун, лікар, котрий робить аборти, фотомодель, скоморох і т.п. Такі професії не тільки не можуть бути освячені, але й потребують лікування покаянням. — Прим. переклад.

⁴ Див.: Йн. 13:4-14.

⁵ Дікеос — в святогорських скитах — чернець, якого обирають чи призначають на один рік для координації життя між мешканцями Скита. — Прим. переклад.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ - Про помірність у повсякденному житті

 

Від аскези людина уподібнюється до безтілесних Ангелів

 

- Геронде, якось Ви нам сказали: "У духовній боротьбі необхідно блокувати [супротивника]". Що Ви мали на увазі?

— Під час війни ворога намагаються блокувати. Його оточують, заганяють всередину міських стін, залишають голодним. Потім його позбавляють і води. Бо якщо ворог не має запасів води, продовольства й боєприпасів, то він мусить здатися. Я хочу сказати: якщо ми боремося з дияволом подібним чином — постом і чуванням — то він кидає зброю й відступає. "Постом, чуванням, молитвою небесні дари приймемо..."¹ — говорить піснеспівець.

За допомогою аскези, подвигу людина уподібнюється до безтілесних сил. Звичайно, утримуватися потрібно, маючи на увазі вищу духовну мету. Якщо людина утримується, щоб позбутися шкідливих для здоров'я жирів, то вона піклується [лиш] про благо своєї плоті. У цьому випадку її аскеза схожа на аскезу тих, хто займається йогою. На жаль, питання аскези, подвижництва відсунули на другий план навіть люди, які належать до Церкви. "Ну а що ж, — кажуть такі люди, — треба ж поїсти, насолодитися одним, іншим... Адже Бог сотворив усе для нас". Знаєте, що заявив мені один архімандрит за обідом, влаштованим на нашу честь? Помітивши, що я не міг змусити себе з'їсти більше, ніж звичайно, архімандрит сказав: "Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того!"² "А ти випадково, — запитав я, — нічого не переплутав? До чого відноситься це місце Святого Письма? До аскези чи до блудного, розпусного життя? Святе Письмо має на увазі тих, хто псує, тобто руйнує [своє тіло — ] храм Божий блудом, зловживаннями. Святе Письмо не має на увазі тих, хто робить аскезу від любові до Христа". А він, бачиш як: заспокоював свій помисел і говорив: "Ми повинні їсти як слід, для того щоб не "зруйнувати" [своєю помірністю] храм Божий [ — своє тіло]"! А ще одна людина, відвідавши монастир, ділилася зі мною враженнями: "Я був у монастирі, де ченці так запостилися, що занедужали. Бурдюки з олією у них зовсім не торкнуті. От до чого, отче, доводять піст і чування!" Що ти тут скажеш? Такі люди не хочуть нічого втратити. Вони з'їдають свій обід, свої фрукти й свої тістечка, а потім, бажаючи себе виправдати, починають звинувачувати інших — тих, які здійснюють аскетичний подвиг. Такі люди [ніколи] не відчували тієї духовної радості, що її дають аскеза і помірність. "Мені необхідно випити стільки-то склянок молока, — говорить людина подібного складу. — Ні, під час посту я, звичайно, буду утримуватися. Однак потім я надолужу ті склянки молока, яких був позбавлений під час посту мій організм! Бо ж мені необхідно дістати стільки-то білка". І справа не тому, що його організм дійсно має потребу в білку. Ні, він говорить, що має право [пити це молоко], і заспокоює свій помисел тим, що в нього все в порядку, тим, що це не гріх. Але навіть якщо людина просто буде думати подібним чином, це вже буде гріхом. До чого ж доходить людська логіка! Чоловік [умудряється] виконувати встановлений Церквою піст, але при цьому й не позбуватися того, що під час цього посту він втратив. Е-е, ну як після цього [у такій людині] устоїть Дух Святий?

А поглянь, яким любочестям відрізняються деякі сімейні люди! Якось один дуже простий чоловік, що мав дев'ятеро дітей, прийшов на сповідь, і духівник благословив його причаститися. "Ех, отче, — відповів той.

—    Куди мені там причащатися! їмо ж бо ми з олійкою. Я ж працюю. І діти мої теж". — "А скільки в тебе дітей?" - запитав його духівник. "Дев'ять". — "А чи багато олії ви додаєте в їжу?" — "Дві ложки рослинної". — "Скільки ж олії тобі дістається, бідолахо ти мій? — вигукнув духівник. — Іди й причащайся!" На одинадцятеро душ  -      всього лише дві ложечки рослинної олії. І при цьому його ще мучив помисел!

Я знав мирян, що освятилися від тієї аскези, яку вони здійснювали. Та ось не так багато років тому на Святій Горі трудився один мирянин зі своїм сином. Вони працювали на Афоні тривалий час. Потім у них на батьківщині трапилася добра робота й батько вирішив виїхати зі Святої Гори, забравши зі собою й дитину, щоб вся сім'я жила разом. Однак сина привело до розчулення аскетичне життя ченців, і він, пам'ятаючи про мирське життя з його душевною тривогою, повертатися не захотів. "Адже в тебе, батьку, — казав він, — є й інші діти. Залиш одного в Саду Пресвятої Богородиці". Він не піддався на умовляння батька, і той був змушений залишити його на Святій Горі. Цей хлопець був неписьменним, але дуже чутливим, він мав багато любочестя й простоту. Він відчував себе зовсім невартим чернечого постригу, оскільки вважав, що виконувати чернече правило і таке подібне йому буде не під силу. І ось він знайшов одну крихітну келію, яку раніше використовували як стійло для в'ючних тварин, завалив двері й вікно каменями й гілками папороті й залишив тільки маленьку круглу щілину — нору, для того, щоб уповзати у своє житло й виповзати з нього. Зсередини він закривав нору старим розірваним пальтом, яке десь підібрав. Він не запалював навіть вогню. Гнізда птахів були кращими житлами, ніж його гніздо, барлоги звірів були кращими домами, ніж той дім, у якому жив він. Однак радості, що відчувала ця душа, не мають і ті, хто живе в багатих палацах. Адже ця людина подвизалася заради Христа, і Христос був поруч із ним — не тільки в його келії, але й усередині його духовного будинку — у його тілі, у його серці. Тому цей чоловік жив у Раю. Зрідка він вилазив зі свого барлога і йшов у якусь келію, де брати обробляли городи. Він допомагав братії в трудах, і за це йому давали трохи сухарів і маслин. Якщо йому не давали працювати, то сухарів і маслин він не брав. За ті благословення, які він приймав, вважав за необхідне заплатити своєю працею подвійно. Звичайно, про його духовне життя знав Один Бог, тому що він жив у безвісності, просто й без шуму. Але через один випадок, що став потім відомим, можна зрозуміти багато чого. Якось він зайшов у якийсь монастир і запитав, коли починається Великий Піст, хоча Великий Піст був для нього майже цілий рік. Потім він пішов до себе в "барліг" і закрився зсередини. Минуло майже три місяці, а він навіть цього не помітив. Одного разу він вийшов зі своєї келії й пішов в один з монастирів, щоб запитати, чи скоро Великдень. Він постояв на службі, причастився під час Божественної літургії й потім разом з отцями пішов на трапезу. На трапезі він побачив червоні яйця. У той день було Віддання Паски³. Він зачудувався й запитав одного брата: "Слухай, невже вже Великдень?" — "Який там Великдень, — відповів той. — Адже завтра вже Вознесіння!" Тобто ця людина постила весь Великий Піст і плюс ще сорок днів до Вознесіння! У такий от спосіб він подвизався до самої смертної години. Мисливець знайшов його через два місяці після смерті й повідомив про те, що сталося, у поліцію й лікареві. "Від нього не тільки не було трупного запаху, — розповідав мені лікар, — але, навпаки — його тіло видавало пахощі".

 

Піст дітей

—   Геронде, чи потрібно постити перед Святим Причастям п'яти-шестирічним дітям?

—   Принаймні, увечері, напередодні того дня, у який вони будуть причащатися, їм треба поїсти пісної їжі з олією. Але це питання є в компетенції духівника. Краще, щоб мати запитала духівника, як постити її дитині, тому що в малюка можуть бути проблеми зі здоров'ям і йому, приміром, потрібно пити молоко.

—   Геронде, а скільки часу маленька дитина має постити?

— Якщо дитина міцна, відзначається здоров'ям, то вона може постити. Крім того, зараз у продажу є величезна кількість пісних продуктів. Колись діти постили і цілими днями гасали й гралися. У Фарасах у Великий піст усі — і діти, і дорослі — постили до дев'ятої години⁴. Батьки збирали дітей у фортеці, залишали їм іграшки, щоб ті гралися, а о третій годині пополудні, коли церковний дзвін дзвонив на Літургію Предосвячених Дарів, йшли до церкви й причащалися. Святий Арсеній Каппадокійський казав: "Діти, якщо вони цілий день граються, про їжу навіть не згадують. То невже вони не витримають піст зараз, коли в пості їм допомагає і Христос?"

І у дорослих, які не постять, озиваються докори сумління, коли вони бачать, як постять діти. Пам'ятаю, я був маленьким і працював зі своїм майстром в одному домі. Там же ми й обідали. По середах і п'ятницях я виходив, не залишаючись на обід, і йшов їсти до себе додому, тому що ці люди не постили. Одного разу, пам'ятаю, була середа, вони принесли тістечка й хотіли мене почастувати. "Спасибі, — сказав їм я, — але я пощу". — "Поглянь-но, — здивувалися вони, — хлопчина постить, а ми, дорослі дядьки, їмо все підряд".

 

Піст із любочестям

Постом людина висловлює своє бажання. Через любочестя вона робить подвиг, аскезу, і Бог їй допомагає. Одначе якщо людина силує себе й говорить: "Куди подітися? Ось знову прийшла п'ятниця — і треба постити", то вона себе мучить. А от увійшовши в значення [посту] і здійснюючи піст через любов до Христа, вона буде радуватися. "Цього дня, — буде думати така людина, — Христос був розіп'ятий. Йому не дали пити навіть води — Його напоїли оцтом⁵. І я сьогодні цілий день не буду пити води". Роблячи так, людина відчує в собі радість більшу, ніж той, хто п'є найкращі прохолодні напої.

І дивися, багато мирських людей не можуть витримати піст у Велику П'ятницю. А ось на тротуарі, навпроти якогось міністерства, вони можуть сидіти, оголосивши голодування протесту — від упертості, настирливості, — щоб чогось домогтися. На це диявол їм силу дає. Те, що вони роблять, — це самогубство. А інші, коли приходить Великдень, з радістю голосно співають: "Христос Воскрес", думаючи при цьому, як вони зараз добре поїдять. Такі люди схожі на юдеїв, які хотіли зробити Христа царем за те, що Він нагодував їх у пустелі⁶.

А пам'ятаєте, що говорить Пророк? "Проклятий, хто Господню справу виконує недбайливо"⁷. Одна справа, якщо в людини є добре налаштування до посту, але вона не може постити, тому що, якщо не поїсть, у неї будуть тремтіти ноги, вона буде падати тощо. Тобто її сила, її здоров'я не сприяють тому, щоб вона постила. Інша справа — якщо людина не постить, маючи сили. Де тут знайдеш добре налаштування? А от поганий настрій, засмучення тої людини, що хоче, але не може подвизатися, заміняє великий подвиг, і сама вона має винагороду більшу, ніж той, хто має силу й подвизається. Адже той, хто має силу й подвизається, відчуває і якесь задоволення. Сьогодні приходила одна нещасна жінка років п'ятдесяти п'яти. Вона плакала, тому що не може постити. Чоловік з нею розвівся. Вона мала одну дитину, котра потрапила в аварію й загинула, і жінка залишилася сама. її мати теж померла, і в неї нема ні даху над головою, ні шматка хліба То одна, то інша з її знайомих беруть цю жінку у свій будинок, і вона робить там яку-небудь роботу. "У мене на совісті лежить тяжкий вантаж, отче, — сказала мені нещасна, — тому що я нічого не роблю. І гірше за все те, що я не можу постити. Їм що мені дають. Іноді, у середу й п'ятницю, дають пісне, однак часто дають скоромне, і я змушена їсти скоромне, тому що, якщо я не їм, втрачаю сили й не можу стояти на ногах". — "Їж, — сказав я їй, — оскільки в тебе нема сили". Людина має за собою стежити. Якщо вона бачить, що її сили не вистачає, то хай з'їсть якомога більше. "Визнач собі міру", — вчить преподобний Ніл Постник⁸.

—   Геронде, а як за давніх часів деякі жінки в селах нічого не їли від чистого понеділка й до суботи Святого Федора Тирона?⁹ Як у них вистачало сил на такий піст — з купою справ, з домом, дітьми, худобою, городами?

—   У своєму помислі ці жінки говорили: "Якби ми постили по-справжньому, то повинні були б нічого не їсти до Великої Суботи". Ну добре, думали, попощу хоча до суботи першої седмиці — адже ця субота наступить невдовзі. Або, можливо, вони думали: "Христос постив сорок днів¹⁰. То що ж, я не можу попостити всього один тиждень?" А крім того, ці жінки відрізнялися простотою й тому могли витримати такий піст. Якщо в людини є простота, смиренність, то вона приймає Благодать Божу, смиренно постить й божественно харчується. Тоді вона має божественну силу, і під час тривалого посту в неї є великий "запас міцності". В Австралії один юнак років двадцяти семи дійшов до того, що міг нічого не їсти упродовж двадцяти восьми днів. Духівник прислав його до мене, щоб він мені про це розповів. Цей юнак був дуже побожним і мав подвижницький дух. Він сповідався, ходив до церкви, читав святоотцівські книги, а найбільше — Новий Завіт. Одного разу, читаючи в Євангелії про те, як Христос постив сорок днів, юнак розчулився серцем і подумав: "Якщо Господь, будучи Богом, а по-людському — Безгрішною Людиною, постив сорок днів", то що ж треба робити мені — людині дуже грішній?" Тому він попросив у духівника благословення на піст, однак при цьому навіть не подумав висловити духівникові свій помисел про те, що протягом сорока днів хотів зовсім нічого не їсти й не пити. Отже, він почав піст з понеділка Першої седмиці Великого посту й до Хрестопоклонного тижня постив, не беручи до рота навіть води. А працював він на фабриці, й робота в нього була важка — складати ящики, ставлячи їх один на одного. Коли почався двадцять восьмий день посту, він відчув під час роботи невелике запаморочення й тому ненадовго присів. Потім випив чаю й з'їв невеликий сухарик. Він подумав, що якщо впаде і його відвезуть у лікарню, то там зрозуміють, що він знесилився через піст, і скажуть: "Погляньте, ці християни помирають від посту". — "Геронде, — сказав він мені, — пропостивши стільки днів, я відчуваю до їжі відразу. Але я змушую себе щось їсти, тому що інакше не можу працювати". Проте цього юнака турбував помисел про те, що він не витримав сорока днів розпочатого ним посту, і висловив цей помисел духівникові. Духівник з розважанням відповів: "І тих днів, що ти постив, було досить, не муч себе помислами". Потім духівник прислав його до мене, щоб, якщо в нього все-таки залишився помисел, який його мучив, я допоміг прогнати його. Бажаючи переконатися в тому, що спонукальні причини парубка були чистими, я запитав його: "Ти що, дав клятву постити сорок днів?" — "Ні", — відповів він. "Коли ти брав у духівника благословення на піст, то ти просто не подумав відкрити йому свій помисел про те, що хочеш нічого не їсти й не пити сорок днів, або ж ти свідомо сховав від нього цей — нібито добрий — помисел, для того, щоб пропостити сорок днів за власною волею?" — запитав я знову. "Ні, отче", — знову відповів він. Тоді я сказав: "Я, звичайно, і сам розумів твоє налаштування. Але я запитав тебе про це для того, щоб ти сам зрозумів, що за ті дні, які ти постив, ти будеш мати небесну винагороду. Цих днів було досить. І не муч себе помислами про те, що ти не зміг витримати сорокаденний піст. Однак наступного разу говори духівникові й ті добрі помисли, які в тебе є й те добре, що ти приховуєш у себе в серці. А духівник буде вирішувати, чи потрібно тобі брати на себе подвиг чи щось подібне цьому". Цей юнак мав велику смиренність завдяки тим смиренним помислам, які він у собі плекав. І цей піст він звершив від великого любочестя, заради Христа. І було природно, що Христос зміцнив його Своєю Божественною Благодаттю. А от якщо здійснити такий піст захоче хтось [хто, не має такої смиренності й] егоїстично говорить: "А чому і я не можу зробити те ж саме, якщо це зробив інший?" — то він пропостить всього один-два дні й після цього звалиться. І його розум теж затьмариться, тому що його покине Благодать Божа. Такій людині стане шкода навіть зусиль, витрачених на той піст, який він ледь витримав. Навіть може дійти до того, що скаже: "Ну й що дав мені цей піст?

За допомогою посту людина перетворюється на агнця, ягня. Якщо перетворюється на звіра, це означає одне із двох: або те, що почата аскеза перевищує її сили, або те, що вона займається нею від егоїзму й тому не отримує божественної допомоги. Навіть диких тварин, хижих звірів піст іноді приручає, смиряє. Подивися, адже коли тварини голодні, вони наближаються до людини. Інстинктивно тварини розуміють, що від голоду вони помруть, а наблизившись ао людини, можуть знайти їжу й залишитися живими. Одного разу мені довелося бачити вовка, що від голоду став як ягня. Узимку, коли випало багато снігу, він спустився з гір і зайшов до нас у двір. Ми з братом вийшли погодувати худобу, і я тримав у руках світильник. Побачивши вовка, брат схопив рогача і почав його бити. І вовк ніяк на це не реагував.

Якщо людина не дійде до того, щоб робити те, що вона робить через любов до Бога й через любов до людини — свого ближнього, то вона розтрачує свої сили даремно. Якщо вона постить і має гордий помисел про те, що робить щось важливе, то весь її піст сходить нанівець. Потім така людина стає схожою на дірявий бак, у якому нічого не тримається. Спробуй налий у дірявий бак води — потихеньку вся вона витече.

 

Задоволення від легкого життя

Якщо людина не має помірності у їжі, то вона носить на собі цілі запаси [жиру]. А от якщо вона утримується і їсть стільки, скільки їй необхідно, то її організм спалює з'їдене, і воно не відкладається в тілі.

Розмаїтість страв розтягує шлунок і розпалює апетит, але, крім цього, робить людину млявою і приводить її до тілесних розпалювань. Якщо за трапезою пропонується тільки одна страва й вона не дуже смачна, то людина, може, навіть її не доїсть або — якщо ця страва смачна й вона захопиться обжерливістю — з'їсть трохи більше. Однак якщо бачимо перед собою рибу, суп, картоплю, сир, яйце, салат, фрукти і солодощі, то хочеться все це з'їсти й ще просимо добавки. Апетит розпалюється і на те, і на інше. З'ївши щось одне, хочеш з'їсти й те інше, що стоїть поруч. І подивися, адже людина не може витримати, витерпіти від свого ближнього простого слова. Той їй не подобається, той її дратує... А ось нещасний шлунок терпить і смиряється з усім, що ми в нього кидаємо. А ми його запитуємо, чи зможе він це перетравити? Тобто шлунок, у якого нема розуму, перевершує нас у чеснотах! Він докладає зусиль, щоб перетравити все! А якщо одна спожита нами їжа несумісна з іншою, то, потрапляючи в шлунок, вони починають між собою "сваритися" І що тоді залишається робити шлункові? У нього починається нетравлення.

—    А як, Геронде, можна позбутися звички багато їсти?

—    Треба себе трішечки пригальмовувати. Не треба їсти все, що тобі подобається, щоб не розпалити апетиту, тому що потихеньку-помаленьку, а "гумно" стає все більшим й більшим. Потім шлунок — цей, як каже авва Макарій, злий "митар" — постійно просить ще й ще. Коли щось їси, ти відчуваєш задоволення, однак потім тобі хочеться спати: ти не можеш навіть працювати. Якщо ж вживати їжу одного виду, це допомагає втихомирити апетит.

—   Геронде, а якщо на столі розмаїття страв, проте у малих кількостях, то людина зустрічається з тими ж самими труднощами?

—   Е-е, труднощі ті ж самі. Тільки партійні фракції невеликі, і тому вони не можуть сформувати уряд!.. Коли є розмаїття страв, це схоже на те, що в животі збирається багато політичних партій. Одна партія дратує іншу, вони зчіплюються, б'ються між собою — і починається нетравлення шлунка...

Задоволення від помірної їжі більше, ніж те задоволення, що дають найсмачніші страви. Коли я був дитиною, йшов у ліс і за день з'їдав тільки шматочок бублика. О, та я не хотів нічого іншого! Найсмачніші страви не могли б замінити того духовного задоволення, що я зазнавав. Але я робив це з радістю. Однак багато людей ніколи не відчували задоволення легкого живота. Спочатку, з'ївши щось смачне, вони відчувають задоволення, а потім підключається гортанобісся, ненажерство, вони їдять багато й — особливо в літньому віці — відчувають важкість. Так вони позбавляють себе задоволення легкого живота.

 

Зноски:

 

¹ Із спільного тропаря преподобним: "Пустельний житель і тілом ангел".

² І Кор. 3:17.

³ Тридцять дев'ятий день після Пасхи, коли востаннє в храмі співається "Христос Воскрес" й інші пасхальні пісноспіви. — Прим. переклад.

⁴ Тобто нічого не їли і не пили до третьої години пополудні—дев'ятої години за візантійським часом.

⁵ Див-Мт.27: 34; Міс 15: 36; Ліс 23: 36 і Йн. 19: 29.

⁶ Див.: Йн. 6: 5-15.

⁷ Єр. 48:10.

⁸ Див.: Творения преподобного отца нашего Нила Синайского. М., 2000. С. 130.

⁹ Тобто утримувались від їжі та води п'ять днів.

¹⁰ Див.:Мт.4:2ІЛк.4:2.

¹¹ Там само.

 

ЧАСТИНА П'ЯТА - ПРО ВИПРОБУВАННЯ В НАШОМУ ЖИТТІ

 

"Для того, щоб піти

в Солодкий Рай,

треба скуштувати у цьому житті

багато гіркого й отримати

на руки закордонний паспорт

пройдених випробувань"

 

 ГЛАВА ПЕРША - "Ми перейшли вогонь і воду..."¹

 

Хрести випробувань

Геронде, я постійно ношу на собі хрестик, яким Ви мене благословили. Цей хрестик допомагає мені в труднощах.

— Знаєш, хрести кожного з нас — це такі ж хрестики. Вони схожі на маленькі хрестики, які ми носимо на шиї і які охороняють нас у нашому житті. А що ти думаєш, ми несемо якісь великі хрести? Тільки Хрест Христа був дуже важким, тому що Христос від любові до нас — людей — не захотів використати для Себе Свою божественну силу. А після Розп'яття Він взяв, бере й буде брати на Себе важкість хрестів кожної людини й Своєю божественною допомогою й Своєю солодкою втіхою полегшує нам біль від випробувань.

Благий Бог дає кожному хрест відповідно до наявних в нього сил. Бог дає людині хрест не для того, щоб вона мучилася, а для того, щоб із хреста людина зійшла на Небо. Бо ж в сутності хрест — це сходи на Небо. Розуміючи, яке багатство відкладаємо в [небесну] скарбницю, терплячи біль випробувань, ми не станемо нарікати, але будемо славословити Бога, беручи на себе той маленький хрестик, котрий Він нам дарував. Роблячи так, радітимемо вже в цьому житті, а в житті іншому, одержимо й [духовну] "пенсію", і "одноразову допомогу". Там, на Небі, нам гарантовані володіння й наділи, які приготував нам Бог. Проте якщо ми просимо, щоб Бог уберіг нас од випробувань, то Він дає ці володіння й наділи іншим, і ми їх втрачаємо. Якщо ж ми будемо терпіти, то Він дасть нам ще й духовні відсотки.

Людина, що мучиться тут, блаженна, тому що чим більше вона страждає в житті земному, тим більшу дістає користь для життя іншого. Це відбувається тому, що вона розплачується за свої гріхи. Хрести випробувань вищі, ніж ті таланти, дари, якими наділяє нас Бог. Блаженна та людина, котра має не один, а п'ять хрестів. Страждання чи мученицька смерть спричиняють і чисту винагороду. Тому в кожному випробуванні будемо говорити: "Дякую Тобі, Боже мій, тому що це було мені необхідно для мого спасіння".

 

Випробування допомагають людям отямитися

—    Геронде, я отримала звістку про те, що страждання моїх рідних не закінчуються. Чи буде коли-небудь кінець їхнім скорботам?

—    Терпи, сестро, і не втрачай сподівання на Бога. Коли дивишся на всі ті випробування, які  спіткали твоїх рідних, стає зрозуміло, що Бог любить вас і допускає випробування для того, щоб вся ваша сім'я духовно очистилася. Якщо подивитися на випробування, які спіткали твою сім'ю, мирським поглядом, то складається враження, що ви нещасні. Однак подивившись на них поглядом духовним, [ми зрозуміємо], що ви щасливі, і в житті іншому вам будуть заздрити ті, які вважаються щасливими в житті цьому. Терплячи всі ці випробування, твої батьки [однаково що] подвизаються. Адже їм незрозумілий або невідомий інший — благородний, духовний спосіб подвигу [тобто подвиг за власним бажанням ]. Але що не кажи, у випробуваннях, які спіткали твою сім'ю й деякі інші сім'ї, прихована якась таємниця. Бо ж за твоїх рідних відчитується стільки молитов! Хто знає суди Божі? Хай простягне Бог Свою руку й покладе кінець випробуванням.

— Геронде, а хіба не можна, щоб люди приходили до тями не за допомогою скорбот і випробувань, а якось по-іншому?

— Щоразу перед тим, як допустити випробування, Бог намагався [привести людину до тями] по-доброму. Проте Його не зрозуміли, і тому Він допустив випробування. Подивіться: якщо неслухняна дитина не слухається батька, то спочатку батько намагається виправити її по-доброму, дозволяє їй робити те, що вона хоче. Однак, якщо дитина не змінюється, то батько міняє доброту на строгість — для того, щоб виправити своє чадо. Так і Бог — іноді, якщо людина не розуміє по-доброму, дає їй випробування, щоб та отямилася. Якби люди не зазнавали трохи болю, хвороб і подібного цьому, то вони перетворювалися б на звірів і зовсім би не наближалися до Бога.

 Земне життя хибне й коротке. І добре, що воно коротке, тому що ті гіркі скорботи, які, подібно до гірких ліків, зцілюють наші душі, минуться швидко. Подивися, адже й лікарі, коли хворі мучаться, дають їм гіркі ліки, тому що хворі зцілюються не від солодкого, а від гіркого. Я хочу сказати, що гірке спричиняє і здоров'я тіла, і спасіння душі.

 

Коли нам боляче, нас відвідує Христос

Людина, котра не проходить через випробування, котра не хоче, щоб їй було боляче, не хоче потерпіти скорботу, не хоче, щоб її дратували чи робили зауваження, але прагне жити розкошуючи, перебуває поза реальністю. "Ми перейшли вогонь і воду, але Ти вивів нас на волю"² , — говорить псалмоспівець.

Подивися, адже й нашій Володарці Пресвятій Богородиці було боляче, і Святі нашої Церкви теж відчували біль. Тому ми теж маємо відчути біль. Бо ми йдемо тим самим шляхом, що й вони, тільки з тією різницею, що, відчуваючи в цьому житті невелике страждання чи скорботу, ми позбуваємося [своїх гріхів] і досягаємо спасіння. Але й Христос прийшов на землю з болем. Він зійшов з Неба, втілився, постраждав, перетерпів Розп'яття. І зараз християнин розуміє, що його відвідує Христос, саме через це — з болю.

Коли людину проймає біль — тоді її відвідує Христос. А ось коли людина не зазнає ніякої скорботи — це схоже на те, що Бог її залишив. Така людина і не розплачується за гріхи, і не відкладає ніяких духовних заощаджень. Звичайно, я говорю про тих, котрі [самі] не хочуть постраждати заради любові до Христа. "Я здоровий, — каже така людина, — у мене прекрасний апетит. Я їм удосталь, живу розкошуючи й тихо". І така людина при цьому не говорить "Слава Тобі, Боже!" Якби вона, принаймні, [із вдячністю] визнавала всі ті благословення, які подає їй Бог, це б ще куди не йшло. "Я був цього недостойний, — варто було б сказати такій людині. — Але, оскільки я слабкий, Бог ставиться до мене поблажливо". У житії Святого Амвросія розповідається про те, що одного разу Святитель і його супутники були прийняті на нічліг у дім заможної людини. Бачачи там незліченні багатства, святитель Амвросій запитав, чи відчувала ця людина хоч раз у житті скорботу. "Ні, ніколи, — відповів багатій. — Мої багатства постійно збільшуються, мої ниви приносять рясний урожай, я не зазнаю ніякого болю й навіть не знаю, що таке хвороба". Тоді Святий Амвросій заплакав і сказав своїм супутникам: "Готуйте повози й чимскоріш виїдемо звідси, тому що цю людину ніколи не відвідував Бог!" І як тільки Святий і його супутники вийшли на вулицю, будинок багатія завалився! Те безтурботне, позбавлене скорбот життя, яке провадила ця людина, було насправді тим, що його покинув Бог³.

 

"Кого Бог любить, того й карає..."⁴

— Геронде, чому люди зазнають сьогодні стільки страждань?

—     Через любов Божу. Ти, будучи черницею, піднімаєшся рано вранці, виконуєш своє чернече правило, молишся по чотках, твориш поклони тощо. Для людей мирських ті труднощі, через які вони проходять, це їхнє правило, їхній канон. За допомогою цих труднощів і страждань люди очищаються. Ці страждання приносять їм більше користі, ніж мирське безтурботне життя, яке не допомагає їм ні наблизитися до Бога, ні відкласти на небесний рахунок духовні заощадження. Тому люди мають приймати скорботи й спокуси як подарунки від Бога.

Благий Бог, бажаючи, щоб Його діти повернулися до Нього, як Добрий Батько виховує їх за допомогою випробувань. Він робить це від любові, від божественної доброти, а не від злоби й не від мирської законницької справедливості. Тобто, бажаючи спасти Свої творіння, бажаючи, щоб вони успадкували Його Небесне Царство, Бог допускає їм випробування. Він робить це для того, щоб людина почала боротьбу, здійснила подвиг і склала іспити на терпіння в болю, так, щоб диявол не міг сказати: "За що ж Ти даєш їй винагороду або як же Ти її спасаєш? Вона ж бо не трудилася". Життя земне Бога не цікавить, Його цікавить життя майбутнє. Насамперед Він піклується про наше майбутнє життя й тільки потім — про життя земне.

—    Геронде, але чому Бог одним людям посилає багато випробувань, а іншим не посилає зовсім?

—    Що говорить Святе Письмо? "Кого любить Господь, того карає..."⁵ Приміром, у якогось батька восьмеро дітей. П'ятеро живуть в домі з батьком, а троє йдуть з дому і про батька забувають. Якщо діти, котрі живуть з батьком, у чомусь провиняться, він може надерти їм вуха, або дати потиличник, або ж, якщо вони благорозумні, приголубити їх, дати шоколадку. А ось ті, які живуть окремо від батька, не мають ні ласки, ні потиличника. Так само робить і Бог. Людей, які живуть з Ним, і тих, хто має добре налаштування, якщо вони допускають погрішність, Він карає "потиличником", і вони розплачуються за свій гріх. Або ж, якщо Він дасть їм більше "потиличників", — накопичують собі небесну винагороду. А тим, хто живе від Нього далеко, Він дає довгі роки життя, щоб вони покаялися. Тому ми бачимо, як мирські люди роблять серйозні гріхи й, незважаючи на це, удосталь мають матеріальних благ, і живуть довгі роки, не зазнаючи скорбот. Це відбувається за Промислом Божим — для того, щоб ці люди покаялися. Якщо вони не покаються, то в іншому житті не зможуть виправдатися.

 

Богу боляче за скорботи, що їх зазнають люди

Яких же мук зазнають люди! Скільки в них проблем! Деякі приходять сюди, щоб за дві хвилини, мимохіть розповісти мені про свій біль і отримати трохи розради. Одна вимучена мати говорила мені: "Геронде, бувають миті, коли в мене не залишається сил терпіти. Тоді я прошу: "Христе мій, зроби невелику перерву, а потім хай муки прийдуть знову". Але ж як потребують люди молитви! Але, крім того, кожне випробування — це ще й дар від Бога. Це ще один додатковий "бал" для того, щоб вступити в інше життя. Ця надія винагороди в майбутньому житті дає мені радість, втіху й сили, і я можу витримати біль від тих скорбот, які терзають багатьох і багатьох людей.

 Наш Бог — це не Ваал, а Бог любові. Він — Отець, Котрий бачить страждання Своїх дітей від різних спокус і випробувань, які терзають їх. І Він дасть нам винагороду, аби тільки ми терпіли це мале мучеництво випробування, яке прийшло до нас, або, краще сказати, благословення, які прийшли до нас.

—    Геронде, дехто запитує: "Але хіба не жорстоко те, що допустив Бог? Хіба Богу не боляче?"

—    Біль Бога за людей, які мучаться від хвороб, від бісів, від варварів і тому подібного, має в собі й радість за ту небесну винагороду, яку Він їм приготував. Тобто Бог має на увазі винагороду, яку прийме на Небі людина, котра зазнає спокус, Він знає, що чекає таку людину в житті іншому, і це дає Богові "сили терпіти" цей біль. Адже Бог допустив Іродові зробити стільки злочинів⁶! Ірод закатував чотирнадцять тисяч дітей і безліч батьків, які не давали воїнам убивати своїх дітей! Адже цих батьків теж убили. Варвари-воїни, бажаючи догодити своїм начальникам, розрубували дітей на дрібні шматочки. І чим більших мук зазнавали ці діти, тим більшого болю зазнавав Бог. Але настільки ж більше Його тішила та найбільша слава, яка їх чекала на Небі. Він радувався за цих маленьких Ангелів, які мали скласти ангельський мученицький чин. Ангели з мучеників!

 

Під час скорбот Бог утішає людину істинною розрадою

Бог, перебуваючи поруч з нами, бачить скорботи Своїх дітей і втішає нас, як Добрий Батько.

А що ти думаєш, невже Він хоче бачити, як Його дитина страждає? Бог враховує всі її страждання, весь її плач і потім відплачує їй за це. Тільки Бог дає в скорботах істинну розраду. Тому людина, котра, не віруючи в істинне життя, не віруючи в Бога, не просить Його милості у випробуваннях, які роздирають душу, перебуває в повному розпачі. Життя такої людини не має змісту. Вона завжди залишається безпомічною, невтішеною й вимученою у цьому житті, але крім цього ще й навіки засуджує свою душу.

Проте у духовних людей нема власних скорбот, тому що всі випробування, що трапляються з ними, вони переборюють, знаходячись біля Христа. Такі люди збирають багато гіркоти чужих скорбот, але одночасно вони збирають і велику любов Божу. Коли я співаю "Не допусти мені людського заступництва, Всесвята Владичице", то іноді зупиняюся на словах "...але прийми молитву раба Твого..." Якщо в мене нема скорботи, то як я зможу вимовити слова: "...скорботи бо обсіли мене, терпіти не можу..."⁷ ? Як я зможу сказати неправду? У духовному відношенні до випробувань нема скорботи. Якщо людина налаштує себе правильно, духовно, то все змінюється. Якщо доторкнеться гіркотою свого болю до Солодкого Ісуса, то вся гіркота й страждання перетворюються на мед.

Збагнувши таїнства духовного життя й той таємничий спосіб, яким трудиться Бог, людина перестає дратуватися через те, що з нею трапляється. Вона з радістю приймає гіркі ліки, які Бог дає їй для здоров'я душі. Все [що відбувається з нею] така людина вважає результатом своєї молитви, тому що вона постійно просить у Бога, щоб Той вибілив її душу. Проте, ставлячись до випробувань по-мирському, люди мучаться. Але коли Бог стежить за кожним з нас, то ми маємо повністю віддавати себе Йому. У протилежному випадку життя людини перетворюється на муку: вона хоче, щоб усе в її житті йшло, як хочеться їй самій. Однак все йде не так, як хочеться, і тому її душа не знаходить спокою.

Сита чи голодна людина, хвалять її чи ставляться до неї несправедливо, вона має радуватися й до всього ставитися зі смиренністю й терпінням. Тоді Бог даватиме їй благословення — доти, поки її душа не дійде до такого стану, що ці благословення не будуть у неї вміщатися. Благословення Божі будуть такій душі вже не під силу. ї чим більше людина буде духовно процвітати, тим більшою мірою вона буде бачити любов Божу й танути від цієї любові.

 

Спокуси і скорботи за допуском Божим

Іноді ми проходимо певні випробування — це антибіотики, які Бог дає нам для зцілення хвороби нашої душі. Ці випробування подають нам велику духовну допомогу. Людина злегка дістає від Бога "по потилиці", і її серце зм'якшується. Звичайно, Бог [і не випробовуючи нас] знає, у якому стані перебуває кожен, але, оскільки цього не знаємо ми, Він допускає нам пройти через випробування — для того, щоб ми пізнали себе, виявили пристрасті, що приховуються в нас, і не мали в день Страшного Суду надмірних претензій. Бо ж навіть якби Бог закривав очі на наші пристрасті й брав нас до Раю такими, які ми є, то й у Раю ми· теж піднімали б хвилю сум'яття і невдоволення. Тому Бог допускає дияволу створювати спокуси тут, щоб ці спокуси вибивали з нас пил [пристрастей] так, щоб за допомогою скорбот наша душа смирилася й очистилася. А після цього Бог наповнює нас Своєю Благодаттю.

Справжня радість народжується від тієї гіркоти, котру людина з радістю вкушає за Христа — Котрий зазнав гіркоти для того, щоб нас спасти. Християнин повинен особливо радуватися тоді, коли на нього находять випробування, а сам він при цьому не давав до цього приводу.

Іноді ми говоримо Богові: "Боже мій, не знаючи, що Ти зробиш, я повністю віддаю Тобі всього себе для того, щоб Ти зробив з мене людину". І Бог, чуючи ці слова, хоче зробити мене не тільки людиною, але чимось більшим, ніж людина. Тому Він дозволяє дияволу прийти, щоб мене спокусити й помучити. Зараз, хворіючи на рак, я бачу крутійство диявола, і мені стає смішно. От же який цей диявол! Знаєте, яким милом миє диявол людину, коли Бог дозволяє йому її спокусити, щоб людина пройшла через випробування? Диявол миє людину піною своєї злоби. От яке в нього хороше мило! Подібно до того, як верблюд у злості плюється піною, так поводиться й диявол у подібних випадках. А потім він починає терти людину. Звичайно, він робить це не для того, щоб стерти з людини бруд і зробити її чистішою. Ні, він робить це від злоби. Одначе Бог дозволяє дияволу терти людину доти, поки не відперуться її брудні плями й вона не стане чистою. Бо якби Бог дозволив дияволові терти людину так, як труть одяг, коли його перуть, то диявол перетворив би людину на лахміття.

— Геронде, чи можемо ми говорити, що різні спокуси, які трапляються в нашому житті, відбуваються з нами з волі Божої?

 — Ні, не будемо змішувати волю Божу з усім тим, що приносить спокусник. Бог дає дияволу свободу спокушати людину до певного моменту. 1 людині Він теж залишає вільну волю чинити добро або зло. Однак Бог не може відповідати за те зло, що його скоїть людина. Приміром, Юда був учнем Христовим. Але хіба припустимо казати, що воля Божа була, щоб він став зрадником? Ні, це сам Юда дозволив дияволу увійти в себе. Якась людина попросила священика: "Прошу тебе, отче, відслужи заупокійну літію за Юду". Однаково що говорив: "Ти, Христе, несправедливий. Те, що Юда Тебе зрадив, було Твоєю волею. Тому зараз допоможи йому".

Рідко трапляється, що Бог допускає деяким побожним людям пройти через випробування заради того, щоб хтось, хто живе неправедним життям, прийшов до тями і покаявся. Деякі люди, проходячи через випробування, розплачуються за гріхи свого життя, але при цьому невиправдано нарікають. Бог дає їм можливість отримати допомогу, бачачи приклад терпіння тих, хто страждає й не нарікає, не будучи винним. Такі побожні люди отримують подвійну винагороду. Припустимо, що дуже хороший, побожний глава родини сидить у себе вдома разом з дружиною й дітьми. Раптово починається землетрус, будинок валиться, всю його сім'ю завалює уламками, і після страшних мук усі вмирають. Для чого Бог допустив це? Для того, щоб не нарікали інші — ті, хто винен і піддається покаранню.

Тому той, хто розмірковує про великі хрести, які несли праведники, ніколи не сумує через власні маленькі випробування. Такі люди бачать: незважаючи на те, що скоїли у своєму житті різні гріхи, вони страждають менше, ніж праведники й тому сповідаються подібно до розсудливого розбійника⁸: "Ці люди ні в чому не згрішили й перетерпіли такі страждання. Яких же страждань достойні ми?" Однак, на жаль, дехто схожий на того розбійника, що був розіп'ятий ліворуч від Христа⁹. Такі люди говорять про страждання, що їх перетерпіли праведники: "Поглянь-но, все життя не випускали з рук хреста, і яке з ними сталося нещастя!"

Бувають і випадки — правда дуже рідко — коли Бог з любові допускає деяким обраним подвижникам зазнати великих випробувань. Він робить це, щоб їх увінчати. Такі люди — наслідувачі Христа. Подивіться: оскільки Свята Сінклітикія духовно допомагала багатьом людям своїми вмовляннями, диявол захотів перешкодити їй у цій справі й три з половиною роки преподобна через хворобу перебувала безмовною¹⁰.

А в інших випадках справжній наслідувач Христа просить у Бога милості простити гріхи ближніх і не піддавати їх Своєму праведному гніву. Така людина просить, щоб Бог замість цих людей, що згрішили, покарав його, незважаючи на те, що сам він не винен. Така людина перебуває з Богом у тісному спорідненні, і Бога дуже зворушує, розчулює велика благородна любов Його чада. Бог не тільки робить такій людині милість, про яку вона просить, тобто не тільки прощає гріхи інших, але й допускає цій людині мученицьку кончину — відповідно до її старанного прохання. А одночасно   Бог   готує   такій   людині   найкращий райський царський палац зі ще більшою славою, тому що багато людей несправедливо засуджували цю людину й думали, що Бог карає її нібито за її власні гріхи.

 

Невдячність за любов Божу

—   Геронде, випробування завжди йдуть людям на користь?

—   Залежить від того, як людина ставиться до випробувань. Ті, хто не має доброго налаштування, у випробуваннях, які находять на них, починають хулити Бога. "Чому зі мною це відбулося? — нарікають такі люди — Подивися, адже у такого-то все гаразд! Ну що це за Бог, Котрий допускає все це?" Такі люди не кажуть "згрішив", але мучаться. А от люди благочестиві дякують Богові так: "Слава Богу! Це випробування привело мене до Нього. Бог допустив це для мого блага". Колись такі люди могли зовсім не ходити до церкви, але після випробувань вони починають ходити в храм, сповідатися й причащатися. А, крім того, часто людей дуже жорстких Бог у якийсь момент випробуваннями приводить у стан такого любочестя, що самі вони повертаються на сто вісімдесят градусів і розсипаються в порох від болю, якого зазнають за все те, що вони скоїли.

—   Геронде, коли в нас все йде добре, то ми повинні говорити "Слава Тобі, Боже"?

—   Та якщо ми не говоримо "Слава Тобі, Боже у радощах, то як ми скажемо це в скорботах? Ти що, дякуєш Богові в скорботах і не хочеш віддячити Йому в радощах? Але, звичайно, якщо людина невдячна, то любов Божа їй невідома. Невдячність — це великий гріх. Для мене це гріх смертний. Людина невдячна  нічим не задовольняється, ніщо їй не приносить радості. З всякої нагоди вона нарікає. Усі й усе перед нею винні. У мене на батьківщині, у Фарасах, як солодощі, дуже любили виноградне сусло. І от якось уночі одна дівиця почала плакати, тому що їй захотілося них ласощів. Що тут вдієш? Довелося її матері йти до сусідів і просити. З'ївши трохи сусла, дівиця знову почала плакати, стукати ногами по підлозі й кричати: "Мамо, я хочу ще й сметани!" — "Донечко, де ж я тобі знайду сметани в таку годину?" — запитала матір. Ні, "хочу сметани" і все тут. Що робити? Поплелася неборачка мати до сусідки й попросила в борг і сметани. Спробувавши сметани, дочка знову заревіла. "Ну а чому ти зараз плачеш?" — запитує мати. "Мамо, я хочу, щоб ти мені їх змішала!" Ну що ж, бере мама сусло й сметану й змішує. Але дочка все своє: ревіти не перестає. "Мамо, я не можу їх їсти разом! Хочу, щоб ти мені їх розділила!" Ну тут уже мамі нічого не залишалося, як від душі відлупцювати дочку по щоках! Ось так і відокремилося сусло від сметани.

Я хочу сказати, що подібно до цієї дівиці поводяться деякі люди, і тоді на них спадає покарання Боже. Нам треба, принаймні, визнавши свою невдячність, день і ніч дякувати Богові за ті благословення, які Він нам подає. Роблячи так, ми будемо наступати на п'яти боягузливому дияволу, що, зібравши всіх своїх тангалашок, вивітриться як чорний дим, тому що [визнаючи свою невдячність і дякуючи Богові за його благословення], ми будемо бити диявола у болюче місце.

 

Наші малі випробування й великі випробування наших ближніх

У кожній зі спокус, яких ми зазнали, найкращі ліки — це ще тяжче випробування, якого зазнали наші ближні. Треба лише порівнювати їх з випробуванням, якого зазнали ми самі, і бачити між ними різницю й ту велику любов, яку виявив до нас Бог, допустивши мале випробування нам. Поступаючи так, ми станемо Йому дякувати, нам буде боляче за нашого ближнього, котрий страждає більше, ніж ми, і ми будемо молитися сердечною молитвою за те, щоб Бог подав йому допомогу. Приміром, мені ампутували ногу. "Слава Тобі, Боже, — скажу я, — що в мене є, принаймні, одна нога. Адже іншому ампутували обидві. І навіть якщо я перетворюся на культяпку, якщо мені відріжуть і руки, і ноги, то я однаково скажу: "Слава Тобі, Боже, за те, що я ходив на ногах стільки років, адже інші вже народилися на світ нездатними до руху каліками".

Почувши, що якийсь глава сім'ї одинадцять років мучиться від кровотеч, я сказав: "Куди мені до нього! Мирський чоловік одинадцять років мучиться кровотечами, при цьому він має дітей, повинен підніматися вранці і йти на роботу, тоді як я не промучився цими кровотечами навіть і семи років!"¹¹. Думаючи про іншого, про те, хто зазнає таких страждань, я виправдати себе не можу. А ось починаючи думати про те, що я страждаю, у той час як інші живуть розкошуючи, про те, що ночами я щопівгодини змушений підніматися, тому що в мене проблеми з кишківником, і я не можу заснути, тоді як інші сплять безтурботним сном, я виправдовую себе, навіть якщо нарікаю. Ти, сестро, скільки часу мучишся від герпесу?¹²

— Вісім місяців, Геронде.

—      Бачиш? Одному Бог дає помучитися цією хворобою два місяці, іншому — десять місяців, третьому — п'ятнадцять. Я тебе розумію. Тобі дуже боляче. Дехто від цієї хвороби впадає у розпач. Але от якщо мирська людина, помучившись один-два місяці від герпесу й від сильного болю впавши у відчай, довідається, що духовна людина мучиться тією ж хворобою вже цілий рік і при цьому терпить і не нарікає, то вона відразу ж отримує розраду. "Поглянь- но, — говорить хворий. — Я захворів два місяці тому і вже дійшов до відчаю, а інший бідолаха мучиться цілий рік — і нічого! А я ж ще й грішу, тоді як він живе духовно". У такий спосіб цю людину ще ніхто не наставляв, а вона вже дістає допомогу!

 

Скорботи, які заподіюють нам люди

—     Геронде, якщо людина за допуском Божим терпить скорботи й несправедливості від людей, то це терпіння очищає її від пристрастей?

—     Вона ще запитує! Та воно її не просто очищає, воно її дистилює! Хіба є щось вище за таке терпіння? Подібним чином людина може розрахуватися зі своїми гріхами. Подивіться: пійманого злочинця б'ють, саджають у в'язницю, там він здійснює свій малий "канон". І якщо така людина щиро покається, то вона спасається од вічної темниці. Хіба це дріб'язкова справа, коли через земне страждання людина оплачує свій рахунок у вічності?

З радістю перетерплюйте будь-яку скорботу. Скорботи, які заподіюють нам люди, більш солодкі, ніж ті солодкі "сиропи", якими напувають ті, хто нас любить. Подивися, адже в заповідях блаженства Христос не говорить: "Блаженні ви, коли вас будуть хвалити", але "Блаженні ви, коли вас будуть зневажати...."" до того ж "наговорювати на вас". Коли людину несправедливо ганять, вона відкладає духовні заощадження в небесну скарбницю. А якщо ганьба, якої вона зазнала, заслужена, то вона розплачується зі своїми гріхами. Тому ми не тільки безмовно повинні терпіти того, хто нас спокушає, але й відчувати до нього подяку, тому що ця людина дає нам сприятливу можливість потрудитися в любові, у смиренності, у терпінні.

Звичайно, наклепники працюють як спільники тангалашки. Але зазвичай сильний вітер ламає й викорчовує ті кволі дерева, коріння яких неглибоке. А ось тим деревам, які мають глибоке коріння, сильний вітер допомагає запустити їхнє коріння ще глибше.

Ми повинні молитися за всіх, хто нас злословить, і просити в Бога, щоб він дав їм покаяння, просвічення й здоров'я. Ми не повинні залишати в собі ні сліду ненависті до цих людей. Будемо втримувати в собі тільки досвід від спокуси, якій ми піддалися, викидати всю гіркоту [образ і неприязні] і пам'ятати слова преподобного Єфрема Сіріна: "Якщо ти зазнаєш наклепу й після цього чистота твоєї совісті стане явною, то не високомудруй, але _в смиренномудрості працюй для Господа, Котрий позбавив тебе від людського наклепу для того, щоб ти не впав "жалюгідною жертвою"¹⁴.

 

 

Зноски:

 

¹ Пс.65:12.

² Пс.65:12.

³ Див.: Ό Μέγας Συαξαριστής τής'Ορθοδόξου'Εκκλησίας. Τ. 12. Σ 243-244.

⁴  Прип. 3:12.

⁵ Там же

⁶ Див.: Мт. 2:16.

⁷ Див.: Часослов. М„ 1990. С 288.

⁸ Див. Лк. 23: 39 і далі.

⁹ Там само.

¹⁰ Пам'ять прп. Сішслітікії здійснюється 5-ю січня. Див: Жития святых на русском языке. Январь. Μ. 1904. С. 189.

¹¹ 3 1988 р. Старець мав постійні кишкові кровотечі.

¹² Опоясуючий герпес — вірусне захворювання, з висипаннями на шкірі згрупованих пухирців на ерітематозно-набряковій основі. Викликає сильні болі і різні ускладнення в організмі. — Прим. переклад.

¹³ Мт.5:11.

¹⁴ 'Οσίου Έφαίμ τού Σύρου. "Εργα. Τόμος Α'. Θεσσλονίκη, 1988. Σ. 253.

ГЛАВА ДРУГА - Про хворобу

 

Хвороби допомагають людям

- Геронде, що значить вираз   "доброго тобі Раю"?

— Доброї тобі дороги в Рай.

—   Геронде, а можливо, цей вислів означає: "Бажаю тобі опинитися в доброму Раю"?

—   Ти коли-небудь чула, щоб хтось говорив про Рай недобрий? Але як би там не було, щоб потрапити в солодкий Рай, людина має скуштувати у земному житті багато гіркого. Так вона дістане на руки "закордонний паспорт" пройдених нею випробувань. Що ж діється в лікарнях! Які трагедії! Який же у людей біль! Скільки нещасних матерів, ідучи на операцію, думають про своїх діток і терзаються тривогою за сім'ю! Скільки батьків хворіють на рак, ідуть на опромінення і як вони мучаться. Ці люди не можуть працювати, але ж їм треба платити за житло, в них же стільки витрат! Тут ось інші, перебуваючи в прекрасному здоров'ї, однаково не можуть дати собі раду з витратами, а вже що казати про тих, хто хворий й при цьому знесилюється, працює, щоб хоч якось впоратися зі своїми сімейними витратами. Мене страшенно пригнічує людське горе. Скільки всього я чую щодня! Нескінченні муки, труднощі!.. Цілий день мій рот наповнений гіркотою від людського горя, а ввечері я голодний лягаю трішки відпочити. Я зазнаю величезної тілесної втоми, але водночас отримую і внутрішній відпочинок.

—    Геронде, хвороба завжди приносить людині користь?

—    Так, вона приносить величезну користь завжди. Хвороби допомагають людям, у яких нема чеснот, умилостивити Бога¹. Здоров'я — це велика справа, але такого добра, як те, що приносить людині хвороба, здоров'я їй дати не може! Хвороба приносить людині духовне добро. Хвороба — це велике, велике благодіяння. Вона очищає людину від гріха, а іноді «гарантує» їй [небесну] винагороду. Душа людини подібна до золота, а хвороба подібна до вогню, що це золото очищає. Подивися, адже й Христос сказав апостолові Павлу·. "Сила Моя у безсиллі виявляється"¹. Чим більше мучиться людина від хвороби, тим більш чистою і більш святою стає — аби тільки вона терпіла і приймала хворобу з радістю.

Єдине, що необхідно в деяких хворобах, — це трохи терпіння. Бог допускає хворобу, для того, щоб людина дістала невелику винагороду, і за допомогою цієї хвороби Бог очищає людину від наявних у неї недоліків. Бо тілесна хвороба допомагає в зціленні хвороби душевної. Хвороба тілесна приносить людині смиренність і в такий спосіб нейтралізує її душевну хворобу. Бог з усього добуває користь для блага людини! Усе, що Він допускає, приносить нам духовну користь. Він знає, що потрібно кожному з нас, і відповідно до цього дає нам хворобу — або для того, щоб ми отримали за неї винагороду, або для того, щоб розплатилися за якісь гріхи.

 

Небесна винагорода за хворобу

—      Як поживає твоя мати?

—   Погано, Геронде. Час від часу в неї дуже високо піднімається температура, і це завдає їй нестерпного болю. її шкіра тріскається, вкривається ранами, і ночами вона не може заснути.

—   Знаєш, адже такі люди — мученики. Якщо не повністю мученики, то наполовину точно.

—   А в неї, Геронде, все життя — суцільна мука.

—   Значить і винагорода, яку вона отримає, буде відповідною. Знаєш, скільки вона має отримати? Рай їй гарантований. Бачачи, що людина може витримати тяжку хворобу, Христос дає їй цю хворобу, так, щоб за мале страждання в житті земному людина отримала велику винагороду в небесному вічному житті. Вона страждає тут, але дістане винагороду там, у житті іншому, тому що є Рай, і є винагорода [за скорботи].

Сьогодні приходила якась жінка з хворими нирками. Вона вже багато років ходить на гемодіаліз³. "Отче,  —  попросила  вона  мене,  —  будь  ласка, перехрестіть мені руку. На моїх венах нема живого місця, і я не можу навіть нормально робити гемодіаліз".

—    "Ці рани й виразки на твоїх руках, — сказав я, — у житті іншому перетворяться на алмази більшої ціни, ніж алмази світу цього. Скільки років ти ходиш на гемодіаліз?" — "Дванадцять", — відповіла вона. "Отже, - сказав я їй, — ти маєш право й на [духовну] "одноразову допомогу" і на "мінімальну пенсію". Потім вона показала мені рану на іншій руці й сказала: "Отче, ця рана не закривається. Через неї видно кістку". — "Так, — відповів я їй, — але через неї видно ще й Небо. Терпи, бажаю тобі доброго терпіння. Молитовно бажаю, щоб Христос помножив у тобі Свою любов і ти забувала про біль. Звичайно, я можу побажати тобі й іншого: того, щоб твій біль затих, але тоді зникне й велика винагорода. Отже, краще те, що я побажав тобі спочатку". Від цих слів нещасна жінка отримала втіху.

Коли тіло терпить випробування, душа освячується. Від хвороби страждає тіло, наш глинобитний будиночок, але від цього буде вічно радуватися хазяїн цього будиночка — наша душа — у тому небесному палаці, який готує нам Христос. За цією духовною логікою — яка нелогічна для людей світу цього, я теж радуюся й вихваляюся тими тілесними хворобами й вадами, які в мене є. Єдине, про що я не думаю, так це про те, що маю дістати небесну винагороду. Я розумію [свій біль] так, що [через нього] я розплачуюся за свою невдячність Богові, оскільки я не відповів належним чином на Його великі дари і благодіяння. Адже все в моєму житті — це один суцільний [духовний] бенкет: і моє чернецтво, і мої хвороби. Бог у всьому ставиться до мене людинолюбно, Він у всьому до мене ставиться поблажливо. Однак помоліться, щоб Він не записав мені всього цього на рахунок [лише] цього життя, тому що тоді — горе мені, горе! Христос зробив би мені велику честь, якби заради Його любові я постраждав би ще більше. Аби тільки Він мене зміцнював так, щоб я міг витримати [цей біль]. А винагороди мені не потрібно.

Коли людина в повному порядку відносно здоров'я, то це власне означає, що в неї щось не гаразд. Краще б їй чимось хворіти. Я отримав від своєї хвороби таку користь, якої не мав від усього подвигу аскези, який здійснював до того, як занедужав. Тому я кажу: якщо в людини нема обов'язків [стосовно інших], то я більше бажаю їй хвороби, ніж здоров'я. Будучи здоровою, людина залишається в боржниках, а от від хвороби, ставлячись до неї з терпінням, — вона матиме винагороду. Коли я жив у спільножитному монастирі⁴, туди одного разу приїхав один святий єпископ, дуже старий, на ім'я Єрофей. Він був на відпочинку і подвизався в скиту Святої Анни. Коли, від'їжджаючи, він сідав на коня, у нього задерлися штани й усі побачили його страшенно опухлі ноги. Ченцям, які допомагали йому сісти на коня, стало моторошно. Єпископ зрозумів це й сказав: "Це найкращі дари, якими нагородив мене Бог. Я прошу Його, щоб Він у мене їх не забирав".

 

Терпіння в болю

Коли ми на щось хворіємо, краще повністю віддавати себе Христу. Нам треба думати про те, що наша душа має набагато більшу потребу у терпінні й славослів'ї під час болю, ніж в "сталевому" тілі, за Допомогою якого ми можемо здійснювати великі тілесні подвиги. Адже від цих подвигів ми піддаємося небезпеці марнославства й похвальби, не розуміючи цього, тому що нам може здатися, начебто ми здатні завоювати рай власною "кавалерійською атакою".

Знаєте, скільки років я зазнаю болю? Іноді його можна витримати, а іноді він нестерпний. Біль, який можна витримати, — це стабільний стан. Знаєте, скільки я натерпівся від бронхоектази⁵ й від зробленої мені операції! Потім почалися всі ці історії з кишківником. Потім півроку я страждав від міждискової грижі й терпів сильний біль. Я не міг робити стільки поклонів, скільки робив раніше, і, незважаючи на те, що мені було навіть важко за собою доглядати, треба було допомагати й людям, які приходили до мене. Потім у мене в животі з'явилося щось тверде, і мені сказали, що це грижа. Коли я стомлювався, вона починала боліти й дуже опухала. Одного разу, напередодні свята Святого великомученика Пантелеймона, грижа розпухла й боліла. Але мені треба було йти в Пантелеймонівський Скит на цілонічне чування. "Піду, і що буде, те буде", — вирішив я, тому що мені треба було обов'язково бути на цьому святі. Під час чування хотілося трохи присісти, але я подумав, що якщо я опущу сидіння стасидії й сяду, то сядуть всі інші. Тому я вирішив зовсім не сідати і стояв. Після дванадцятигодинного цілонічного чування я думав, що мій стан дуже погіршиться. Ледь я, повернувся до себе в келію, як хтось постукав у залізне калатальце біля хвіртки. "Відкривай, отче!" — почув я чийсь голос. Я засміявся. "Ну все, — сказав я собі, — зараз тільки встигай крутитися". І дійсно: незабаром прийшли інші відвідувачі, потім ще й ще. А ввечері, відпустивши останніх відвідувачів, я побачив, що моя грижа... зовсім зникла! Але наступного дня, після того, як я відпочив, вона знову з'явилася! Потім вона мені заважала й боліла, але водночас приносила мені й радість. Адже Христос знав про мій стан, Він знав і про те, що піде мені на користь. Тому Він залишив мені цю грижу на п'ять років. Знаєш, як я з нею намучився?

—    Геронде, а пам'ятаєте, коли у Вас були проблеми з ногами?

—    Це інша історія. Я не міг стояти на ногах. І коли приходили люди, мені було нелегко. Потім болі у ногах пройшли, але почалися кровотечі. Лікарі сказали, що це був виразковий коліт. Відкрилася нова сторінка... Сім років кровотеч, болю... Але не беріть близько до серця, тільки моліться за здоров'я моєї душі. Я радуюся, що Бог вшанував мене й нагородив цим даром, і не хочу, що б Він у мене його віднімав. Слава Богу, Він допускає, щоб від хвороб я мав користь. У такий спосіб ми складаємо іспити на терпіння. Сьогодні одне, завтра інше... "Вам треба терплячості"⁶. Адже якщо не будемо терпіти ми, люди, що мають хоч скількись-то страху Божого, то що залишиться робити людям мирським? Однак я бачу, що багато мирян перевершують нас, ченців, у чеснотах. Мої батьки розповідали мені, що фарасіоти, занедужуючи чимось, не відразу бігли до Хаджефенді⁷, для того, щоб він їх зцілив. Спочатку вони терпіли біль. Вони терпіли, скільки могли — відповідно до свого любочестя і терпіння, тому що вважали благословенням постраждати. "Давай-но, — казали вони, — я теж помучу трішки свою душу заради Христа, якщо Христос зазнав великих мук, щоб мене спасти". Вони йшли до Хаджефенді за зціленням тільки тоді, коли бачили, що хвороба заважала їхній роботі й починали страждати їхні домашні. Бачиш, яке в них було любочестя! Якщо вже ці люди, будучи мирянами, міркували подібним чином і терпіли, то як треба міркувати мені — ченцеві? Христос сказав: "Вашим стражданням ви спасете душі свої"⁸. Дивіться: бо милостині Йова в той час, коли він мав усі блага, були не настільки бажані Богові, скільки Йому було угодне терпіння Иова під час спокуси, яка спіткала його⁹.

—     Геронде, коли Ви говорите, що людина терпить біль, то Ви маєте на увазі, що вона приховує, що їй боляче?

—      У крайньому випадку вона може дати оточуючим трохи зрозуміти, що їй боляче. Вона може сказати їм про свій біль, але не говорити про те, наскільки цей біль сильний. Адже якщо вона зовсім приховає свій біль від інших, то вони можуть спокуситися від якихось її вчинків. Приміром, якщо чернець мучиться від болю й не може піти на службу, то якщо він не скаже про свій стан іншим, можливо, хтось, хто не має добрих помислів, спокуситься.

Ставлення до болю

—   Геронде,   який   біль   Ви   називаєте нестерпним?

—    Біль, при якому течуть сльози. Це не сльози покаяння й не сльози радування. До якої категорії належать ці сльози, як ви думаєте?

—    Можливо,    Геронде,    до    категорії мучеництва?

—   Звичайно, до категорії мучеництва.

—   Геронде, коли я зазнаю сильного болю, то мені важко сказати слова "слава Тобі, Боже".

—   Чому тобі важко їх сказати? Думай про те, що перетерпів Христос. Побої, приниження, бичування, розп'яття!¹⁰ І Він витерпів усе це "безгрішний Він"^и, задля того, щоб спасти нас. І ти, коли тобі боляче, говори: "Заради Твоєї любові, Христе мій, я буду терпіти".

—   Геронде, що необхідно, щоб перебороти біль?

—   Необхідна мркність, зусилля.

—   А як людині перебороти біль нестерпний?

—   Якщо вона людина мирська — то мирською піснею, якщо вона людина духовна — то духовною піснею... Одного разу у мого батька піднявся сильний жар і почався страшний головний біль. Знаєте, що він зробив? Він наївся солоних оселедців, випив склянку вина й затяг пісню: "Прокинься, мій нещасний, безправний народе". Потім він проспівав ще кілька партизанських пісень, і його головний біль відійшов! Так — для того, щоб біль відійшов — і ми будемо співати духовних пісень! Пам'ятаю, як я одного разу застудився, і в мене почався такий страшний головний біль, що голова розколювалася. Ну що ж, я почав співати одну дуже гарну пісню, і головний біль минув. Дійсно, псалмоспівання разом з Ісусовою молитвою дуже допомагає в подібних випадках. Воно робить душу ніжною, тішить її, тому що постійні скорботи і болі гнітять душу, і вона байдужіє. І вчора вночі я теж не міг заснути від болю. Я навіть подумав про те, що якщо помру до світанку, то потім для мене наступить один довгий день. Адже в житті іншому не буває ні заходів, ні світанків... Але потім я прийняв... знеболюючу "піґулку" — проспівав тропар "Хворобами святих, які за Тебе постраждали, молимо Тебе, Господи, і всі наші хвороби зціли..."¹² . Дія цієї пігулки виявилася тривалою, її вистачило на всю ніч! У лікарів є такі пігулки?

—    Геронде,    кажуть,    що    вночі    болі підсилюються.

—   Так, уночі людині стає гірше. Але, крім того, вдень спілкуючись із людьми, розмовляючи, хворі забувають про свій біль. Уночі вони залишаються наодинці зі собою, їхній розум іде в біль, і їм здається, що він посилюється. Від болю під час хвороби нікуди не втечеш, але завдання в тому, щоб повернути ручку [духовного] настроювання на іншу частоту, щоб про ці болі забувати. Бо якщо ти ставишся до болю неправильно, то тобі стає ще болючіше. Якщо ти думаєш про біль, то біль посилюється. А от якщо ти включаєш у роботу добрий помисел, приміром, згадуєш про тих, кому ще болючіше, ніж тобі, або якщо співаєш щось церковне, то біль забувається.

—   Геронде, біль, як правило, попереджає про те, що в організмі щось негаразд. У зв'язку з цим, яку увагу треба приділяти болю?

—   Треба випробувати, наскільки вистачає твоїх сил, і бути уважним відповідно до цього. Особливо, якщо мова йде про людину літню. Тут необхідна увага, тому що якщо продовжувати гнати старий автомобіль з тією ж швидкістю, з якої він їздив, коли був новим, то він розлетиться на шматочки: колеса полетять в один бік, карбюратор в інший... Коли в мене болів поперек, я не міг молитися по чотках стоячи. Побачивши, що стан трішки покращився, я спробував підвестися: стоячи помолився по чотках і зробив земні поклони. Поперек заболів знову. Я трохи присів. Потім сказав собі: "Ану ж бо, спробуй ще раз". Повторилося те саме. Поперек знову заболів. Потім я вже втримувався від стояння на ногах і поклонів, але мій помисел був спокійним.

—   Геронде, якщо я знаю, що мій біль не має на організм побічних наслідків, то він мене не турбує. Однак він турбує, якщо я знаю, що через біль проявляється серйозна хвороба.

—   Дивися, приміром, хворий поперек може не мати для організму серйозних наслідків, однак цей біль сковує, "паралізує" людину, і вона не може ворухнутися. А от біль іншого роду тіло терпіти може.

—   Геронде, біль озлоблює людину?

—   Якщо людина не ставиться до болю духовно, то він може її озлобити. Однак, ставлячись до нього духовно, вона має мир і втішається божественною розрадою. Потім хвороба стає святом, торжеством. Людина радується, бо вона буде приєднана до сповідників і мучеників. Святі мученики забували біль, тому що їхня любов до Христа була сильнішою, ніж їхній біль, і нейтралізувала його.

—   А хіба людина, котра зазнає болю і не ставиться до нього духовно, не очищається?

—   Людина мирська очищається, але чернець — ні.

 

 Співучасть у чужому болю

Коли людині боляче за ближнього, це деяким чином приводить Бога в розчулення. Бог радується, бо така людина своєю любов'ю показує, що вона перебуває з Богом у спорідненні, і це дає їй божественну розраду. [Якби цієї божественної розради не було], то людина не могла б витримати біль за свого ближнього.

—   Геронде, як можна відчути чужий біль?

—   Якщо ти теж зазнаєш болю, то думаєш про біль іншої людини, стаєш на її місце й великий біль відчуваєш не за себе, а за неї. Тобто твій власний біль допомагає тобі зрозуміти біль інших. А коли ти приймаєш свій власний біль з радістю, то ти втішаєш і тих, кому боляче. Але, звичайно, одна справа — це просто дізнатися, що хтось захворів, а інша — захворіти самому. Тоді ти розумієш хворого. Колись, чуючи слово "хіміотерапія", я думав, що це "хімотерапія"¹³, тобто думав, що раковим хворим як ліки дають соки, натуральну їжу. Звідки мені було знати, що таке "хіміотерапія"? Однак тепер я зрозумів, яка це мука.

—   Геронде, а що переноситься важче — хіміотерапія чи опромінення?

—      Важче? Одне від іншого не легше — і опромінення, і хіміотерапія... І гірше за все те, що всі ці процедури відбивають апетит. Тобі треба добре їсти, але ти не можеш нічого їсти. А лікарі наполягають: "Тобі треба їсти добре". Треба-то треба, ну а як тут будеш їсти, якщо всі ці хіміотерапії й опромінення відбивають апетит і перетворюють тебе на труп! Коли я проходив опромінення, то, незважаючи на те, що весь горів, зовсім не міг пити води. Навіть вода викликала в мені відразу. Мене починало від неї нудити¹⁴.

—   Геронде,   якби   ви   погодилися   на операцію трохи раніше...

—      Що там "раніше"! Я про те, щоб мені видужати, не молюся, тому що, хворіючи на рак, страждаю з тими, хто зазнає страждання. Я краще розумію тих, кому боляче, і є спільником у їхньому болю. Але, крім того, хвороба духовно корисна й мені самому. Я прошу тільки за те, щоб міг доглядати за собою самостійно й допомагати іншим. Однак хай буде так, як хоче Бог.

Якщо в тебе є хвороба й вона тебе не займає [тобто ти не звертаєш на неї уваги], то ти, якщо так можна висловитися, маєш право просити Бога, щоб Він поліпшив стан здоров'я інших людей. Але й та людина, у якої нічого не болить, хай хоч трохи постраждає за тих, хто відчуває біль. Як говорили фарасіоти: "Я понесу твою торбинку", тобто я візьму на себе твій біль, твою муку, твоє горе.

—     Геронде, а яким чином вони брали це на себе?

—      Любов'ю. Якщо людина з любов'ю каже комусь: "Я візьму твій біль", то вона його бере. Однак якщо вона його візьме, потім треба проявити багато терпіння, багато мужності, багато сил, для того щоб його понести. Деякі люди приходять і кажуть мені: "Геронде, я хочу взяти на себе твій біль". Деякі говорять це дійсно від мужності, однак окремі боягузики самі не знають, що белькочуть. Самі вони з найменшою дрібницею біжать до лікаря й дуже швидко впадають у відчай. Не можуть витерпіти власний малий біль, а ще говорять, що візьмуть на себе мій біль! Краще б уже вони терпіли свій біль, з радістю приймали ті скорботи, які Бог їм допускає, і не просили, нібито від любові, взяти на себе хворобу чужу. Адже якщо Бог раптом виконає їхнє прохання, але вони самі на той час уже забудуть, про що вони Його просили, і стануть нарікати, то, можливо, навіть звинуватять Бога в тому, що з ними сталося.

 

Догляд за хворими

Учора ввечері, ідучи в храм на чування, я побачив в одному куточку батька з малям на інвалідному візочку. Я підійшов до них, обійняв малюка й поцілував його. "Ти знаєш про те, що ти Ангел?" — запитав я його. А його батькові я сказав: "Для тебе велика честь доглядати за Ангелом. Радуйтеся, що ви обидва підете в Рай". Їхні обличчя просіяли від радості — вони відчули божественну втіху.

Ті, хто з любов'ю й терпінням доглядає за хворими, за каліками й тому подібними, своєї жертвою стирають власні гріхи. Якщо ж у них гріхів нема, то вони освячуються. Якось одна жінка розповідала мені про чудесні випадки зі свого життя. Я зачудувався, тому що той стан, про який вона розповідала, ми зустрічаємо в житіях святих, а вона була звичайною, простою жінкою. Але коли вона розповіла про те, як прожила більшу частину свого життя, я зрозумів, що все її життя було однією суцільною жертвою. Ще дівчиною вона почала доглядати хворих, тому що в будинку її батьків жили дідусь і бабуся, які були хворими. Коли вона вийшла заміж, то разом з ними жили свекор і свекруха, які теж були хворими. Потім занедужав її чоловік. Він лежав прикутим до ліжка, і вона доглядала його. Тобто все своє життя ця жінка провела, доглядаючи хворих. Усі ці роки вона дуже хотіла читати духовні книги, ходити в храм на цілонічні чування, але в неї не залишалося для цього часу. Однак, оскільки в неї було виправдання, Бог дав їй всю Свою Благодать, зібрану разом.

—  Геронде, знаєте, деякі люди, занедужуючи, стають дивакуватими.

—     Так, це дійсно трапляється. Але й здорові повинні хоч трішки виправдовувати занепокоєння, ремствування, бурчання або дивацтва хворих, тому що для них це природно. Особливо, якщо сама людина нічим не хворіла, вона не може зрозуміти хворого. Їй самій ніколи не було боляче, і тому її серце трохи жорсткувате.

Ті, котрі доглядають за хворим, за прикутим до ліжка, мають бути дуже уважними й намагатися не доводити того, за ким вони доглядають, до ремствування. Вони можуть доглядати за ним багато років, однак якщо наприкінці хоча б раз викличуть в нього нарікання, то втратять усе. Якщо душа людини залишає цей світ з наріканням, то ті, хто був його причиною, тяжко грішать. Потім лукавий буде мучити їх, нібито "стоншуючи" їхню совість [спогадом про те, що вони довели людину до нарікання й вона померла].

—     Геронде, коли доглядаєш за хворим, то твої сили забирає не тільки втома, але й переживання, тому що ти бачиш, як рідна людина потихеньку вгасає.

—     Подивися, коли занедужує один член сім'ї, вся сім'я зазнає за нього болю. А якщо хворий — батько, і він не може працювати, то вся сім'я і страждає, і бідує. Всі тривожаться, думають — виживе чи не виживе їхній батько. Він мучиться сам, мучаться і його близькі. Він вгасає, вгасають і ті, хто перебуває поруч. А на матір тоді навалюється особливе навантаження. їй треба піклуватися про дітей, треба ходити в лікарню, щоб доглядати за хворим. Я хочу сказати, що, коли людина занедужує тяжкою хворобою, не тільки сама вона страждає, знесилюється й хоче вмерти, але й рідні, які її доглядають, занепадають духом, мучаться й знесилюються. І чим тісніше пов'язані близькі люди між собою, чим більше вони одне одного люблять, тим більше допускає Бог те, що під кінець хвороби і сам хворий, і ті, хто його доглядає, зазнають більших страждань, більшого болю. Вони доходять до того, що говорять: "Нехай Бог забере його, щоб він відпочив". Але й самі вони після його кончини теж відпочинуть. Подивіться, адже коли в якійсь дуже дружній сім'ї батьки вмирають раптово, без попередньої хвороби, і ні самі батьки, ні їхні діти не зазнають страждань, доглядаючи за ними, то біль втрати, біль розставання з батьками для дітей дуже великий.

—    Геронде, а наскільки може впливати душевний стан людини на її тілесне здоров'я?

— Якщо людина перебуває в гарному душевному стані, це полегшує тілесний біль. Якщо вона перебуває в поганому душевному стані, то цей поганий стан погіршує [тілесне] здоров'я. Візьмемо, приміром, хворого на рак, від якого відмовилися лікарі. Віруючи в Бога й опинившись у радісній духовній атмосфері, він може прожити більше часу. А в протилежному випадку від розладу він може згаснути за кілька тижнів. Іноді, з медичної точки зору, людина може виявитися здоровою, аналізи й дослідження можуть бути нормальними, але якщо має в собі те, що калічить її душевно, то насправді вона нездорова. Адже здебільшого хвороби починаються з розладу. У всіх людей є якась хвора точка. Одній людині розлад "ударить" по шлунку, іншій — по голові.

Найкращі ліки від будь-якої хвороби — це та духовна радість, яку Божественна Благодать вливає в душі. Духовна радість має в собі найбільшу цілющу силу у всіх хворобах. Вона — божественна мазь, що загоює рани, тоді як розлад ці рани подразнює.

 

Страждання хворого й довіра до Бога

—   Геронде, чи правильно робить людина, яка тяжко занедужала і зважилася повністю віддати себе Богові?

—   Якщо в неї нема зобов'язань [перед іншими], нехай вона робить, як хоче. Однак якщо є зобов'язання перед іншими, то вже від них залежить, чи треба їй звертатися за допомогою до лікарів, а чи віддати себе в руки Божі. Я ж теж пішов до лікаря не з власної волі... Якби я не пішов на це, як сказав лікар, "просте обстеження", то пухлина закрила б кишечник повністю. Я міг би лише пити трохи рідини, і потім усе б закінчилося... Бачите як: поїхав на "просте обстеження", а закрутився у цій веремії... То на томографію, то до кардіолога; рівень білку в крові то знижується, то підвищується. Ріжуть, зашивають, ставлять латочки... А що, зрештою, з усього цього вийшло? Справа йде до того, що я залишуся тут назавжди...

 Звичайно ми говоримо: "Спершу хворі мають постаратися дістати допомогу по-людському, а вже там, де вони не можуть дістати людської допомоги, їм допоможе Бог". Але не слід забувати й про те, що, отримуючи допомогу по-людському, люди, що мають тяжкі захворювання, зазнають великих страждань. Вони змушені пройти через справжнє мучеництво. їм треба пережити безліч обстежень, операцій, пересадок органів, хіміотерапію, опромінення. Їм продірявлюють руки, для того щоб поставити крапельницю, у нещасних тріскають вени, їх годують через трубочку, через ніс, вони не можуть заснути... І все це для того, щоб зробити те, що може бути зроблене по-людському. Тобі зрозуміло? Справа не обходиться чимось простим. Приміром, у рані зібрався гній, і для того, щоб очистити її від цього гною, треба рану розрізати — потім усе закінчується добре. Ні, тут людину закручують у найсправжнісіньку карусель. Тому ми не повинні говорити: "Усе в порядку, цей хворий потрапив у руки добрих лікарів" — і заспокоювати себе цим. Ні, ми повинні мати на увазі таке: для того, щоб хворий дістав допомогу лікарів, він має пройти через справжні випробування, страждання. Ми повинні молитися з болем за те, щоб Христос дав йому терпіння й просвітив лікарів, тому що лікарі — особливо якщо в них нема смиренності — можуть робити помилки.

Подивися, адже коли руйнується будинок, то господар, не може в ньому залишатися. Так само й господар тіла — душа — не може залишатися у своєму будинку — у тілі, якщо воно руйнується. А зараз намагаються втримати господаря в його домі за допомогою заліза, сталі, за допомогою вітамінів А, В, С... Сподіваються й на те, що хворим допоможе наука. Але не всі хворі отримують допомогу. І через це просто триває їхнє життя з болем або, краще сказати, триває їхній біль. Адже самої лише науки недостатньо. Необхідна ще віра й молитва. Іноді навіть тут, у монастирі, я бачу, як сестри, які в миру були лікарями, хочуть більше допомогти хворому за допомогою медичної науки, ніж довірою до Бога й молитвою. Однак сердечна молитва зробить цих сестер власницями вищого медичного диплому, тому що, набуваючи її, вони залишать сподівання на людську науку. Якщо в людині буде виплекана любов з болем про всіх людей взагалі, то вступають у дію божественні сили. Аби тільки в душі була присутня глибока смиренність, щоб людина не загордилася й не образила Бога, вважаючи, що ці сили її власні.

Ми не повинні забувати, що Христос може зцілити навіть ті хвороби, які не зцілюються лікарями, але для втручання Христа повинна бути серйозна причина, а той, хто молиться за хворого, має бути дуже віруючим і дуже відданим Христу.

—   Геронде, тобто якщо люди страждають, їм не треба просити медичної допомоги?

—   Та я ж не це маю на увазі, брате ти мій! Я не кажу, приміром, що не треба давати хворому кисень і хай він задихнеться. Я хочу підкреслити, як страждає хворий, отримуючи людську допомогу, і те, що ми повинні молитися Христу, щоб Він допоміг хворим і вони не мучились. Якщо хвороба тяжка, то будемо просити Христа, щоб Він Своєю ласкою забрав цю хворобу. Адже якщо Христос трішечки погладить хворих по руці, то всі їхні хвороби зникають і вони одужують! Потім не потрібні ні ліки, ні отрути. А якщо Він ласкаво погладить людину по обличчі, то ще краще. А вже якщо Він її ще й обійме, то серце людське м'якне. Вам це зрозуміло? Однак мусить бути багато віри. Якщо в хворого нема віри, то він не одужує.

 

 Хворі діти

—   Геронде, та хвора дитина, яку приносили сьогодні її батьки, дуже страждає.

—   Нічого, потихеньку її хвороба минеться. Але в неї на все життя залишиться чуйність, і вона буде пам'ятати свою хворобу. Ця чуйність допомагатиме їй духовно.

—   Геронде, діти, хворі на білокрів'я, теж; дуже страждають.

—   Таким дітям дуже допомагає Божественне Причастя. Багато дітей зцілилися від своєї хвороби за допомогою Божественного Причастя. Читаючи сто сорок п'ятий псалом, у якому ми просимо Бога зупинити кровотечу в тих, хто нею страждає¹⁵, будемо молитися за те, щоб Бог допоміг дітям, що страждають білокрів'ям, а так само за те, щоб у лікарнях було досить крові для дітей, що страждають на таласемію¹⁶. Ці діти мучаться більше, ніж ті немовлята, яких віддав на заклання Ірод¹⁷. Страждаючи від хвороб, маленькі діти мають чисту винагороду, тому що в них нема гріхів. Скількох же малят ми побачимо в житті іншому разом з мученицьким, ангельським чином офіруваних на смерть вифлеємських немовлят! Двомісячним малятам роблять операції, уколи, ставлять крапельниці! Де там знайдеш вену на такій крихітній ручці! І от їх колють, колють... У дитини пухлина головного мозку, і її опромінюють, маленька голівка лежить між товстенними електричними проводами... Навіть дорослий не може такого витримати, що тут говорити про немовлят!

—     Геронде, ці немовлята в кінцевому підсумку видужують чи вмирають?

—   Е, багато з них, звичайно, помирають, але і їхні батьки — як вони залишать дітлахів без медичної допомоги?

—   Геронде, а чи є сенс у тому, що педіатри намагаються зберегти життя передчасно народжених немовлят?

— Лікарі мають робити все можливе й одночасно молитися за них немовлят. "Боже мій, — повинні говорити лікарі, — якщо ця дитина виживе й решту свого життя буде страждати, прошу Тебе, візьми її до Себе". Однак, одночасно вони повинні подбати, щоб немовлята приймали Святе Хрещення. Тоді ці діти будуть зустрічати своїх лікарів у Раю з запаленими свічками.

А коли діти вже перебувають у такому віці, коли можуть щось розуміти, лікарі повинні бути дуже уважними, щоб не травмувати їх, повідомляючи їм діагноз. Одній восьмирічній дитині лікарка сказала: "Ти осліпнеш". Її батько прийшов до мене із цією дитиною й прямо при ній розповідав: "Ми возили її за кордон для обстеження. Нам сказали, що вона осліпне". Та тут навіть у здорової дитини, якщо вона таке почує, може загостритися її хвороба. Що вже говорити про дитину хвору!

 

Щоб хворий одужав, треба йти на якусь жертву

Якщо ми просимо щось у Бога й при цьому самі нічим не жертвуємо, то наше прохання недорого коштує. Якщо я сиджу, склавши руки, й говорю: "Боже мій, прошу Тебе, зціли такого-то хворого", а сам при цьому не йду ні на яку жертву, то я однаково що просто вимовляю гарні слова [ — кидаю їх на вітер]. Якщо ж у мене є любов, якщо в мене є жертва, то Христос, побачивши їх, виконає моє прохання — звичайно, якщо це піде комусь на користь. Тому, коли люди просять вас помолитися за хворого, кажіть їм, щоб самі вони теж молилися або, принаймні, намагалися позбутися своїх недоліків.

До мене приходять деякі люди й просять: "Зціли мене, я чув, що ти можеш мені допомогти". Однак ці люди хочуть отримати допомогу, не докладаючи ніяких зусиль. Приміром, ти говориш людині: "Не їж солодкого, зроби цю жертву, щоб тобі допоміг Бог". А вони тобі відповідають: "Чому? Невже Бог не може допомогти мені й без цієї жертви?" Такі люди не можуть пожертвувати чимось навіть для себе самих. Де вже вони пожертвують собою заради іншого! Але є й такі, хто не їсть солодкого, щоб Христос допоміг страждаючому від цукрового діабету, або не сплять, щоб Христос дав трохи сну тим, хто страждає безсонням. Чинячи так, людина родичається з Богом. І тоді Бог подає людям Свою Благодать.

Коли людина говорить мені, що не може помолитися за когось зі своїх рідних, що захворів, я раджу піти заради цього хворого на жертву, пожертвувати чимось, що завдає шкоди її власному здоров'ю.

Якось до мене в келію приїхав один чоловік з Німеччини. У нього була дочка, що поступово ставала паралізованою. Лікарі від дівчинки відмовилися. Нещасний батько перебував у страшному розпачі. "Зроби й ти якусь жертву заради здоров'я своєї дитини, — порадив я йому. — Поклони ти класти не можеш, молитися ти теж не можеш. Добре. А скажи: скільки сигарет у день ти викурюєш?" — "Чотири з половиною пачки", — відповів він. "Викурюй одну пачку, — сказав я йому, — а гроші, які ти витрачав би на інші три з половиною пачки, давай як милостиню якомусь біднякові". — "Отче, — сказав він мені, — нехай моя дитина видужає, і я кину курити зовсім".

— "Ні, — говорю, — коли вона одужає, це вже не буде мати ціни. Ти повинен кинути курити зараз. Позбудься цього. Невже ти не любиш свою дитину?" — "Я не люблю свою дитину?! Та я заради неї кинуся вниз із шостого поверху", — відповів він мені. "Я не кажу тобі, щоб ти кинувся вниз із шостого поверху, я говорю, щоб кинув курити. Якщо ти зробиш божевільний учинок і кинешся вниз із шостого поверху, то ти залишиш свою дитину безпритульною і сам втратиш свою душу. Я раджу тобі зробити дещо легше: кинути курити. Кидай просто зараз!". Але він нізащо не хотів йти на таку жертву, а в остаточному підсумку пішов від мене в сльозах! Ну як можна допомогти такій людині? А от ті, які тебе слухають, отримують допомогу.

Іншого разу прийшов чоловік, задихавшись від пішої ходьби. Я зрозумів, що він багато курить, і сказав йому: "Дивак, що ж ти стільки куриш? Адже ти захворієш". Трохи віддихавшись, він сказав: "Моя дружина дуже хвора, і вона може вмерти. Прошу тебе, помолись, щоб сталося чудо. Лікарі в безсиллі опустили руки". — "А чи любиш ти свою дружину?"

— запитав я його. "Люблю". — "Тоді чому не хочеш їй допомогти? Сама вона зробила те, що могла, лікарі теж зробили все можливе. Ти зараз прийшов сюди й просиш мене, щоб я теж зробив те, що я можу: тобто щоб помолився за те, аби їй допоміг Бог. Однак що зробив ти сам, для того, щоб дружині допомогти?" —

 "А що можу зробити я, Геронде?" — здивувався він. "Якщо, — сказав я йому, — ти кинеш курити, то твоя дружина видужає". Я подумав: якщо Бог побачить, що видужання духовне не допоможе його дружині, то, кинувши курити, ця людина, принаймні, сама позбудеться того зла, що приносить ця погана звичка. Минув місяць, і він радісний прийшов, щоб мені подякувати. "Геронде, — сказав він мені, — я кинув курити, й моя дружина видужала". Через якийсь час він знову прийшов до мене, був дуже засмучений і розповів, що потихеньку знову почав покурювати і його дружина знову тяжко занедужала. "Ну, — сказав я йому, — тепер ліки ти знаєш сам. Кидай курити".

 

Молитва за хворих

—   Геронде, прийшли люди, які просять Вас помолитися за хвору дитину. І ще вони запитують, чи видужає вона. Що їм відповісти?

—   Відповідайте їм так: "Старець буде молитися. Христос любить цю дитину й зробить усе, що піде їй на користь. Якщо Він побачить, що дитина, коли подорослішає, стане кращою, то Він почує молитву Старця. Однак якщо Христос побачить, що, ставши дорослою, дитина не буде перебувати в доброму духовному стані, то Він забере її до Себе зараз. Він зробить це тому, що Він цю дитину любить" — "Проси, — говорить Він, — і Я тобі дам [те, що просиш] "¹⁸· Але Бог дасть мені те, що я прошу, у тому випадку, якщо я сам віддав себе Богові. У протилежному випадку навіщо Він буде давати мені життя? Для того,щоб я від Нього відійшов? Якщо я молюся за хворого, то радуюся й тоді, коли він видужує, і тоді, коли він помирає.

—      Геронде, а молячись за своє власне здоров'я, ми робимо правильно?

—   Краще буде, якщо ми станемо просити Бога про звільнення від наших пристрастей. Тобто спершу будемо шукати й просити Царства Божого. Просячи Бога зцілити нас від хвороби, ми розтрачуємо наше небесне надбання. Однак, якщо не витримуємо тих страждань, які завдає нам хвороба, то будемо просити Бога нас зцілити, і Він вчинить у відповідності [з тим, що нам корисніше].

—   Геронде, чи допоможуть хворому наші молитви, якщо сам він просить у Бога чогось іншого?

—   Якщо хворий просить у Бога, щоб видужав тільки він сам, не молячись про те, щоб зцілилися й інші хворі, то він робить неправильно. От ти, сестро, коли була в миру, трудилася в лікарні. Що ти робила, коли хворий не міг творити Ісусову молитву?

—   Я творила її сама, Геронде.

—   Ти, звичайно, робила добре, але й сам хворий теж повинен був молитися.

—   Він теж молився. Він говорив: "Пресвята Богородице, Володарко моя, спаси мене". Але, Геронде, хіба терпіння болю — це не молитва?

—   От молодець! Так, звичайно, це теж молитва! Якщо людина просить вас помолитися за неї, тому що в такий-то день у неї призначена операція, то ви починайте молитися відразу, як вона вас про це просить. Не чекайте того дня й години, коли її повезуть в операційну, щоб у цей час почати молитися. І на службах, коли священик вимовляє: "Про тих, хто в  немочі лежить", з болем співайте "Господи, помилуй". Якщо ви набираєте більше повітря й під камертон починаєте гудіти "у-у-у", щоб проспівати "Господи, помилуй" якомога музикальніше, то ваш розум теж буде витати в цьому "у-у-у..." і в іншій нісенітниці, тоді як нещасні хворі, страждаючи й мучачись, будуть чекати від вас хоч трохи допомоги! Адже хворі страждають від болю. Ти болю не маєш. То молися ж за них, щоб вони отримали допомогу. Якщо ти не зітхаєш від болю й не стогнеш, качаючись по лікарняному ліжку, то зітхни, принаймні, у молитві про хворих. Якщо здорові не будуть хоч трохи молитися за хворих, то дуже скоро Христос скаже їм: "Ви були здорові й не молилися за тих, хто страждав? "Не знаю вас..."¹⁹".

Якщо ми не молимося за хворого, то хвороба буде розвиватися природно. А якщо за нього молимося, хвороба може змінити свій природний хід. Тому завжди моліться за хворих.

 

Зноски:

 

¹ Поняття "умилостивления" Бога в православному богослов'ї не має юридичного характеру західного богослов'я, а виражає людинолюбне покарання Боже людині, котра грішить, заради її спасіння.

² II Кор. 12:9.

³ Гемодіаліз — діаліз і ультрафільтрація крові апаратом "штучна нирка". — Прим. переклад.

⁴ У монастирі Есфігмен у 1953—1955 рр.

⁵ Бронхоектаз — розширення бронхів і бронхіол внаслідок тривалого запалення або закупорки дрібних бронхів. — Прим. переклад.

⁶ Євр. 10: 36. Так називали преподобного Арсенія Каппадокійського мешканці Фарас. — Прим. переклад.

⁸ Лк.21:19.

⁹ Див. Книгу Иова

¹⁰ Див. Мт. 27:26-44; Мк. 15:15-32; Лк. 23:23-43 і Йн. 19:1-23.

¹¹ Див. Іс. 53:9.

^І2 Мт.5:11.

¹³ Від грецького слова «χυμός» — сік. — Прим. переклад.

¹⁴ Виголошено в червні 1994 р, за місяць до кончини.

¹⁵ Святий Арсеній Каппадокійський читав у подібних випадках 145-й псалом.

¹⁶ Див. виноску 9 до стр. 51.

¹⁷ Див. Мт. 2:16.

¹⁸ Див.Мт.7: 7;Мк. 11:24;Лк. 11:10 і Йн. 16:24.

¹⁹ Див. Мт. 25:12.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ - Про те, що тілесне каліцтво — це благословення Боже

 

Правильне ставлення до тілесного каліцтва

- Геронде, чи може каліцтво привести людину до комплексу неповноцінності?

—     Ох, які ж це дурниці!

—       Однак, Геронде, з інвалідами іноді відбувається саме це.

—     Відбувається, тому що вони налаштовують себе неправильно. Зрозумівши, що каліцтво — це благословення від Бога, люди налаштовують себе правильно й від комплексу неповноцінності звільняються. Коли тілесне каліцтво має малюк, котрий не отримав духовної допомоги, щоб радіти цьому каліцтву, то в нього є пом'якшуючі обставини, якщо він страждає від неповноцінності. Але, якщо дитина виростає, а відчуття неповноцінності залишається,   це   значить,   що   вона   не   осягнула  найглибшого сенсу життя. В однієї дев'ятирічної дівчинки виникла в оці пухлина, і лікарі видалили їй око. Діти в школі знущалися з нещасної дівчинки, і вона страждала. Її батько прийшов до мене в келію й розповів про те, що сталося. "Геронде, — сказав він мені, — я подумав, що якщо буду купувати їй усе, що вона в мене просить, то допоможу їй, тому що вона буде радіти й забувати про своє каліцтво. Подумати-то я подумав, але як я можу це зробити? Адже в мене ще п'ятеро маленьких дітей, які заздрять їй, тому що вони ще нічого не розуміють". — "Та що ж ти таке говориш? — відповів йому я. — Втіха, про яку ти розповідаєш — це помилкова втіха. Проблеми вона не вирішить. Якщо зараз ти будеш купувати їй будь-яке плаття, про яке вона тебе попросить, то пройде ще кілька років, і вона попросить купити їй "Мерседес". Де ти знайдеш стільки грошей? А потім вона почує, що в декого на ранчо стоять власні літаки, і буде вимагати, щоб ти купив їй літак. Що ти тоді робитимеш? Постарайся краще допомогти своїй дитині радіти, що в неї тільки одне око. Нехай думає, що вона мучениця. Багатьом святим мученикам виколювали очі, відрізали вуха, ніс, і світ глузував з них. Однак святі, страждаючи від хвороб і людських глузувань, не здавались і, не скоряючись, терпіли муки. Якщо дівчинка зрозуміє це й буде ставитися до свого каліцтва, славословлячи Бога, то Бог помістить її в чин сповідників. Подумай: Бог улаштував так, що дитині видалили око таким чином, що їй не було боляче, і потім Він ще й помістить її серед сповідників! По-твоєму, це дрібниці? Адже в дівчинки нема гріхів, щоб вона розплачувалася за них своїм каліцтвом. І від цього каліцтва вона буде мати чисту винагороду". Нещасний батько подякував мені й пішов у доброму настрої. І він дійсно допоміг своїй дочці зрозуміти, що її каліцтво було благословенням від Бога. Він допоміг їй славословити Бога. Так дівчинка виросла без відхилень, вступила на філологічний факультет університету, зараз працює викладачкою й радується більше, ніж інші дівчата — у яких є все, але які при цьому мучаться, тому що не зрозуміли найглибшого сенсу життя.

Якщо люди не розуміють найглибшого сенсу життя, то вони мучаться навіть від тих благословень і сприятливих можливостей, які Бог дає їм для їхнього спасіння. А ось той, хто налаштовує себе правильно, радується всьому. Він кульгавий? А він цьому радіє! Він не дуже розумний? А він цьому радіє! Ні кола, ні двора? І цьому він радіє.

Звичайно, я розумію, які труднощі відчувають інваліди, і дуже молюся за них, особливо за дівчат. Адже для юнака інвалідність, каліцтво не настільки важкі. Однак дівчині, яка хоче вийти заміж, каліцтво переносити тяжко.

А як мучаться сліпі! Нещасні не можуть самі себе обслуговувати. Якщо вони йдуть, то шпортаються й падають... У своїх молитвах я прошу Бога дати сліпим хоча б трохи світла, щоб вони могли хоч якось обслуговувати себе у своїх потребах.

—    От і я, Геронде, дратуюся через те, що не можу прочитати хоча б одну главу з Євангелія, тому що дуже погано бачу. А Ви говорили нам: якщо людина щодня читає по главі з Євангелія, то вона освячується.

—    Чого ти через це дратуєшся? По-твоєму, якщо ти прочитаєш не главу, а тільки кілька віршів з Євангелія або тільки одне слово з Нього, або просто благоговійно поцілуєш цю священну книгу, то ти не освятишся? Але, крім того, ти ж бо не вчора прийшла до Христа. Чому ж ти не розмірковуєш про те, що прочитала й почула до цього дня? Головне — правильно себе налаштувати. Скажи собі так: "Зараз Бог хоче, щоб я була в такому стані. Кілька років тому Він хотів, щоб я була в стані іншому". Один побожний адвокат, зістарившись, втратив зір. Якось він мені сказав: "Помолись, святий старче, за те, щоб я міг читати хоча б трохи, й за те, щоб я міг впізнавати людей, яких люблю". — "Людей, яких ти любиш, — відповів я йому, — ти можеш впізнавати й за голосом. А що стосується читання... адже ти читав стільки років! Тепер твори Ісусову молитву. Цілком ймовірно, зараз Бог хоче від тебе саме цього". Після цієї розмови нещасний став відчувати радість більшу, ніж тоді, коли він міг бачити.

 

Небесна винагорода за каліцтво

Якщо, маючи каліцтво, ми терпимо й не нарікаємо, то дістаємо велику винагороду. Тому що всі покалічені люди відкладають собі якісь [духовні] заощадження. Приміром, у небесній ощадній касі на людину глуху відкритий рахунок за те вухо, яким вона не чує, на сліпого — за сліпе око, на кульгавого — за кульгаву ногу. Це велика справа! Якщо ці люди здійснять ще хоч невеликий подвиг проти душевних пристрастей, то вони будуть винагороджені й вінцями від Бога. Подивися — адже інваліди війни отримують особливу пенсію і, крім того, їх нагороджують орденами.

Якщо людина має красу, молодецтво, здоров'я й при цьому не подвизається, не прагне позбутися своїх недоліків, то Бог скаже їй: "У житті земному ти насолодився даними тобі благами: молодецтвом і тому подібним! Що ще Я тобі винен? Нічого". А от людина, котра має каліцтво: чи народилася вона з ним, чи успадкувала його від батьків або придбала пізніше, має радуватися, тому що в житті іншому вона дістане винагороду. Особливо, якщо вона не винна у своєму каліцтві. У цьому випадку вона буде мати винагороду чисту, без "відрахувань" і "утримань". Бо якщо людина все життя не може, приміром, витягнути ногу, не може сісти, не може вклонитися тощо, то це чимале [випробування]. В іншому житті Бог скаже такій людині: "Іди сюди, дитя Моє, і вже навічно сядь на цей трон". Тому я кажу, що мені в тисячу разів краще було б народитися розумово відсталим, сліпим або глухим, тому що в цьому випадку мене чекала б винагорода від Бога.

Якщо люди, маючи фізичні вади, не нарікають, а смиренно славословлять Бога й живуть з Ним, то в Раю вони посядуть краще місце. Бог помістить їх разом зі сповідниками й мучениками, які заради Христової любові віддали свої руки й ноги, і зараз у Раю вони із благоговінням цілують руки й ноги Христові.

—      Геронде, а якщо, наприклад, людина страждає глухотою й при цьому скиглить, нарікає на свою долю?

—     Маленькі діти теж скиглять. Багато чому Бог значення не надає. Подивіться, адже хороші батьки, так само люблячи всіх своїх дітей, особливу турботу проявляють до дітей слабких або покалічених. Подібним чином і Бог, наш добрий Батько, чинить зі Своїми тілесно або духовно слабкими дітьми, аби тільки вони мали благе налаштування й давали Йому право втручатися в їхнє життя.

 

Розумово відсталі діти

Як же мучаться нещасні матері, що мають розумово відсталих дітей. Ці діти постійно влаштовують гучні сцени, усе бруднять... Справжнє мучеництво! Я був знайомий з матір'ю, малюк якої був розумово відсталим. Він уже виріс, став великим хлопцем, і вона не може з ним впоратися, тому що він влаштовує щось неможливе!.. Нечистотами вимазує стіни, меблі, простирадла... Мати наводить у будинку порядок, чистить і миє, розставляє все по місцях, а він перевертає все догори дном і бруднить нечистотами. Нещасна жінка ховає від нього миючі засоби, а він їх знаходить і випиває! Цілі шафи скидає з балкона вниз. Милістю Божою він дотепер ще нікого не вбив. А це ж триває не день, не два. Це триває роками.

—    Геронде, а чи може людина розумово відстала мати смиренність і доброту?

—    Як же не може! От взяти хоча б того розумово відсталого малюка, якого часто привозять сюди в монастир його батьки. Яка розумна людина має таку доброту, що є в нього? Як же він молиться, як же він кладе поклони! Коли, страждаючи від грижі, я не міг робити поклони, батьки сказали йому: "Панотець занедужав, не може класти поклони". — "Я за нього їх зроблю!" — сказало маля й почало бити за мене поклони! І він продовжував класти за мене ці поклони, обливаючись потом. Скільки ж у нього було любочестя, скільки великодушності! Якось один із сусідських дітей його побив, а він, у відповідь на побої, простягнув йому руку й сказав: "Будь здоровий". Бачиш як? Хто з людей "розумних" так робить, навіть якщо читає Євангеліє й цілу купу духовних книг? Сюди кілька днів тому приїжджала вся сім'я цього хлопчика, для того, щоб він зі мною зустрівся. Коли вони приїхали, він сів біля мене, а його маленька сестричка трохи далі. Побачивши, що сестра сидить далі від мене, він сказав їй: "Іди сядь поруч зі священиком" — і посадив її на своє місце. Ця дитина привела мене в розчулення, і я дав йому на благословення великий фініфтяний хрест, який мені привезли з Єрусалима. Взявши хрест у руки, хлопчик сказав: "Бабуся, бабуся!" — і показав, як він покладе цей хрест на могилу своєї бабусі! Уявляєте! Це маля нічого не хоче для себе, все хоче для інших! Він і сам піде в Рай "без іспитів", але й батьків своїх теж приведе до Раю.

Як би я хотів бути на його місці! І нехай я нічого б не розумів, і нехай би я не міг говорити! Бог дав мені всі блага, але, незважаючи на це, я ці блага невдячно розтратив. У житті іншому в порівнянні із цим малям навіть богослови відійдуть на задній план. Помисел говорить мені, що на Небі святі богослови не будуть у кращому положенні стосовно пізнання Бога, ніж такі діти. І можливо, таким дітям Праведний Бог дасть і щось більше, тому що в житті земному вони були багато чого позбавлені.

 

Душевні захворювання

— Геронде, якщо людина впадає в меланхолію, що вона має робити, щоб її перебороти?

—   Необхідна божественна втіха.

—   А як отримати цю втіху?

—   Людина має "вчепитися" за Христа, і Христос їй цю втіху дасть. Адже часто любочестя переплітається з егоїзмом. Більшість шизофреніків — люди чутливої душі. З ними відбувається дріб'язкова подія, або вони не можуть перебороти якісь труднощі й дуже страждають. Дехто може вбити людину й поводитися так, немов нічого не відбулося. Тоді як людина чуйна, випадково наступивши на лапку кошеняті, страждає й не може заснути. Ну а якщо вона не зможе заснути дві-три ночі, то потім, звичайно, побіжить до лікаря.

—   Геронде, психологи кажуть, що душевно хвора людина дістане допомогу, якщо усунути причину [її хвороби].

—   Так, але тільки за умови, що ця причина існує. Бо ж іноді люди заплутуються в помислах, які можуть звести їх з розуму навіть у тих випадках, коли те, що відбувається — природне й, якщо можна так висловитися, виправдане. "Можливо, у мене спадкова душевна хвороба? Може, я хворий?" — мучаться такі люди. Я був знайомий з юнаком, який, коли вчився, читав по одинадцять годин на добу. Він отримував стипендію й допомагав своїй родині, тому що його батько був хворим. Під кінець навчання він знесилився, тому що був людиною чутливою, тонкою. У нього постійно боліла голова, і він захистив диплом з величезними труднощами. Потім він почав мучитися помислами, начебто страждає спадковою душевною хворобою. Та яка там ще спадковість? Тут навіть, якщо людина просто читає по одинадцять годин на день, це приведе її до виснаження. А що вже говорити, якщо людина вчиться, допомагає батькам і при цьому ще має чуйну душу!..

—   Геронде, одна дитина, після того, як її батько наклав на себе руки, почала впадати в меланхолію, зневіру. Можливо, це спадкове?

—   Можливо, дитина дістала душевну травму. Не  можна  сказати  з  абсолютною  точністю,  що причина тут у спадковості. Крім того, ми не знаємо, у якому стані перебував її батько, що послужило причиною самогубства. Звичайно, якщо батько — людина замкнута, то дитині потрібна допомога. Адже якщо дитина теж буде такою і при цьому матиме помисел про те, що в неї погана спадковість, то вона може дійсно захворіти.

Бог завжди допускає людині пройти через випробування, які їй під силу. Але, крім тяжкості випробувань, до них додається тяжкість людських глузувань, так що душа згинається від цієї додаткової ваги й починає нарікати. Своїми глузуваннями люди ще більше зводять божевільних з розуму. Адже на початковій стадії божевілля можна стримуватися в певних рамках. За давніх часів психіатричних лікарень не було, і якщо людина божеволіла, її закривали в кімнаті на залізні засуви. Пам'ятаю одну божевільну жінку, її звали Перистера. Її тримали замкненою в будинку. Діти кидали у вікна камінням, знущалися з неї. Нещасна шаленіла, гримала засувами, кричала й викидала з будинку все, що потрапляло під руку. Однак у житті іншому ти побачиш, що Перистера буде вище багатьох "розумників" і "розумниць".

Пам'ятаю ще один випадок. В якійсь сім'ї старша дочка була трохи недоумкуватою. Але в неї було дуже багато доброти. Вона мала сорок років, але поводилася так, немов їй було п'ять. Які ж спокуси влаштовували їй і дорослі, і діти! Одного разу батьки залишили її готувати їжу, а самі пішли працювати в поле. Брат цієї дівчини повинен був прийти з поля, привезти кукурудзу й забрати готовий обід у поле, щоб пообідали і батьки, і робітники. Нещасна нарвала в городі кабачків, баклажанів, квасолі й налаштувалася усе це варити, а її молодша сестра — не дівчина, а справжня спокуса — взяла за вухо осла, підвела його до зібраних овочів, і осел усе поїв. Нещасна нікому нічого не сказала й знову пішла в город за овочами. Поки вона знову їх рвала, приїхав з поля брат, а вона тільки ставила їжу на вогонь. Брат розвантажив мулів і, побачивши, що їжа ще не готова, став її бити! Яке ж страждання випадало щодня на її долю! Її нещасна мати просила в Бога, щоб спершу вмерла дочка, а потім вона, оскільки вважала, що за дочкою буде нікому доглядати. І дійсно, спершу вмерла дочка, а потім мати.

Але що не кажи, ті, у кого є розумова відсталість, перебувають у кращому становищі, ніж інші. Такі люди багато чого не усвідомлюють, і тому вони переходять в інше життя без іспитів.

 

Правильне ставлення батьків до каліцтва своїх дітей

Є такі матері, які, довідавшись під час вагітності, що дитина народиться калікою або розумово відсталою, роблять аборт і вбивають своє дитя. Вони не думають, що в цієї дитини теж є душа. Багато батьків приходять і кажуть мені: "Моя дитина буде неповноцінною? Чому Бог робить так? Я не можу цього витримати". Яка ж безсоромність стосовно Бога несе в собі таке ставлення, яка впертість, який егоїзм! Такі люди, якщо Бог їм допоможе, стануть ще гіршими. Одного разу до мене в келію разом з батьком прийшов студент, що від помислів пошкодився розумом. Цього юнака лікували електрошоком. Нещасний у себе вдома терпів чималі утиски. Він відрізнявся благоговінням. Роблячи земні поклони, бився головою об землю. "Можливо, Бог пожаліє землю, — говорив він, — і пожаліє мене за те, що її вдарив". Тобто він думав про те, що Бог, зглянувшись на землю, якій стало боляче від його удару, пожаліє і його! Це справило на мене враження! Себе цей юнак уважав негідним. Коли йому ставало гірше, він приїжджав на Святу Гору. Я упорядковував його помисли, один-два місяці він жив більш-менш добре, а потім усе починалося спочатку. Його батько не хотів, щоб їхні знайомі бачили його дитину, тому що це зачіпало його самолюбство. Він страждав від власного егоїзму. "Мій син компрометує мене в очах людей", - заявив він мені. Почувши це, син сказав йому: "Слухай, краще смирися! От я — псих і поводжуся природно! Ти що, хочеш загнати мене в тісні рамки пристойностей? Знай, що в тебе дитина псих, і поводься природно. Ти що, один маєш дитину психа?"

—     "Оце так! — подумав я. — Хто ж з них двох божевільний?"

Бачите, до чого нерідко доводить егоїзм? Батько може навіть побажати загибелі своєї дитини! Коли я жив у миру, то був знайомий з однією розумово відсталою дитиною. Батьки, ідучи в гості, не брали її зі собою, щоб їм не було за неї соромно! І наді мною сміялися, тому що я з цією дитиною розмовляв. Однак ця дитина займала в моєму серці місце краще, ніж ті, хто з неї сміявся.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА  - Про духовні закони

 

Як діють духовні закони

- Геронде, які закони називаються духовними?

— Я тобі поясню. Подібно до того, як існують закони природи, так і у житті духовному існують закони духовні. Припустимо, людина підкидає вгору важкий предмет. Чим з більшою силою й чим вище вона його підкине, тим з більшою силою предмет упаде вниз і розіб'ється. Це природний натуральний закон. А в житті духовному, чим вище людина піднімається через свою гордість, тим стрімкішим буде її духовне падіння, і відповідно до висоти своєї гордині вона розіб'ється [духовно]. Адже гордяк піднімається вгору до якоїсь межі, а потім падає й зазнає повної невдачі. "Кожен, хто підноситься, буде принижений" ¹. Це закон духовний.

Однак між природними й духовними законами є значна різниця. Природні закони "нежалісливі", і людина не може їх змінити. А от закони духовні "жалісливі", і людина змінити їх може. Тому що [у випадку з духовними законами] вона має справу зі своїм Творцем і Сотворителем — із Милосердним Богом. Тобто, швидко усвідомивши, як "високо" вона залетіла у своїй гордині, людина скаже: "Боже мій, у мене нема нічого свого, і я ще пишаюся?! Прости мене!" — і відразу ж дбайливі руки Бога підхоплюють цю людину й ніжно опускають її вниз, отож її падіння залишається непомітним. У такий спосіб людина не сокрушається від падіння, тому що їй передували сердечне сокрушения і внутрішнє покаяння.

Подібне стосується і Євангельського закону: "Всі, що за меч беруться, від меча загинуть"². Тобто якщо я вдарю когось мечем, то за духовним законом маю розплатитися за це тим, що мечем ударять мене самого. Однак якщо я усвідомлюю свій гріх, якщо мене "б'є мечем" власна совість і я прошу в Бога прощення, то духовні закони перестають діяти, і я, подібно до цілющого бальзаму, приймаю від Бога Його любов.

Тобто в глибині судів Божих — а Його суди це безодня — ми бачимо, що Бог "міняється" тоді, коли міняються люди. Якщо неслухняна дитина береться за розум, кається і її мучить совість, то батько з любов'ю пестить і втішає її. Людина може змінити рішення Бога! Це неабияка справа. Ти коїш зло? Бог дає тобі по потилиці. Говориш "згрішив"? Він подає тобі Свої благословення.

 

Благородні діти Божі

Деякі люди покаялися у своєму гріху, і Бог їх простив. Духовні закони вже не діють, але, незважаючи на це, люди свого гріха не забувають. Вони настійно просять у Бога бути покараними за свій гріх у цьому житті — щоб за нього розплатитися. І, оскільки вони на цьому наполягають, Благий Бог виконує їх любочесні прохання. Однак у Своїй Небесній "ощадній касі" — у Раю, Він зберігає їм винагороду й ті духовні відсотки, які в ній накопичуються. Такі люди — благородні діти Божі, Його найбільш   любочесні діти.

У книзі "Луг духовний"³ розповідається про Авву Пімена, що був пастухом. Одного разу його відвідав якийсь чоловік і попросив, щоб Авва прийняв його на нічліг у своїй келії. Не маючи окремого місця для гостей, Авва помістив відвідувача там, де проводив ночі, а сам пішов ночувати в одну з печер. Вранці, коли він повернувся в келію, відвідувач запитав його: "Як ти провів ніч, Авво, чи не змерз ти?" — "Ні, — відповів Авва Пімен, — я провів ніч добре. Я заліз в одну з печер й побачив у ній сплячого лева. Я теж приліг і спиною притулився до його гриви. Від левиного подиху в печері було гаряче, як у грубці, і я не змерз". — "Ти не злякався, що лев тебе з'їсть?" — "Ні, — відповів Авва, — не злякався, хоча знаю, що мене зжеруть дикі звірі". — "Звідки ти це знаєш?" — "У миру я був пастухом, — відповів Авва. — Одного разу я пас свою череду, і мої пси розтерзали якусь людину, що проходила неподалік. Я міг врятувати цю людину, але проявив байдужість. Відтоді я постійно прошу Бога, щоб мене зжерли дикі звірі. І вірю, що Бог зробить мені цю милість". Дійсно, цього Авву зжерли звірі. Однак у житті іншому такі люди будуть перебувати на найпочеснішому місці.

— Геронде, у коментарях до однієї святоотцівської книги я читала, що коли людина робить гріх, вона має бути покарана, щоб розплатитися за вчинене нею зло.

—    Ні, це не так. Якщо людина кається, то її не карають: її милує Христос. До коментарів святоотцівських текстів треба бути дуже уважним, тому що інколи "коментатор" виглядає непоганою людиною, але його тлумачення можуть бути неправильними. Якщо ти не впевнений, що укладач коментарів тлумачить все правильно, то краще читати тільки святоотцівський текст. Мені одна людина сказала, що Пророка Ісаю розпиляли дерев'яною пилою⁴, тому що він мав бути розпиляний за гріхи людей. Тоді як насправді Пророк сам просив Бога, щоб його розпиляли за гріхи народу, і ця велика любов Пророка до людей прихилила Бога до нього. Але скільки разів провели пилою по тілу Пророка, стільки вінців і дав йому Бог. Для того, щоб розуміти якісь речі, необхідно мати певні передумови, щось знати. Ось Авва Пімен, про якого я розповідав, міг би зрозуміти Пророка Ісаю, хоча з ними відбулося не те саме, тому що у випадку з Пророком Ісаєю була присутня жертва за людей.

—    Геронде, а в нашу епоху зустрічаються подібні випадки?

— Так, звичайно. Пам'ятаю один випадок, що стався, коли я жив у монастирі Філофей. Якийсь чоловік спалив у печі турка, який зарізав його батька. Потім він покаявся, прийшов на Святу Гору, став ченцем і взявся ретельно здійснювати чернечі подвиги. Однак удень і вночі він просив Бога, щоб Той допустив йому згоріти. Одного разу у монастирі спалахнула пожежа. Я на той час був келарем. Я наповнив водою цебра, інші ємності, і всі ми побігли гасити пожежу. А коли загасили пожежу, то знайшли цього ченця згорілим. Ця сцена дотепер стоїть в мене перед очима... Що ж відбулося? Ченцеві, про якого йде мова, виповнилося тоді вісімдесят п'ять років. За ним доглядав інший чернець, якому було сімдесят п'ять. У той день чернець, що доглядав за хворим, бажаючи хоч трішки полегшити його біль від ревматизму, натер його ноги гасом й, укутавши, уклав старого біля палаючого вогнища. Від каштанових дров вискочила палаюча жаринка. Вона потрапила на ноги вкутаного ченця, вони зайнялися, він згорів сам, і в монастирі сталася пожежа. Я дуже засмутився через те, що відбулося, й не міг заспокоїтися! Потім духівник сказав мені: "Не сумуй. Він сам просив у Бога цього, щоб загладити свій гріх. Те, що сталося, було даром Божим".

 

Духовні закони і любов Божа

—   Геронде, духовні закони завжди діють одразу?

—   Буває по-всякому. Часто ми тільки дивуємось! Хтось, варто йому трішки загордитися, відразу ж зазнає повної невдачі, тобто духовний закон діє блискавично. Приміром, черниця миє шибки, і їй приходить гордий помисел про те, що вона миє їх краще, ніж інша сестра. Відразу вона на щось відволікається [невдалий рух], і скло тріскає. А в інших випадках духовні закони діють не одразу.

—   Геронде, а коли духовні закони діють одразу, що це значить?

—   Це добрий знак. У таких випадках людина має зрозуміти, що любов Божа її покриває, тому що вона розплачується за [кожну зі своїх помилок] окремо, а не платить за всі нараз [згодом]. Однак, якщо стосовно людини духовні закони не діють, це небезпечно. Це свідчить, що людина — це дитина, яка віддалилася від свого Батька — Бога, що вона не живе в Його будинку. Є люди, які постійно впадають у гординю, і з ними нічого не відбувається. Це означає, що їхня гординя настільки велика, що перестала бути людською. Вона дійшла до свого вищого ступеня — до бісівської гордині, до [сатанинського] звеличування. Така людина теж падає, але вже з іншого боку вершини. Падає просто в пекло. Вона падає люциперським падінням, але ті, хто перебуває по цю сторону вершини, її падіння не бачать. Тобто люди, про яких йде мова, не потрапляють під чинність духовного закону в земному житті, але стосовно них діє апостольський вислів: "А лукаві люди й дурисвіти будуть чимдалі, тим до гіршого посуватися, зводячи інших, і самі зведені"⁵.

—  Геронде, а чи може творіння людських рук псуватися від того, що ним милується той, хто його створив?

—  Так, тому що вступають у дію духовні закони. Бог забирає від когось Свою Благодать, і людина псує цю річ, твір мистецтва або тому подібне. Це відбувається для того, щоб прийшов до тями і розуміння той, хто загордився витвором власних рук.

—  Геронде, тобто якщо хтось псує щось, зроблене іншим, це означає, що вступили в дію духовні закони?

—  Так, звичайно.

—  А хіба не може бути такого, що людина псує щось просто через неакуратність або невміння?

—  Такі випадки рідкісні. Тому, наскільки можливо, живіть смиренно. Думайте про те, що в нас нема нічого · свого. Усе, що в нас є, дав нам Бог. Усе, що в нас, — Боже.

Наші — тільки гріхи. Якщо ми не будемо смирятися, то духовні закони вступатимуть в дію стосовно нас постійно, доки не сокрушиться наш егоїзм. І хай — хай Бог влаштовує все так і смиряє доти, доки нас не застане смерть.

—   Геронде, а чи може людина не розуміти того, що стосовно неї вступили в дію духовні закони?

—   Якщо людина не стежить за собою, то вона не розуміє нічого й ні від чого не дістає допомоги. Ніщо не йде їй на користь.

—        Геронде, тобто духовні закони припиняють діяти тільки в тому випадку, коли людина стане смиренною?

—    Так, головним чином, вони перестають діяти від смиренності або в тому випадку, коли з людини нема чого спитати. Я наведу тобі приклад. Одна жінка постійно била свого чоловіка, і він нікому нічого не говорив, тому що був учителем і боявся втратити репутацію. Однак у його випадку вступили в дію духовні закони. В ранньому дитинстві, він втратив батька, і його мати-вдова на свою маленьку пенсію намагалася вивчити його, щоб син став учителем. А він замість подяки її бив. Що ж витерпіла ця нещасна мати! І от, коли він виріс і одружився, Бог допустив, що його стала бити дружина. Бог допустив це для того, щоб він розплатився за свій гріх. Але знаєте, що відбулося потім? Цей чоловік помер, і його син почав бити його вдову — свою матір. У такий спосіб і вона розплатилася за свій гріх. Потім їхній син теж виріс і одружився. У дівчини, з якою він одружився, було не все гаразд з головою. Вона не просто била його, але при цьому ще й співала "Христос Воскрес із мертвих, смертію смерть подолав"! Бачите, як усе влаштував Бог, щоб ця людина теж розплатилася за свої гріхи? Однак  на цьому духовні закони діяти перестали, тому що з його нещасної [божевільної] дружини було нічого спитати.

—   Геронде, а якщо людина робить падіння й переживає за це, то чи розплачується вона подібним чином за свої духовні борги?

—   Вона усвідомлює свій борг [перед Богом] чи переживає егоїстично? Якщо вона усвідомлює свій борг, то платити за власне падіння вже не буде. Коли ж боргу не усвідомлює, то Бог допустить і розплату. Приміром, християнин повинен подавати іншим милостиню. Якщо жорстокосердна людина милостиню не дає, але збирає й збирає гроші, то до неї забираються грабіжники, б'ють її, забирають її гроші, й у такий спосіб вона розплачується за свою помилку. Якщо маємо [духовні] борги й не розплачуємося за них у земному житті, то це дуже поганий знак. Це значить — Бог нас залишив. А якщо людина не несе ніяких покарань і приймає лише благословення, то, напевно, вона зробила щось добре й за це добре Христос платить їй в цьому житті — подвійно й потрійно. Однак за свої помилки така людина не розплачується. І це теж погано. Припустимо, я зробив щось добре на десять відсотків, а Христос відплачує мені за це на двадцять відсотків, і я не маю ні скорбот, ні роздратування. Але в цьому випадку я не розплачуюся за свої гріхи.

Як говорить Святий Ісаак Сірін, нещастя в цьому житті зменшують пекельну муку⁶. Тобто в такому разі стосовно людини вступають у дію духовні закони, зникає якась частина пекельних мук.

 

 

Зноски:

 

¹ Лк. 18:14. Див. також Мт. 23:12.

² Пор. Мт. 26: 52.

³ Див. Блаженный Иоанн Мосх. Луг духовный. Сергиев Посад. 1915.

⁴ Див: Житие святого пророка Исайи в книге: Жития святых на русском языке. Месяц май. Μ., 1907. С. 287.

⁵ 2 Тим. 3:13.

 

⁶ В російському перекладі С. Соболевського: "Наказуемый здесь за свой срам вкушает своей геены". Иже во святых отца нашего Исаака Сириянина. Слова подвижнические. М. 1993. С. 365.

ЧАСТИНА ШОСТА - ПРО СМЕРТЬ І МАЙБУТНЄ ЖИТТЯ

 

"Після всього того, що Бог зробив для нас, людей,

буде дуже невдячно, якщо ми потрапимо до пекла

і Його засмутимо. Не доведи, Боже, потрапити

до пекла не те що людині, а навіть якій-небудь пташці"

 

ГЛАВА ПЕРША - Про ставлення до смерті

 

Пам'ять смертна

- Геронде, про що має думати людина в день свого народження?

— Вона повинна думати про день своєї майбутньої смерті й готуватися до цієї великої подорожі.

—       Геронде, якщо при розкритті гробу виявиться, що останки покійного не розклалися, то причина цього — гріх, у якому людина не покаялася?

—   Ні, не завжди. Причина може бути й у тих ліках, які покійний приймав, або в складі ґрунту на цвинтарі. Але як би там не було, якщо покійний при витягненні його останків з могили виявиться таким, що не розклався, то він розплачується за частину своїх гріхів. Це відбувається тому, що й після смерті він стає посміховиськом для інших.

—   Геронде, смерть — це найбільш очевидна подія, що відбудеться з людиною. Чому ж тоді ми про неї забуваємо?

 — Знаєш, колись у спільножитних монастирях одному з ченців давали послух нагадувати іншим отцям про смерть. Коли інші брати займалися послухами, цей чернець підходив до них і говорив кожному: "Братія, нам потрібно буде вмерти". Життя наше обгорнене смертною плоттю. Цю велику таємницю не просто зрозуміти тим людям, які складаються лише із плоті й тому не хочуть помирати, не хочуть навіть чути про смерть. Смерть стає для таких людей подвійною смертю й подвійним горем. Але, на щастя, Благий Бог влаштував все так, щоб, принаймні, люди літні мали користь від деяких ознак наступаючої для них старості. Адже люди похилого віку, природно, перебувають ближче до смерті, ніж молоді. У них сивіє волосся, вони вже не такі бадьорі, сили поступово їх залишають, у них починає текти слина й у такий спосіб вони смиряються і бувають змушені любомудрствувати про суєтність світу цього. Навіть якщо люди похилого віку хочуть "збрикнути", вони не можуть цього зробити, тому що все, що з ними відбувається, їх гальмує. Або коли вони чують, що хтось зі старих такого ж віку, як вони або навіть молодший, помер, вони теж згадують про смерть. Ви бачили, як у селах, коли дзвонить похоронний дзвін, старенькі, що сидять у кав'ярні, встають, осіняють себе хрестом і запитують, хто вмер і коли він народився? "О, — кажуть вони, — ти тільки подивися, прийшла й наша черга! Всі ми покинемо цей світ!" Вони розуміють, що їхні роки минули, що нитка їхнього життя підійшла до кінця й до них наближається смерть. Так люди похилого віку постійно думають про смерть. Спробуй-но скажи малій дитині: "Май пам'ять смертну". Вона відповість тобі: "Тру-ля-ля"— і побіжить знову гратися з м'ячиком. Адже якби Бог допоміг малій дитині зрозуміти, що вона помре, то нещасна розчарувався б у житті та прийшла б у повну непридатність, тому що ніщо б її не тішило. Тому Бог, як добрий Батько, влаштовує все так, щоб дитина не розуміла, що таке смерть і безтурботно й радісно гралася з м'ячиком. Однак чим старшою стає дитина, тим поступово усе більше вона розуміє, що таке смерть.

Подивися, адже й чернець-початківець, особливо якщо він молодий, не може мати пам'ять смертну. Він думає, що в нього попереду роки життя, і питання смерті його не займає. Пам'ятаєте, як апостол Петро сказав: "Покличте юнаків, щоб вони забрали мертвих Ананію й Сапфіру"¹? У монастирях мертвих, як правило, ховають молоді ченці. Старі ченці, занурені в задуму, кидають на тіло покійного трохи землі. Вони із благоговінням кидають жменю землі тільки на тіло і ніколи на голову покійного. На похороні в одному монастирі я став свідком неприємної картини. Коли покійного ховали й засипали землею, священик вимовляв слова: "З землі вийшов, і в землю підеш'. У той час, як всі ченці за звичаєм, з великим благоговінням і скромно кидали жмені землі на тіло свого покійного брата, один юний чернець підібрав свій підрясник, схопив лопату і, як заведений, почав закидати покійного всім, що траплялося на його лопаті: землею, камінням, деревинками... Він робив це для того, щоб показати, який він молодець! Ото вже вибрав час, щоб показати свою силу, свою працездатність! Інша справа, якби в монастирі саджали дерева або засипали рів і він, проявляючи доброту й жертовність, сказав би: "Інші ченці — дідусі. Що від них можна чекати, якої роботи? Дай-но попрацюю я". У цьому випадку він втомився б трохи більше, але інших би розвантажив. Та тут навіть якщо бачиш мертву тварину, її стає шкода. Що вже говорити, якщо ти бачиш, як у могилі лежить твій брат... А ти, як землечерпалка, байдуже закидаєш його землею й камінням... Все це показує, що в цього молодого ченця зовсім не було пам'яті смертної.

 

Якщо ти хочеш померти, то не вмираєш

— Геронде, поставлено остаточний діагноз. Ваша пухлина злоякісна. Це рак в одній із найгірших форм.

—   Принеси-но мені якусь хустинку, і я піду у танок! Я станцюю танець "Будь здоровий, прощавай нещасний цей світе!" Я не танцював жодного разу в житті, але зараз піду в танок від радості, що наближається смерть.

—   Геронде, лікар сказав, що спершу Вас возитимуть на опромінення, щоб ослабити пухлину, а потім будуть робити операцію.

—Зрозуміло. Спершу буде бомбити авіація, а потім підуть в атаку війська! От що, підуно я краще [відразу] вгору і розповім вам, що там діється!.. Деякі, навіть люди похилого віку, якщо лікар скаже їм "ти вмреш" або "є надія на п'ятдесят відсотків, що ти виживеш", засмучуються. Вони хочуть жити. А заради чого? Дивна справа! Якщо хоче жити людина молода, це ще можна зрозуміти, цьому є якесь виправдання. Але якщо намагається вижити старий, я цього не розумію. Розумію, якщо він лікується, щоб якось втамувати біль. Тобто він не хоче, щоб його життя продовжувалося, але хоче лише хоч трохи втамувати біль і доглядати за собою, поки не вмре. У такому лікуванні є зміст.

—     Геронде, ми просимо Бога за те, щоб Він продовжив Ваше життя.

 —     Навіщо? Хіба в псалмі не написано, що сімдесят років — це строк нашого життя?²

—     Однак псалмоспівець додає: "а як при силі — вісімдесят років"...

—     Так, але потім він говорить і про те, що "...більшість із них — то труд і хвороба"^ъ. Так що краще упокоения в житті іншому!

— Геронде, а чи може людина від смиренності відчувати себе духовно не готовою ще до іншого життя і хоче пожити ще трохи, щоб приготуватися?

—    Це, звичайно, добре. Але звідки така людина знає: можливо, якщо вона проживе довше, то стане ще гіршою?

—    Геронде, а коли людина здружується, примиряється зі смертю?

— Коли? Якщо в людині живе Христос, то смерть для неї — радість. Однак не варто радіти тому, що ти вмреш, тому що втомився від життя. Коли людина радіє смерті — у доброму значенні цього слова, — то смерть іде від неї й приходить до якого-небудь боягуза! Якщо ти хочеш померти, ти не вмираєш. Людина, що живе розкошуючи, боїться смерті, тому що мирське життя приносить їй задоволення, і вона не хоче вмерти. Якщо хтось говорить такій людині про смерть, то вона відповідає: "Постукай тричі по дереву!" А от той, хто страждає, зазнає болю тощо, вважає смерть спасінням і говорить: "Як жаль, що ще не прийшла смерть, для того, щоб мене забрати... Видно, вона зустріла на шляху якусь перешкоду".

Смерті бажають небагато з людей. Більшість людей хочуть встигнути щось завершити в цьому житті й тому не хочуть померти. Однак Благий Бог влаштовує так, що людина вмирає, коли вона стає зрілою. Але що б хто не говорив, людина духовна, чи вона молода чи стара, повинна радуватися і тому, що вона живе, радуватися і тому, що має померти. Не треба тільки домагатися смерті самому, тому що це буде самогубством.

Для людини, що померла для світу й духовно воскреслої, відносно смерті зовсім нема тривоги, страху або занепокоєння, тому що вона чекає смерті з радістю. Це відбувається, тому що вона піде до Христа і буде радуватися поруч із Ним. Але й перебуваючи в житті цьому вона теж радіє, тому що й у цьому житті вона теж живе з Христом і відчуває частину райської радості, ще живучи на землі. Така людина запитує себе про те, чи існує в Раю радість вища, ніж та, котру вона переживає, живучи на землі. Люди, про яких іде мова, подвизаються з любочестям і самовідданістю. Маючи перед очима смерть і щодня міркуючи про неї, вони готуються до неї більш духовно, подвизаються з більшою відвагою й перемагають суєту.

Хворі, що лежать на смертному одрі

—    Геронде, нас попросили помолитися за людину, що кілька днів була за волосок від смерті, але її душа не відходила.

—    Чому вона не відходила? Вона сповідалася?

—      Ні, сповідатися вона не хоче. Тобто, Геронде, муки людини під час відходу її душі є наслідком її гріховності?

—     Ні, це не безумовно. Також не безумовно й те, що якщо душа людини виходить з неї тихо й спокійно, то вона перебувала у хорошому стані. Навіть якщо люди в останні хвилини життя страждають і мучаться, це не обов'язково означає, що в них багато гріхів. Деякі люди від великої смиренності ретельно просять Бога, щоб Він дав їм погану кончину — щоб після смерті залишитися в невідомості. Або хтось може мати погану кончину, для того щоб [духовно] розплатитися з невеликим боргом Приміром, за життя людину хвалили більше, ніж вона цього заслуговувала, тому Бог допустив, щоб у годину смерті вона поводилася якось дивно, для того щоби впасти в очах людей. В інших випадках Бог допускає декому страждати в годину смерті, щоб ті, хто перебуває поруч, зрозуміли, наскільки важко доводиться душі там, у пеклі, якщо вона не приведе все до ладу тут. Ну а якщо твої [духовні] документи в порядку (тобто якщо ти перебуваєш у хорошому духовному стані), ти переходиш із земного життя у вічне так, що тангалашки до тебе навіть не наближаються.

—   Геронде, якщо людина помирає або має серйозну хворобу, чи правильно буде сказати їй правду?

—   Це залежить від того, що вона за людина Іноді хтось, хворий на рак, запитує мене: "Як ти думаєш, Геронде, я виживу чи помру? " Якщо ти йому скажеш, що він помре, то він помре одразу, на твоїх очах — від розпачу. Якщо йому про це не сказати, то він підбадьорюється, ставиться до своєї хвороби без страху. "Дозрівши", хвора людина сама бере на себе свій хрест і знаходить сили переборювати все, що відбувається з нею потім. А отже, вона зможе прожити ще кілька років, допомогти своїй сім'ї, підготуватися до смерті самій, а також дати можливість підготувати до цього своїх рідних. Звичайно, я не кажу таким людям, що вони проживуть тисячу років або що їхня хвороба — дрібниця, але кажу їм так: "По-людськи допомогти тобі важко. Звичайно, для Бога нема нічого неможливого. Однак постарайся духовно привести себе до ладу".

—    Геронде, іноді рідні тяжко хворої людини бояться її причастити, щоб у неї не почалися помисли про те, що вона помре.

—   Що ж виходить: людина має померти без причастя заради того, щоб вона не думала, що помирає, і не дратувалася? Нехай рідні такої людини скажуть їй: "Божественне Причастя — це ліки. Воно тобі допоможе. Тобі добре б причаститися". У такий спосіб людина причащається, отримує допомогу і водночас готується до життя іншого.

—   Геронде, чи треба здійснювати Таїнство Соборування над людьми, що відходять з цього життя?

—   Над тими, хто не може віддати Богові свою душу, читають "Чин, який є на розлучення душі від тіла". Таїнство Соборування здійснюється над всіма хворими, а не тільки над тими, хто перебуває при останньому подиху.

—   Геронде, чи пов'язані слова, які вимовляє людина, що перебуває при останньому подиху, з її духовним станом?

—   Не будемо робити занадто легких висновків. Хтось у момент, коли його душа виходить з тіла, може зазнавати болю, важкості, і його обличчя може мати вираз болю, так що навколишні думають, що він перебуває в недоброму духовному стані. Однак вираз болю на обличчі відрізняється від виразу озлоблення й страху. Буває, що людина страждає, мучиться від болю, а оточуючі витлумачують це так, ніби вона бореться з бісами, які прийшли, щоб забрати її душу!

—   Геронде, чи проходить через митарства душа, що відходить з цього життя в духовно впорядкованому стані.

 — Якщо на Небо відходить душа людини духовно впорядкованої, то тангалашки не можуть завдати їй зла. А от якщо вона духовно не впорядкована, то тангалашки її мучать. Іноді буває й таке: Бог допускає душі людини бачити митарства в ту годину, коли вона відходить із тіла щоб допомогти нам, тобто тим, котрі ще живуть, звершити подвиг і розплатитися зі своїми боргами ще в цьому житті. Пам'ятаєте Житіє блаженної Феодори⁴? Тобто Бог допускає, щоб деякі люди бачили митарства, для того, щоб отримали допомогу й покаялися інші. У Житії преподобного Євфросина⁵ ми читаємо про те, що ігумен монастиря після одного видіння прокинувся з яблуком у руці — для того, щоб це побачили інші й отримали допомогу.

А іноді Бог допускає душі вмираючої людини розмовляти з кимось, щоб покаялася або сама помираюча людина, або ті, хто її чує. Бачиш як: у Бога багато способів спасти людину. В одних випадках він допомагає людині за допомогою Ангелів, в інших — випробуваннями або різними знаменнями. Я був знайомий з жінкою, що по-варварськи, нелюдяно поводилася з чоловіком і зі свекрухою. Вона била обох. Сама ходила по сусідах, молола язиком, а бабусю свекруху посилала працювати в поле. Нещасна бабуся щодня дві години йшла пішки на поле, ледве волочачи ноги, і працювала з ранку до вечора, нікому не скаржачись. І от одного разу, повернувшись додому мертва від втоми, вона впала на підлогу й сказала своїй невістці: "Архангел Михаїл прийшов забрати мою душу. Підітри кров, донечко". — "Яку кров?" — зі страхом запитала невістка, тому що не бачила ніякої крові. "Та от же, донечко, кров, тече кров! Підітри, підітри!" Невістка стала оглядатися й шукати кров, а в цей час бабуся віддала Богові душу.

Після цього випадку невістка взялася за розум і змінила своє життя. З дикого звіра вона перетворилася в агнця. Те, що вона бачила, як її свекруха вмирає, і почула її останні слова, і вірила тому, що Архангел Михаїл з нібито оголеним мечем забирає її душу, відбулося за Промислом Божим — для того, щоб вона злякалася й покаялася. Тобто Бог заговорив з нею зрозумілою їй мовою, щоб вона отямилася. Цілком ймовірно, у цієї жінки було добре налаштування.

—   Геронде, а якщо вмираюча людина кличе своїх покійних родичів, що це значить?

—   Часто це відбувається для того, щоб дати приклад іншим, тим, які перебувають біля вмираючого. Я знав одну багату пані, вона була святою жінкою. Заміж вона не вийшла й жила з сестрою, якій віддала все своє багатство. Їїї свояк, тобто чоловік сестри, помер після неї. Помираючи, він почав її кликати: "Іди сюди, Деспіно, попросимо одне в одного прощення. Прости мене... як же я тебе мучив, прости мене!" — "Де ти бачиш Деспіну?" — запитували його оточуючі. 'Та ось же вона, хіба ви не бачите, ось там!" — відповів він їм і віддав Богові душу.

—   Геронде, а чи отримують люди прощення, якщо, помираючи, вони просять прощення в того, хто вже вмер?

—   Бог попускає це для того, щоб вони отримали прощення хоча б подібним чином, тому що людина у свою смертну годину кається й відчуває необхідність попросити прощення в тих, кого скривдила.

 

Самогубство

—    Геронде, деякі люди, зустрічаючись у своєму житті з труднощами, відразу починають думати про те, щоб накласти на себе руки.

—    До справи підмішується егоїзм. Більшість людей, що вкорочують собі віку, слухають диявола, який говорить їм, що коли вони самі відійдуть у потойбічний світ, то спасуться від внутрішньої муки, яку відчувають. Через егоїзм такі люди вбивають себе. Приміром, якщо людина вчиняє крадіжку, а потім ця крадіжка розкривається й стає явною, то злодій говорить: "Все, тепер я зіпсував свою репутацію", і замість того, щоб, покаявшись, смиритися і висповідавшись, звільнити свою душу від вічної муки, йде і вбиває себе. Інший накладає на себе руки через те, що його дитина паралізована. "Як же так: я — і маю паралізовану дитину?" — мовить така людина і впадає у відчай. Але якщо відповідальність за те, що його дитина паралізована, лежить на ньому самому й він визнає свою провину, то хай покається. Як можна накладати на себе руки й залишати свою дитину під відкритим небом? Хіба після цього його вина не стане ще більшою?

—    Геронде, ми часто чуємо, що людина вкоротила собі віку, тому що була душевно хвора.

—    Душевно хворі люди, закінчуючи життя самовбивством, мають зм'якшуючу провину обставини, тому що їхній розум не в порядку. Навіть побачивши, як на небі просто збираються хмари, така людина вже починає відчувати душевну важкість. Якщо ж до цього підмішується ще якийсь розлад, то хмари стають особливими. Однак за людей, які вкорочують собі віку, не будучи душевнохворими, Церква не молиться. Так само, як Вона не молиться і за померлих єретиків. Цих людей Церква залишає на суд і на милість Божу. Імена таких людей священик не поминає на проскомідії й не виймає за них частку, тому що самогубством такі люди відмовляються від життя, зневажають його. Життя — це дар Божий. І накладаючи на себе руки, такі люди однаково що шпурляють цим даром в обличчя Бога.

Але ми маємо багато молитися за тих, хто закінчує життя самогубством, щоб Благий Бог щось зробив і для них. Адже ми не знаємо, чому вони наклали на себе руки, не знаємо й того, у якому стані перебували в останній момент життя. Можливо, у час, коли їхня душа виходила з тіла, вони покаялися, попросили в Бога прощення, і їхнє покаяння було прийнято. І, можливо, їхню душу прийняв Ангел Господній.

Я чув історію про одну дівчинку, котра мешкала в селі й ходила пасти кізку. Вона прив'язувала кізку на лузі, а сама гралася неподалік. Одного разу, коли вона забавилася, коза відв'язалася й утекла. Дівчинка стала її шукати, але не знайшла, і повернулася додому без кози, її батько страшенно розгнівався, побив її й вигнав з дому. "Іди шукай козу! — сказав він. — Якщо ти її не знайдеш, то краще тобі повіситися". Нещасна дівчинка пішла шукати козу. Настала ніч, а вона ще не повернулася додому. Батьки затурбувалися, пішли її шукати й знайшли висячою на дереві. Вона зробила з мотузки, якою була прив'язана коза, зашморг і повісилася. Нещасна дівчинка мала любочестя і зрозуміла слова батька буквально. Її поховали за цвинтарною огорожею.

Звичайно, Церква вчинила правильно, поховавши її за церковною огорожею. Церква зробила це для того, щоб пригальмувати тих, хто накладає на себе руки через дрібниці. Але й Христос вчинить правильно, якщо візьме цю дівчинку в Рай.

 

Зноски:

 

¹ Див.: Діян. 5:6-10.

² Пс.89,10.

³ Там само.

⁴  Див.: Суд за гробом или мытарства преподобной Феодоры. СПб, 1995.

⁵  Пам'ять прп. Євфросина здійснюється 11 вересня.

 

ГЛАВА ДРУГА  - "...не скорбіть як інші, що не мають надії" ¹

 

Смерть дітей

- Геронде,   одна   мати   дев'ять   років   тому втратила дитину. Зараз вона просить Вас помолитися, щоб побачити її хоча б уві сні й утішитися.

—    А скільки років було дитині? Вона була маленькою? Це має значення. Якщо дитина була маленькою і якщо мати перебуває в такому стані, що коли дитина явиться, мати не втратить душевного спокою, то дитина їй явиться. Причина того, що дитина не являється, є в ній самій.

—    Геронде, а чи може дитина явитися не своїй матері, котра про це просить, а комусь ще?

—    Як же не може! Адже Бог влаштовує все у відповідності [з нашою користю]. Коли мені говорять про те, що якийсь юнак помер, я вболіваю, але вболіваю по-людськи. Адже, дослідивши речі глибше, ми побачимо, що, чим дорослішою стає людина, тим більше їй треба боротися й тим більше в неї накопичується гріхів. Особливо люди світу цього: чим довше вони живуть, тим більше — своїми турботами, несправедливостями й тому подібним — вони погіршують свій стан, замість того, щоб його поліпшити. Тому людина, яку Бог забирає з цього життя в дитинстві або замолоду, більше здобуває, ніж втрачає.

—   Геронде,   чому   Бог   допускає,   щоб помирало так багато молодих?

— Ніхто ще не підписував з Богом контракт про те, коли йому померти. Бог забирає кожну людину в найвідповідніший момент її життя, забирає особливим, тільки для неї придатним способом — так, щоб спасти її душу. Якщо Бог бачить, що людина стане кращою, Він залишає її жити. Однак, бачачи, що людина стане гіршою, Він забирає її, щоб спасти. А інших — тих, що ведуть гріховне життя, але мають налаштування зробити добро, Він забирає до Себе до того, як вони встигають це добро зробити. Бог робить так, тому що знає, що ці люди зробили б добро, якби їм випала для цього сприятлива нагода. Тобто Бог однаково що говорить їм: "Не трудіться: вистачить і того доброго налаштування, що у вас є". А когось ще — дуже хорошого, Бог забирає до Себе, тому що в Раю потрібні й квіткові бутони.

Звичайно, батькам і родичам померлої дитини все це зрозуміти нелегко. Подивися: коли вмирає маля, Христос бере його до Себе немов маленького Ангела, а його батьки ридають і б'ють себе в груди, тоді як їм варто було б радіти. Адже звідки вони знають, ким би він став, коли виріс? Зміг би він спастися? Коли у 1924 році ми їхали з Малої Азії морем, я був дитиною. На кораблі було повно біженців. Я лежав на палубі, закутаний матір'ю в пелюшки. Якийсь матрос випадково на мене наступив. Мати подумала, що я помер, і почала плакати. Одна жінка з нашого села розмотала пелюшки й переконалася, що зі мною нічого не сталося. Але якби я помер тоді, то точно був би в Раю. А зараз мені вже стільки років, я стільки подвизався, але в тому, опинюся там чи ні, однаково ще не впевнений.

Але, крім того, смерть дітей допомагає і їхнім батькам. Батьки мають знати, що з того моменту, як у них помирає дитина — у них з'являється молитвеник у Раю. Коли батьки помруть, їхні діти з ріпідами прийдуть до дверей Раю, щоб зустріти душі батька й матері. А це ж чимала справа! Крім того, маленьким дітям, які були вимучені хворобами або каліцтвом, Христос скаже: "Прийдіть у Рай і виберіть у ньому найкраще місце". А діти попросять Христа: "Тут прекрасно, Христе, але ми хочемо, щоб разом з нами була й наша ненька", і Христос, почувши прохання дітей, знайде спосіб, щоб спасти їхню матір.

Звичайно, матері не повинні впадати і в іншу крайність. Деякі матері вірять, що їхня померла дитина стала святою, і від цього впадають в оману. Одна така мати хотіла дати мені щось із речей свого померлого сина — на благословення, тому що вірила, що він став святим. "Благословіть, — запитала вона мене, — давати людям його речі на благословення?" — "Ні, — сказав я їй, — краще не треба". А інша така мати у Великий Четвер прикріпила до Розп'яття, що стояло посередині храму, фотографію своєї дитини, яку вбили німці. Вона говорила: "І мій син постраждав так само, як Христос". Жінки, які залишалися в храмі на ніч перед Розп'яттям, не стали їй заважати, дали їй спокій, щоб не ранити. А що їй було казати? Адже її душа була травмованою.

 

Втіха людини, яка скорбить

—   Геронде, яка ж величезна сила потрібна людям, щоб не злякатися раптової смерті!

—   Якщо люди осягли найглибший сенс життя, то вони знаходять сили правильно поставитися до смерті. Адже осягнувши сенс життя, вони ставляться до смерті духовно. Знаєте, скільки підлітків розбивається на мопедах! Знаєте, скільки молодих людей потрапляє в аварії на мотоциклах! Хлопці піднімають мотоцикли на заднє колесо, й у такому положенні їм дуже легко перевернутися, ударитися головою об асфальт і розбити собі голову. Вони ще вважають героєм того, хто задере мотоцикл вище за інших. "Я, — вихваляються такі підлітки, — змусив свій мотоцикл їхати на задньому колесі, як на задніх лапках, але потім я перевернувся". Бачиш, чому вчить їх диявол, бажаючи, щоб вони порозбивали собі голови? Адже, коли б вони їхали як належить, на двох колесах, то, навіть потрапивши в аварію, могли вдаритися не головою, а чимось ще й залишитися живими. Однак, якщо Бог допускає дияволу робити зло або ж допускає комусь бути неуважним, то це значить, що з диявольського зла або з людської неуважності вийде щось добре.

—   Геронде, тоді чому наша Церква молиться "і допоможи охоронитися нам" від раптової смерті?

—    Це справа інша. Церква просить Бога, щоб смерть не застала нас непідготовленими.

—    Геронде, одна мати приходить сюди й безутішно скорбить, тому що вона послала свою дитину у справах, а ту на смерть збила машина.

—    Запитай її: "Водій збив твою дитину через злобу? Ні. Ти послала її у справах, для того, щоб її збила машина? Ні. Виходить, скажи "Слава Тобі, Боже", тому що, якби машина її не збила, вона могла б піти по кривій доріжці. А зараз Бог забрав її в найвідповідніший момент. Зараз вона перебуває на Небі й не ризикує його втратити. Чому ти плачеш? Невже ти не знаєш, що ти своїм плачем мучиш дитину? Що ти хочеш: щоб твоя дитина мучилася або щоб вона радувалася? Подбай, щоб допомогти іншим своїм дітям, які живуть далеко від Бога. За ними тобі треба плакати, а не за тою, яка загинула". Так ось і вчора сюди приходила якась заплакана мати. "Бог забрав мого єдиного сина", — плакала вона, — і звинувачувала в цьому Бога. "Якщо ти, як слід, подумаєш про те, що з тобою сталося, — сказав їй я, — то прийдеш до висновку, що Бог зробив тобі честь. Він забрав до Себе маленького Ангела, забрав дитину хрещеною, не допустивши їй набути гріхів та пристрастей. Бог взяв до Себе Ангела, а ти Його за це ще й свариш? Дуже скоро ти відчуєш, як твій померлий син молиться за тебе Богові". Потім ця жінка розповіла мені про своє життя. Вона сказала, що коли була молодою, могла мати багато дітей, але тоді вона цього не хотіла.

Знаєте, скільки матерів моляться й просять, щоб їхні діти жили з Богом! "Я не знаю, що Ти зробиш, Боже мій, — говорять ці жінки, — я хочу, щоб моя дитина спаслася, щоб вона була з Тобою". Однак, якщо Бог бачить, що дитина зіб'ється з правильного шляху, що вона котиться до загибелі й нема іншого способу її врятувати, Він бере її до Себе несподіваною смертю. Приміром, Він допускає п'яному водієві збити дитину й у такий спосіб забирає її до Себе. Якби для дитини була можливість стати кращою, то Бог не допустив би нещасного випадку. Потім хміль вивітрюється з голови й у того, хто збив дитину. Чоловік приходить до тями і все наступне життя його мучить совість. "Я вчинив злочин", — говорить він і постійно просить Бога, щоб Він його простив. У такий спосіб ця людина теж спасається. А мати загиблої дитини, мучачись від душевного болю, починає жити більш зібрано, замислюється про смерть і готується до життя іншого. Так спасається й вона. Бачите, Бог за молитви матері влаштовує так, щоб спасалися людські душі. Однак, якщо матері цього не розуміють, то вони починають звинувачувати Бога! Чого ж тільки не доводиться Богові від нас чути!

Якщо людина перестає ставитися до речей по-мирському, то її душа знаходить спокій. Бо як людина може знайти істинну розраду, якщо вона не вірить у Бога і в істинне життя — у життя після смерті, у життя вічне? Коли я був у монастирі Стоміон, [поруч] у Коніці жила вдова, що постійно ходила на цвинтар і по кілька годин ридма там ридала. Вона билася головою об могильну плиту й своїми криками розбурхувала всю округу! Вона давала на цвинтарі вихід всього свого болю. Люди приходили туди, забирали її, а вона однаково поверталася. Це тривало роками. Чоловіка цієї жінки убили німці, а її дочка через кілька років після смерті батька, тільки-но виповнилося дев'ятнадцять, померла від серцевої хвороби. Так ця нещасна жінка залишилася сама. Якщо хтось подивиться на те, що сталося з нею збоку, то скаже: "Чому Бог допустив це?". І сама жінка, ставлячись до того, що сталося з нею саме так — збоку, не могла втішитися. Одного разу, коли я теж прийшов на цвинтар, щоб подивитися, що відбувається, вона почала мені говорити: "Чому Бог зробив саме так? Мій чоловік загинув на війні. У мене була єдина дочка. Бог забрав у мене і її..." Вона говорила, говорила, і звинувачувала Бога. Давши їй трохи виговоритися, я зауважив: "Я тобі теж дещо скажу. Чоловіка твого я знав.

 Людиною він був дуже хорошою. Він загинув на війні за Батьківщину, виконуючи свій священний обов'язок. Бог не поставиться до нього несправедливо. Потім, після смерті твого чоловіка, Бог на кілька років залишив тобі дочку. Вона жила з тобою, і ти мала якусь розраду. Однак потім Бог, бачачи, що дівчина, можливо, збилася б [незабаром] з правильного шляху, забрав її в тому доброму налаштуванні, у якому вона перебувала. Він зробив не, щоб її врятувати". Ця вдова, хоча чоловік її був дуже тихою людиною, сама була трішки мирською. Звичайно, я не сказав їй про це прямо, не сказав їй "ти була мирською людиною", але запитав її: "Про що ти думаєш зараз? Ти любиш світ?" — "Я не хочу нікого й нічого бачити", — відповіла вона. "От бачиш, — сказав я їй, — світ помер і для тебе теж. Біль допомагає тобі й ніщо мирське тебе не цікавить. Таким чином, дуже скоро всі ви разом будете в Раю. Кому ще Бог зробив таку честь, як тобі? Ти це розумієш?" Після цієї бесіди нещасна перестала ходити на цвинтар. Як тільки — із чужою допомогою — вона змогла вловити найглибший сенс життя, то відразу ж заспокоїлася.

— Геронде, я чула, що коли людина помирає насильницькою смертю, вона позбувається своїх гріхів, тому що її гріхи бере на себе вбивця.

— У людини вбитої, якщо можна так висловитися, є зм'якшуючі провину обставини. Вона може сказати Богові так: "Я б покаялася, але він мене вбив". Таким чином, важкість [її гріхів] упаде на вбивцю. Однак дехто, в кого не вистачає розуміння, каже: "Якби існував Бог, Він не дозволив би такої кількості злочинів. Він карав би злочинців". Такі люди не розуміють, що Бог залишає злочинців жити саме для того, щоб у День Суду вони не змогли виправдатися в тому, що не покаялися, незважаючи на те, що Він дав їм для цього роки. А тих, кого злочинці вбивають, Бог теж не залишить.

 

Смерть — розлука на кілька років

Ми маємо зрозуміти, що в дійсності людина не вмирає. Смерть — це звичайне переселення з одного життя в інше. Це розлука на недовгий час. Приміром, якщо людина їде на рік за кордон, то її рідні прикро вражені, тому що вони розлучаться на один рік, або, якщо вона їде на десять років, вони засмучуються через цю десятилітню розлуку. Подібно до цього люди повинні сприймати ту розлуку з близькими людьми, що її приносить смерть. Приміром, якщо в людей похилого віку вмирає близька людина, то вони повинні сказати: "Років через п'ятнадцять ми знову зустрінемося". Якщо люди, у яких помер близький, ще молодий, то хай вони скажуть: "Ми знову зустрінемося років через п'ятдесят". Звичайно, людина зазнає болю через смерть рідної їй людини, однак до смерті треба ставитися духовно. Пам'ятаєте, що говорить апостол Павло? "...не скорбіть як інші, що не мають надії"². Приміром, як часто я бачив би свого померлого родича, якби він залишився живий? Раз на місяць? Так треба подумати про те, що там, у житті вічному, я буду бачити його постійно. Наша тривога виправдана тільки в тому випадку, коли людина, котра померла, жила погано [ — не по-християнськи]. Приміром, якщо вона була людиною жорстокою, то нам треба за неї багато молитися — якщо ми її дійсно любимо й хочемо зустрітися з нею у житті іншому.

 

Зноски:

 

¹ 1Сол.4,13.

² 1Сол.413.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ -  Про життя після смерті

 

Засуджені покійні

- Геронде, а коли людина помирає, то чи вона відразу ж розуміє, у якому стані перебуває?

— Так, вона приходить до тями й ставить собі запитання: "Що ж я накоїла?". Але — "файда йок"¹ — тобто в тому, що вона ставить собі таке запитання, їй вже нема користі. Приміром, п'яний, убивши свою матір, сміється, виспівує пісеньки, тому що не розуміє, що накоїв. А коли хміль вивітрюється з голови, він починає плакати, ридати, запитувати себе: "Що ж я накоїв?" Те ж саме відбувається й з тими, хто живе гріховно. Ці люди подібні до п'яних. Вони не розуміють, що роблять, не відчувають своєї провини. Однак, коли помирають, з їхньої голови вивітрюється [земний] хміль і вони приходять до тями. У них відкриваються душевні очі, і вони усвідомлюють свою провину, тому що душа, вийшовши з тіла, рухається, бачить, відчуває все з незбагненною швидкістю.

Дехто стурбований тим, коли буде Друге Пришестя. Але для людини, котра вмирає, Друге Пришестя, якщо можна так висловитися, уже настає. Тому що людина судиться в залежності від того, в якому стані її застає смерть.

—   Геронде, а що відчувають зараз ті, хто перебуває в пекельній муці?

—   Ці люди засуджені. Перебуваючи в темниці, вони зазнають мук відповідно до тих гріхів, які вчинили в житті земному. Ці люди чекають остаточного суду — прийдешнього Суду Христового. Але серед них є засуджені строгого й особливого режиму, а є й засуджені на більш м'які покарання.

—       А  де   зараз   святі   й   благорозумний розбійник?²

—     Святі й благорозумний розбійник зараз у Раю, але вони ще не прийняли кінцеву славу, подібно до того, як і засуджені в пеклі ще не прийняли кінцевий осуд. Бог ще скільки століть тому сказав: "Покайтеся, наблизилося Царство Небесне"³. Але, незважаючи на це, Він все віддаляє й віддаляє час пришестя цього Царства, тому що чекає нашого виправлення⁴. Але ми, продовжуючи перебувати в наших пристрастях і гріхах, виявляємо тим самим несправедливість до святих, тому що вони [через нас] не можуть прийняти кінцеву славу, яку приймуть після прийдешнього Страшного Суду.

 

Молитва за покійних і заупокійні служби

—       Геронде, чи можуть молитися душі засуджених покійників?

— Вони приходять до тями й просять допомоги, однак допомогти собі вже не можуть. Ті, хто перебуває в пеклі, хотіли б від Христа тільки одного: щоб Він дав їм п'ять хвилин земного життя на покаяння. Ми, що проживаємо на землі, маємо запас часу на покаяння, тоді як нещасні покійні вже не можуть самі поліпшити свій стан, але чекають допомоги від нас. Тому ми зобов'язані допомагати їм своєю молитвою.

Помисел підказує мені, що тільки десять відсотків засуджених покійників перебувають у стані демонічному й, будучи в пеклі, хулять Бога, подібно до того, як це роблять демони. Ці душі не тільки не просять допомоги, але й не приймають її. Та й навіщо їм допомога? Що може зробити для них Бог? Уявіть, що дитина йде з дому свого батька, розтринькує все його майно, до того ж на додачу ще й паплюжить батька останніми словами. Е-е, чим тоді може допомогти йому батько? Однак інші засуджені в пеклі — ті, у кого є трохи любочестя, відчувають свою провину, каються й страждають за свої гріхи. Вони волають про поміч й отримують відчутну допомогу від молитов віруючих. Тобто зараз Бог дає цим засудженим людям сприятливу можливість отримувати допомогу доти, поки не настане Друге Пришестя. За життя земний друг царя може поклопотатися перед ним, щоб допомогти якомусь засудженому. Подібно цьому, якщо людина — "друг" Бога, то вона може поклопотатися своєю молитвою перед Богом й клопотати, щоб душі засуджених покійників перевели з однієї "темниці" в іншу — у кращу, з однієї "камери" — в іншу, зручнішу. Вона навіть може випросити їм переведення з "камери" у яку-небудь зручнішу "кімнату" або "квартиру".

Подібно до того як, відвідуючи ув'язнених, ми приносимо їм прохолодні напої тощо й полегшуємо тим їхні страждання, так само полегшуємо страждання покійних молитвами й милостинями, які здійснюємо за упокоєння їхніх душ. Молитви живих за покійних і чинені за їхнє упокоєння служби — це остання можливість дістати допомогу, яку дає покійним Бог — до Другого Пришестя. Після кінцевого Суду можливості дістати допомогу в них уже не буде.

Бог хоче допомогти покійним, тому що Йому боляче за них, однак Він не робить цього, тому що в Нього є благородство. Він не хоче дати дияволу право сказати: "Як же Ти спасаєш цього грішника, адже він зовсім не трудився?". Однак, молячись за покійних, ми даємо Богові "право" на втручання. Треба сказати й про те, що в більше "розчулення" Бога приводять наші молитви за покійних, ніж за живих.

Тому наша Церква і встановила освячення заупокійного колива, заупокійні служби, панахиди. Заупокійні служби — це найкращий адвокат за душі покійних. Заупокійні служби мають таку силу, що можуть навіть вивести душу з пекла. І ви після кожної Божественної Літургії освячуйте коливо за покійних. У пшениці є сенс: "Сіється в тлінні, а встає у нетлінні'⁵, — говорить Святе Письмо. У миру деякі люди лінуються зварити трохи пшениці й несуть у церкву родзинки, печиво, бісквіти, щоб священики прочитали над всім цим молитву за упокоєння покійних. А на Святій Горі старенькі ченці за кожною Божественною Літургією освячують коливо і за покійних, і за Святого, празник якого святкуємо, для того, щоб мати його благословення.

—    Геронде, а люди, що померли недавно, мають велику потребу в молитві?

—    Ну а як же! Коли хтось тільки потрапляє у в'язницю, хіба спочатку йому не дуже важко? Будемо молитися за покійних, які не благоугодили Богові, щоб Бог якось допоміг і їм. Особливо, якщо ми знаємо, що людина була жорсткою або жорстокою — точніше, якщо вона здавалася жорстокою, тому що іноді ми вважаємо людину жорстокою, а в дійсності вона не така. А якщо така людина ще й жила гріховно, то нам треба за неї багато молитися, подавати її ім'я на поминання на Божественних літургіях, записувати її' на сорокоусти й давати біднякам милостиню за спасіння її душі, для того щоб, почувши молитву бідняків: "Хай буде благословенний її прах", Бог привернувся на милість і помилував цю людину. Таким чином, те, що не зробила сама людина, зробимо за неї ми. А от якщо в людини була доброта, хай вона і не жила добре, — то від малої молитви вона дістає велику користь. Це відбувається тому, що вона мала добре налаштування.

Я знаю випадки, що свідчать про користь, яку покійні отримують від молитви духовних людей. Одна людина прийшла до мене в келію і з плачем сказала: "Геронде, я перестав молитися за одного покійного знайомого, і він з'явився мені уві сні. "Ти, — сказав він, — не допомагав мені вже двадцять днів. Ти забув мене, і я страждаю". І дійсно, я забув про нього саме двадцять днів тому від безлічі турбот, і в ці дні не молився навіть за себе".

—   Геронде, коли хтось помирає і нас просять помолитися за нього, то чи правильно буде здійснювати за його упокоєння одну чотку перші сорок днів після кончини?

—   Якщо ти молишся за покійного по чотках, то разом з ним молися й за інших покійних. Навіщо поїздові їхати в таку далечінь тільки з одним пасажиром? Адже він може взяти й інших. Знаєте, скільки покійних мають потребу в молитві? Нещасні просять допомоги, і в них нема нікого, хто б за них помолився! Деякі люди дуже часто здійснюють панахиду за когось зі своїх покійних родичів. Але від цього не отримує допомоги навіть та людина, за яку відбувається молитва, тому що така молитва не дуже-то бажана Богові. Якщо вони вчинили за цього покійного стільки заупокійних богослужінь, то хай одночасно моляться й за інших покійних.

—   Геронде, іноді я починаю тривожитися за спасіння свого батька, тому що він не мав з Церквою ніякого зв'язку.

—   Ти до останнього моменту не можеш знати, яким буде Суд Божий. Коли тебе це турбує? Щосуботи?

—   Я не стежила. А чому щосуботи?

—   Тому що субота — це день покійних, покійні мають на нього право.

—    Геронде, а ті покійні, за яких нікому помолитися? Чи отримують вони допомогу від молитов людей, які моляться за покійних взагалі — не називаючи конкретних імен?

—    Звичайно, отримують. Я, молячись за всіх покійних, бачу уві сні й своїх батьків, тому що вони радуються молитві, яку я здійснюю. Щоразу, коли в мене в келії служиться Божественна літургія, я здійснюю і загальну заупокійну літію за всіх покійних, молюся за покійних королів, архієреїв і так далі. А наприкінці говорю "і за тих, кого нема кому пом'янути". А якщо іноді я опускаю молитву за покійних, то мої знайомі померлі являються мені. Один мій родич був убитий на війні, і я не записав його імені для поминання на заупокійній літії, тому що воно було записано для поминання на проскомідії разом з іншими, які полягли смертю хоробрих. І ось я побачив цю людину на весь зріст. Він стояв переді мною під час заупокійної літії. І ви подавайте для поминання на проскомідії не тільки імена хворих, але й імена покійних, тому що покійні мають у молитвах більшу потребу.

 

Найкраще поминання покійних

Корисніше, ніж всі поминання й заупокійні служби, які ми можемо вчинити за покійних, буде наше уважне життя, та боротьба, яку ми здійснюємо заради того, щоб позбутися своїх недоліків й очистити душу. Адже результатом нашої свободи від речей матеріальних і від душевних пристрастей буде не тільки те, що самі ми відчуємо полегшення. Полегшення відчують і покійні праотці всього нашого роду. Покійні відчувають радість, якщо їхній нащадок живе з Богом. Якщо ми не перебуваємо в доброму духовному стані, то наші покійні батьки, дід і прадід, всі наші предки страждають. "Поглянь-но, як живе наш нащадок!" — кажуть вони й страждають. Однак, якщо ми перебуваємо в доброму духовному налаштуванні, вони радуються, тому що були співробітниками Бога в нашому народженні, й Бог деяким чином зобов'язаний їм допомогти. Тобто покійним буде радість, якщо ми почнемо подвиг і постараємося благоугодити Богові своїм життям. Роблячи так, ми зустрінемося з нашими покійними в Раю, і всі разом будемо жити в житті вічному.

Із цього випливає, що варто трудитися й вести боротьбу з нашою ветхою людиною, щоб ставши новою, вона вже не шкодила ні собі, ні іншим людям, але допомагала і собі, і іншим — чи то вони живі, чи покійні.

 

Дерзновенність праведників до Бога

— Геронде, у листі до початкуючих ченців Ви пишете: "Істинні ченці розуміють, що те, що вони отримують у цьому житті, є лише частина райської радості і що в Раю ця радість буде більшою. Але при цьому через велику любов до свого ближнього вони хочуть ще пожити на землі, щоб допомогти людям молитвою, і клопотати, щоб у справи світу втрутився Бог і світ дістав допомогу"⁶.

—    Читай: "Ченці хочуть пожити на землі, для того, щоб страждати разом з людьми й допомагати їм молитвою".

—     Геронде, а в житті іншому справленій чернець теж своєю молитвою буде допомагати людям?

—   Він допомагатиме їм своєю молитвою і у житті іншому, але тоді він не буде страждати, тоді як зараз він з ними співстраждає. Він не живе на землі приспівуючи, "зі щасливими очима й сяючим обличчям"! Однак, чим більше страждання чернець зазнає за свого ближнього, тим більшою божественною розрадою йому віддається, і ця винагорода деяким чином сповіщає ченця, що його ближній отримав користь. Ця райська радість є божественною винагородою за болі, які він зазнає за свого брата.

—   Геронде, тобто святі, у котрих ми просимо допомоги, не співчувають разом з нами?

—   Так, брате мій, — бо там же нема болю! Де їм страждати? У Раю? "Де нема ні хвороби, ні печалі, ні зітхання"⁷. Хіба не так говориться про Рай? Крім того, святі [з власного досвіду] знають про ту божественну винагороду, що її дістануть люди, які мучаться в цьому житті, і це знання радує їх. Бо інакше і Сам Бог, маючи стільки любові, стільки жалю, як би міг витримати цей великий людський біль? Він може його витримати, тому що знає про ту божественну винагороду, що чекає людей, які страждають. Тобто, чим більше мучаться люди тут, тим більшу небесну винагороду Бог відкладає їм на Небі. А от ми всього цього не бачимо й тому співчуваємо тим, кому боляче. Але якщо людина хоча б трохи бачить, що чекає на тих, хто страждає, у житті іншому, і знає про божественну винагороду, яку вони дістануть, то її страждання не настільки велике.

— Геронде, а якщо ми просимо Бога допомогти покійному, котрий не має потреби в цій допомозі? Тоді наша молитва є марною?

—     Як же вона може бути марною? Коли ми говоримо: "Упокій раба Твого (ім'я)", а ця людина в житті іншому перебуває біля Бога, то вона на нас не ображається. Навпаки: наша молитва приводить її в розчулення. "Поглянь-но, — говорить вона, — я в Раю, біля Бога, а вони переживають". Так наша молитва діє на любочестя цієї людини, і, молячись за нас Богові, вона допомагає нам ще більше. Але, крім того, звідки ти знаєш, у якому стані перебуває той чи інший покійний? Звичайно, насамперед треба молитися за тих, про кого ти знаєш, що своїм земним життям вони засмутили Бога. Потім треба молитися за інших подібних покійних, а після цього — молитися за всіх покійних взагалі.

 

Прийдешній Страшний Суд

—    Геронде, як очищається душа?

—    Якщо людина потрудиться в зберіганні й плеканні заповідей Божих, якщо вона здійснює роботу над собою, якщо вона очищається від пристрастей, то її розум просвічується. Вона підноситься на висоту споглядання, і її душа стає такою, якою була душа людини до падіння первозданних людей. У такому стані людина перебуватиме після воскресіння мертвих. Однак,

 зовсім очистившись від пристрастей, людина може побачити воскресіння своєї душі ще до загального воскресіння. Якщо це відбудеться, то її тіло буде ангельським, безтілесним, і матеріальна їжа їй не буде потрібна.

—   Геронде, а як буде відбуватися Страшний Суд?

—   На Страшному Суді в одну мить буде відкрито, у якому стані перебуває кожна людина. Кожен сам піде в те місце, якого він гідний. Кожен, як на екрані телевізора, буде бачити й своє власне непотребство, й духовний стан іншого. Людина як у дзеркало буде вдивлятися у свого ближнього й, прихиливши голову, піде на своє місце. Приміром, невістка в житті земному сиділа перед своєю свекрухою нога за ногу, а свекруха зі зламаною ногою піклувалася про її, невістчиного, сина — свого онука. Якщо на Страшному Суді ця невістка побачить, що Христос поміщає її свекруху в Рай, а саму її туди не беруть, то вона не зможе нічого заперечити й запитати Христа, чому Він це робить. Адже та земна сцена буде стояти в неї перед очима. Вона буде пам'ятати, як її свекруха зі зламаною ногою доглядала за онуком, і не наважиться піти в Рай. Та й сама вона не зможе поміститися в Раю. А, приміром, ченці побачать ті труднощі, ті випробування, які переживали люди мирські, побачать, як вони їх переборювали. Якщо ченці жили неправильно, то вони, понуривши голову, самі підуть у те місце, якого заслуговують. Черниці, які не догодили Богові, побачать на Страшному Суді матерів-героїнь, які не давали чернечих обітниць, не мали тих благословень і сприятливих можливостей, які мають черниці, і, незважаючи на це, здійснили подвиг і досягли високого духовного налаштування. Як же, бачачи все це, засоромляться черниці за дріб'язковість і низькість, якими вони займалися й від яких самі ж мучились! Ось так, — говорить мені помисел, — мине Страшний Суд. Тобто на Страшному Суді Христос не буде говорити: "Иди-но сюди, що ти там накоїв?" або "Ти підеш у пекло, а ти в Рай". Ні: кожна людина, порівнюючи себе з іншим, сама піде в те місце, якого вона заслуговує.

 

Майбутнє життя

—      Геронде, я принесла солодощі, щоб Ви почастували сестер.

—       Поглянь-но, як вони радіють! У житті іншому ми будемо говорити: "Яким же дурницям ми радувалися! Як же нас тоді ці глупства хвилювали!" А зараз, у-у-у, наше серце просто стрибає від цих радощів.

—   Геронде, а як нам зрозуміти [суєтність цих радощів] уже зараз?

—   Якщо ви зрозумієте це зараз, то не скажете так у житті майбутньому. Що не кажи, але ті, що живуть там, на Небі, живуть добре. Знаєш, яким на Небі займаються рукоділлям? Безперестанним славослів'ям Бога.

—   Геронде, чому мертве тіло називається "останками"?

—   Тому що тіло — це те, що залишається на землі після людини, після її смерті. Основна людина - душа — йде на Небо. На прийдешньому Суді Бог воскресить і тіло людини, щоб вона була суджена разом з ним, тому що людина разом з ним жила і грішила. У житті іншому всі матимуть однакове тіло - тіло духовне, всі будуть однакового зросту: і маленькі, і високі, всі будуть однакового віку: і юнаки, і старі, і діти — оскільки у всіх людей однакова душа. Тобто в житті іншому у всіх людей буде той самий ангельський вік.

 —   Геронде, а в майбутньому житті ті, хто перебуватиме в пеклі, чи зможуть бачити тих, хто буде в Раю?

—     Уяви, що вночі в кімнаті горить вогонь. Ті, хто стоїть на вулиці, бачать тих, хто перебуває в цій світлій кімнаті. Так само й ті, хто буде перебувати в пеклі, бачитимуть тих, хто буде перебувати в Раю. І це буде для них ще більшою мукою. І уяви знову: ті, що вночі перебувають на світлі, не бачать тих, хто стоїть на вулиці в темряві. Так само й ті, хто перебуває у Раю, не побачать тих, хто в пеклі. Бо якби ті, хто перебуває в Раю, бачили грішників, котрі мучаться, то їм було б боляче, вони вболівали б через їхню гірку долю й не могли б насолоджуватися Раєм. Але в Раю "нема хвороби...". Ті, хто в Раю, не тільки не будуть бачити тих, хто в пеклі — вони навіть не будуть пам'ятати, чи мали вони брата, чи батька, чи матір, якщо й ті не будуть у Раю разом з ними. "І того ж дня загинуть його задуми"*¹, — говорить псалмоспівець. Бо якщо ті, що перебувають в Раю, будуть пам'ятати про своїх родичів, котрі мучаться в пеклі, то який же це для них буде тоді Рай? І мало того: ті, хто в Раю, будуть думати про те, що інших людей [крім тих, хто перебуває в Раю] нема. Так само вони не пам'ятатимуть й про ті гріхи, яких допустилися в житті земному. Якщо вони будуть пам'ятати про свої гріхи, то від любочестя не зможуть змиритися з думкою, що засмутили Бога.

Треба сказати й про те, що радість, яку відчуватиме кожна людина в Раю, не буде однаковою. В одного буде наперсток радості, в іншого — чашка радості, у третього — ціле озеро радості. Однак кожен відчуватиме себе наповненим, і ніхто не буде знати —

скільки радості, скільки божественних веселощів відчуває інший. Благий Бог влаштував так, тому що, якби одна людина знала про те, що інша відчуває більшу радість, ніж вона, то Рай не був би Раєм, тому що тоді й у Раю почалися б [заздрості, подібні до земних:] "чому він відчуває більшу радість, а я меншу?". Тобто кожен у Раю побачить славу Божу відповідно до чистоти своїх духовних очей. Однак ця гострота духовного зору [слави Божої] не буде визначена Богом. Вона залежатиме від чистоти кожної окремої людини

—     А от дехто, Геронде, не вірить у те, що є пекло і Рай.

—    Не вірить у те, що є пекло і Рай? Але якщо нема Раю і пекла, то як мертві можуть існувати в небутті? Адже вони — душі! Бог безсмертний [за суттю], а людина безсмертна за Благодаттю. Отже, і в пеклі вона теж залишиться безсмертною. Крім того, навіть у цьому земному житті наша душа якоюсь мірою переживає Рай або пекло — відповідно до того стану, у якому перебуває. Якщо людину мучать докори сумління, якщо вона відчуває страх, зніяковілість, душевну тривогу, розпач або ж одержима ненавистю, заздрістю й тому подібним, то вона [ще в земному житті] живе в пекельній муці. А от якщо в людині є любов, радість, мир, лагідність, доброта й подібне цьому, то вона живе в Раю. Вся основа — це душа. Адже це вона відчуває і радість, і біль. Спробуй-но підійди до померлого й почни говорити йому найприємніші для нього речі, наприклад: "Приїхав твій брат з Америки", або щось подібне до цього. Він нічого не зрозуміє. Якщо ж ти накинешся на нього й переламаєш йому руки й ноги, то він теж нічого не зрозуміє. Із цього виходить, що в людині відчуває не що інше, як душа. Хіба все це не змушує задуматися тих людей, які сумніваються в існуванні пекла й Раю? Або, припустимо, ти бачиш прекрасний приємний сон. Ти радуєшся, твоє серце солодко б'ється, і ти не хочеш, щоб цей сон закінчувався. Ти прокидаєшся, і тобі шкода, що ти прокинувся. Або ж ти бачиш сон поганий. Приміром, сниться, що ти впав і поламав собі ноги, у сні ти страждаєш і плачеш. Від страху прокидаєшся з мокрими очима, бачиш, що з тобою нічого не сталося й радісно вигукуєш: "Слава Богові, що це був сон!" Тобто до цього причетна душа. Бачачи поганий сон, людина страждає більше, ніж вона страждала б у дійсності, подібно до того, як хворий уночі страждає більше, ніж удень. Так само, коли людина помре й піде в пекельну муку, для неї це буде більш скорботним [ніж той стан пекельної муки, що вона, можливо, переживала на землі]. Уявіть, що людина вічно переживає жахливий сон і вічно мучиться. У земному житті ти і впродовж кількох хвилин не можеш терпіти поганий сон. А уяви — не доведи, Господи! — перебувати в скорботі [вічно]. Тому в пекло краще не потрапляти. Що ви на це скажете?

—    Геронде, ми стільки часу б'ємося, щоб не потрапити в пекло. Так що ж, по-вашому, ми туди все-таки потрапимо?

—    Якщо в нас не буде розуму, то потрапимо. Я нам ось чого побажаю: вже якщо в Рай, так всім, а вже якщо в пекло — то нікому... Правильно кажу, чи ні? Будемо дуже невдячні, якщо після всього, що Бог зробив для нас, людей, ми потрапимо в пекельну муку і засмутимо Його. Та не доведи, Боже, — щоб не тільки людина в пекло потрапила, але навіть і пташка.

Нехай Благий Бог дасть нам добре покаяння, щоб смерть застала нас у доброму духовному налаштуванні й ми знову повернулися в Його Небесне Царство. Амінь.

 

 

Зноски:

 

¹ Турецьке висловлювання, котре означає   - нема смислу, "безглуздо".

² Див.: Лк. 23: 32-33 і 39-43.

³   Мт. 3: 2.

⁴   Говорячи "нашого", Старець мав на увазі все людство.

⁵ 1Кор. 15:42.

⁶  Старец Паисий Святогорец. Письма Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 2001. С 44.

⁷  Із заупокійного кондака "Зі святими упокій..."

⁸ Пс.145:4.