Премудрість Божа - Софія

БЛАЖЕННОЇ ПАМ’ЯТІ

СТАРЕЦЬ ПАЇСІЙ СВЯТОГОРЕЦЬ

СЛОВА

ТОМ І

З БОЛЕМ ТА ЛЮБОВ’Ю про сучасну людину

МОНАСТИР СВЯТОГО АПОСТОЛА ТА ЄВАНГЕЛІСТА

ЙОАНА БОГОСЛОВА.

СУРОТІ, САЛОНІКИ

РЕДАКЦІЯ ЖУРНАЛУ “ПРЕМУДРІСТЬ БОЖА СОФІЯ”

СТРИЙ

2008

З М І С Т

Біографічна довідка                                                                 7 

Передмова                                                                              10

Вступ (зі слів старця)                                                             21

ЧАСТИНА ПЕРША

ПРО ГРІХ І ДИЯВОЛА  

ГЛАВА ПЕРША

Про те, що гріх ввійшов у моду                                           39

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що в наші дні диявол розгулявся не на жарт       47

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про мирський дух                                                                65

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про великий гріх несправедливості                                    81

ГЛАВА П’ЯТА

“Благословляйте, а не проклинайте...”                                   99

ГЛАВА ШОСТА

Про те, що гріх приносить нещастя                                 111

ЧАСТИНА ДРУГА

ПРО СУЧАСНУ КУЛЬТУРУ

ГЛАВА ПЕРША

Про Божу Премудрість і навколишнє середовище        127

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що епоха багатьох зручностей

дорівнює епосі безлічі проблем                                          143

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про те, що треба зробити своє життя простішим, щоб позбутися душевної тривоги   159

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про зовнішній шум і внутрішню безмовність                 181

ГЛАВА П’ЯТА

Про те, що надмірні турботи віддаляють людину від Бога        195

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ПРО ДУХА БОЖОГО І ДУХА СВІТУ ЦЬОГО

ГЛАВА ПЕРША

Про мирську освіту і знання                                              211

ГЛАВА ДРУГА

Про раціоналізм нашого часу                                            231

ГЛАВА ТРЕТЯ

Нове покоління                                                                   245

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про безсоромність і неповагу                                            271

ГЛАВА П’ЯТА

Про внутрішнє безладдя людей і про їх зовнішній вигляд       287

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПРО ЦЕРКВУ В НАШУ ЕПОХУГЛАВА ПЕРША

Про освіту                                                                            305

ГЛАВА ДРУГА

Про духівництво і церкву                                                  323

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про свята і неробочі дні                                                     351

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

 

Про Православний переказ                                               361

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Блаженний Старець Паїсій (мирське ім’я Арсеній Езнепідіс) народився 25 липня 1924 року (за старим стилем) в поселенні Фараси, в Каппадокії (Мала Азія). При Обміні населенням1 немовлям був привезений у Грецію. Його батьки поселилися в невеликому містечку Коніца, де майбутній Старець виріс і здобув початкову освіту.

Уже з дитячих років Арсеній жив як подвижник. Він насолоджувався читанням Житія Святих, ретельно, з надзвичайною ревністю і з дивною безкомпромісністю прагнув наслідувати їхні подвиги. Він віддавався безперестанній молитві і, одночасно з цим, намагався розвинути в собі любов і смиренність. У юнацькому віці майбутній Старець вивчився ремеслу теслі, бажаючи й у цьому бути схожим на Христа. Коли в Греції почалася Громадянська війна (1944 -1948), Арсеній Езнепідіс був призваний до діючої армії, здобув військову спеціальність радиста і три з половиною роки служив Батьківщині. В армії він продовжував подвижницьке життя, відрізнявся відвагою, здатністю на самопожертву, високою християнською моральністю і різноманітними дарами.

Виконавши свій обов’язок перед Батьківщиною, Арсеній став на шлях чернечого життя – того, до якого прагнув ще з  дитинства. Ще будучи мирянином, не раз переживав божественний досвід життя во Христі. Але коли він став ченцем, особливе благовоління до нього Святих, Пресвятої Богородиці і Самого Господа стало очевидним. Отець Паїсій подвизався на Святій Афонській Горі, у монастирі Стоміон в Коніці і на Святій Горі Сінай. Він проводив своє життя в безвісності, цілком вручивши себе Богові, Який, у Свою чергу, явив і віддав його людям. Багато, багато людей приходили до Старця і знаходили настанови і розраду, зцілення і спокій своїм  вимученим душам. Божественна любов щедро виливалася з освяченої душі Старця, сіяння Божественної Благодаті випромінював його преподобницький  вигляд. Цілими днями, без утоми Старець Паїсій Святогорець забирав у людей їхній біль, випромінюючи навколо себе божественну  втіху.

12 липня 1994 року3 після воістину мученицьких страждань, які, за словами самого Старця, дали йому користь більшу, ніж подвижницькі подвиги всього попереднього життя, він почив у Господі. Місцем його блаженної кончини став Свято-Йоано-Богословський монастир, розташований біля селища Суроти, неподалік від Салонік. Там само, ліворуч за вівтарем монастирського храму Преподобного Арсенія Каппадокійского, Старця Паїсія Святогорця поховано. Благословення  його  і  молитви  хай  будуть  з  нами.

Амінь.

 

ПЕРЕДМОВА

 

Після смерті в липні 1994 року Блаженний Старець Паїсій Святогорець залишив світові духовну спадщину – cвої повчання. Звичайний чернець, який здобув лише елементарну освіту в початковій школі, але був щедро наділений благодатною мудрістю від Бога, воістину виснажив себе заради ближнього. Його вчення не було проповідництвом чи катехизацією. Він жив згідно з Євангелієм сам, і повчання виходили з його власного життя, характерною ознакою якого була любов. Він «створив себе» відповідно до Євангелія і тому,  насамперед, вчив нас усім своїм єством, а вже після  цього – своєю євангельською любов’ю і богопросвітнім словом.  Зустрічаючись з людьми – такими несхожими один на одного, – Старець не просто терпляче вислуховував те, що вони йому довіряли. З властивими йому святою простотою і розмірковуваннями він глибоко проникав у їхні серця. Їхній біль, їхню тривогу, їхні труднощі Старець робив своїми. І тоді, незбагненним чином, відбувалося чудо – людина змінювалася. «Бог, – казав Старець, – творить чудо, коли ми щиро переймаємось болями іншої людини».

Нам було радісно бачити, з якою цікавістю люди читали перші книги, присвячені життю і вченню Старця Паїсія. Багато з них зі здивуванням розповідали, що в цих книгах вони знаходили відповіді на питання, які давно їх хвилювали, вирішення проблем і розраду в скорботах. Нам було особливо радісно бачити, як люди, далекі від Церкви, прочитавши про Старця, ставали по-доброму занепокоєні і змінювали своє життя. У зв’язку з цим, нам часто пригадувалися слова церковного піснеписця, присвячені Святителю Василію Великому: «Живе і помирає в Господі, живе і з нами, яко же глаголиться із книг». Водночас, відгукуючись на наполегливі прохання наших братів у Христі, ми відчували необхідність познайомити їх зі словами Старця – словами, які ми благоговійно записували з найперших кроків життя нашої обителі, та з яких і ми самі мали чималу користь.

Завдяки промислу Благого Бога, наша чернеча обитель зобов’язана своїм існуванням Старцю Паїсію Святогорцю. Саме отець Паїсій удостоївся благословення архієрея на заснування монастиря, саме він доклав зусиль до того, щоб було знайдене місце для будівництва. У 1966 році, познайомившись з отцем Паїсієм у лікарні, після того як йому зробили операцію на легенях, ми прийшли йому на допомогу. З цього часу, вдячний нам усім своїм благородним і чуйним серцем, він відчував себе нашим старшим братом і говорив, що його обов’язок – «влаштувати своїх сестер» – тобто заснувати монастир.

У жовтні 1967 року, коли в монастирі оселилися перші сестри, Старець Паїсій приїхав до нас і два місяці пробув у громаді – допомагав налагоджувати спільножитній лад обителі. Упродовж наступних років, мешкаючи на Святій Афонській Горі, Старець зазвичай відвідував нас двічі на рік, своїми богопросвітніми порадами й особистим прикладом сприяючи духовному становленню як обителі в цілому, так і окремо кожної із сестер. Крім цього, зі Святої Афонської Гори, з цієї, як він говорив, «духовної Америки», Старець укріпляв нам дух своїми молитвами і листами, які надсилав різним сестрам особисто або ж усім разом.

Отже, у 1967 році Старець Паїсій почав закладати основи спільножитного устрою нашого монастиря. Він вникав в усі сфери життя обителі – від найпростіших, життєвих, аж до найбільш серйозних, духовних. Мав він тоді 43 роки, але був уже людиною досконалою «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4: 13). Уже тоді отець Паїсій мав воістину старечу мудрість.  З найперших днів існування монастиря ми ставилися до його слів як до «слів життя вічного» (Йн. 6: 68) і усвідомлювали, що вони є тими вихідними і непорушними істинами, на яких повинно будуватися наше щоденне життя. Тому, щоб не забути те, що говорив Старець, ми сумлінно записували його слова, щоб у майбутньому використовувати їх як надійний канон нашого чернечого життя.

Коли записами заповнилися перші зошити, ми дуже несміло запропонували їх на суд Старця. Чому несміло? Тому, що Старець завжди говорив, що дуже важливо  застосовувати повчання на ділі. Він не хотів, щоб ми лише накопичували «сировину», «боєприпаси», а спонукав нас усе, що почуємо від нього, втілювати на практиці. Він жадав  від нас духовної роботи над почутим чи прочитаним. Говорив, що в іншому випадку безліч наших записів і заміток не принесуть нам ніякої користі, подібно як безліч зброї і боєприпасів не принесуть користі державі, армія якої не навчена і не вміє користуватися цим арсеналом. Поступаючись нашим наполегливим проханням, отець Паїсій погодився переглядати наші записи і при потребі (коли якісь його слова ми не зовсім правильно зрозуміли) робити свої виправлення і доповнення.

Старець був духовним наставником нашої обителі двадцять вісім років. Усі ці роки ми записували його вислови: під час зібрань всієї монастирської громади, а також під час засідань Духовного Собору монастиря, у яких він брав участь. Спочатку сестри вели записи від руки, а в останні роки почали користуватися магнітофоном. Крім цього, кожна мешканка монастиря одразу ж після бесіди зі Старцем обов’язково  записувала зміст розмови. Довідавшись про це, отець Паїсій навіть був трохи невдоволений: «Навіщо ви все це пишете? На чорний день, чи що, збираєте? Справа в тому, щоб ви вміли застосовувати почуте на ділі. І хто його знає, що ви там понаписували! Нумо, принесіть мені, подивлюся!» Та коли ми показали йому записи однієї із сестер, вираз його обличчя змінився, він заспокоївся і з задоволенням вигукнув: «Оце такі справи, брате мій! Та ж ця сестра ніби магнітофон якийсь! Точнісінько як я сказав, так і записала!..»

Переважно наше спілкування зі Старцем відбувалося у формі його відповідей на наші запитання. Головною темою бесід із сестрами завжди був особистий духовний подвиг. Теми для засідань  Духовного  Собору готувалися   заздалегідь. Ми пропонували на суд Паїсія питання, які назбирувались під час його відсутності, – адміністративні і житейські, духовні і суспільні, церковні і національні, а також багато чого іншого. Нарешті, під час загальних монастирських зборів, крім питань, які задавали сестри, приводом для того, щоб Старець починав говорити на якусь тему, могло стати що завгодно: літак, що летить, шум двигуна, спів птаха, скрип дверей, випадково кинуте кимось слово, Старець з усього вмів видобути користь для душі. Будь-який дріб’язок і дрібниця могли стати приводом для довгої розмови на серйозну тему. Він говорив: «Я всіх використовую для зв’язку з вишнім, з Небом. Знаєте, який духовний прибуток і духовний досвід здобуває людина, якщо вона духовно працює над усім [що зустрічається їй на шляху]?»

«Благий Бог насамперед піклується про наше майбутнє життя і [тільки] потім  – про життя земне», – повчав Старець. Сам він, спілкуючись з людьми, мав таку ж саму мету: допомагаючи людині пізнати волю Божу і з’єднатися зі своїм Творцем, готував її до Небесного Царства. Наводячи приклади з царини природи чи науки, мистецтва чи повсякденного людського буття, Старець не розглядав їх абстрактно, у відриві від духовної реальності. Він прагнув розбудити від сну душі своїх співрозмовників, за допомогою притчі допомагав їм осягнути найглибший сенс життя і «схопитися за Бога».

Мова Старця Паїсія була простою, дотепною, просякнутою живим і природним гумором. Велику істину він міг висловити просто і радісно. «Я вас, як сонечко, грію», – казав Старець, маючи на увазі, що, як сонячне тепло необхідне, щоб розпустилися квіткові бутони, так і ніжний пастирський дотик до душі допомагає їй розкрити себе і зцілитися від недуги. Це було воістину богопросвітницьке Пастирство. Воно нерідко готувало душу до прийняття суворого слова про позбавлену компромісів євангельську істину. Тому навіть найсуворіше слово Старця Паїсія сприймалося серцем як благодатна роса. І згодом серця, настановлені повчанням Старця, приносили духовні плоди.

Зібрані за двадцять вісім років записи та листи Старця зі Святої Гори після його кончини були систематизовані. Ми розібрали ці матеріали за тематикою – щоб було зручніше користування ними у нашому повсякденному житті. Одночасно  систематизувалися описані нами випадки з життя Старця, а також ті чудесні події, які йому довелось пережити. Все це отець Паїсій відкривав нам не заради самохвалення. Розповідями про себе він воістину подавав нам духовну милостиню. «Я розповідаю вам про все це, – говорив він, – не для того, щоб ви начепили на мене медалі і назвали молодцем. Розповідаючи щось про війну, чи про армію, чи ще про щось, нехай навіть про смішне, я не марнословлю. Я хочу на щось звернути вашу увагу, хочу, щоб ви вхопили суть. Пустого і непотребного я не говорю ніколи». Таким чином, Старець ставав «духовним донором». Він віддавав свою кров, щоб зміцнити нашу слабку малокровну віру. Будучи воістину Царським – Божим сином, Старець прагнув «зачепити» наше любочестя і прищепити нам духовну шляхетність, щоб ми «зріднилися з Богом». «Вичерпую зі себе, вичерпую, – говорив він, – і що в результаті? Адже, щоб допомогти вам, я змушений розповідати і про дуже особисте. Я вдаюся до найбільшої розтрати – марную свій духовний запас! Чи йде це хоча б на користь? Я хочу сказати, що втрачаю кожну подію, розказану для того, щоб вам допомогти, –  чи я кажу про проявлення у моєму житті Промислу Божого, чи якийсь чудесний випадок. Чи користь хоча від цього є?»

Зважаючи на те, що пережиті нині роки дуже нелегкі, ми вирішили розділити весь наявний у нашому розпорядженні матеріал на окремі томи за тематикою і почати публікацію з тих, що становлять більший інтерес. Багато з цих питань прості і буденні, однак, якщо не ставитися до них так, як вимагає цього Євангеліє, то наслідки будуть сумними (якщо не згубними) і для теперішнього, і для майбутнього життя.

При тематичному доборі матеріалу і його підготовці до видання нас надихало бажання СтарцяПаїсія ще за життя написати книгу, «яка стосується всіх: мирян, ченців і священнослужителів». Старець не встиг здійснити свого задуму, оскільки весь свій час присвятив людям, які приходили в його келію. Незважаючи на згасання тілесних сил, він віддавав себе людям повністю. В одному з його листів зі Святої Гори читаємо: «...А мої новини такі: багато народу, сам же я втомився і вимучений. Людей з їхніми проблемами все більше і більше, а про мої тілесні сили годі й говорити – краще молитися, щоб вони не маліли. Доводиться і берегти себе трохи – адже я ніколи не маю права сказати «не можу». Можеш, не можеш – а треба змогти».

Як було сказано вище, Старець Паїсій  переважно відповідав на наші запитання. Тому при упорядкуванні книги ми зберегли форму діалогу. Відповіді Старця збагачені близькими до теми уривками з його листів до монастирів і різних осіб, а також із книг, написаних ним самим, з особистих записів сестер та інших людей, зроблених під час чи після бесід з ним. Ці доповнення до відповідей на те чи інше питання зроблені для того, щоб з максимально можливою повнотою розкрити тему. Подбали ми і про те, щоб жвавість і радісний тон усного мовлення Старця не втратилися при їхньому записі на папері. Деякі повтори, за допомогою яких Старець хотів особливо підкреслити зміст того чи іншого висловлювання, ми не скорочували. Збережено і деякі вигуки та  висловлювання, які часто зустрічаються в усному мовленні Старця і також виражають його велику любов до Бога і людини.

Старець Паїсій часто говорить про чернече життя. І не тільки тому, що звертається до черниць. Він хотів, щоб кожна людина – чернець чи мирянин – набула цю «чернечу радість», яка випливає з повної самовіддачі людини Богові. У такий спосіб людина звільняється від почуття ненадійності, породжуваного вірою у своє «я», і ще в цьому житті зазнає райської радості.

Книга «З болем і любов’ю про сучасну людину» – перший том серії «Слів» Старця Паїсія Святогорця. Для зручності том розділений на чотири тематичних розділи. Кожен розділ, у свою чергу, поділений на глави, а кожна глава – на менші глави з відповідними підзаголовками. Підрядкові примітки передбачені, в основному, для людей, не знайомих з церковною і святоотцівською термінологією.

Як сказано вище, Старець нерідко використовував приклади з науки, мистецтва й інших спеціальних галузей. Бажаючи уникнути помилок у спеціальних термінах і висловах, ми консультувалися з нашими братами во Христі, компетентними в тій чи іншій галузі. Сердечно дякуємо їм за ті виправлення, які вони зробили, спонукувані своїм особливим благоговінням до Старця Паїсія. Ми будемо і надалі вдячні нашим читачам за будь-які поради і відгуки.

Молитовно бажаємо, щоб та «духовна розтрата», на яку від своєї великої  любові не скупився Старець Паїсій, пішла на користь простим і по-доброму налаштованим читачам, і вони збагатилися божественною мудрістю, «захованою від премудрих і розумних і відкритою немовлятам» (див. Лк. 10: 21). Амінь.

Неділя Всіх Святих 14 червня 1998 р.

Ігуменя обителі Святого Апостола і Євангеліста

Йоана Богослова черниця Філофея

із сестрами у Христі

 

– Скажіть нам щось, Геронде .– Що я вам скажу?– А що Вам Ваше серце підказує. – Моє серце підказує мені ось що: “Візьми ніж, поріж мене на шматочки, роздай їх людям і після того помри ”.

 

ВСТУП (ЗІ СЛІВ СТАРЦЯ)

«Роки, які ми зараз переживаємо, дуже тяжкі і дуже небезпечні, але, зрештою, переможе Христос».

 

В нашу епоху більшість мирян намагаються йти по життю з надзвичайною швидкістю. Але оскільки в них нема страху Божого – а «початок Премудрості – страх Господній»1, то в них нема і гальм, і з шаленою швидкістю, без гальм, вони закінчують перегони в прірві. Люди дуже стурбовані труднощами і, в основному, доведені до очманіння. Вони втратили свій орієнтир і помалу доходять до того, що не можуть контролювати самих себе. Якщо навіть ті, хто приїжджає на Святу Гору, настільки сильно засмучені і заплутані, настільки стривожені, то подумайте, якими є інші, віддалені від Бога, від Церкви!

В усіх державах бачимо бурю, велике сум’яття! Нещасний світ – хай подасть Бог Свою руку! – кипить як скороварка. І подивіться, що творять ті, хто за владу тримається! Куховарять-куховарять, кидають все в скороварку, а вона вже свистить! Скоро вилетить клапан! Я сказав одній людині, яка займає високу посаду: «Чому ви не звертаєте увагу на деякі речі? До чого це приведе?» Він відповів мені: «Отче, спочатку зло було малою сніговою грудкою, а зараз воно перетворилося в лавину. Допомогти може тільки чудо». Але деякі люди, тим способом, яким вони хочуть зарадити становищу, роблять лавину зла ще більшою. Замість того, щоб вжити певних заходів  щодо  освіти, виховання, виправити щось, вони роблять ще гірше. Не піклуються про те, як зупинити лавину, але роблять її ще страшнішою. Бо спочатку снігова грудка є невеликою. Але якщо вона покотиться вниз, під укіс, то стає сніговою грудою, яка, збираючи сніг, дерева, каміння, сміття, стає все більшою і більшою і перетворюється в лавину. Так і зло: помалу воно стало вже сніговою лавиною і котиться вниз. Зараз для того, щоб знищити лавину зла, потрібен бомбовий удар.

– Геронде, Ви переживаєте через все це?

– Ех, а через що ж борода моя посивіла завчасно? Мені боляче двічі. Спочатку, коли я щось передбачаю і кричу, щоб ми попередили зло, яке насувається. І потім, коли на це не звертають уваги (не обов’язково від зневажання), це зло стається, і мене починають просити про допомогу. Розумію тепер, як мучились пророки. Найбільшими мучениками були пророки! Вони були мучениками більшими, ніж усі мученики, незважаючи на те, що не всі вони померли мученицькою смертю. Бо мученики страждали недовго, тоді як пророки бачили, що коїться зло, і страждали постійно. Вони постійно кричали-кричали, а інші дуділи у свою дуду. І коли, з вини цих інших, приходив гнів Божий, то разом з ними терпіли і пророки. Але тоді, принаймні, розум людей був обмежений, і в силу цього вони відрікалися від Бога і поклонялися ідолам. Сьогодні, коли люди відрікаються від Бога свідомо, відбувається найбільше ідолослужіння.

Ми ще не усвідомили того, що диявол заповзявся губити творіння Боже. Він влаштував «панкінію», щоб погубити світ, він оскаженів, тому що у світі почало з’являтися добре занепокоєння. Він розлютований, тому що знає, що шкодити йому залишається недовго.3 Зараз він поводиться як злочинець, який, коли його оточують, говорить: «Не врятуватися мені, вони мене схоплять!» – і трощить все праворуч і ліворуч. Або як під час війни, коли закінчаться боєприпаси, солдати витягають багнет чи шаблю, кидаються в бій і – хай буде що буде! «Все одно, – кажуть, – гинути. Вб’ємо ж якнайбільше ворогів!» Світ горить! Ви це розумієте? Навалилася чимала спокуса. Диявол розпалив таку пожежу, що навіть якщо всі пожежники зберуться разом, то не зможуть її загасити. Духовна пожежа не залишила нічого неушкодженим. Ми можемо тільки молитися, щоб Бог помилував нас. Адже коли розгориться велика пожежа і пожежники не зможуть нічого зробити, то люди змушені  будуть звернутися до Бога і просити його про сильний дощ, щоб полум’я згасло. Так і з тією духовною пожежею, яку роздмухав диявол: потрібна лише молитва, щоб Бог допоміг.

Увесь світ прямує до занепаду. Загальний безлад. Не  скажеж тут: «У будинку трохи поламане вікно чи ще щось, давай я це полагоджу». Весь будинок розвалився. Світ став зруйнованим селом. Справи уже вийшли з-під контролю. Допомога можлива тільки зверху – від Бога. Зараз Богові працювати: де викруткою, де пряником, де батогом, щоб виправити все це. Світ має виразку, вона пожовкла і готова прорватися, але ще не дозріла. Зло дозріває, як тоді в Єрихоні4, який потрібно було знезаразити, піддати «дезінфекції» .

 

Як мучаться люди

 

Муки людські не мають кінця. Загальне розтління – цілі родини, дорослі, діти.... Щодня серце моє обливається кров’ю. Більшість осель наповнено розладами, хвилюваннями, тривогою. Тільки в тих сім’ях, де живуть з Богом, людям добре. В інших – розлучення, банкрутства, хвороби, нещасні випадки, хтось на психотропних ліках, хтось на наркотиках.... Нещасні: у когось більше, у когось менше, але в кожного є біль. Особливо зараз: роботи нема, борги, страждання, банки з людей тягнуть останнє, з будинків виселяють – ціла купа мук! І це не те що один-два дні! Якщо і є в подібній сім’ї одно-двоє здорових дітей, то від такого життя вони занедужують. Якби люди в багатьох таких сім’ях змогли хоча б один день пожити безтурботно та набути відреченність ченців, то це була б для них найкраща Паска.

Яка у світі біда! Якщо переживати і турбуватися про інших, а не тільки про себе самого, то весь світ видно, як на рентгені, який «просвічує» духовними променями. Молячись, я часто бачу, як дітки - малята нещасні, проходять переді мною сумні і просять Бога про допомогу. У них у сім’ї є проблеми, негаразди, і тому матері ставлять їх на молитву - просити допомоги від Бога. Вони «налаштовуються на ту ж частоту», і так ми з ними спілкуємося.

 

 

Безпека і беззахисність

 

Світ сьогодні заполонили різного роду “безпечностями”, але, будучи віддаленим від Христа,  світ відчуває надзвичайно велику беззахисність. В жодну епоху не існувало такої беззахисності, як у сучасних людей. І оскільки людські безпечності їм не допомагають, вони біжать на корабель Церкви, щоб відчути себе в духовній безпеці, бо вони бачать: світський корабель пішов на дно. Однак, як тільки вони побачать, що й у корабель Церкви просочується вода і там переймаються духом світу цього, а Духу Святого нема, і там тоді люди впадуть у розпач, оскільки після цього їм уже не буде за що вхопитися.

Світ мучиться, гине і, на жаль, всі люди змушені жити серед цих мирських мук. Більшість відчуває велике відчуження, байдужість – особливо зараз – відчуває це скрізь. Людям нема за що втриматися. Майже як в  прислів’ї: «потопаючий хапається за власне волосся», тобто шукає, за що б схопитися, як би врятуватися. Корабель тоне, а хтось, бажаючи врятуватися, хоче дістатися на щоглу. Він не думає про  те, що щогла піде на дно разом з кораблем. Він хапається за щоглу і тоне ще швидше. Я хочу сказати, що люди шукають, об що б їм опертися, за що схопитися. І якщо в них нема віри, щоб обпертися на неї, якщо вони не довірилися Богу настільки, щоб повністю на Нього покластися, то їм не уникнути страждань. Довіра до Бога – велике діло.

Ті роки, які ми переживаємо,  дуже тяжкі і дуже небезпечні, але, зрештою, переможе Христос. Ось побачите, з якою повагою люди будуть ставитися до Церкви – тільки б ми [християни] жили правильно. Люди зрозуміють, що інакше нічого доброго не вийде. Політики вже зрозуміли, що якщо хтось і може допомогти людям у світі, який перетворився на божевільню, то це люди Церкви. Так, не дивуйтеся! Наші політичні діячі визнали своє безсилля, підняли руки вгору. До мене в келію прийшло якось кілька політиків і сказали: «Ченці повинні йти в світ на проповідь, наставляти людей. Іншого виходу нема». Які нелегкі роки!.. Якби ви тільки знали, до чого ми дійшли і що нас чекає в майбутньому!..

 

Шукання людей

 

Якось взимку до мене в келію прийшло вісімдесят осіб – [різні люди,] від студентів до театральних режисерів. Зі сльозами ці люди запитували мене, чи можуть вони... вивчати богослов’я! Світ божевільний. Всі чогось шукають, але більшість не знає чого. Одні шукають істину в розважальних центрах, інші хочуть знайти Христа, слухаючи божевільну музику...

– І справді, Геронде, які ж у людей шукання! До Вас приходить стільки народу і всі годинами вистоюють, очікуючи на зустріч з Вами.

– Це теж одне зі знамень часу – люди шукають допомоги [навіть і] в мене нікчемного. Я не бачу в собі нічого доброго і дивуюся: що знаходять у мені люди, щоб так стрімголов мчати до мене? А я ж насправді хто: гарбуз з кавуновою шкіркою. А в наші дні навіть гарбуз їдять замість кавуна, тому що в нього шкірка схожа на кавунову. Люди їдуть до мене з іншого краю світу і навіть не знають точно – застануть мене чи ні. А мені як: з одного боку, я гребую самим собою, але з іншого  – за людей теж боляче. До чого ж ми дійшли! Як низько впав світ! Пророк Ісая говорить, що прийде час, коли люди знайдуть когось одного, хто носить ризу, і скажуть йому: «Ходімо, ми зробимо тебе царем». Хай помилує нас Бог!

Святий Арсеній Каппадокійський читав двадцять восьмий псалом про тих, хто терпить небезпеку в морі. А я, читаючи його, кажу: «Боже мій, адже вже і суша – тобто увесь світ – стала небезпечнішою від моря! Люди духовно тонуть у світі». Коли до мене приходять люди, які розчарувалися в житті, я читаю їм дев’яносто третій і тридцять шостий псалми: «О Боже, відплати, Господи; о Боже, відплати, явися в сяйві! Встань, Суддя землі, відплати  гордим по заслузі... Спасіння праведним від Господа, Він – їхнє пристановище під час скрути... Господь їм допомагає  і їх спасає; спасає  їх від беззаконних і втішає...». Ці священні слова дуже тішать душу. Якби нещасні кинули хоча б один погляд на Небо, то багато чого змінилось би. Але сьогодні люди про Бога не думають. Тому намагання допомогти їм духовно не знаходить у самих людях відгуку, ти не можеш прийти з ними до взаєморозуміння.

Я постійно прошу Бога явити світові добропорядних людей, християн, щоб вони допомагали іншим. Нехай дасть Бог таким добропорядним християнам многая літа життя. Давайте молитися про те, щоб Бог просвітив світ і з’явилися інші люди – не такі, як ті, хто сьогодні руйнує світ, а нові, чисті. Будемо просити Бога, щоб з’явилися нові Макавеї6. Молодим може не вистачати досвіду, але в них нема неправди і лукавства.

Давайте просити Бога, щоб Він наставляв не тільки тих, хто належить до Церкви, але і тих, хто перебуває при владі, щоб вони мали страх Божий і були здатні сказати якесь мудре слово. Влада, яка скористається одним лише мудрим словом, може за дві секунди змінити стан справ у світі. А одним безглуздим словом може занапастити цілу державу. Добре рішення – благість для світу, а немудре рішення – катастрофа для нього. Біда людей не тільки в їхніх матеріальних потребах, не тільки в тому, що їм нема що їсти і вони терплять нестатки. Їхня духовна біда набагато страшніша. Молитва дуже допоможе в тому, щоб Христос дав людям трохи світла. Адже Христос як [чинить]: візьме викруточку, де треба трохи підкрутить, де треба трохи послабить, і – порядок, приємно подивитися – все налагоджується. Коли Бог наставляє деяких людей, то саме зло потихеньку знецінюється, не знаходить собі попиту. Тому що зло не Бог руйнує, ні – воно руйнує само себе. Прийде час – і все стане на свої місця. Я бачу, що багато з тих, хто посідає якесь високе становище, розуміють, що відбувається, їм боляче, і вони борються зі злом. Усе це приносить мені особливу радість.

 

У нашу епоху не вистачає живих прикладів

 

 – Геронде, чому Святий Кирило Єрусалимський говорить, що мученики останніх часів будуть «найбільші з усіх мучеників»?

– Тому, що раніше було багато титанів [духу]. А в нашу епоху не вистачає живих прикладів, я кажу зараз взагалі про Церкву і про чернецтво. У наш час стало більше слів і книг, але збіднів життєвий досвід. Ми лише захоплюємося святими подвижниками нашої Церкви, не розуміючи того, наскільки великою була їхня праця. Щоб це зрозуміти, треба потрудитися самим, треба полюбити Святих і від любочестя8 докласти зусиль до того, щоб бути схожими на них. Звичайно, Благий Бог візьме до уваги й особливості нашої епохи, і умови, в яких нам доводиться жити, і спитає з нас відповідно до цього. І якщо ми здійснимо хоча б малий подвиг, то увінчаємося більше, ніж християни давньої епохи.

У давнину існував подвижницький дух. Кожен намагався наслідувати іншого. При цьому ні зло, ні недбальство не могли встояти. Було достатньо добра, був подвижницький дух, і тому недбайлива людина не могла встояти у своєму недбальстві. Її вів за собою загальний потік добра. Пам’ятаю, якось у Салоніках ми чекали сигналу світлофора, щоб перейти вулицю. Спалахнув зелений, людська маса рушила, і я відчув, що мене несе разом з усіма.

Мені залишалося тільки переставляти ногами і наближатися до протилежного боку вулиці. Я хочу сказати, що якщо всі йдуть у те саме місце, то комусь одному складно не йти разом з усіма – навіть якщо він цього не хоче. Інші підхоплюють, ведуть його разом із собою. Але сьогодні, якщо людина хоче жити чесно, духовно, то у світі їй нема місця, їй доводиться нелегко. І якщо вона буде неуважна, то покотиться під гірку, її понесе вниз мирський потік.

За давніх часів було достатньо добра, достатньо чеснот, вистачало добрих прикладів, і зло тонуло в морі добра. Те невелике безчинство, яке існувало в світі чи в монастирях, було непомітним і не шкодило людям. А що відбувається зараз? Злих прикладів безліч, а трохи того добра, яке ще залишилося, – не вартує ні  гроша. Тобто зараз відбувається прямо протилежне: мале добро тоне у великому злі, і при владі перебуває зло.

Якщо в однієї людини чи в декількох людей є подвижницький дух, це дуже допомагає іншим. Тому що, якщо хтось духовно процвітає, то користь від цього буде не тільки йому самому, але і тому, хто його бачить. Те ж саме і з людиною розбещеною – вона відповідно впливає на інших. А якщо розслабляється один, розслабляється інший, то поступово, непомітно, навколо не залишається вже нічого доброго. Тому серед розбещеності, яка панує, дуже допоможе подвижницький дух. Нам треба бути надзвичайно уважними в цьому відношенні, тому що нинішні люди, на жаль, дійшли до того, що навіть приймають закони, які насаджують розпущеність і розбещеність. Навіть праведників примушують до виконання цих законів. Тому ті, хто служить Богові, повинні не тільки не піддаватися впливу мирського духу, але і не порівнювати себе з людьми цього світу.9 Порівнюючи себе з мирськими людьми, християни починають вважати себе святими, потім розслаблюються й у результаті доходять до того, що стають гіршими від тих, з ким вони себе порівнювали. Зразком у духовному житті повинні бути святі, а не люди світу цього. Добре б чинити стосовно кожної чесноти таку роботу: знаходити Святого, котрий цією чеснотою відрізнявся, і з увагою читати його житіє. Тоді людина побачить, що вона ще нічого не зробила, і буде продовжувати своє духовне життя зі смиренністю. Бігуни на стадіоні не оглядаються назад, щоб побачити, де знаходяться суперники. Адже якщо вони будуть видивлятися за тими, що відстали, то відстануть самі. Якщо я намагаюся наслідувати тих, хто процвітає, то моя совість витончується. Дивлячись же на тих, хто плететься в хвості, я знаходжу собі виправдання, вибачаю себе тим, що, у порівнянні з їхніми погрішностями, мої власні невеликі. Я заспокоюю себе думкою, що є хтось і гірший за мене. Так я пригнічую в собі совість, чи, краще сказати, закінчую тим, що моє серце стає байдужим, немов його покрили шаром штукатурки.

 

Легко знайти «солодку гірку» і покотитися по ній вниз.

 

– А чому, Геронде, ми з таким трудом творимо добро, але настільки легко впадаємо в зло?

– Тому що в добрі, насамперед, повинна потрудитися, докласти зусиль сама людина, тоді як у злі людині допомагає диявол. А крім того, люди не наслідують добра, і добрих помислів у них теж нема. Я часто наводжу мирянам такий приклад. Припустимо, у мене є автомобіль. Я починаю міркувати: «Навіщо він мені? Мене може підвозити у справах мій знайомий, у якого теж є машина. У разі потреби я можу взяти таксі. Подарую я краще цю машину своєму знайомому – багатодітному батькові, щоб він возив своїх нещасних дітей за місто, по монастирях, щоб вони відпочивали і набиралися сил». Отже, якщо я подарую машину іншому, то ніхто не стане мене в цьому наслідувати. Однак, якщо я поміняю свій автомобіль –  однакової марки з вашим – на кращий, то, ось побачите, ви вночі не будете спати, щоб знайти спосіб також поміняти свою машину на іншу, кращу. Таку ж, як у мене. Про те, що машина, яку ви маєте зараз, теж гарна, ви і не подумаєте. У цьому випадку ви будете говорити так: «Продам що-небудь, влізу в борги, але машину поміняю». А в першому випадку, навпаки, ніхто не стане мене наслідувати, ніхто не скаже: «Навіщо вона мені потрібна, ця машина? Давай я краще подарую її тому, кому вона дійсно необхідна!» Або ще скажуть, що я збожеволів.

Люди легко потрапляють під вплив зла. Хоча в глибині душі вони визнають добро, воно викликає в них повагу. Однак вони легко потрапляють під вплив зла і захоплюються ним, тому що в злому канонаршить10 тангалашка.11 Знайти “ласий шматочок” легко – адже спокусник тільки і займається тим, що підштовхує до цього шматочка творіння Божі. А Христос діє в межах благородства. «Це добре, – говорить Він, – «якщо хтось хоче йти Моєю дорогою...»12. Він не примушує йти до Себе силоміць, не каже: «Агов, кроком руш до мене!» Диявол здатний на все. Він зв’язує людину по руках і ногах, щоб повести її туди, куди він хоче, тоді як Бог зважає на волю людини. Він створив людей не рабами, але синами. Він знав, що відбудеться гріхопадіння, але навіть незважаючи на це, не зробив людей Своїми рабами. Він зволив зійти з неба, втілитися, перетерпіти Розп’яття й у такий спосіб врятувати людину. Бог дарував людині волю. І незважаючи на те, що диявол може використовувати її для великого зла, у подарованій людині волі є сприятлива можливість для того, щоб люди просіялися. Видно, що людина робить від серця [а що ні]. І якщо в когось є багато любочестя, це дуже помітно.

 

Бог не кидає нас напризволяще

 

Люди, перебуваючи сьогодні в такому [жахливому] стані, роблять все, що прийде їм до голови. Одні живуть на піґулках, інші – на наркотиках. Щоразу троє-четверо  тих, що спокусилися, створюють якусь нову релігію. Але злочинів, нещасних випадків, злодіянь відбувається відносно небагато. Бог допомагає людям. Пам’ятаю, одного разу заблукав до мене в келію один молодець і запитує: “Слухай, у тебе гітари нема?” Мало того, що курить гашиш, мало того, що ляпає язиком, не питаючись, чи хочуть інші його слухати, так ні – подавай йому ще й гітару! Інші втомилися від життя і хочуть накласти на себе руки або ж, вчинивши якесь зло, влаштувати великий тарарам. Мова йде не про тих, у кого ці бажання з’являються у вигляді богохульного помислу, і вони його, цей помисел, проганяють. Зараз ми говоримо про людей, які втомилися від життя і не знають, що їм робити. Один такий сказав мені: “Я хочу, щоб у газетах написали, що я – герой”. Ось таких-от людей деякі і використовують для досягнення своїх негідних цілей. Але – слава Богу! – зла чиниться порівняно небагато.

Незважаючи на те, що ми довели себе до такого стану, Бог не покидає нас напризволяще. Бог оберігає нинішній світ обома руками – тоді як у колишні часи – тільки однією. Сьогодні, коли людину оточує стільки небезпек, Бог оберігає її, немов матір дитину, яка тільки починає ходити. Зараз Христос, Пресвята Богородиця, Святі допомагають нам більше, ніж за старих часів, але ми не розуміємо цього. А до чого дійшов би світ, коли б цієї допомоги не було!.. Більшість людей живуть на піґулках, перебувають у такому стані, що страшно сказати. Один пияк, інший розчарований життям, у третього задурманена голова, четвертий через біль замучений безсонням. І бачиш, як усі ці люди водять машини, гасають на мотоциклах, виконують роботу, пов’язану з ризиком, працюють на небезпечних верстатах. Що, хіба всі вони перебувають в придатному для цього стані? Скільки народу вже давно могло б перекалічитися! Як же оберігає нас Бог, але ми цього не розуміємо...

Пам’ятаю, як колись наші батьки йшли працювати в поле і залишали нас під доглядом сусідки. Ми гралися разом з її дітьми. У ті часи діти були врівноваженими. Сусідка тільки іноді поглядала на нас і продовжувала займатися господарством, а ми тихесенько бавилися. Так само і Христос, Мати Божа, Святі колись тільки наглядали за світом. А сьогодні і Христос, і Божа Матір, і Святі постійно то одного десь підхоплюють, то іншого від чогось стримують, тому що люди зараз неврівноважені. Зараз таке діється, що Боже збав. Все одно, що в якоїсь матері є кілька важких дітей: один – дурненький, другий – косенький, третій – неслух... От і наглядай: і за своїми, та ще і за сусідськими. Один заліз високо й от-от зірветься вниз, другий бере ніж і хоче перерізати собі горло, третій хоче скривдити четвертого... Мати не може розслабитися, не стуляє очей, стежить за ними, а діти не розуміють її тривоги. Так і світ не розуміє того, що Бог допомагає йому. Якби Бог не допомагав, то з такою кількістю сучасної небезпечної техніки світ давно б весь перекалічився. Але [на щастя] у нас є захисники: Отець – Бог, наша Мати – Пресвята Богородиця, наші брати і сестри – Святі й Ангели.

Наскільки ж велика ненависть диявола до роду людського! Яке сильне бажання ворога знищити нас! А ми забуваємо, з ким ведемо війну. Якби ви тільки знали, скільки разів диявол вже обплутував землю своїм хвостом, бажаючи її знищити! Але Бог не дозволяє йому цього, Він руйнує його плани. Бог витягає користь навіть з того зла, яке прагне зробити тангалашка, Він видобуває зі зла велике добро. Диявол зараз розорює землю, але засівати її, в кінцевому підсумку, буде Христос.

Подивіться: адже Благий Бог ніколи не допускає, щоб великі випробовування продовжувалися більше трьох поколінь. Він завжди залишає закваску. Перед Вавилонським полоном ізраїльтяни сховали в порожньому колодязі вогонь від останнього жертвопринесення, щоб потім запалити від нього вогонь для нових жертвопринесень. І дійсно – сімдесят років потому, коли вони повернулися з полону, вогонь для першого жертвопринесення був розпалений від знайденого ними в колодязі.13 В будь-які лихоліття до зла залучаються не всі. Бог зберігає закваску для прийдешніх поколінь. Комуністи й опиралися сімдесят п’ять років, і протрималися сімдесят п’ять років – саме три покоління. А сіоністи, незважаючи на те, що опираються вже стільки років, – не протримаються і сім.

 

Настають нелегкі часи

 

Зараз Бог допускає сильні потрясіння. Надходять нелегкі часи. Нас чекають великі випробовування. Давайте поставимося до цього серйозно і почнемо жити духовно. Обставини змушують і будуть змушувати нас працювати духовно. Однак ця духовна робота матиме ціну, якщо ми будемо виконувати її з радістю, від свого доброго наміру, а не тому, що нас примусять до цього скорботи. Багато Святих просили б про те, щоб жити в нашу епоху, щоб творити подвиги.

Я радію, коли дехто погрожує мені розправою за те, що я не мовчу і руйную його плани. Коли пізно ввечері я чую, як хтось стрибає в двір келії через паркан, моє серце починає трепетно битися. Але коли нічні прибульці просять: «Прийшла телеграма, помолись за такого-от хворого!», то я кажу собі: «Ех, ось воно що! Виходить, знову невдача.» Я говорю так не тому, що мені набридло жити, але тому, що мені радісно померти за Христа. Давайте ж радіти від того, що сьогодні надається така сприятлива нагода. Того, хто бажає мучеництва, чекає велика винагорода.

За давніх часів починалася війна, і людина йшла боротися з ворогом, захищаючи свою Батьківщину, свій народ. Зараз ми вступаємо в бій не заради захисту Батьківщини. Ми йдемо в бій не для того, щоб завадити варварам спалити наші будинки, поглумитися над нашою сестрою і нас збезчестити. Ми ведемо війну не за національні інтереси і не за якусь ідеологію. Зараз ми боремося або на боці Христа, або на боці диявола. Хто з ким – розташування сил конкретно зрозуміле. Під час окупації ти ставав героєм, якщо не вітав німця. Зараз ти стаєш героєм, якщо не вітаєш диявола.

Так чи інакше, ми побачимо страшні події. Відбудуться духовні битви. Святі ще більше освятяться, а нечисті стануть ще більш скверними14. Я відчуваю в собі втіху. Нас чекає гроза, і варто боротися, тому що зараз наш ворог – це не Алі-Паша, не Гітлер і не Муссоліні, але сам диявол. А тому і нагорода наша буде нагородою небесною.

 

Бог, яко Бог Благий, хай  направить зло на благо. Амінь.

 

Частина перша

ПРО ГРІХ І ДИЯВОЛА

 

“Живучи далеко від Солодкого Ісуса,  ми п’ємо гірку чашу ”

 

ГЛАВА ПЕРША

Про те, що гріх ввійшов у моду

 

Геронде, ми чули, начебто Ви сказали комусь про те, що буде війна. Це правда?

– Я ж бо нічого не кажу, а ось народ говорить все, що йому заманеться. І навіть якщо я щось знаю – кому я стану про це говорити?..

– Війна, Геронде, це таке варварство!..

– Якби люди не «облагородили» гріх, то вони не дійшли б і до цього варварства. Але ще більше варварство – моральна катастрофа. Люди розкладаються і душевно і тілесно. Якась людина сказала мені: «Люди назвали Афіни джунглями, але подивися – адже ж ніхто з цих джунглів не йде. Всі говорять «джунглі!» і всі до цих джунглів сходяться». До чого ж дійшли люди! До стану тварин. Знаєте, як у тварин: спершу вони входять у хлів, випорожнюються, мочаться, потім гній починає розкладатися, перегоряти і тваринам стає тепло. Їм подобається в стайні і не хочеться нікуди з неї йти. Я хочу сказати, що так і люди відчувають «тепло» гріха і не хочуть йти. Вони відчувають сморід, але їм не хочеться йти від тепла. Якщо в хлів увійде новенький, то він не зможе витримати цього смороду. А інший уже звик, він постійно живе в хліву, і сморід його не турбує. А деякі, Геронде, виправдуються тим, що таке пречудове життя не в наші дні почалося. «Подивися, – говорять, – що коїлося в древньому Римі!..»

– Так, але в Римі люди поклонялися ідолам, були язичниками. І Апостол Павло [у Посланні до Римлян] звертався до язичників, які прийняли Святе Хрещення, але не позбулися ще поганих звичок.1 Не треба брати за зразок приклади найбільшого занепаду з кожної епохи. Сьогодні гріх ввели в моду. Подумати тільки – адже ми православний народ, але до чого дійшли! А про інші народи навіть і говорити нічого... Та найгірше те, що нинішні люди повально захопились гріхом і коли бачать, що хтось не крокує в дусі часу, не грішить, має крапельку благоговіння, називають його відсталим, ретроградом. Таких людей зачіпає, що хтось не грішить. Гріх вони вважають прогресом. А це гірше за все. Якби сучасні  люди, які живуть у гріху, принаймні, це визнавали, то Бог помилував би їх. Але вони виправдовують те, чому нема виправдання, і співають гріхові дифірамби. А вважати гріх прогресом і говорити, що моральність віджила свій вік, це, крім всього іншого, найстрашніша хула на Святого Духа. Тому, якщо хтось, живучи в світі, живе праведно, зберігає своє життя в чистоті, то це має чималу ціну. Таких людей чекає велика винагорода.

У давні часи розпусник чи пияк навіть на базар соромився піти, тому що люди почали б над ним насміхатися. А якщо жінка підгулювала, то вона і носа з дому боялася висунути. І можна сказати, це було певною силою, яка стримувала гріх. А сьогодні, якщо людина живе правильно, якщо, наприклад, дівчина живе в благоговінні, то про неї говорять: «Та вона що, з місяця звалилася?» І взагалі: у давнину, якщо мирські люди чинили гріх, то вони, нещасні, переживали відчуття своєї гріховності і ставали трохи смиреннішими. Вони не висміювали тих, хто жив духовно, але навпаки – захоплювалися ними. А в наші часи ті, хто грішить, не почувають за собою провини. Поваги до інших у них теж нема. Все зрівняли з землею. Якщо людина не живе по-світськи, то грішники роблять з неї посміховище.

 

Людей викриває совість

 

Франція – це не якась там країна, що розвивається, вона крокує попереду багатьох. Проте в останні роки2  вісімдесят тисяч французів стали мусульманами. Чому? А тому, що гріх увійшов у них в моду, але їх звинувачує совість, і вони хочуть її заспокоїти. Давні греки, бажаючи виправдати свої пристрасті, придумали собі дванадцять богів. Так само і французи – постаралися знайти собі таку релігію, яка виправдовувала б їхні пристрасті, щоб це питання їх більше не турбувало. Мусульманство, можна сказати, їх влаштовує: дружин можна брати, скільки хочеш, а в житті іншому ця віра обіцяє плоди – непочатий край, сметани – хоч греблю гати, а меду – просто море розливне. І якщо померлого обмиють після смерті теплою водою, то він (нібито) очищається від гріхів – скільки б їх не було. Йдуть до Аллаха чистенькими! То що тут ще потрібно? Так все зручно! Але французи не знайдуть собі спокою. Вони прагнуть до внутрішнього світу, але не знайдуть його, тому що пристрастям виправдання нема.

Що б не вигадували люди, за якою б байдужістю вони не ховалися – спокою вони все одно не знаходять. Прагнучи виправдати те, чому нема виправдання, вони мучаться в душі. Вони засмикані зсередини. Тому, нещасні, шукають собі розваги, бігають по барах і дискотеках, напиваються, дивляться телевізор... Тобто переживають докори сумління, і заради того, щоб забутися, вони займаються глупствами. І навіть коли сплять – думаєш, вони спокійні? У людини є совість. Совість – найперше Священне Писання, дане Богом первозданним людям. Ми «знімаємо» совість з наших батьків як фотокопію. Як би людина не зневажала свою совість – ця совість все одно буде звинувачувати її зсередини. Тому і говорять: «Його хробак точить». Адже нема нічого солодшого, ніж мирна спокійна совість. Така людина почуває себе внутрішньо окриленою, і тоді вона летить.

 

Відходячи від Бога, людина відчуває пекельну муку.

 

Я не пам’ятаю дня, у який не відчував би божественної втіхи. Перерви іноді бувають, і тоді я почуваю себе погано. Таким чином, я спроможний зрозуміти, наскільки погано живе більшість людей. Вони відійшли від Бога і тому позбавлені божественної втіхи. Чим далі людина відходить від Бога, тим їй сутужніше. А якщо мати Бога, тоді можна не мати нічого більше – і нічого більше не бажати. Вся справа в цьому. Якщо ж у людини є все, але нема Бога, то вона відчуває внутрішні муки. Тому, наскільки можливо, нам необхідно наблизитися до Бога. Тільки біля Бога людина знаходить радість –   справжню, вічну. Живучи далеко від Солодкого Ісуса, ми п’ємо гірку чашу. Коли прадавня людина стає людиною – сином царським, вона живиться божественною насолодою, небесною насолодою і переживає райську втіху, вже в цьому житті почасти відчуває райську радість. Від меншої райської втіхи людина щодня переходить до більшої і більшої. Вона запитує: «Невже в раю є щось вище за те, що я переживаю зараз?» Вона переживає такий стан, що не може займатися ніякою справою. Від цієї божественної теплоти і насолоди її ноги гнуться в колінах, немов свічі. Її серце захлинається, тріпоче з радості, хоче прорвати тонку глиняну перегородку грудної клітки і полетіти – тому що земля і все земне здаються серцю нічого не вартими дрібницями.

Спочатку людина перебувала в спілкуванні з Богом. Однак потім вона відійшла від Бога і стала почувати себе так, ніби   спочатку вона жила у палаці, а потім, назавжди опинившись за воротами палацу,  дивилася на палац здалека і плакала. Як страждає дитина, перебуваючи далеко від матері, так страждає, мучиться людина, яка віддалилася від Бога. Відходячи від Бога, людина переживає пекельну муку. Дияволу вдалося відвести людину від Бога так далеко, що люди почали поклонятися бовванам і приносити в жертву цим бовванам своїх дітей. Як же це страшно! І ось бо біси: відкіля вони їх тільки відкопують, стількох «богів»? «Бог Хамос3!.. Тільки ім’ячко почуєш – і вже вистачить! Однак більше за всіх мучиться сам диявол – адже він відійшов від Бога, від любові далі від усіх. Але якщо відходить любов, то починається пекельна мука. Що протилежне любові? Злість. А злість і страждання – це одне й те ж.

Той, хто відійшов від Бога, зазнає бісівського впливу, тоді як той, хто живе з Богом, отримує Божу Благодать. Благодать Божа додасться тому, хто її має. А якщо людина має небагато Благодаті, але поводиться з нею без належного благоговіння, то в неї відніметься і те мале, що в неї є4. Сучасним людям не вистачає Благодаті Божої, тому що, скоюючи гріх, вони відкидають від себе і ті крихти Благодаті, що мають. А коли відходить божественна Благодать, в людину люто входять всі біси.

Відповідно до того, наскільки люди відійшли від Бога, вони відчувають прикрість в цьому житті. У іншому житті вони будуть переживати вічний смуток. Наскільки людина живе згідно з волею Божою, настільки – ще в цьому житті – вона, до деякої міри, отримує частину райської насолоди. Або вже в цьому житті ми будемо почасти переживати райську втіху і підемо в рай, або ж ми будемо певною мірою переживати пекельну муку і – охорони нас від цього, Боже, – потрапимо в пекло. Рай  це те ж саме, що добро, пекельна мука – те ж саме, що зло. Творячи добро, людина відчуває радість. Скоюючи гріх – страждає. Чим більше добра творить людина, тим більше вона тішиться, чим більше робить зла, тим сильніше страждає її душа. Чи відчуває радість злодій? Яка там радість – адже її відчуває той, хто робить добрі справи. Тут, якщо навіть знайдеш щось на дорозі і піднімеш, сказавши собі, що ця річ – твоя, відразу втратиш спокій. Той, хто знайшов, не знає, хто втратив цю річ, він нікого не скривдив і не пограбував, однак спокою все одно позбавляється. А що ж говорити про злодія! Навіть коли людина просто щось приймає від іншої – вона не відчуває тієї радості, яку відчуває, коли сама щось дає. А вже яка там радість, якщо красти і кривдити самому! Тому подивіться на тих, хто кривдить і обдурює інших: які в них страшні обличчя, як потворно вони виглядають!

 

 

Людині заплатить той господар, на якого вона працює

 

Люди, які віддалилися від Бога, ніколи не відчують втіхи і мучаться подвійно. Той, хто не вірує в Бога і майбутнє життя, не тільки позбавлений втіхи, але і прирікає себе на вічну муку. Людині заплатить той хазяїн, на якого вона працює. Якщо ти працюєш на чорного хазяїна, то він зробить твоє життя чорним. Якщо ти грішиш, то з тобою розрахується диявол. Якщо ти плекаєш чесноти, то тобі заплатить Христос. І чим більше працюєш для Христа, тим світлішим і радіснішим стаєш. Але ми говоримо: «Працювати для Христа? Хіба ми збожеволіли?» Як це страшно! Невизнання Жертви Христової заради людини! Христос перетерпів Розп’яття, щоб відкупити нас від гріха, щоб очистився весь людський рід. Що зробив для нас Христос, і що робимо для Нього ми?..

Люди хочуть грішити і мати добренького Бога. Такого Бога, щоб Він нас прощав, а ми продовжували б грішити. Тобто, щоб ми робили все, що хочемо, а Він прощав нас, щоб Він прощав нас безперестанку, а ми дули б у свою дуду. Люди не вірують і від цього ненаситно грішать. З цього, тобто з невір’я, починається все зло. Люди не вірять в інше життя і тому не рахуються ні з чим. Кривдять і обманюють один одного, кидають своїх дітей... Діється таке, що язик не повертається сказати. Це  серйозні гріхи. Такі гріхи, що навіть Святі Отці не передбачили подібного у Священних Канонах. Як сказав Бог про Содом і Гоморру: «Не вірю, невже і справді чиняться такі гріхи? Піду, подивлюся».

Якщо люди не покаються, не повернуться до Бога, то вони втратять вічне життя. Людина повинна допомогти собі відчути найглибший сенс життя. Вона має отямитися, щоб відчути божественну розраду. Завдання в тому, щоб людина духовно зросла, а не просто стримувалася від гріхів.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що в наші дні диявол розгулявся не на жарт

 

Своїм гріхом ми даємо дияволу владу над собою

 

У світі сьогодні дуже багато біснування. Диявол розгулявся не на жарт, тому що нинішні люди дали йому багато прав. Люди піддаються страшним бісівським впливам. Якась людина пояснила це дуже правильно. «Раніше, – розповідає, – диявол займався людьми, а зараз він ними не займається. Він виводить їх на [свою] дорогу і навчає: «Ну, ні пуху, ні пера!» А люди бредуть по цій дорозі самі». Це страшно. Подивіться: біси в країні Гадаринській1 попросили в Христа дозволу ввійти у свиней, тому що свині не давали дияволу влади над собою, і він не мав права ввійти в них без дозволу. Христос дозволив, щоб покарати ізраїльтян, оскільки закон забороняв їм вживати в їжу свинину.

– А дехто, Геронде, каже, що диявола нема.

– Так, мені теж якась людина порадила забрати з французького перекладу книги «Преподобний Арсеній Каппадокійський» ті місця, де говориться про біснуватих. «Європейці, – каже, – цього не зрозуміють. Вони не вірять у те, що диявол існує». Бачиш як: вони все пояснюють психологією. Якби євангельські біснуваті потрапили в руки психіатрів, вони піддали б їх лікуванню електрошоком! Христос позбавив диявола влади робити зло. Він може робити зло, тільки якщо сама людина дасть йому на це право. Не беручи участі в Таїнствах Церкви, людина дає лукавому ці права і стає вразливою для бісівського впливу.

– Геронде, а як ще людина може давати дияволу таку владу?

– Логіка3, перечення, впертість, свавілля, непослух, безсоромність – усе це характерні риси диявола. Людина стає вразливою для бісівського впливу настільки, наскільки вона має в собі перелічені вище властивості. Однак, коли душа людини очиститься, у неї вселяється Святий Дух, і людина наповнюється Благодаттю. Якщо людина забруднить себе смертними гріхами, у неї вселяється дух нечистий. Якщо ж гріхи, якими забруднила себе людина, не смертні, то вона є під впливом лукавого духу ззовні.

На жаль, у нашу епоху люди не хочуть відкинути свої пристрасті, власне свавілля. Вони не приймають порад від інших. Після цього починають говорити з безсоромністю і відганяють від себе Благодать Божу. А потім людина – куди не глянь – не може процвітати, тому що вона стала вразливою для бісівських впливів. Людина вже не в собі, тому що ззовні нею керує диявол. Диявол не всередині неї – Боже збав! Але навіть і ззовні він може керувати людиною.

Людина, позбавлена Благодаті, стає гіршою від диявола. Тому що диявол не робить усього сам, але підбурює людей на зло. Наприклад, він не робить злочинів, але намовляє до цього людей. І від цього люди стають біснуватими.

 

Сповідь позбавляє диявола влади над людиною

 

Якби люди, принаймні, пішли до духівника і висповідались, то зник би бісівський вплив, і вони знову змогли б думати. Адже зараз через бісівський вплив вони не в змозі навіть подумати головою. Покаяння, сповідь позбавляє диявола влади над людиною. Нещодавно4 на Святу Гору приїжджав якийсь чаклун. Якимись чаклунськими кілочками і сіточками він перегородив в певному місці всю дорогу, яка веде до моєї келії. Якби там пройшла людина, яка не висповідала свої гріхи, то вона постраждала б, не знаючи навіть причини цього. Побачивши на дорозі ці чаклунські тенета, я відразу ж осінив себе хресним знаменням і пішов по них ногами – все порвав. Потім прийшов у келію і сам чаклун. Він розповів мені про всі свої задуми і спалив свої книги.

Диявол не має ніякої сили і влади над людиною віруючою, яка ходить до церкви, яка сповідається, причащається. Диявол тільки погавкує на таку людину, все одно що беззубий собака. Однак він має велику владу над людиною невіруючою, яка дала йому владу над собою. Таку людину диявол може і загризти – у цьому випадку в нього є зуби, і він мучить ними нещасну. Диявол володіє над душею такою владою, які права вона йому дає.

Коли помирає людина, духовно впорядкована, то швидкість сходження її душі на Небо подібна до потягу. Пси женуться за потягом, захлинаючись гавкотом, намагаються забігти вперед, а потяг усе їде і їде – якусь шавку ще і навпіл переїде. Якщо ж вмирає людина, духовний стан якої залишає бажати кращого, то її душа немов знаходиться в потязі, який ледь-ледь повзе. Він не може їхати швидше, тому що несправні колеса. Пси застрибують у відкриті двері вагонів і кусають людей.

У випадку, якщо диявол здобув над людиною великі права, взяв гору над нею, має бути знайдена причина того, що відбулося, щоб диявола позбавити цієї влади. В іншому випадку, скільки б не молилися за цю людину інші, – ворог не відійде. Він калічить людину. Священики його відчитують-відчитують,5 а в кінцевому підсумку нещасному стає ще гірше, тому що диявол мучить його більше, ніж раніше. Людина повинна покаятися, висповідатися, позбавити диявола тієї влади, яку вона сама йому дала. Тільки після цього диявол відійде, а інакше людина буде мучитися. Так хоч цілий день, хоч два дні його відчитуй, хоч тижні, місяці і роки – диявол має владу над нещасним і не відступає.

 

 

До чистого створіння Божого диявол не наближається

 

– Геронде, чому так виходить, що я поневолений пристрастями?

– Людина поневолюється пристрастями, коли дала дияволу владу над собою. Шпурни усіма своїми пристрастями дияволу в пику. Цього і Бог хоче, це й у твоїх же власних інтересах. Тобто гнів, упертість, тому подібні пристрасті поверни проти ворога. Або, краще сказати, продай свої пристрасті тангалашці, а на вторговані гроші накупи каміння і кидай ним у диявола, щоб він до тебе навіть не наближався. Переважно ми, люди, чи неуважністю, чи гордими помислами, самі дозволяємо ворогу робити нам зло. Тангалашка може скористатися тільки однією думкою або словом. Пам’ятаю, була одна сім’я – дуже дружна. Якось одного разу чоловік жартома почав говорити дружині: «Ой, розлучуся я з тобою!», а дружина йому теж жартома: «Ні, це я з тобою розірву шлюб!» Просто так говорили, без певної думки, але дожартувалися до того, що цим скористався диявол. Він влаштував їм маленьке ускладнення, і вони вже серйозно готові були на розлучення – і навіть про дітей не подумали, ані про щось інше. На щастя, знайшовся один духівник і поговорив з ними. «Ви що ж, – каже, – через цю дурість розлучаєтеся?»

Якщо людина відступає від заповідей Божих, то її перемагають пристрасті. І якщо людина дозволила пристрастям побороти себе, то потім для цього не потрібний і диявол. Адже в бісів теж є «спеціалізація». Вони продивляються людину, вишукують, де в неї «болить», прагнуть виявити її неміч і, таким чином, побороти її. Треба бути уважними, закривати вікна і двері – тобто наші почуття. Треба не залишати для лукавого відкритих тріщин, не давати йому пролазити через них всередину. У цих тріщинах і пробоїнах наші слабкі місця. Якщо залишити ворогові навіть маленьку тріщинку, то він може протиснутися всередину і заподіяти тобі шкоду. Диявол входить у людину, в якої в серці є бруд. До чистого творіння Божого диявол не наближається. Якщо серце людини очиститься від бруду, то ворог втікає, і знову приходить Христос. Як свиня, не знайшовши болота, хрюкає і йде геть, так і диявол не наближається до серця, яке не має нечистоти. Та й що він забув у серці чистому і смиренному? Отже, якщо ми побачимо, що наш будинок – серце – став ворожим житлом – хатинкою на курячих ніжках, то ми повинні негайно її зруйнувати, щоб пішов тангалашка – наш злісний квартиронаймач. Бо якщо гріх живе в людині довгий час, то, природно, що диявол здобуває над цією людиною велику владу.

– Геронде, а якщо людина колись жила недбало і саме тим дала спокуснику владу над собою, а тепер хоче виправитися, почати жити уважно, то чи переможе її тангалашка?

– При звертанні до Бога людина одержує від  Нього силу, просвічення і розраду, необхідні на початку шляху. Але тільки-но людина розпочне духовну боротьбу, як ворог починає проти неї жорстоку битву. Ось тоді і необхідно проявити трохи витримки. А інакше як викоріняться пристрасті? Як  відбудеться падіння тлінної людини? Як відійде гординя? А так людина розуміє, що самотужки вона  нічого не вдіє. Вона смиренно просить милості Божої, і до неї приходить смиренність. Те ж відбувається, коли людина хоче позбутися шкідливої звички – наприклад, куріння, наркотиків, пияцтва. Спочатку вона відчуває радість і кидає цю звичку. Потім вона бачить, як інші курять, вживають наркотики, п’ють, і терпить великі випробовування. Якщо людина переможе в цій боротьбі, то потім їй вже неважко відмовитися від цієї пристрасті, повернутися до неї спиною. Треба трішки і позмагатися, поборотися. Тангалашка свою справу робить – то чому ми не робимо свою?

 

Не будемо починати з тангалашкою бесід

 

Усі ми маємо спадкові пристрасті, але самі по собі вони нам не шкодять. Все одно, що людина народжується, наприклад, з родимкою на обличчі, яка додає їй особливої краси. Але якщо цю родимку розколупати, то може виникнути ракова пухлина. Не треба дозволяти дияволу розколупувати наші пристрасті. Якщо дозволити йому розколупати нашу слабість, то в нас починається [духовний] рак.

Треба мати духовну відвагу, ненавидіти диявола і всі його лукаві помисли-«телеграми». Не будемо починати з тангалашкою розмов. Навіть всі адвокати світу, якщо вони зберуться разом, не змогли б взяти гору в суперечках з одним маленьким дияволятком. Припинення бесід із спокусником дуже допоможе в тому, щоб порвати з ним зв’язок й уникнути спокус. З нами щось сталося? З нами несправедливо обійшлися? Нас вилаяли? Подумаймо, чи не винні ми в цьому самі. Якщо не винні, то нас чекає винагорода. На цьому треба зупинитися: заглиблюватися не потрібно. Якщо людина продовжить розмовляти з тангалашкою, то той їй потім таких мережив наплете, таку свистопляску влаштує... Тангалашка навіює досліджувати те, що відбулося, за законами його, тангалашчиної, «правди» і приводить людину до жорстокості.

Пам’ятаю, як італійські війська, відходячи з Греції, залишили після себе намети зі зв’язками ручних гранат. А пороху після них залишалися цілі купи. Люди забирали собі ці намети і те, що було всередині. Діти бавились з гранатами, і знаєте, скільки їх, нещасних, загинуло! Хіба можна бавитись з гранатами! Так і ми – хіба ж будемо з дияволом в іграшки бавитись?

 

 Диявол безсилий

 

– Геронде, помисел говорить мені, що диявол має величезну силу, особливо в наші дні.

– Диявол володіє не силою, а злобою і ненавистю. Всесильна любов Божа. Сатана корчить із себе всесильного, але не справляється з цією роллю. Він здається сильним, але насправді зовсім безсилий. Багато з його руйнівних планів розвалюються, ще не почавши здійснюватися. Невже батько – дуже хороший і добрий – дозволив би якійсь там шпані бити своїх дітей?

– А я, Геронде, боюся тангалашок.

– Чого ти їх боїшся? У тангалашок нема ніякої сили. Христос всесильний, а диявол – найсправжнісінька гнилизна. Хіба ти не носиш на собі хреста? Диявольська зброя сили не має. Христос озброїв нас Своїм Хрестом. Ворог має силу тільки тоді, коли ми самі складаємо нашу духовну зброю. Був випадок, коли православний священик показав чаклунові маленький хрестик і тим самим довів до трепету біса, якого цей чаклун прикликав своїм чарівництвом.

– А чому він так боїться Хреста?

– Тому, що, коли Христос прийняв обпльовування, приниження і побої, тоді зазнали краху царство і влада диявола. Яким же дивним чином Христос здобув над ним перемогу! «Тростиною сокрушилася держава диявола», – говорить якийсь Святий. Тобто влада диявола була розтрощена, коли Христа востаннє вдарили тростиною по голові. Отже, оборонний духовний засіб проти диявола – терпіння, а найсильніша зброя проти нього – смиренність. Розтрощення диявола є найцілющішим бальзамом, який вилив Христос під час Своєї Хресної Жертви. Після Розп’яття Христа диявол перетворився на змію, позбавлену отрути, на пса з вирваними зубами. У диявола віднята його отруйна сила, у псів, тобто бісів, вирвані зуби. Вони зараз обеззброєні, а ми озброєні Хрестом. Біси не можуть зробити створінню Божому абсолютно нічого, якщо ми самі не дамо їм на це право. Вони тільки можуть хіба що бешкетувати – влади вони вже не мають.

Одного разу, коли я жив у келії Чесного Хреста, я здійснив чудове цілонічне чування! Вночі на горищі зібралося безліч бісів. Спочатку вони з усієї сили лупили по чомусь кувалдами, а потім почали шуміти, немов котили по горищу великі колоди, стовбури дерев. Я хрестив стелю і співав: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико...»7. Коли я закінчував співати, вони знову починали котити колоди. «Зараз, – сказав я їм, – розділимося на два криласи. Ви на верхньому котіть собі, а я тут, на нижньому, буду співати». Коли я починав співати, вони зупинялися. Я співав то «Хресту Твоєму...», то «Господи, зброю на диявола Хрест Твій дав Ти нам...». У псалмоспівах я провів відрадну ніч. Як тільки я змовкав, вони продовжували мене забавляти. А який у них величезний репертуар! Щоразу придумують щось новеньке!..

– А коли Ви заспівали тропар вперше, вони що, не пішли?

– Ні. Тільки я закінчував – вступали вони. Мабуть, треба було співати чування на два криласи. Прекрасне було чування. Я співав з натхненням! Дивовижні були дні ...

– Геронде, а як виглядає диявол?

– Знаєш, який він «красень»? Ні в казці сказати, ні пером описати! Якби ти тільки його побачила!.. Як [премудро] любов Божа не дозволяє людині бачити диявола! Побачивши його, більшість померла б від страху. Подумай, якби люди бачили, як він діє, якби побачили, який він «гарний» з себе!.. Правда, деякі влаштували б собі з цього приємну розвагу.

Забув, як воно називається.. «Кіно», чи що?.. Однак такі «кіноперегляди» дорого коштують, і навіть незважаючи на високу ціну, побачити таке все одно непросто.

– А роги і хвіст у диявола є?

– Є, є. І роги, і хвіст, і все «причандалля»!

– Геронде, біси стали такими страховищами після свого падіння, після того, як вони перетворилися з ангелів на демонів?

– Звичайно, після. Вони зараз такі, немов їх блискавкою вдарило. Якщо блискавка потрапляє в дерево, то хіба воно не стає в одну мить обгорілою колодою? От і вони зараз такі, немов у них потрапила блискавка. Був час, і я говорив тангалашці: «Приходь, щоб я тебе бачив і не потрапляв тобі в лапи! Зараз я на тебе тільки дивлюся, а вже видно, який ти злющий! А потраплю я тобі в лапи – уявляю, що мене чекає тоді!»

 

Диявол нерозумний

 

– Геронде, чи знає тангалашка, що в нас у серці?

– Ще чого! Не вистачало ще, щоб він бачив серця людей. Серця бачить тільки Бог. І тільки людям Божим Він іноді для нашого блага відкриває, що в нас на серці. Тангалашка знає тільки лукавство і злість, які він сам дає тим, хто йому служить. Наших добрих помислів він не знає. Тільки з досвіду він іноді здогадується про них, але і тут у більшості випадків дає маху! І якщо Бог не допустить дияволу щось зрозуміти, то тангалашка постійно в усьому буде помилятися. Адже диявол – це така темнота! «Видимість  – нуль»! Припустимо, у мене є якийсь добрий помисел. Диявол про нього не знає. Якщо в мене є помисел злий, то диявол знає його, тому що він сам мені його нашіптує. Якщо я зараз хочу кудись піти і зробити добру справу, наприклад, врятувати якусь людину, то диявол не знає про це. Однак, якщо сам диявол підкаже людині: «Йди і врятуй такого-то», тобто підкине людині такий помисел, то він сам підстібне її гординю і тому буде знати про те, що в цієї людини на серці.

Усе це дуже тонко. Пам’ятаєте випадок з Аввою Макарієм? Одного разу він зустрів диявола, який повертався з найближчої пустелі. Він ходив спокушати ченців, які там жили. Диявол сказав Авві Макарію: «Уся братія дуже жорстока зі мною, крім одного мого друга, який слухається мене і, коли бачить мене, крутиться, як веретено». – «Хто цей брат?» – запитав Авва Макарій. «Його ім’я Феопемпт», – відповів диявол. Преподобний пішов у пустелю і знайшов цього брата. Дуже тактовно він привів його до одкровення помислів і духовно допоміг йому. Знову зустрівшись з дияволом, Авва Макарій запитав його про братів, які живуть у пустелі. «Усі вони дуже жорстокі зі мною, – відповів йому диявол. – І що найгірше, той, хто колись був моїм другом, не знаю від чого, змінився, і зараз він найжорстокіший з усіх». Диявол не знав, що Авва Макарій ходив до брата і виправив його, тому що Преподобний діяв смиренно, від любові. Диявол не мав права щодо доброго помислу Авви. Але якби Преподобний загордився, то він би відігнав від себе Благодать Божу, і диявол одержав би ці права. Тоді він знав би про намір Преподобного, тому що в цьому випадку тангалашка сам підстьобував би його гордість.

– А якщо людина десь висловила свій добрий помисел, то чи може диявол його підслухати і потім спокушати цю людину?

– Як же він підслухає, якщо в сказаному нема нічого від диявола? Однак, якщо людина висловила свій помисел для того, щоб загордитися, то диявол втрутиться. Тобто, якщо у людини є нахил до гордині і вона гордо заявляє: «Я піду і врятую такого-то!», то диявол підключиться до справи. У цьому випадку диявол буде знати про її намір, якщо ж людина керується любов’ю і діє смиренно, то диявол про це не знає. Необхідна увага. Це справа дуже тонка. Недарма Святі Отці називають духовне життя «наукою з наук».

– Геронде, однак, буває, що чаклун пророкує, наприклад, трьом дівчатам, що одна вийде заміж, інша теж, але буде нещаслива, а третя залишиться незаміжньою, і це збувається. Чому?

– У диявола є досвід. Наприклад, інженер, який дивиться на будинок в аварійному стані, може сказати, скільки ще часу той простоїть. Так і диявол бачить, як людина живе, і з досвіду визначає, чим вона закінчить.

У диявола нема гострого розуму, він дуже нерозумний. Він увесь – суцільна плутанина, кінця-краю не знайдеш. А поводиться або як розумний, або як дурень. Його тенета – грубої роботи. Так влаштував Бог, щоб ми могли його розкусити. Треба бути дуже затьмареним гординею, щоб не розпізнати диявола. Маючи смиренність, ми в стані розпізнати диявольські сіті, тому що смиренністю людина наставляється і рідниться з Богом. Смиренність – це те, що робить диявола калікою.

 Навіщо Бог допускає дияволу нас спокушати

 

– Геронде, навіщо Бог допускає дияволу нас спокушати?

– Для того, щоб відібрати Своїх дітей. «Роби, дияволе, все, що хочеш», – говорить Бог. Адже що б не робив диявол – у результаті він все одно поламає собі зуби об наріжний камінь – Христа. І якщо ми віруємо в те, що Христос є наріжним каменем, то нам нічого не страшно.

Бог не допускає випробовування, якщо з нього не вийде чогось доброго. Коли бачить, що добро, яке станеться, буде більшим, ніж зло, Бог залишає диявола робити свою справу. Пам’ятаєте Ірода? Він вбив чотирнадцять тисяч дітей і поповнив небесне воїнство чотирнадцятьма тисячами мучеників-ангелів. Ти десь бачила мучеників-ангелів? Диявол обламав собі зуби! Діоклетіан, жорстоко мучивши християн, був співробітником диявола. Але, сам того не бажаючи, він зробив благо Христовій Церкві, збагативши Її святими. Він думав, що винищить усіх християн, але нічого не домігся – тільки залишив нам для поклоніння безліч святих мощей і збагатив Церкву Христову.

Бог вже давно міг би розправитися з дияволом, бо Він – Бог. І зараз, варто Йому тільки захотіти, Він може скрутити диявола в баранячий ріг, [на віки вічні] відправити його в пекельну муку. Але Бог не робить цього для нашого блага. Хіба Він дозволив би дияволу терзати і мучити Своє творіння? І, однак, до якоїсь межі, до часу Він дозволив йому це, щоб диявол допомагав нам своєю злобою, щоб він спокушав нас, і ми вдавалися до Бога. Бог допускає тангалашці спокушати нас, тільки якщо це веде до добра. Якщо це до добра не веде, то Він йому цього не допускає. Бог усе допускає для нашого блага. Ми повинні в це вірити. Бог дозволяє дияволу робити зло, щоб людина боролася. Адже без виминання, без тертя – не буде і калача. Якщо б диявол не спокушав нас, то ми могли б загордитися, начебто ми святі. І тому Бог допускає йому вражати нас своєю злобою. Бо, завдаючи нам ударів, диявол вибиває все сміття з нашої запиленої душі, і вона стає чистішою. Або Бог дозволяє йому накидатися і кусати нас, щоб ми зверталися до Нього за допомогою. Бог кличе нас до Себе постійно, але переважно ми віддаляємося від Нього і знову звертаємося до Нього, тільки коли нас підстерігає небезпека. Коли людина з’єднається з Богом, то лукавому нема де втиснутися. Але, крім цього, і Богові нема чого дозволяти дияволу спокушати таку людину, адже Він допускає це для того, щоб той, що спокушається, був змушений наблизитися до Нього. Але так чи інакше, лукавий робить нам добро – допомагає нам освятитися. Заради цього Бог його і терпить.

 

Бог залишив вільними не тільки людей, але і бісів, оскільки вони не шкодять, та й не можуть зашкодити душі людини, крім тих випадків, коли сама людина хоче зашкодити своїй душі. Навпаки, люди злі чи неуважні – які, не бажаючи цього, роблять нам зло, – готують нам нагороду. «Якби не було спокус, – ніхто б не врятувався», – говорить один Авва. Чому він так стверджує? Тому що через спокуси відбувається чимала користь. Не тому, що диявол був би колись здатний зробити добро, ні – він злий. Він хоче розбити нам голову і кидає в нас камінь, але Добрий Бог... ловить цей камінь і вкладає його нам у руку. А в долоньку іншої руки Він насипає нам горішків, щоб ми розкололи їх цим каменем і поїли! Тобто Бог допускає спокуси не для того, щоб диявол нас тиранив. Ні, Він дозволяє йому спокушати нас, щоб у такий спосіб ми здавали іспити на входження в інше життя і при Другому Христовому Пришесті не мали надмірних претензій. Нам треба гарненько зрозуміти, що ми воюємо із самим дияволом і будемо воювати з ним, поки не підемо з цього життя. Поки людина жива, у неї багато роботи, щоб зробити свою душу кращою. Поки вона жива, у неї є право на складання духовних іспитів. Якщо ж людина помре й одержить двійку, то зі списку тих, хто складає іспит, вона відраховується. Перескладання вже не буває.

Диявол не хоче покаятися

 

Благий Бог сотворив ангелів. Однак через гординю деякі з них согрішили і стали бісами. Бог сотворив досконале творіння – людину – для того, щоб вона замінила падший ангельський чин. Тому диявол дуже заздрить людині – творінню Божому. Біси горланять: «Ми провинилися тільки раз, і Ти нас тираниш, а людей, у яких на рахунку так багато провин, – Ти прощаєш». Так, прощає, але люди каються, а колишні ангели впали так низько, що стали бісами, і замість того, щоб покаятися, стають ще лукавішими, ще злішими. Із шаленством вони кинулися на руйнацію творінь Божих. Денниця був найсвітлішим ангельським чином! А до чого він дійшов... Від гордині біси віддалилися від Бога тисячі років тому, і через гордість вони продовжують віддалятися від Нього і залишаються нерозкаяними. Якби вони сказали тільки одне: «Господи, помилуй», то Бог щось придумав би [для їхнього спасіння]. Якби вони тільки сказали «грішні», але ж вони цього не кажуть. Сказавши «грішний», диявол знову став би ангелом. Любов Божа безмежна. Але диявол має настирливу волю, впертість, егоїзм. Він не хоче поступитися, не хоче врятуватися. Це страшно. Адже колись він був ангелом! – Геронде, а чи пам’ятає диявол свій колишній стан?

– Ти ще запитуєш! Він [увесь] – вогонь і шаленство, тому що не хоче, щоб стали ангелами інші, ті, що посядуть його колишнє місце. І чим далі, тим гіршим він стає. Він розвивається в злобі і заздрості. От, якби людина відчула той стан, у якому перебуває диявол! Вона плакала б день і ніч. Навіть коли якась добра людина змінюється до гіршого, стає злочинцем, її дуже шкода. А що ж говорити, якщо бачиш падіння ангела!

Якось одному ченцю стало дуже боляче за бісів. Прихиливши коліна, впавши ниць, він молився до Бога такими словами: «Ти – Бог, і варто Тобі захотіти, Ти можеш знайти спосіб для спасіння і цих нещасних бісів, які колись мали таку велику славу, а зараз володіють усією злобою і підступництвом світу, і якби не Твоє заступництво, то вони погубили б усіх людей». Чернець молився з болем. Вимовляючи ці слова, він побачив поруч зі собою морду пса, який висовував йому язика і його передражнював. Напевно, Бог допустив це, бажаючи повідомити ченцеві, що Він готовий прийняти бісів, тільки б вони покаялися. Але вони самі не бажають свого спасіння. Подивіться – падіння Адама зцілилось пришестям Бога на землю, Учоловіченням. Але падіння диявола не може бути зцілено нічим іншим, крім його власної смиренності. Диявол не виправляється тому, що не хоче цього сам. Знаєте, як би тішився Христос, коли б диявол захотів виправитися! І людина не виправляється лише в тому випадку, якщо не хоче цього сама.

– Геронде, так що ж – диявол знає, що Бог є Любов, знає, що Він любить його, і, незважаючи на це, продовжує своє?

– Як не знає! Але хіба його гординя дозволить йому покоритися? А крім цього, він ще й лукавий. Зараз  намагається здобути весь світ. «Якщо в мене буде більше послідовників, – говорить він, – то, зрештою, Бог буде змушений помилувати всі Свої створіння, і я теж буду включений у цей план!» Так він думає. Тому він хоче залучити на свій бік якнайбільше народу. Бачите, куди він хилить? «На моєму, – каже, – боці стільки людей! Бог буде змушений зробити милість і мені!» [Він хоче спастися] без покаяння! А хіба не те ж саме зробив Юда? Він знав, що Христос звільнить померлих з пекла. «Ану, піду я до пекла швидше за Христа, – сказав Юда, – щоб Він звільнив і мене!» Бачиш, яке лукавство? Замість того, щоб попросити в Христа прощення, він всунув голову у зашморг. І подивіться, благородство  Боже зігнуло смоківницю, на якій він повісився, але Юда, [не бажаючи залишитися живим,] підібгав під себе ноги, щоб вони не торкалися землі. І все це заради того, щоб не сказати одне-єдине «прости». Як це страшно! Так і очільник егоїзму диявол не говорить «я грішний», але без кінця б’ється над тим, щоб перетягнути на свій бік якнайбільше народу.

 

Від смиренності диявол розсипається на порох

 

Смиренність має велику силу. Від смирення диявол розсипається на порох. Воно – найдужчий шоковий удар по дияволу. Там, де є смиренність, дияволу не знаходиться місця. А якщо нема місця дияволу, значить, нема і спокус. Якось один подвижник примусив тангалашку сказати «Святий Боже...». «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний!» – протарабанив тангалашка і на цьому зупинився, «помилуй нас» не говорив. – «Скажи, «помилуй нас!» Куди там! Якби він сказав ці слова, то став би ангелом. Тангалашка може сказати все, що хочеш, крім «помилуй нас», тому що для вимовляння цих слів необхідна смиренність. У проханні «помилуй нас» є смиренність – і душа, яка просить великої милості Божої, одержує те, що просить.

Що б ми не робили, необхідні смиренність, любов, благородство. Адже це так просто – ми ускладнюємо [наше духовне життя] самі. Будемо, наскільки можливо, ускладнювати життя дияволу і полегшувати життя людині. Складні для диявола і легкі для людини любов і смиренність. Навіть слабка, хвороблива людина, яка не має сили для подвижництва, може перемогти диявола смиренням. Людина може в одну мить перетворитися на ангела або на тангалашку. Як? Смиренням або гординею. Хіба багато часу знадобилося для того, щоб Денниця перетворився з ангела в диявола? Його падіння відбулося за кілька миттєвостей. Найлегший спосіб спастися – це любов і смиріння. Тому нам потрібно почати з любові і смиренності, а вже потім переходити до іншого.

Моліться до Христа за те, щоб ми постійно радували Його і прикро вражали тангалашку, коли йому так подобається пекельна мука, і він не хоче покаятися.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про мирський дух

 

Диявол править суєтою

 

Геронде, чому диявола називають «князем світу» ? Він що, справді, володарює над світом?

– Цього ще бракувало, щоб диявол правив світом! Сказавши про диявола «князь світу цього»1, Христос мав на увазі не те, що він правитель, але те, що він панує  над суєтою, неправдою. Хіба так можна! Хіба Бог допустив би диявола до панування над світом? Однак ті, чиї серця віддані суєтному, мирському, живуть під владою «правителя цього світу»2. Тобто диявол править суєтою і тими, хто поневолений цією суєтою та світом. Адже ж що значить слово «світ» ? Прикраси, суєтні дрібнички, чи не так?3 Отже, під владою диявола перебуває той, хто поневолений суєтою. Серце, заполонене суєтним світом, утримує душу в стані, який не розвивається, а розум – у затьмаренні. І тоді людина тільки здається людиною, по суті ж вона є духовним недоноском.

Думка підказує мені, що найбільший ворог нашої душі, ворог більший, ніж навіть диявол, це світський дух. Він солодко захоплює нас та згодом навіки залишає нас з гіркотою. Тоді, якби ми побачили самого диявола, то нас охопив би жах, і ми були б змушені вдатися до Бога і без сумніву пішли б до раю. В нашу епоху у світ увійшло багато мирського, багато духу світу цього. Це «мирське» зруйнує світ. Прийнявши в себе світ цей, [ставши всередині «мирськими»], люди вигнали з себе Христа.

– Геронде, чому ж ми не розуміємо, як багато зла приносить світський дух, і захоплюємося ним?

– Тому що світський дух проникає в наше життя потроху. Як їжак до зайця в будиночок входив: спочатку він попросив зайця дозволу просунути в його будиночок свою голову, щоб вона не мокла під дощем. Потім просунув у будиночок одну лапку, потім другу і, нарешті, весь протиснувся всередину і своїми голками витіснив косого з його житла. Так і світське мудрування обманює нас маленькими вчинками і поступово здобуває владу над нами. Зло йде вперед потихеньку. Якби воно просувалося різкими стрибками, то ми б не обманювалися. Коли [бешкетники] ошпарюють жабу, то ллють на неї окріп по крапельці. Якщо вилити на жабу весь окріп одразу, то вона підстрибує і втікає від небезпеки. Якщо ж ледь полити на неї окропом, то спочатку вона струсить його, а потім заспокоїться. Якщо продовжувати лити потроху, то спершу вона знову буде його трохи струшувати, але поступово звариться, навіть не помітивши цього. «Так що ж ти, скрекотушко! Якщо на тебе хлюпнули окропом, підхоплюйся і біжи!» Ні, не втікає. Надувається, надувається, а потім ошпарюється. Так само чинить і диявол – він «обдає нас окропом» по крапельці, а в кінцевому результаті, не помітивши як, ми стаємо «звареними»4.

 

 Перевага повинна бути віддана красі душі

 

Душа, яка захоплюється красою матеріального світу, підтверджує, що в ній живе суєтний світ. Тому вона захоплюється не Творцем – а творінням, не Богом – а глиною. Те, що ця глина чиста і не має гріховного бруду, значення не має. Зачаровуючись мирською красою, яка хоч не гріховна, але не перестає, проте, бути суєтною, серце відчуває тимчасову радість – радість, позбавлену божественної втіхи, внутрішнього окрилення, духовного тріумфу. Коли ж людина любить духовну красу, то наповнюється і гарнішає її душа.

Якщо б людина, а особливо чернець, знала свою внутрішню недосконалість, то за зовнішньою красою вона б не гналася. Душа така забруднена, така засмічена, а ми будемо піклуватися, наприклад, про одяг? Одяг ми перемо, прасуємо, і зовні ми чисті, але які ми всередині – про це краще і не запитувати. Тому, звернувши увагу на свою внутрішню духовну нечистоту, людина не буде гаяти час на те, щоб скрупульозно вичищати свій одяг до останньої цяточки – адже цей одяг у тисячу разів чистіший від її душі. Але, не звертаючи уваги на духовне сміття, яке накопичилося в ній, людина ретельно намагається вивести зі свого одягу навіть найменші плямки. Всю турботу потрібно звернути на чистоту духовну, на внутрішню, а не на зовнішню красу. Перевага повинна бути віддана не суєтній красі, а красі душі, духовній красі. Бо і Господь наш сказав, що скільки вартує одна душа, не вартує весь світ.

 

Мирські побажання

 

Тих, хто не приборкує свого серця, хто прагне до таких матеріальних бажань, без яких можна обійтися (про тілесну похіть не йде навіть і мова), тих, хто не підкорить свій розум  серцю, щоб разом з душею віддати їх Богові, чекає велике нещастя.

– Геронде, бажати чогось це завжди погано?

– Ні, саме по собі сердечне бажання не є поганим. Але речі, нехай навіть і не гріховні, заполонюючи частинку мого серця, зменшують мою любов до Христа. І таке негріховне бажання теж стає поганим, тому що через нього ворог заважає моїй любові до Христа. Якщо я бажаю одержати щось корисне, наприклад, книгу, і це корисне заполонює частинку мого серця, то таке бажання недобре. Чому книга повинна заповнювати частину мого серця? Що краще – хотіти книгу чи прагнути Христа? Будь-яке бажання людини – яким би хорошим воно не здавалося, – [все-таки] нижче, ніж бажати Христа чи Пресвяту Богородицю. Хіба може Бог не віддати мені всього Себе, якщо я віддам Йому своє серце? Бог шукає серце людини. «Дай Мені, сину, своє серце». І якщо людина віддасть Йому своє серце, то потім Бог дає йому те, що любить його серце, аби це було йому не на шкоду. Серце не розтрачує себе даремно тільки тоді, коли воно віддається Христу. І тільки в Христі людина у цьому житті знаходить віддачу Божої любові, а в житті іншому, вічному – божественну втіху.

Нам варто уникати світських речей, щоб вони не полонили наше серце. Будемо користуватися речами простими, такими, щоб вони лише забезпечували наші потреби. Однак будемо піклуватися про те, щоб використовувані нами речі були надійними. Бажаючи скористатися якоюсь гарною річчю, я віддаю цій красі усе своє серце. Для Бога потім у серці не залишається місця. Наприклад, проходячи повз якийсь будинок, ти бачиш розкішні прикраси, мармур, ліпку, захоплюєшся каменями і цеглинами і залишаєш серед усього цього своє серце. Або ти бачиш у магазині гарну оправу для окулярів, і тобі хочеться її купити. Якщо її не купиш, то залишиш своє серце в цьому магазині. Якщо ж купиш і будеш носити, то твоє серце буде вставлено в цю оправу і приклеєно до неї. Особливо легко потрапляють на цю вудочку жінки. Жінок, які не розтрачують своє серце на суєтні дрібниці, небагато. Я хочу сказати, що диявол розкрадає їхні багаті серця за допомогою всього мирського, кольорового, блискучого. Якщо жінці знадобиться тарілка, то вона буде намагатися знайти тарілку з квіточками. Можна подумати, що в тарілці без квіточок прокисне її страва! А деякі духовні жінки потрапляють в пастку на серйозних малюнках – двоголових [візантійських] орлах і такому подібному. А потім запитують: «Чому ми байдужі до духовного?» Але як же прийдеш до тями, якщо твоє серце розпилене по шафочках і блюдечках? У тебе немає серця – є лише шматок м’яса  – серцевий м’яз, який цокає у твоїх грудях, як годинник. А такої механічної роботи серця вистачає лише на те, щоб ноги переставляти. Тому що частинка серця йде до одного, а частинка до іншого, а для Христа нічого не залишається.

– Геронде, виходить, гріховними є навіть найпростіші бажання?

– Ці бажання, наскільки б безгрішними вони не були, ще гірші, ніж бажання гріховні. Адже гріховна розпуста коли-небудь відчується людиною як гріх – згодом вона почне відчувати докори сумління і докладе зусиль, щоб виправитися. Вона покається, скаже: «Згрішила, мій Боже». Тоді як ці «добрі» бажання, навпаки, її не турбують, людина думає, що в неї все гаразд. «Я, – каже, – люблю все привабливе, все гарне. Адже і Бог теж створив все красивим». Звісно, це так, але любов такої людини спрямована не до Творця, а до матеріального. Тому добре, якщо ми відмовляємось від будь-якого бажання. Коли людина докладає якесь зусилля заради Христа, жертвує тим, що вона любить, яким би хорошим воно не було, – і робить те, що не любить, то Бог дасть їй більший спокій.

До того, як серце очиститься, воно має мирські бажання, які його тішать. Однак, очистившись, серце засмучується від мирських бажань, відчуває до них відразу. І тоді серце радіє духовному. Таким чином, нехтуючи мирськими бажаннями, серце стає чистим. Не відчувши відрази до цих бажань, серце захоплюється ними. Але бачиш як виходить: ми не хочемо навіть трішки потурбувати нашу «тілесну» сутність, а хочемо виконувати її примхи. Як же після цього ми станемо послідовниками Христа?

– Геронде, якщо мені важко відсікти якесь бажання, то чи треба бути наполегливим у боротьбі?

– Так. Нехай навіть твоє серце  засмучується через те, що ти не задовольняєш його примхи і не робиш те, що воно любить, – його не треба слухати, тому що, послухавши його, відчуєш спочатку світську радість, а потім – світську тривогу. Якщо ж ти не слухаєш свого серця і воно засмучується тим, що ти не вдовольнив його, а ти цьому радієш, то приходить Божа Благодать. А прагнення Божої Благодаті і є нашим завданням. Тобто для набуття божественної Благодаті треба відкинути бажання – навіть добрі, відсікти навіть свою волю. Тоді людина упокорюється. А коли вона упокориться – приходить божественна Благодать. Охоловши до світського, серце зрадіє духовно. Треба, наскільки це можливо, навчитися уникати світських утіх, займатися внутрішньою духовною роботою для набуття втіхи божественної.

 

 Світські радощі – це радощі матеріальні

 

– Геронде, часто люди світські говорять, що, маючи всі блага, вони відчувають якусь порожнечу.

– Справжня, чиста радість набувається біля Христа. З’єднавшись з Ним у молитві, ти побачиш свою душу наповненою. Люди світу цього шукають радість у насолодах. Деякі духовні люди шукають радість у богословських диспутах, бесідах і тому подібному. Але коли їхні богословські розмови закінчуються,  залишаються наодинці з порожнечею і запитують себе, що їм робити далі. Яким би не було те, чим вони займаються – гріховним чи нейтральним, – результат однаковий. Пішли б вже краще тоді виспалися, щоб вранці відправитися на роботу зі свіжою головою.

Духовна радість не приходить до того, хто задовольняє мирські забаганки свого серця. Така людина відчуває неспокій. Духовні люди відчувають тривогу від мирської радості. Світська радість не постійна, не істинна. Це тимчасова, короткочасна радість – радість матеріальна, не духовна. Світські радості не «заряджають» людську душу, а лише засмічують її. Відчувши духовну радість, ми не захочемо радості матеріальної. «Насичуся, коли явишся у славі Своїй«7. Мирська радість не відновлює, а забирає сили духовної людини. Посади людину духовну в світські апартаменти – вона там не відпочине. Та й світській людині буде лише здаватися, що вона відпочиває, а насправді буде мучитися. Зовні буде радіти, але внутрішнього задоволення це їй не принесе, і вона буде страждати.

– Геронде, серед світських порядків дихати тісно!

– Людям тісно дихати, але ж вони і самі цієї тісноти хочуть! Як жаба – вона ж сама стрибає в пащу змії. Змія підстерігає біля водойми і, не відриваючись, дивиться на жабу. Задивившись на змію і втративши над собою контроль, жаба, як зачарована, біжить із кваканням у її пащу. Змія випускає отруту, щоб вона не пручалася. Тут жаба пищить, але навіть якщо прийти їй на допомогу і прогнати змію, жаба все одно здохне, бо вона вже отруєна.

– Геронде, чому люди радіють мирським речам?

– Сьогоднішні люди не думають про вічність. Самолюбство допомагає їм забути про те, що вони втратять все. Вони не усвідомили ще найглибшого сенсу життя, не відчули інших, небесних радощів. Серце цих людей не спрямовується радісно до чогось вищого. Наприклад, ти даєш людині гарбуз. «Який чудовий гарбуз!» – каже вона. Ти даєш їй ананас. «Ну й луска ж у цих ананасів!» – говорить вона і викидає ананас, тому що ніколи його не куштувала. Або скажи кротові: «Яке прекрасне сонце!» – він знову зариється в землю. Ті, кого задовольняє матеріальний світ, подібні до дурних пташенят, що сидять у яйці без шуму, не намагаються пробити шкаралупу, вилізти і порадіти сонечку – небесному польоту в райське життя, – але, сидячи без руху, вмирають всередині яєчної шкаралупи.

 

Світський дух у духовному житті

 

– Геронде, іноді Ви говорите, що ось така-то людина дивиться через європейські окуляри, а не за допомогою східного духу. Що Ви хочете цим сказати?

– Я хочу сказати, що вона дивиться європейським оком, європейською логікою, без віри, по-людському.

– А що таке східний дух?

– «Схід сходу, і ті, хто перебуває у пітьмі, прозрійте!»8

– Тобто?

– Говорячи, що хтось вловив східний дух і позбувся духу європейського, я хочу сказати, що, позбувшись логіки, раціоналізму, людина вловила простоту і благоговіння. Адже простота і благоговіння – це і є православний дух, в якому перебуває Христос. Сьогодні духовним людям часто не вистачає простоти – тієї святої простоти, яка відновлює сили душі. Не відмовившись від мирського духу, не почавши поводитися просто, тобто, не думаючи, як на тебе подивляться або що про тебе скажуть інші, людина не рідниться з Богом, зі святими. Для того, щоб вступити в таке споріднення, необхідно почати жити в духовному просторі. Чим з більшою простотою поводиться людина – особливо в чернечому співжитті, тим рівнішою, «обкатанішою» вона стає, тому що стирається випуклість пристрастей. Якщо ж це не так, то вона намагається сформувати зі себе іншу людину. Тому, для того, щоб уподібнитися ангелам, постараємося скинути зі себе костюми світського карнавалу.

Знаєте, чим відрізняються люди світські від людей духовних? Люди світські піклуються про те, щоб був чистим їхній двір. Їх не цікавить, чи засмічений їхній будинок зсередини. Вони чистять двір і замітають сміття всередину будинку. «Людям, – кажуть, – видно двір, будинок зі середині вони не бачать». Тобто, нехай я буду засмічений зсередини, але не ззовні. Їм хочеться, щоб інші ними милувалися. Люди ж духовні піклуються про те, щоб будинок був чистим всередині. Їх не хвилює, що скажуть про них люди, тому що Христос живе в будинку – в серці, а не надворі.

Однак трапляється, що і духовні люди виставляються напоказ, по-світськи, і, скажемо більш виразно, по-фарисейськи.

Такі люди думають не про те, як потрапити в рай, до Бога, а про те, як у цьому житті виглядати гарними. Вони позбавляють себе всіх духовних радощів, тоді як вони могли б переживати райський стан вже тут. І, таким чином, вони залишаються людьми тілесними. Вони намагаються вести духовне життя за світськими звичаями. Однак всередині вони порожні – Бога в них нема.

На жаль, світський дух вплинув навіть на духовних людей. А якщо люди духовні діють і думають по-світськи, то що залишається робити і думати людям світським? Коли я попросив деяких людей допомогти юнакам-наркоманам, то вони мені відповіли: «Якщо ми влаштуємо притулок для наркоманів, то на цю справу ніхто не захоче жертвувати. Тому краще ми влаштуємо будинок для літніх людей». Я не кажу, що будинок такий не потрібний – потрібний ще й як. Але якщо ми виходимо з таких передумов, то наша доброчинність закінчиться крахом. Люди не розуміють того, що світське везіння – це духовна невдача.

 

Мирський дух у чернецтві

 

– Геронде, багато говорять нам: «Ви тут, як у раю, живете».

– Моліться, щоб не залишитися без іншого раю. Я був би задоволений, якщо б на людей світських справляв враження ваш духовний розвиток, але самі ви – саме через цей розвиток – не помічали б того враження, яке справляєте на інших, не прагнули б справити якого-небудь враження, щоб воно було внутрішнє і природне, відбувалося саме по собі. Намагайтеся не втратити себе в непотрібному – інакше ви втратите Христа. Намагайтеся, щоб ваша совість ставала якомога більше чернечою. Живіть духовно, як черниці. Не забувайте про Христа, щоб і Він пам’ятав про вас. Моя мета не в тому, щоб вас засмучувати, але в тому, щоб допомагати вам, щоб зміцнювати вас. Світський дух, проникаючи в чернецтво, засмучує самого Христа. Постарайтеся розрізняти цей чужий дух і женіть його геть.

 

На жаль, світський дух проник зі світу і в багато монастирів. Причина цього в тому, що в нашу епоху деякі духовні наставники спрямовують плин чернецтва по світському руслу, і до благодатного святоотцівського духу душі ченців не прямують. Я бачу, що сьогодні в монастирях панує дух, який є протилежним до святоотцівського. Доброго, святоотцівського ченці не приймають. Тобто вони не живуть духовно. Діючи в ім’я послуху і відсікання своєї волі, вони зрівнюють духовні висоти з землею і займаються мирським свавіллям. Живучи так, вони не вдосконалюються, тому що разом з ними в монастирі «діє» спокусник, світський дух. Ми не маємо права тлумачити заповіді Божі, як нам вигідно. Ми не маємо права відображати чернецтво таким, яким нам хочеться. Визнавати свої немочі і смиренно просити милості Божої – справа зовсім інша. Найбільше зло, по-моєму, в тому, що дехто вважає цей світський дух прогресом. Варто було б усвідомити цей дух падінням і виблювати його зі себе, щоб духовно очиститися. І тоді відразу ж прийде Дух Святий, Який освячує, сповіщає і утверджує душі. А є і такі ченці, що говорять: «Ми повинні проявити нашу культуру». Яку культуру? Світську? Було б природно, якщо б ми, як ченці, виявляли нашу духовну культуру, духовний розвиток. Який духовний розвиток? А ось який: не намагатися випередити людей світських у розвитку світському, адже цей світський розвиток мучить навіть їх, не говорячи вже про ченців. Наша духовна швидкість повинна бути такою високою, щоб і люди світу цього захоплювалися слідом за нами. Якщо ми, ченці, робимо те ж саме, що і якийсь високодуховний мирянин, то людям світським це знову-таки не на користь, тому що приклад високодуховного мирянина в них є і без нас. Наше життя повинно бути більш високим, ніж життя духовних мирян. Чернець не повинен ставити перед собою мету показати іншим якийсь світський розвиток. Це ображає чернецтво. Чернець, який мислить по-світськи, показує, що він збився зі шляху – він вийшов на нього заради Христа, але його душа прагне у світ. Шляхом світського розвитку, який вважається прогресом, чернецтво приходить до духовного розтління.

З чернецтва зникає дуже багато, подібно до того, як зі світу зникають честь, повага і їх називають пережитками свого часу. Тому мені боляче так, що хоч криком кричи. Мені хочеться піти куди-небудь подалі [щоб не бачити всього цього]. Той, хто не пережив нічого вищого, не дуже-то переживає за своє духовне життя, у якому він влаштовує все по-своєму, на свій лад. Однак знаєте, яка мука так жити людині, що пізнала щось вище? Якби Христос дозволив мені жити так, як я хочу, – по-чернецьки – і померти молодцем, то я вважав би це смертю в бою, на передовій. Зараз такий час, що вмерти, піти на сповідництво, зробити жертву варто і тільки заради того, щоб не хулили Святих Отців.

Ми всі читаємо і читаємо про преподобних отців, але навіть нітрохи не задумуємося над тим, де і як вони жили. Господь сказав: «Лиси мають нори, Син же Людський не має де голову прихилити»9. Це вражає. Преподобні отці намагалися жити в печерах і бути схожими на Христа. Вони відчували радість Христову, тому що наслідували Його в усьому. Їх цікавило тільки це. Святі отці перетворили пустелю на духовний ґрад, а ми сьогодні перетворюємо її на світське місто.

Церква Христова тікає в пустелю, щоб спастися,10 а ми перетворюємо пустелю в світське місто. А люди спокусяться цим, залишаться без допомоги і потім їм не буде за що вхопитися. Ось оцю велику небезпеку я бачу в теперішніх тяжких роках, в яких ми живем. При тому, що сьогодні нам варто було б жити більш по-чернечому, щоб мати божественну силу, ми, на жаль, потрапляємо під вплив світського духу, він змінює нас у гірший бік, і ми стаємо безсилими. Тобто ми самі виганяємо із себе наш дух і стаємо мертвим тілом.

 

Ченці, що живуть у чернецтві напоказ, є і сьогодні. Вони не курять, не коять тілесних гріхів, читають Добротолюбіє, сиплять цитатами зі святих отців. У світі ті діти, що  не  брехали, творили хресне  знамення, ходили до  Церкви, а коли стали старшими, були більш уважними у моральному відношенні, вважали, що цього досить. Точно таким же життям живуть у деяких монастирях, і це приваблює туди мирян. Але, познайомившись з такими ченцями ближче, миряни бачать, що вони нічим не відрізняються від людей світу цього, тому що весь світський дух вони зберігають. А якби вони курили, читали газети, розмовляли про політику, то миряни, принаймні, уникали б їх, як людей світу цього, і чернецтво не псувалося б.

Чим духовно ослаблений чернець може вразити серце світської людини? Якщо залишити спирт у відкритій пляшці, то він вивітриться, втратить всю свою міцність, не зможе ні вбивати мікробів, ні горіти. А якщо заправити таким вивітрілим спиртом спиртівку, то він до того ж зіпсує і ґніт. Так і чернець: будучи неуважним, він відганяє від себе божественну Благодать і після цього має лише схиму – вигляд ченця. Він подібний до вивітрілого спирту і не може «припекти» диявола. Адже «світло ченців це ангели, а світло людей – ченці!» Але «вивітрілі» ченці перестають бути світлом. Знаєте, наскільки руйнівне світське мудрування! Якщо з чернецтва зникає його духовна сила, то в ньому вже нічого не залишається. Бо «якщо сіль вивітриться», то вона не годиться навіть на добриво. Помиї, сміття стають перегноєм, але не сіль. Якщо «удобрити» сіллю рослину, то вона її спалить. В цю епоху, в яку ми зараз живемо, чернецтву варто яскраво сяяти. Усій цій гнилизні і розкладанню потрібна сіль. Якщо в монастирях не буде світського мудрування, якщо їхній стан буде духовним, то це стане їх найбільшим приношенням суспільству. Їм не потрібно буде ні говорити, ні робити щось ще, тому що вони будуть свідчити своїм життям. Сьогодні світ має потребу саме в цьому.

А подивіться на католиків – до чого дійшли вони! Пам’ятаю, як багато років тому, коли я був у монастирі Стоміон у Кониці, хтось приніс мені клаптик газети, де було написано: «Триста католицьких черниць висловили протест – спочатку в зв’язку з тим, що їх не допустили на перегляд художнього фільму в кінотеатрі, а потім інший протест – чому їхні плаття не до колін, а до кісточок». Прочитавши це, я був настільки обурений, що навіть сказав: «Так, зрештою, навіщо ж ви ставали черницями?» А наприкінці замітки було написано, що вони скинули чернече вбрання, повернулися у світ. Але ж таким мисленням вони повернулися в нього ще раніше. А іншого разу мені довелося побачити католицьку черницю, яка займалася нібито місіонерською роботою і була, – як би це висловитися, – ну все одно, як деякі світські дівчата. Зовсім ніякої відмінності! Тож не дозволимо і ми цьому європейському духу вселитися в нас, щоб і нам не дійти до такого.

– Геронде, відкинути світське мудрування видається мені нелегкою справою.

– Це нескладно, але тільки необхідне чування. Постійно розмірковуй над тим, що говорив Арсеній Великий: «Заради чого ти пішов у монастир?..». Ми забуваємо, заради чого прийшли  туди. Так чи інакше, але починають добре всі, от тільки не всі добре закінчують, тому що забувають, заради чого вони йдуть у монастир.

– Геронде, Ви сказали, що дух світу цього проникає в чернецтво, і стираються його духовні критерії. Чи вистоїть істинний дух чернецтва?

– Це нашестя найшло, але Бог не залишить.

– Геронде, а я подумав: «Чи є ще чернечі братства духовного спрямування?»

– Не вистачало ще, щоб таких братств не було! Тоді Мати Божа під конвоєм відправила б всю нашу «братву» у місця не такі далекі!.. Є ченці, які живуть дуже духовно, без шуму. Такі душі є в кожному монастирі, у кожній єпархії. Саме ці рідкісні душі просять Бога про милість, і тому Він терпить нас.

 

Світський дух – це хвороба

 

Найважливіше сьогодні – не пристосовуватися до цього світського духу. Таке непристосовництво – свідчення про Христа. Постараємося, наскільки можливо, не дати цьому потоку затягнути, понести нас світським руслом. Розумна риба на гачок не потрапляє. Бачить наживку, розуміє, що це таке, йде з цього місця і залишається невпійманою. А інша риба бачить наживку, поспішає її проковтнути і відразу потрапляє на гачок. Так і світ – у нього є наживка, і він ловить на неї людей. Люди захоплюються світським духом і потім потрапляють в його сіті.

 

Світське мудрування – це хвороба. Як людина намагається не заразитися якоюсь хворобою, так їй треба намагатися не заразитися і світським мудруванням – у будь-якій його формі. Для того, щоб духовно розвиватися і бути здоровим, для того, щоб радіти по-ангельськи, людина не повинна мати нічого спільного з духом світського розвитку.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про великий гріх несправедливості

 

Несправедливість збирає гнів Божий

 

Коли в людини є благословення Боже, то це велика справа. Це справжнє багатство! Те, що благословенне, – стоїть і не руйнується. Те, що не має благословення, не тримається. Несправедливість – великий гріх. Обставини, що пом’якшують вину, є у всіх гріхів, але не у несправедливості – вона збирає гнів Божий. Як це страшно! Ті, хто несправедливо чинять з іншими, збирають вогонь на власну голову. Люди роблять якусь несправедливість, і от помирають їхні близькі, але вони не можуть зрозуміти причину цього. Але як можуть процвітати люди, які роблять стільки несправедливостей? Чинячи їх, вони дають дияволу право над собою, і потім у них починаються нещастя, хвороби, інші халепи... І [не розуміючи духовних причин цих лих] вони просять тебе помолитися за те, щоб видужати.

Більшість нещасть походить від несправедливостей. Наприклад, якщо несправедливістю люди наживають собі багатство, то кілька років вони почуваються, як сир в маслі, але потім витрачають все несправедливо накопичене на лікарів. Адже в псалмі як написано: «Краще мале у праведника, ніж велике багатство у грішних».

«Неправдива розжива тільки вітру нажива», – говорить прислів’я. Все, що накопичується неправдою, втрачається, розвіюється за вітром. Хвороби, банкрутства, інші нещастя, які відбуваються як випробування від Бога, стаються рідко і далеко не з усіма. Такі люди будуть мати від Бога чисту винагороду, і переважно вони стають згодом багатшими, подібно до Йова. А крім того, тіла багатьох померлих залишаються в землі нетлінними саме з цієї причини – за життя ці люди зробили якусь несправедливість.3

 

Неправедна людина  відчуває страждання

 

Людина неправедна, та й взагалі – кожен, хто в чомусь провинився перед іншим і не попросив пробачення, – мучиться від докорів власного сумління, а крім того – від обурення тієї людини, яку він скривдив. Адже якщо той, з ким поступили несправедливо, не пробачить свого кривдника і буде нарікати на нього, то той почне відчувати сильні докори, страждати. Він не зможе заснути, він буде почувати себе, немов його шпурляють штормові хвилі. Незбагненно – як він відчуває обурення скривдженого ним! Коли одна людина любить іншу і – у позитивному значенні цього слова – думає про неї, то вона відчуває цю любов. У випадку з кривдником відбувається щось подібне. О, тоді обурення скривдженого вивертає йому душу! Навіть якщо він перебуває десь далеко – хоч в Австралії, хоч у Йоганнесбурзі – якщо чиясь душа обурена з його вини, то він не знаходить собі спокою.

– А якщо він бездушний?

– Думаєш, бездушні люди не відчувають страждань? Відчувають, тільки вони відволікають себе розвагами, щоб забутися. Може бути і таке: несправедливо скривджений пробачив винного, але в його серці ще залишилося трохи обурення. Тоді і сам він до деякої міри страждає, але винний у його обуренні – страждає дуже сильно. Однак, якщо той, хто винен, попросить вибачення і несправедливо скривджений його не пробачить, то страждати починає він сам. Немає полум’я, що палить сильніше, ніж внутрішнє щеміння душі, яке походить від докорів сумління. Сумління такої людини ще за цього життя мучиться, її безперестанку гризе внутрішній хробак. Але немає сумніву, що в іншому, вічному житті «хробак невсипущий» буде гризти його сумління ще сильніше  – якщо в цьому житті людина не покається і не поверне своїм ближнім те, що вона неправдою відібрала у них – хоча б зі своєї доброї волі, якщо зробити це в інший спосіб вже неможливо.

Пам’ятаю одного адвоката, який зробив людям багато несправедливості. Як же він мучився наприкінці життя! В районі,  де знаходилась його адвокатська контора, було багато селян, і тому траплялися випадки псування худобою посівів і лугів. Винні в псуванні пастухи зверталися до цього адвоката, і той, за допомогою лукавства, повертав справу так, що переконував у їхній безвинності й агронома, і мирового суддю, а нещасні хлібороби не тільки не знаходили справедливості, але ще  й мали неприємності на свою голову. Цього адвоката всі знали як облупленого, і ніхто з чесних людей до нього навіть близько не підходив. І от послухайте, що порадив одному духовно чуйному пастуху, який жив у тих краях, його духівник.

У цього пастуха були невелика отара овець і собака. Одного разу собака ощенилася, і пастух роздав усіх щенят. У ті ж самі дні пропала одна овечка, залишивши ягнятко-сосунка. Ягня, не знаходячи матері, бігало за собакою і привчилося до її молока. Собака відчувала полегшення. Обоє тварин так звикли до цього, що шукали одне одного. Як не намагався їх розлучити бідний пастух, вони все одно сходилися разом. Пастух, будучи духовно чуйною людиною, не знав, чи можна їсти м’ясо цього ягняти, і вирішив запитати про це в духівника. Духівник, знаючи, що пастух бідний, подумав і сказав: «Ні, синку, м’яса з цього ягняти їсти не можна, тому що воно вигодуване собачим молоком. Зроби ось що: віднеси це ягня в подарунок нашому адвокату, тому що й інші пастухи носять йому ягнят і сир. Нехай він і їсть це м’ясо, адже тільки в нього є на це благословення: всі люди знають, який він несправедливий».

Постарілий і прикутий до постелі, несправедливий адвокат мучився від жахів і не міг спати. Це тривало роками. До того ж його розбив параліч, і він не міг говорити. Духівник намагався переконати його хоча б написати свої гріхи на папері, але нещасний зовсім втратив контроль над собою. Священик був змушений прочитати над ним молитву «семеро отроків над немічним і несплячим», щоб той хоч трішки заснув, а також заклинальні молитви, щоб хоч якось полегшити його стан. Так адвокат і помер, і тепер залишається лише молитися Богові, щоб Він дав його душі справжній спокій.

– Геронде, багато людей впевнені, що на них навели чари. Чи може порча нашкодити людині?

– Якщо в людини є покаяння і вона сповідається, то не може. Для того, щоб порча нашкодила людині, вона сама повинна чимось дати [дияволу] право над собою. Наприклад, хтось несправедливо чинить з кимсь, обманом спокушає дівчину, робить ще щось подібне до цього. У такому випадку йому треба покаятися в зробленому, попросити пробачення в того, кого він скривдив, висповідатися, виправити і згладити те, що він зробив. У протилежному ж випадку – хоч усі священики зберуться його вичитувати – чаклунська порча не розсіюється. Проте хоча б йому і не зробили ніякої порчі – для того, щоб він мучився, буде досить лише одного озлоблення скривдженої ним душі.

Несправедливість буває двох видів: матеріальна і моральна. Матеріальна несправедливість – це коли людина несправедлива з кимсь у матеріальному, речовому відношенні. Моральна несправедливість, це коли хтось, наприклад, закрутить голову дівчині і спокусить її. А якщо обманута дівчина на додачу ще й сирота, то той, хто ошукав її, обтяжує свою душу в п’ять разів більше. Знаєш, як швидко куля знаходить таких аморальних людей на війні? На війні Божу справедливість і піклування Боже про людей видно особливо чітко. Війна не терпить безчестя – людину аморальну швидко знаходить куля. Одного разу наші дві роти повинні були змінити на передовій батальйон, який йшов на відпочинок. Під час заміни комуністи пішли на нас в атаку, і закипів бій. А котрийсь солдат з батальйону, що відходив, вчинив за день до цього ганебне безчестя – насильство над нещасною вагітною жінкою. Ну і що ж: у тому бою був убитий тільки він один! Хіба це не страшно? Всі потім говорили: «Так цьому бидлові й треба  – справедлива кара».

А ще це трапляється з тими, хто лукавить, прагне втекти та вислизнути – в кінцевому підсумку виявляються вбитими саме вони. Ті, в кого є сильна віра, природно, і живуть чесно, по-християнському. І ось що помічено: такі люди бережуть честь свого тіла, і це захищає їх від ворожих куль і осколків навіть краще, ніж якби вони носили на собі частку Чесного Хреста Господнього.

 

Неправда провокує страждання і для нащадків

 

– Геронде, коли я пішла в черниці, мої рідні обійшлися зі мною несправедливо. Чи можу я зараз вимагати з них те, що мені належить за законом?

– Ні, це неправильно.

– Так, але я боюся, як би за ту несправедливість, що вони зробили, їх не спіткало якесь нещастя.

– Ти тільки подивися, скільки в тебе чистого любочестя! Якби я був на твоєму місці, то сказав би їм так: «Для себе мені нічого не потрібно. Однак я хотіла б, щоб ви своїми руками роздали бідним ту частину спадщини, яка належить мені. І насамперед допоможіть нашим бідним родичам. Я говорю це для того, щоб ваших дітей не покарав гнів Божий». Адже іноді буває і таке: батько дає чужим людям милостиню на спомин своєї душі, – наприклад, дає гроші на якусь богоугодну справу, – але власним дітям при цьому не залишає нічого.

Може статися, що в якійсь родині дід чи бабуся робили ті чи інші несправедливі вчинки, але на них самих це ніяк не відбилося. Однак кара досягає їхніх дітей чи онуків, які занедужують і бувають змушені витратити на лікарів те, що було зібране неправдою, щоб у такий спосіб оплатити борги предків. Пам’ятаю одну родину, на яку навалилося багато напастей. Спочатку тяжка хвороба вразила голову родини: кілька років він промучився, будучи прикутим до ліжка, і після цього помер. Потім померли його дружина і діти – один за одним. Нещодавно померла й остання – п’ята дитина. Ця родина була колись дуже багатою, але дійшла до убогості, тому що для того, щоб заплатити лікарям і покрити різні інші витрати, вони розпродали все, що мали, за безцінь. «Чому ж на них сиплеться стільки хвороб і бід?» – дивувався я. З деякими членами цієї родини я був знайомий. По них було видно, що їхні біди не мають нічого спільного з тими благословенними випробовуваннями, які посилає Своїм обранцям Бог. «Швидше за все, – подумав я, – у їхньому випадку вступили в дію духовні Божі закони». Для того, щоб розвіяти сумніви, я постарався розпитати про їхню сім’ю деяких гідних довіри старих людей – їхніх земляків, які розповіли мені ось що. Глава цієї родини одержав від свого батька якусь спадщину і згодом примножив її, зробивши різні несправедливі вчинки. Наприклад, якась вдова просила в нього в борг грошей, щоб видати заміж свою дочку. Борг вона повернула б після збирання й обмолоту хліба. Він же давав їй гроші за умови, що вона перепише на його ім’я свою ділянку під будівництво будинку. Будучи в нестатках, нещасна давала йому все, що він просив. Інша людина просила гроші для того, щоб сплатити борг банкові. Позику повернули б після збирання бавовни, але несправедливий глава родини не погоджувався і вимагав замість цього ціле поле. Нещасний, боячись переслідувань з боку банку, віддав йому своє поле. Третій просив позичити трохи грошей, щоб заплатити лікарям, і злий позикодавець вимагав у нього корову. Бідняк віддав йому те, що він просив. Таким способом ця людина нажила собі чималий статок. Але нарікання страждальців ударили не тільки по ньому самому і його дружині, але навіть по їхніх дітях. Таким чином, вступили в дію духовні закони, і всі члени родини несправедливого багатія опинилися в шкірі тих, кого вони скривдили. Так, для оплати лікарів і інших витрат, пов’язаних із хворобами, нещасними випадками й іншими лихами, вони за безцінь розпродали все, що мали. З великих багатіїв  перетворилися на жебраків, і пішли з життя всі – один за одним. Звичайно, Бог буде судити їх у відповідності зі Своєю великою любов’ю і справедливістю. А ті, що перебували у нестатках і були змушені продати останнє, щоб заплатити лікарям чи комусь ще, і через це зубожіли, одержать винагороду відповідно до тієї неправди, якої вони зазнали. Люди ж несправедливі, зазнаючи таких нещасть, оплачують ними свої борги перед Богом.

 

Той, хто поводиться з нами несправедливо, благодіє нам

 

– Геронде, як ми повинні ставитися до людини, яка поводиться з нами несправедливо?

– Як ми повинні до цієї людини ставитися? Як до нашого великого благодійника, який робить на наше ім’я внески в Божу Ощадну Касу. Така людина навіки нас збагачує. Хіба цього мало? Хіба ми не любимо того, хто нам благодіє, хіба ми не висловлюємо йому свою вдячність? Так само ми повинні любити і бути вдячні тому, хто чинить з нами несправедливо, тому що він благодіє нам для вічності. Як люди неправедні навіки позбавлені виправдання, так і ті, хто з радістю приймає несправедливість, одержують виправдання вічне.

Якась побожна людина, глава сім’ї, зазнавав у себе на роботі чимало несправедливостей. Але він мав багато доброти, і всі неправди терпів без нарікання. Одного разу ця людина приїхала на Афон, прийшла до мене в келію і, розповівши про свої спокуси, запитала: «Що ти порадиш мені зробити?» – «Продовжуй, як почав, – відповів я. – Надійся на Божу правду і Божу винагороду і терпи. [У Бога] нічого не пропадає. Роблячи так, ти вкладаєш свої багатства в Ощадну Касу Бога. Немає сумнівів, що в житті іншому ти одержиш винагороду за ті випробовування, які на тебе навалилися. Але, крім цього, знай і те, що Благий Бог дає винагороду несправедливо скривдженій людині ще в цьому житті – якщо і не завжди їй самій, то обов’язково – її дітям. Бог береже Своє творіння, знає [чим йому віддячити]».

Якщо людина терпить, то все стає на свої місця. Бог все влаштовує. Але потрібне терпіння, терпіння, у якому нема розсудливості. Якщо Бог все бачить і стежить за всім, то людина повинна повністю довіряти себе Йому. Подивися на Йосипа5 – адже він мовчав, коли брати продавали його в рабство. Він міг сказати: «Я їхній брат», але не сказав ні слова – зате потім Бог сказав Своє слово і зробив його царем. Якщо ж у людини нема терпіння, то її життя перетворюється на муку – і їй хочеться, щоб все відбувалося так, як зручно саме їй, так, щоб їй було добре. Але, природно, що і спокою вона не знаходить, і відбувається все не так, як вона хоче.

Якщо людина в цьому житті зазнала несправедливостей від людей чи від бісів, то Бог за це не переживає, тому що душа такої людини дістає прибуток. Однак ми часто говоримо, що хтось поводиться з нами несправедливо, тоді як, по суті, ми самі несправедливі до інших. У цьому випадку потрібно бути уважними, треба усвідомити, що винні ми самі.

 

«Кому податок – податок»

 

– Геронде, коли ми купуємо щось для монастиря, деякі торговці відмовляються виписувати нам рахунок. Що робити в таких випадках?

– Рахунок вони мають виписувати вам завжди, але, крім того, ви самі повинні обмежити свої запити. Обмежте свої потреби необхідним, не починайте зайвих будов і ремонтів. Я б на вашому місці чинив саме так. А що потрібно – Бог пошле. Просячи, щоб нам не виписували рахунків, ми  –  ченці  – підштовхуємо на гріх і інших, котрі говорять: «Ну, якщо так поводяться навіть монастирі...». Знаєте, як спокушаємо інших ми – люди, які прагнуть виконати заповіді Божі, якщо поводимося подібним чином? «Кому податок – податок», – говорить Святе Письмо. Посилаючи листа не поштою, а з кимось, я все одно наклеюю на конверт марки. Люди мирські знаходять собі виправдання в подібних речах, але якщо в такий же спосіб поводяться монастирі, то це показує їхню нещирість і те, що Євангеліє відійшло в них на другий план. Не віддаючи матеріального, речового (як заповідає Євангеліє – «якщо хтось хоче взяти в тебе сорочку, то віддай йому і верхній одяг»), ми здійснюємо цим погану проповідь, і після цього люди світські виправдовують своє падіння, намагаються знайти собі виправдання, щоб якось заспокоїти власну совість. Нам треба бути уважними, тому що в день Страшного Суду нам не буде чим виправдатися. Наше завдання – дістати, головним чином, духовний, а не тільки матеріальний прибуток. І якщо з якоїсь причини вам не виписують рахунку, то ви повинні вважати, що зазнали духовного збитку.

– А іноді, Геронде, буває таке: людина жертвує на монастир невелику суму грошей і просить дати їй розписку в тому, що вона пожертвувала більше. Що робити в таких випадках?

– Скажіть йому: «Розписок на великі суми ми не даємо. Якщо Вас це не влаштовує, то давайте ми повернемо Вам гроші, можливо, Ваше бажання виконають десь в іншому місці». Дивіться, не заразіться хворобою такого роду.

– Якийсь майстер, Геронде, попросив, щоб ми звільнили його з монастиря, щоб він міг вступити в Касу безробітних, а потім знову влаштуватися на роботу до нас.

– Ні, брате мій, це не діло! Якщо в людини є хоч крапля совісті, то вона на таке не піде. Не личить займатися такими речами в монастирі. Краще заплатити йому подвійно – нехай навіть у монастирі і нема зайвих грошей, аби цей чоловік не йшов на таке шахрайство. Адже це тяжкий гріх! Благословення приносить благословення, а неправда завдає руйнації. У цьому відношенні будьте дуже уважні. І не торгуйтеся з тими, хто трудиться в обителі, адже потім через це в монастирях бувають пожежі і руйнування.

Державний службовець клянеться чесно виконувати свої обов’язки9. Ми, ченці, даємо не таку клятву, але удвічі більшу: ми даємо духовну обітницю, і якщо ми її порушуємо, то наш гріх – удвічі більший. Намагайтеся втримати рівновагу, зберегти в чернецтві щось не мирського порядку. Я бачу, як зріє нарив. Він прорветься, очиститься. Тим, хто знаходиться в духовно неправильному стані, Бог Своєї Благодаті не дає – інакше Він допомагав би дияволу. Намагайтеся мати щирість, чесність. Те, що відбувається зараз, схоже на стан п’яного, який ледве тримається на ногах. Хіба таке може довго продовжуватися? Вибухне гнів Божий. Нас чекає здача іспитів. У «першому турі» мідь відокремиться від золота, у другому стане видно, скільки каратів золота в кожному з нас.

Світ наповнився брехнею. Люди стають брехунами, вони влаштували собі ще одну совість. Але я не можу ставати брехуном, не можу змінювати своє «я» через те, що цього вимагає суспільство. Краще вже я буду страждати. Потрібна увага, щоб не потрапити в цю мирську колію. Але й існуюча зараз економічна система зовсім не сприяє людям в тому, щоб бути чесними. Вони змушені занижувати свої доходи в звітах перед податковими органами, йти на інші подібні махінації. Одних моїх знайомих податкових інспекторів – людей віруючих – я навіть висварив. «Що ж ви творите? – сказав я їм. – Постарайтеся зберегти хоч трішки закваски! Знаєте, скільки людей скаржаться на вас? Людина приходить у податкову інспекцію і каже: «У мене прибуток в один мільйон», а податковий інспектор пише, що в нього прибуток у три мільйони. Деякі декларують тільки третю частину своїх прибутків, і от податкові інспектори вважають ошуканцями й інших, і всіх причісують одним гребінцем. Але якщо до вас прийде людина, у якої є совість, то, обкладаючи її втроє більшим податком, ви змушуєте її ставати злодієм. Тобто замість того, щоб хоч трішки вплинути на загальний стан справ у кращий бік, ви робите відверто протилежне». У відповідь на це вони сказали мені, що не розрізняють, коли їм говорять правду, а коли – ні. «Ви станете це розрізняти, – сказав я, – якщо будете жити духовним життям. Тоді ви  зможете відрізняти правду від неправди. Бог буде сповіщати вам, і це стане для вас зрозумілим».

 

 Як наповнився брехнею світ

 

Озлобленість людей перейшла всі межі. Люди прагнуть обдурити один одного й обман вважають досягненням. Правда, як же наповнився брехнею світ! Роблять все несумлінно, халтурно, але грошей при цьому деруть більше, ніж за старих часів. І взагалі, що не візьми, все забрехалося і схалтурилося. Одного разу хтось приніс мені розсаду помідорів. Кожна рослина була посаджена в малюсінький целофановий пакетик, заповнений грудочками землі упереміш з чорноземом і крупнозернистим піском, щоб з пакетика не зникала волога. Тобто поливати розсаду водичкою їм важко! Суміш була не угноєна – тільки зверху трішки посипали – ніби перчинки! Ну і що ж – коли я дістав розсаду з пакетиків, з’ясувалося, що всі корінці зігнили. Довелося на якийсь час цілком присипати розсаду землею, щоб вона дала нові корінці.

Ох, як же дурять людей! Принесли мені якось велику коробку з солодощами. Я не відкривав її і чекав, коли прийде велика група прочан. «Інакше, – думав я, – солодощі залишаться неспожитими й у відкритій коробці їх зіпсують мурахи». Одного разу, коли зібралося багато народу, я порахував, що солодощів у коробці повинно вистачити на всіх і ще залишитися. Відкрив коробку і побачив, що майже вся вона була заповнена пінопластом, і тільки в середині було крихітне вільне місце для солодощів – тобто майже вся коробка виявилася порожньою! Іншого разу мені принесли красиву подарункову коробку з лукумом, перев’язану стрічкою. «Прибережу її для дітей з  Афоніади»,  – вирішив я. Але коли я відкрив її, то побачив, що лукум був старий і вже черствий. Я такою твердого лукуму людям не даю – вибираю м’якший.

– Геронде, ті, котрі займаються цим, не розуміють, що це неправда?

– Вони вважають це досягненням, тому що в наш час гріх ввійшов у моду і неправда вважається спритністю. На жаль, мирський дух вигострює розум у лукавстві, і той, хто несправедливо поводиться зі своїм ближнім, вважає це досягненням. До того ж, про нього говорять: «Ти глянь, спритник, просто диявол якийсь!», водночас ця людина мучиться від докорів сумління, терпить малу пекельну муку. Якщо людина справедлива, то Бог на її боці

 

Сьогодні в цьому світі вже не вистачає місця для всіх. Якщо людина хоче жити чесно і духовно, то їй не знаходиться місця у світі.

 

– А чому, Геронде, їй не знаходиться місця?

– Якщо чуйна, тонка людина опиниться серед жорстокості і безсердечності і її життя зроблять безпросвітним, то як вона зможе це витримати? Або вона повинна, подібно до всіх, ставати лихословом, підлаштовуватися  під  інших  у всьому, або ж їй треба  піти.   Але  і втекти вона не може, тому що їй потрібно якось  жити.  Наприклад, хазяїн, торговець сіном, каже до свого  працівника: «Я тобі довіряю, тому  що ти не  крадеш. Але до хорошого сіна треба підмішувати і гниле. Завантажуючи конюшину, серед добрих оберемків ти повинен класти і трохи перепрілих». Щоб втримати в себе чесного працівника, хазяїн робить його якимось начальником, але останній змушений діяти так, як цього вимагає хазяїн – інакше його викинуть за двері. Потім бідолаха втрачає сон, починає пити таблетки. Знаєте, як мучаться нещасні люди! Знаєте, яких труднощів, яких насильств багато хто зазнає на роботі від начальників? Життя таких людей стає безпросвітним. І що їм робити? Залишити роботу? У них є сім’я. Залишатися? Мука. Така безвихідь, що нікуди і ступити. Прямо як зернятко між двома  жорнами – хоч  криком  кричи.  Доводиться  терпіти, боротися.

Буває і таке: на одну людину звалюють всю роботу, а її товариш по службі приходить тільки для того, щоб одержувати зарплату. Я знаю одного такого чоловіка, він був керуючим в одній організації. Після виборів його зняли з посади і на його місце поставили іншого – члена тієї партії, яка прийшла до влади. Цей новий керуючий не мав навіть середньої освіти. Керуючим його зробили, але роботи він не знав, і тому його попередника не могли перевести на інше місце. Ну, і який же тоді вони знайшли вихід? А от який: поставили в кабінеті керуючого ще один письмовий стіл! Усю роботу виконував попередній керуючий, а новий тільки сидів, склавши руки: сигаретки, кава, балаканина... Ні сорому, ні совісті! І розумом він до того ж зовсім не виділявся – ніс всяку ахінею, а вся відповідальність лягала на його попередника. Дійшло до того, що бідолаха був змушений піти. «Слухай-но, – сказав він новому, – я, мабуть, піду. Кабінет у нас тісний – два столи ледве вміщаються. Залишайся ти краще сам». Ну і пішов, тому що той зробив його життя безпросвітним. Але ж не день і не два, а кожен Божий день у тебе над душею стоїть такий тип – це ж справжня мука!

Справедливу людину інші переважно спихають на найостанніше місце або навіть взагалі залишають без місця. З такими людьми поводяться несправедливо, об них витирають ноги, через них переступають. Але чим сильніше люди тиснуть на таку справедливу людину, чим нижче вони її опускають, тим сильніше і вище піднімає її Бог  – як вода виштовхує нагору поплавок. Однак необхідне величезне терпіння. Від терпіння багато що стає на свої місця. Той, хто хоче жити справедливо і бути чесним по відношенню до своєї роботи  – чи то він робітник, торговець чи хто завгодно ще, повинен зважити на те, що, почавши працювати чесно, він дійде до того, що йому, наприклад, нічим буде платити за оренду  – якщо, скажімо, у нього магазин. Але в такий спосіб до нього прийде благословення Боже. Однак не треба прагнути [чесністю і низькими цінами] залучити до себе побільше покупців і замовників. Не це повинно бути метою [чесності] – в іншому випадку Бог нічого не дасть. Бог не залишить людину, якщо вона скаже так: «Почну жити по-Божому. Несправедливо не буду чинити ні з ким. Буду називати дійсну ціну кожному товару: приміром, цьому ціна п’ятдесят драхм, а тому  – двісті». Вона буде чинити так, а в той же час інший торговець буде продавати ту річ, яка коштує п’ятдесят драхм, за п’ятсот – і розбагатіє. Однак, зрештою, ошуканця розкусять, і він дійде  до того, що йому доведеться закривати свою крамничку, тому  що йому  буде нічим платити навіть за оренду. А чесний торговець потихеньку дійде до того, що в нього відбою не буде від покупців, і щоб справлятися з їхнім напливом, він буде змушений постійно брати на роботу все нових і нових продавців! Але спочатку треба пройти через випробовування. Добра людина випробовується, коли проходить через руки злих  – подібно до вовни в чесальному верстаті.

Якщо людина слухає диявола, живе хитрістю і лукавством, то Бог не благословляє її праці. Те, що люди роблять лукаво, – не процвітає. Може здатися, що справа лукавих людей процвітає, але зрештою вона все одно розвалиться. В якій завгодно справі найголовніше – приступати до неї, прагнучи до благословення Божого. Якщо людина живе по правді, то Бог на її боці. А якщо вона до того ж має хоч трішки завзяття до Бога, то відбуваються чудеса. Живучи згідно з Євангелієм, людина живе з Христом і має право на Божу допомогу. А як же інакше? Адже вона має на неї право. Вся основа саме в цьому. Якщо це є, то боятися нічого. Значимим є те, щоб Христу, Божій Матері і Святим була благоугодною кожна наша дія. Тоді благословення Христове, Божої Матері і Святих перебуватиме на нас, тоді на нас буде почивати Святий Дух. Чесність людини – найкраще Чесне Древо. Якщо хтось нечесний і носить на собі часточку Чесного Древа, то це все одно, якби він не носив нічого. Якщо ж у чесної людини і немає часточки Чесного Древа, то Божу допомогу вона все одно одержує. А уявляєш, якщо в неї до її чесності є ще і часточка Чесного Древа!..

 

Праведна людина отримає нагороду ще в цьому житті

 

Я бачив душі, які хоча і були несправедливо скривджені, добрими помислами переборювали неправду, і Благодать  омивала їх у цьому житті. Багато років тому мене відвідав побожний християнин  – людина проста і добра. Він просив мене помолитися за його дітей, щоб Христос просвітив їх і, досягши свідомого віку, вони не почали нарікати на своїх родичів за ту велику несправедливість, яку ті їм зробили. Потім він розповів мені, у чому була справа, і я зрозумів, що він дійсно був людиною Божою. Він був старшим з п’яти дітей свого батька, і після того, як той несподівано помер, замінив його своїм братам і сестрам. Як добрий батько він невтомно працював, примножував майно, земельні ділянки, забезпечував сім’ю. Двох сестер видав заміж. Молодші брати теж оженилися і всі гарні угіддя, оливкові сади та інше забрали собі, а йому залишили безплідні, піщані ділянки. Нарешті, сам він теж оженився, й у нього народилося троє дітей. Він був уже літньою людиною і думав про те, що його діти, подорослішавши, зрозуміють, що з ними обійшлися несправедливо, і почнуть нарікати. «Я не засмутився через цю несправедливість, – говорив він мені, – тому що читаю Псалтир. Одну кафізму ввечері і дві перед світанком. Я вже майже вивчив Псалтир напам’ять, і в жодному псалмі не говориться, щоби люди несправедливі процвітали, але говориться, що за людей праведних промишляє Бог. Мені, отче мій, не шкода тих ділянок, які я втратив,  – мені шкода моїх братів, що гублять свої душі». Ця благословенна людина поїхала. Наступного разу він відвідав мене приблизно через десять років. Він прийшов дуже радісний і запитав: «Чи пам’ятаєш ти мене, отче, чи пам’ятаєш?» – «Так», – відповів я йому і запитав, як його справи. – «Зараз, – розповідає, – я став багатим!» – «Як же це, брате, ти став багатим?» – «А от як: ті негідні піщані ділянки, що в мене були, дуже піднялися в ціні, тому що були розташовані на березі моря. Зараз у мене багато грошей, і я прийшов до тебе для того, щоб запитати, що мені з ними робити». – «Побудуй, – кажу, – своїм дітям будиночок і відклади якісь кошти їм на навчання – поки вони не стануть на ноги». – «Дітям, – відповідає, – я вже відклав, але все одно залишається багато». – «Тоді допоможи бідним – спочатку родичам, а потім і іншим». – «Уже допоміг, отче, але все одно залишається багато!» – «Пожертвуй гроші на будівництво храму і каплиць у вашому селі». – «І на це пожертвував, але все одно залишається багато!» Тоді я сказав йому, що буду молитися, щоб Христос просвітив його творити добро там, де в цьому є найбільша необхідність. Потім я запитав: «А як поживають твої брати, де вони?» Він розплакався і крізь сльози проговорив: «Не знаю, отче мій, навіть і сліди загубилися. Ділянки в селі, сади й угіддя вони розпродали. Де вони зараз – я не знаю. Спершу виїхали до Німеччини, потім до Австралії, і зараз про них ні слуху, ні духу». Я не знав, що він так засмутиться через братів, і пошкодував, що запитав про це. Потім я втішив його, і він пішов у мирі. Я сказав йому: «Давай будемо разом молитися, щоб і про них теж дістати радісні звістки». Потім мені на пам’ять прийшов наступний псалом: «Я бачив беззаконного, як він пишався і розростався, неначе кедр ліванський. А коли я пройшов, його вже більше не було; шукав його, та знайти було годі». З його нещасними братами сталося саме це.

Отже, нема нічого гіршого за неправду. Намагайтеся ж мати благословення Боже на все, що б ви не робили.

 

ГЛАВА П’ЯТА

 «Благословляйте, а не     проклинайте...»

 

Один чоловік запитав мене: «Чому ми співаємо у Велику Чотиридесятницю: «Завдай їм зла, Господи, завдай зла славним землі»? Адже це є прокляття». Я відповів йому: «Коли варвари ні з того ні з сього йдуть війною на якийсь народ, бажаючи його знищити, і народ молиться, щоб їх спіткало зло – тобто, щоб зламалися їхні колісниці, занедужали їхні коні, щоб їм щось перешкодило, то добре це чи погано? Святе Письмо має на увазі саме це – щоб вони зустріли перешкоду на своєму шляху. Це не прокляття».

– Геронде, а коли прокляття має силу?

– Прокляття має силу в тому випадку, коли воно є реакцією на несправедливість. Наприклад, якщо якась жінка підніме на сміх іншу, – яка страждає, – або зробить їй якесь зло і постраждала її прокляне, то переривається рід тої, яка вчинила несправедливо. Тобто, якщо я роблю комусь зло і той мене проклинає, то його прокльони мають силу. Бог допускає прокльонам мати силу, подібно до того, як Він допускає, приміром, одній людині вбити іншу. Однак, якщо несправедливості не було, то проклін повертається назад – до того, від кого він вийшов. – А як можна звільнитися від прокльону?

– Покаянням і сповіддю. Я знаю багато подібних випадків. Люди, які постраждали від прокльону, усвідомивши, що їх прокляли, тому що вони в чомусь були винні, покаялися, висповідалися, і всі їхні біди припинилися. Якщо той, хто винен, скаже: «Боже мій, я вчинив таку і таку несправедливість. Прости мене», – і з болем та щирістю розповість про свої гріхи на сповіді священику, то Бог простить йому, бо Він – Бог.

– А покарання вражає тільки ту людину, на яку спрямовано проклін, чи ж і того, від кого він виходить?

– Той, на кого спрямовано проклін, мучиться в цьому житті. Однак той, від кого виходить проклін, мучиться в цьому житті і буде мучитися в житті іншому, тому що якщо він не покається і не висповідається, то там буде покараний Богом як злочинець. Ну добре, можливо, хтось дійсно тебе чимось скривдив. Але, проклинаючи людину, яка скривдила тебе, ти немов береш пістолет і її вбиваєш. З якого права ти так чиниш? Що б тобі не зробив твій кривдник – вбивати його ти не маєш права. Якщо людина когось проклинає, то це значить, що в неї є злоба. Людина проклинає іншу людину, коли з пристрастю, з обуренням бажає їй зла.

Проклін, який виходить від людини, яка має рацію, має чималу силу. Особливо сильний проклін вдови. Пам’ятаю, в одної бабусі був кінь, і вона залишала його пастися на узліссі, а оскільки кінь був неспокійним, прив’язувала його міцною мотузкою. Одного разу три сусідки з цього ж села пішли в ліс нарубати дров. Одна була багата, інша – вдова, а третя – сирота, і дуже бідна. Побачивши прив’язаного коня, вони сказали: «Давайте візьмемо мотузку і зв’яжемо нею дрова». Вони розрізали мотузку на три частини, і кожна взяла собі відрізок – щоб стягнути в’язанку дров. А кінь втік. Прийшла старенька, не знайшла коня і почала обурюватися.

Почала скрізь шукати – поки знайшла, вся вимучилася. Нарешті, знайшовши коня, вона з обуренням сказала: «Нехай на тій самій мотузці поволочуть ту, хто її взяв!» Пройшов якийсь час, і одного разу брат багатої сусідки бавився зі зброєю (яка залишилася від війни) – думаючи, що вона не заряджена. Але вона виявилася зарядженою, пролунав постріл, і куля влучила багатій жінці в шию. Треба було нести її до лікарні. Вирішили нести на дерев’яній драбині, – як на носилках, а щоб поранена не впала, треба було прив’язати її до драбини. Знайшли частину краденої мотузки, але її не вистачило. Побігли до сусідів, принесли ще дві крадені частини, прив’язали нещасну до драбини і понесли до лікарні. Так сповнився проклін старої: і її «поволокли на тій самій мотузці». Зрештою, нещасна померла  – упокій її, Господи. Бачите, на кого подіяв проклін: на багату, яка не відчувала матеріального нестатку. Дві інші жінки були бідними і тому мали деякі пом’якшуючі провину обставини.

 

Хвороби і нещасні випадки, які відбуваються від прокльону

 

Багато хвороб, причини яких не можуть знайти лікарі, можливо, відбулися через прокльони. А лікарі що – хіба вони побачать проклін? Якось до мене в келію принесли якогось паралізованого. Вимахав здоровенний дядько, а не міг сидіти! Його тулуб не гнувся, був як дерев’яний. Одна людина несла його на спині, а інша підтримувала ззаду. Я поставив нещасному два пеньки, і він якось на них влаштувався. Його супутники сказали мені, що він в такому стані з п’ятнадцятирічного віку і мучиться вже вісімнадцять років. «Але хіба таке може статися ні з того, ні з сього? – подумав я. – Бути такого не може, тут криється якась причина».  Я почав розпитувати і дізнався, що цього юнака хтось прокляв. Що ж сталося? А от що: якось він їхав до школи, сів у автобус і розвалився на сидінні. На  зупинці в автобус зайшли літній священик  та якийсь дідусь і стали біля нього. «Встань, – сказав йому хтось, – поступися місцем старшим». А він, не звертаючи ні на кого уваги, розвалився ще більше. Тоді дідусь, який стояв поруч, сказав йому: «От таким витягнутим і залишишся назавжди – не зможеш сидіти». І цей проклін подіяв. Бачиш як – юнак-то був нахабненький. «А чого я, каже, –  буду вставати? Я за своє місце заплатив». Так, але ж інший також заплатив. Стоїть літня, шанована людина, а ти – п’ятнадцятирічний юнак  –  розсівся. «От від оцього-ось все і сталося, – сказав я йому. – Щоб стати здоровим, постарайся покаятися. Тобі потрібне покаяння». І як тільки нещасний зрозумів і усвідомив свою провину, він одразу ж одужав.

А скільки нинішніх бід походить від прокльону, від обурення! Знайте: якщо в якійсь родині багато хто вмирає, або гине вся сім’я, то причина цього або в несправедливості, або в чаклунстві, або в прокльоні. В одного батька був син, який раз у раз ішов з будинку і вештався невідомо де. Одного разу батько в нападі роздратування сказав йому: «Ти в мене доходишся – прийдеш раз і назавжди!» І ось того ж вечора, коли хлопчик повертався додому, прямо навпроти їхнього під’їзду його на смерть збила машина. Він як упав, так і залишився лежати, потім друзі взяли його тіло і принесли додому. Згодом його батько приїхав на Святу Гору і прийшов до мене в келію. Він плакав і говорив: «Моя дитина загинула просто на порозі мого дому». Почав розповідати, а потім каже: «Я йому перед цим сказав дещо». – «Що ж ти йому сказав?» – «Він гуляв по ночах невідомо де, я розгнівався і сказав йому: «Ти в мене прийдеш раз і назавжди!» Можливо, від цього і сталося лихо?» – «Ну, а від чого ж іще? – відповів я. – Постарайся покаятися, висповідатися». Бачите як: ти, кажеш, цього разу прийдеш раз і назавжди, і дитину приносять мертвою. А батько давай потім волосся на собі рвати та й плакати...

 

 

Батьківський проклін діє дуже сильно

 

Знайте, що проклін і навіть [просте] обурення батьків діють дуже сильно. І навіть якщо батьки не проклинали своїх дітей, а просто через них роздратувалися, то в останніх немає потім жодного світлого дня: все їхнє життя – одна суцільна мука. Потім такі діти дуже страждають все своє земне життя. Звичайно, у житті іншому їм легше, тому що своїми стражданнями вони сплачують деякі тутешні борги. Відбувається те, про що говорить Святий Ісаак: «Вкушає своєї геєни»3, тобто стражданнями тут, у цьому житті, він зменшує саму пекельну муку, тому що страждання в цьому житті є вкушання пекельної муки. Тобто, коли набирають сили духовні закони, людина трохи звільняється від геєни, від муки.

Але і ті батьки, які словами «посилають» своїх дітей до диявола, «присвячують» їх йому. Після цього диявол має права на таких дітей, він говорить: «Ти присвятив їх мені». У Фарасах4 мешкали чоловік і дружина. Їхня дитина була дуже плаксивою, і батько постійно говорив: «Та щоб тебе нечистий забрав!» Ну і що ж: батько так говорив дитині і по допуску Божому та стала зникати з колиски. Потім нещасна мати йшла до Хаджефенді. «Благослови, Хаджефенді! Мою дитину вкрали біси». Хаджефенді йшов до них в дім, читав молитви над колискою, і дитина поверталася. І так продовжувалося без кінця. «Хаджефенді, благослови!» – знову і знову говорила нещасна жінка і запитувала: «Чим же все це закінчиться?» – «Мені, – відповідав їй Святий, – до вас ходити неважко. А тобі хіба складно приходити і кликати мене? Виходить, коли-небудь дияволу це набридне, і він залишить твого сина в спокою». З того дня дитина перестала пропадати. Але коли хлопчик виріс, його прозвали «диявольське поріддя». Він баламутив все село – не давав спокою нікому. Як же мучився від цього мій батько6! Цей хлопчисько спершу йшов до одного селянина і говорив: «Такий-то сказав про тебе те-то», потім йшов до іншого і говорив йому те ж саме. Люди сварилися між собою, доходило навіть до бійок. Потім, розуміючи, що на кожного з них звели наклеп, вони домовлялися схопити наклепника і розправитися з ним. Але той ухитрявся зробити так, що врешті-решт обоє просили в нього пробачення! Настільки він процвітав у підступництві! Справжнє «диявольське поріддя»! Бог допустив це для того, щоб, побачивши продовження історії зі зникненням дитини, люди опам’яталися, стримували себе і були дуже уважними. Про те, як буде судити цю людину Бог, ми зараз не говоримо. Зрозуміло, що пом’якшуючих провину обставин тут багато.

Найбільший скарб для людей, які живуть у світі, – батьківське благословення. Подібно до того, як у житті чернечому найбільше благословення те, яким благословив тебе твій старець. Тому і кажуть: «Не позбудься батьківського благословення». Пам’ятаю, в однієї матері було четверо дітей. Ніхто з них не оженився і не вийшов заміж. Мати плакала: «Помру, – казала, – від горя, ніхто з моїх дітей не одружився. Помолися за них». Вона була вдовою, її діти – сиротами. Мені стало за них боляче. Молився я, молився, але безрезультатно. «Щось тут не те», – подумав я. «На нас, – казали її діти, – навели порчу». – «Та ні, – кажу, – це не від порчі, порчу видно... А може, ваша мати проклинала вас?» – «Дійсно, отче, – відповідають, – у дитинстві ми дуже пустували, і вона постійно з ранку до вечора повторювала нам: «Та щоб вам обрубками бути!» – «Йдіть, – кажу, – до матері і скажіть їй справжню причину вашої невлаштованості, щоб вона прийшла до тями. Скажіть, щоб вона покаялася, висповідалася та зі сьогоднішнього дня, не перестаючи, благословляла вас». І за півтора року всі четверо створили сім’ї! Як видно, ця нещасна мало того, що була вдовою, але ще і легко впадала в стан роздратування і зневіри. Бешкетники роздратовували її, і за це вона їх проклинала.

– А якщо батьки проклянуть своїх дітей і потім помруть, то як діти можуть позбутися батьківського прокльону?

– Придивившись до себе, вони, швидше за все, визнають, що свого часу пустували, мучили батьків і тому ті їх прокляли. Якщо вони усвідомлять свою провину, щиро покаються і висповідають свої гріхи, то все в них налагодиться. Процвітаючи духовно, вони допоможуть і своїм покійним батькам.

– І мене, Геронде, коли я йшла в монастир, проклинали мої батьки...

– Такі прокльони – єдині з усіх – стають благословенням.

 

«Благородний проклін»

 

– Геронде, а чи правильно, коли кривдять, говорити про кривдника: «Бог йому відплатить за його зло»? – Той, хто так говорить, робить себе посміховищем лукавого. Така людина не розуміє, що, говорячи так, вона «благородно» проклинає інших. Дехто говорить про себе, що вони люди чуйні, мають любов і душевну тонкість і терплять несправедливості, які роблять їм інші. Але водночас вони говорять про тих, хто їх кривдить: «Хай відплатить їм Бог за їхнє зло». У цьому житті всі люди складають іспити, щоб перейти в інше, вічне життя  – у рай. Помисел говорить мені, що такий «благородний проклін» перебуває нижче духовного прохідного балу і християнину він не дозволений. Бо Христос не вчив нас любові такого роду. “Отче, відпусти їм, не відають, що чинять7” – ось якої любові вчить Він. А крім того, найкраще благословення зі всіх, це коли нас незаслужено проклинають, і ми мовчки, з добротою це приймаємо.

Якщо люди поверхові чи лукаві – ті, які мають злість і спотворюють істину, – оббрешуть нас чи обійдуться з нами несправедливо, постараємося, якщо можемо, не шукати собі виправдання в тому випадку, коли несправедливість стосується особисто нас. І слів: «Хай відплатить їм Бог» – говорити не будемо, тому що це теж проклін. Добре, якщо ми від усього серця простимо наших кривдників, попросимо Бога зміцнити нас, щоб понести тяжкість наклепу і будемо, наскільки можливо, непомітно продовжувати духовне життя. І нехай ті, чиїм типіконом є засудження й осуд інших, чинять з нами несправедливо адже в такий спосіб вони без втоми готують нам золоті вінці для істинного життя. Звичайно, люди, які живуть з Богом, ніколи не проклинають інших, тому що в них нема злості, але лише доброта. Зло, яким кидають у цих освячених людей інші, освячується – яким би воно не було. А самі ті, які живуть з Богом, при цьому переживають велику, невидиму іншим радість.

 

Пристріт (наврочення)

 

Заздрість, яка має в собі злість, може зашкодити іншим. Це і є наврочення, діяння бісівське.

– Геронде, хіба Церква визнає пристріт (наврочення)?

– Так, є навіть особлива молитва «від пристріту очей». «Лихе око» шкодить іншим тоді, коли людина говорить щось із заздрістю.

– Геронде, багато людей просять у нас ладанки від вроків для немовлят. Чи можна такі ладанки носити?

– Ні, не можна. Говоріть мамам, щоб надягали на малят хрестики.

– Геронде, а якщо хтось зробить якусь прекрасну річ, інший її похвалить, перший прийме похвалу з гордим помислом і потім ця річ якимось чином пошкодиться, це наврочення?

– Ні, це не наврочення. У даному випадку вступають у дію духовні закони. Бог забирає від людини Свою Благодать, і тому цій людині завдається шкода. Наврочення мають місце в рідкісних випадках. Особливо люди, в яких заздрість поєднується зі злістю, – а таких небагато, – можуть зурочити інших. Наприклад, заздрісна жінка бачить маму з чарівним малям і зі злістю говорить: «А чому в мене нема такої дитини? Чому Бог дав це маля їй?» У цьому випадку дитина може постраждати: не буде спати, почне плакати, мучитися, тому що жінка сказала це зі злістю. І якби ця дитина занедужала і вмерла, то така злоблива і заздрісна жінка раділа б. Інший, наприклад, бачить чуже теля, пристрасно хоче, щоб воно належало йому, і тварина незабаром гине. Однак часто сама мати винна в тому, що мучиться її дитина. Наприклад, мати бачить чуже худеньке маля і говорить: «Ну і худюще! Просто шкіра та кості!»

Своїм помилувалася, а до чужого поставилася зверхньо. Але слова, зі злістю сказані про чужу дитину, вражають її власне чадо. Воно, хоч і не винне, страждає через матір. Нещасне маля тане на очах – як кара матері, щоб вона усвідомила свою провину. Але, звичайно, сама дитина в цьому випадку зараховується до мучеників. Суди Божі – це безодня.

 

Благословення, яке виходить від серця, є благословення божественне

 

...Ну, а зараз я теж «наведу на вас прокляття»! Ось воно: «Хай наповнить Бог ваші серця Своєю добротою і Своєю великою любов’ю – до такого стану, щоб ви стали божевільними, щоб ваш розум був уже відірваним від землі і відтепер перебував біля Нього, на Небі. Тож ставайте  божевільними від божественного божевілля Божої любові! Хай обпалить Бог Своєю любов’ю ваші серця!..» Ось який «проклін» я на вас насилаю і не змушуйте мене його повторювати – мій добрий «проклін» виходить від мого серця і тому має силу. Ще перебуваючи в санаторії, я вас жалів. Деякі з вас чекали вісім років, казали: «Влаштуємо монастир», але монастиря все не було і не було. Зовсім, бідні, вимучилися! Тоді я сказав вам: «Як тільки мене випишуть з лікарні, монастир виросте, причому швидко, як ростуть гриби після дощу. Уже через рік будете в монастирі!» І  дійсно: за рік відкрився  монастир. Тоді, у санаторії, я говорив це від серця, а у вас була добра налаштованість, тому Бог вас і не залишив. Іншого пояснення цьому я не знаходжу.

Якщо тобі стане боляче за людину, яка має смирення і від серця просить тебе помолитися, приміром, за те, щоб їй позбутися пристрасті, яка мучить її, і ти скажеш: «Не бійся, ти станеш кращою», то [тим самим] ти даси їй божественне благословення. У цьому доброму побажанні багато любові, багато болю, і тому воно має силу. Це угодно Богові, і Він здійснює благословення. Отже біль, що його одна людина відчуває за іншу, – це все одно, що благословення.

Одного разу, коли я був солдатом, наш командир послав мене виконати обіцянку, дану нами Святому Йоанові Предтечі після того, як він допоміг нам на війні. Ми дали обітницю купити для однієї церковці Святого Предтечі два великих храмових підсвічники. Отже, мені треба було купити підсвічники, а водночас супроводжувати одного нашого товариша по службі в місто Навпакт10 для передачі його військовому трибуналу. Пам’ятаю, інші офіцери говорили до командира: «Ну і конвоїра ти йому підшукав!» Нещасний, котрого я мусив супроводжувати, був родом з Епіру, за професією  – музикант, людина бідна, одружена, обтяжена дітьми. Його звинувачували в «самострілі», тобто в нанесенні тілесного каліцтва собі самому для того, щоб бути відправленим в тил. «Краще, – розсудив він, – жити з однією ногою, ніж бути вбитим». Спочатку ми з ним приїхали в місто Агриніо, де в нього були знайомі. «Підемо, – каже, – провідаємо їх». – «Ну що ж, – відповідаю, – підемо». «Підемо сюди, підемо туди», – що поробиш, доводилося мені всюди з ним ходити. Ех, яке ж митарство! До того ж, він не хотів, щоб я здавав його трибуналу. Та мені і самому шкода було бідолаху, стало за нього дуже боляче, і я сказав йому: «Ось побачиш – все в тебе обійдеться. І влаштуєшся краще за всіх! Наш командир надішле пояснювальну записку у твоїй справі, і тебе прилаштують у якесь тихе місце  – так що і дітям своїм зможеш допомагати, і життя твоє буде в безпеці». Добравшись, нарешті, до Навпакта, ми дізналися, що в трибунал уже прийшов лист від командира і справа на нашого самострільщика закрита. Але ж йому загрожував розстріл – час був військовий, суворий. Командир пожалів його, оскільки той був главою сім’ї, і призначив кухарем у Центр розподілу новобранців. Його сім’я перебралася ближче до цього Центру, і війну він провів краще, ніж інші, а оскільки солдати іноді не приходили обідати в їдальню, у нього залишалася їжа, і він годував своїх дітей. Після війни всі йому говорили: «Таж тобі було краще за всіх!» А ми сиділи в горах, у снігах. Те, що я побажав йому, було угодне Богові, бо я висловив усе з болем, від серця. Тому Бог і виконав це благословення.

Пам’ятаю й інший подібний випадок  – під час мого перебування в Коніці, в обителі Стоміон. Восьмого вересня в обителі було престольне свято – Різдво Пресвятої Богородиці. Після свята прочани перекинули все догори дном. Я почав потихенько наводити порядок. Дивлюся, моя сестра і ще одна дівчина залишилися мені допомагати. У цієї дівчини було ще дві сестри – старша і молодша. Обидві сестри вже вийшли заміж, а вона ще залишалася незаміжньою. Скільки ж у неї було любочестя! Залишилася допомагати, і коли ми все вичистили і прибрали, мовила: «Отче, якщо є інша робота, то ми залишимося і зробимо все, що потрібно». – «Яке ж любочестя!» – подумав я. Я увійшов у храм і від усього серця сказав: «Пресвята Богородице, влаштуй її Сама. Я не можу нічого їй дати». Та якби в мене щось і було, вона все одно б нічого не взяла. Ну і що ж: повертається вона додому, а там її чекає один мій колишній товариш по службі – не хлопець, а просто золото, дуже гарний і з доброї родини. Вони одружилися і жили прекрасно. Бачите, як винагородила її Пресвята Богородиця!

 

ГЛАВА ШОСТА

Про те, що гріх приносить нещастя

 

Ти покропила дерева отрутою від гусениць?

– Покропила, Геронде.

– Вас, черниць, так багато – і не  можете  вбити якусь гусеницю! Коли під час окупації на поля напала сарана, туди, в Халкідику, принесли із Ватопедського монастиря Святий Пояс Пресвятої Богородиці – і сарана великими хмарами падала в море. А в Епирі, пам’ятаю, вона покривала поля, ніби сніг. Ми всі вийшли тоді на поля – збирали сарану простирадлами і виносили геть. А який же тоді був голод! Краще і не запитуй ... Пшениця після сарани знову віджила, але була вже дуже і дуже слабкою.

Навали сарани, війни, посухи, хвороби – це лихо. І не в тому справа, що Бог хоче в такий спосіб виховати людину, ні, ці нещастя – наслідок віддалення людини від Бога. Усе це відбувається тому, що людина відривається від Бога. І гнів Божий падає на неї для того, щоб вона згадала про Бога і попросила в Нього допомоги. Та  не слід думати, що сам Бог влаштовував усе так, щоб на людину впало те чи інше нещастя. Ні, але Бог, бачачи до якого рівня доходить злоба людей і знаючи, що вони не зміняться, допускає, щоб сталося нещастя – для настановлення цих людей. Проте не слід думати, що Бог влаштовує усе це Сам.

Ісусу Навину Бог звелів не винищувати одне поганське плем’я – філістимлян, щоб, коли євреї забували Бога, філістимляни ставали для них лихом. Отже, коли євреї віддалялися від Бога, диявол вступав у свої права, підбурював свою «братву» – філістимлян, і вони йшли на євреїв війною. Вони брали єврейських немовлят і розбивали їх об камінь, щоб знищити [усіх]. Але коли вороги напали на Ізраїль, який на той час нічим перед ними не завинив, то на боці євреїв воював Сам Бог. Він вразив поган градом каміння4 і знищив їх, тому що в цьому випадку ізраїльтяни мали право на Боже втручання.

Скільки ж обітниць дав Бог за храм Соломона! І, проте, скільки разів цей храм горів і знищувався! Коли народ ізраїльський відходив від Бога, пророки починали волати до людей і закликали їх опам’ятатися, але їхні зусилля були марними: як до стінки горохом. Люди заспокоювали себе мислячи так: «Коли Соломон збудував храм, Бог послав безліч благословень і сказав, що з цього місця будуть благословлятися й освячуватися всі люди5. Це означає, що все це залишиться непошкодженим – і наші стіни, і наш храм. Таку обітницю дав Бог». Так, Бог дав таку обітницю, але за умови, що і самі ізраїльтяни будуть жити правильно. Бог дав Благодать храму Соломона, але коли ізраїльтяни переставали дотримуватися заповідей Божих, то за Його допуском храм піддавався вогню чи руйнації. А покаявшись, ізраїльтяни знову відбудовували храм. Наприклад, коли вони відійшли від Бога при царі Седекії, прийшов Навуходоносор, підпалив храм, зруйнував єрусалимські стіни, а євреїв в кайданах відвів у вавилонський полон6. Звичайно, у полон забрали і тих, хто був невинний, але ці люди мали чисту  нагороду. Ті, чия провина була великою, її спокутували. А ті постраждалі, чия провина була не настільки великою, дістали малу  нагороду. Коли хтось стає причиною гніву Божого і невинні теж страждають, то, незважаючи на те, що невинних страждальців чекає винагорода, винний у їхніх стражданнях так само злочинець, через те  [невинні] люди могли б успадкувати Небесне Царство і без мук, тоді як зараз вони мучаться.

Ми повинні знати, що люди віруючі, які зберігають заповіді Божі, приймають Благодать Божу, і Бог – як би це краще висловитися – «в обов’язковому порядку» допомагає їм у ці нелегкі роки. Я чув, що в Америці з’явилася нова хвороба. Багато хто з тих, хто живе неприродним, гріховним життям, занедужують і вмирають. А зараз я довідався, що ця хвороба з’явилася і в нас. Бачите, не Бог знищує людей – люди самі винищують свій рід, самі знищують себе. Тобто не Бог їх карає, але своїм гріховним життям вони самі створюють для себе покарання. І, мабуть, що викорінюються ті люди, життя яких не  має сенсу.

– Геронде, а чому не можуть знайти ліки від раку? Цього не допускає Бог чи ж люди самі не прикликають Божу допомогу?

– Біда в тому, що коли навіть і винайдуть ліки від раку, з’явиться якась інша хвороба. Спершу був туберкульоз  – винайшли ліки від туберкульозу  – з’явився рак. А якщо Бог допоможе перемогти рак, то появиться інша хвороба. Причиною появи нової хвороби будуть самі люди, і кінця-краю цьому не буде.

 

Чоловіколюбно все, що допускає Бог

 

– Геронде, а для чого Бог допускає, щоб сталося якесь нещастя?

– Цьому може бути багато причин. В одному випадку Бог допускає нещастя, щоб з цього вийшло щось краще, в іншому випадку – з педагогічною метою. Одні дістають нагороду, інші розплачуються за гріхи – не пропадає нічого. Знайте, що все, що допускається Богом, є чоловіколюбно, навіть, наприклад, загибель людей. Адже Бог «жалісливий». Пам’ятаєте, скількох знищив пророк Ілля?8 Трьохсот жерців Ваалових! Він сказав їм: «Моліться ви, і я теж буду молитися. У кого вогонь запалиться сам по собі, у того й істинний Бог». Тоді жерці Ваала почали кричати: «Почуй нас, боже наш Ваале, почуй нас!» Ні пари з вуст. «Ваш бог, – говорить їм пророк Ілля, чимось зайнятий і вас не чує. Нумо, кричіть голосніше!» Вони продовжували кричати і, за своїм звичаєм, різали власні тіла ножами, щоб від болю їхні крики були сильнішими і Ваал їх почув. Зрештою, коли вони нічого не домоглися, пророк Ілля сказав: «Намочіть мої дрова» Потім каже їм: «Зробіть це тричі.». Дрова і жертовник облили водою – один раз, потім ще, ще! Налили стільки, що дрова стали мокрими і вода розтікалася навколо жертовника. Як тільки пророк Ілля помолився, з неба зійшов вогонь і попалив усе, покладене на жертовник для жертвопринесення, – разом із самим жертовником! «Схопіть жерців, – наказав Пророк народу,  – тому що вони спокушають народ на ідолослужіння». І потім він знищив усіх цих лжепророків.

Багато хто говорить: «Помилуйте, але як же пророк Ілля міг пожертвувати стількома людьми?» У Бога немає жорстокості, і в Пророка її теж не було. Однак ідольські жерці на той час спокусили уже весь народ. Дійшло до того, що Пророк був змушений визнати, що він залишився один! Подумати тільки! Але, крім того, ідольські жерці страждали від власних ран більше, ніж від меча пророка Іллі, який поклав кінець їхнім стражданням. Їхній біль від самокатувань був сильнішим. Бачиш: усе, що допускає Бог, чоловіколюбно, тоді як рани, які вони завдавали собі самі, були для них болісними.

– А чому, Геронде, у Старому Завіті покарання Боже приходило так відразу?

– Людям Старого Завіту була зрозуміла така мова, такий закон. Бог був тоді таким самим, як і зараз, але старозавітний закон був призначений для людей того часу, тому що по-іншому вони не розуміли. Нехай старозавітний закон не видасться вам жорстоким і відмінним від Євангелії. Для тієї епохи цей закон був доброчинним. Жорстоким був не закон, жорстоким було те покоління. Нинішні люди можуть, звичайно, робити і ще більші жорстокості, але зараз вони, принаймні, можуть це зрозуміти. У наші дні варто захитатися якій-небудь лампаді, як люди приходять у такий трепет! А в ті часи Бог чого тільки не робив!  Дивися: Він вразив фараона  десятьма карами, щоб вивести ізраїльтян з Єгипту, висушив Чермне море, щоб вони могли через нього пройти. Вдень Він давав їм хмару, щоб їх не палило сонце, а вночі – вогненний стовп, щоб вказувати їм шлях. І після всіх цих чудес вони дійшли до того, що попросили зробити їм золотого тельця і стали поклонятися йому як Богу!9 Нинішні ж люди нізащо б не сказали, що якийсь там телець може привести їх до Землі Обітованої.

 

Сьогодні Бога відсувають на останнє місце

 

Благий Бог подає нам свої багаті благословення. Не проявимо ж невдячності і не будемо Його гнівити, бо «гряде гнів Божий на тих синів, які противляться»10 Так не будемо ж і ми такими синами. Люди нашої епохи не пережили ні воєн, ні голоду. «І Бога, – кажуть вони, – ми теж не потребуємо». Вони мають все і тому нічого не цінують. Однак, якщо настануть нелегкі часи, голод чи щось подібне і їм нічого буде їсти, то вони як слід зрозуміють ціну і хліба, і простого варива, і всього, чого вони тоді позбудуться. Якщо ми не славимо Бога, то Він допускає прийти якомусь випробовуванню – щоб ми цінували те, що маємо. Якщо ж ми цінуємо те, що в нас є, то Бог не допускає щодо нас ніякого зла.

За давніх часів, коли не було цих багатьох зручностей, коли наука ще не зробила таких великих кроків вперед, людям доводилося у всіх труднощах вдаватися до Бога, і Бог допомагав їм. А зараз наука домоглася великих успіхів, і тому Бога відсувають на останнє місце. Сьогодні люди йдуть по життю без Бога, планують то одне, то інше, сподіваються то на пожежну охорону, то на свердловини, на п’яте, на десяте... Але що можуть зробити люди без Бога? Вони лише накличуть на себе гнів Божий. Бачиш як: коли нема дощів, люди не говорять: «Будемо молитися Богу», а говорять: «Будемо бурити свердловини для колодязів». Біда в тому, що через усі ці технічні засоби так думають не тільки невіруючі, але навіть віруючі – і вони потрохи починають забувати про силу Божу. На щастя, Бог терпить нас. Але люди навіть і не розуміють того, що Бог турбується про них.

Якось прийшли до мене кілька людей і почали говорити: «Ми не маємо потреби в Бозі: у нас є артезіанські колодязі». І це в той час, коли треба більше, ніж будь-коли, просити Бога, щоб Він сотворив особливе чудо – тому що люди ділами своїх рук спотворили вже і природу. Якось я спостерігав за хмарами – їх носило вітром то туди, то сюди, вони то збиралися в одному місці, то перелітали в друге – то підскакували вгору, то падали вниз... Піднімається вітер і починає розганяти дощові хмари, а люди, замість того, щоб сказати: «Зараз Бог повинен сотворити особливе чудо, щоб їх вдержати», кажуть: «Ми не маємо потреби в Бозі». На щастя, Бог не ставиться до наших слів як до чогось серйозного, інакше нам довелося б несолодко...

У пошуках води люди бурять свердловини артезіанських колодязів на глибину сто – сто п’ятдесят метрів, але води не знаходять. У місті Навпліон11 пробурили свердловину глибиною сто вісімдесят  метрів  – і замість прісної води докопалися до морської. Інші вирішили провести ріку Еленос в Афіни. А для того, щоб провести її до Афін, знадобиться десять років роботи і величезні витрати, але потім і ця вода так само закінчиться. Люди не кажуть «ми згрішили». Нещодавно, коли була посуха13, в одне глухе село приїхав якийсь політичний діяч і сказав мешканцям, що в їхньому селі встановлять систему для очищення каналізаційних вод – щоб у них була вода для пиття. І поставилися до цього задуму, як до чогось надзвичайного! А такі речі й у думках навіть допускати непристойно! Подивіться, до чого доходять люди – п’ють, перепрошую за вислів, власну сечу! Якщо  подібне робиться у якомусь великому місті, де люди відхилилися від [істинного] шляху, тоді нехай, цьому є хоч якесь виправдання, тому що в місті просякли мирським духом. Але коли жителям глухого села як вирішення проблеми пропонують очищати і пити власну сечу, і вони – замість того, щоб звернути свій погляд до Бога, сказати одне-єдине слово: «згрішили» і дістати від Нього воду, вважають запропоноване серйозною справою, – це страшно.

А в якомусь святогорському монастирі додумалися до того, щоб посадити сосни, а потім продати їх для паперової промисловості. І Бог покарав їх – всі посаджені дерева засохли. Так що ж, брате мій, Свята Гора стане виробником серветок і туалетного паперу? Розумієте, що діється? І ось  –  трудилися, садили дерева, і все, що посадили,  – засохло. Гнів Божий!..

– Геронде, а вони усвідомили свою помилку?

– Ех, так у тому і справа, що ні! Після цього вони привезли з Німеччини установки для буріння, щоб викачувати воду з надр землі. В результаті, зникла і та вода, що була раніше. Бачиш, куди може завести торгашний підхід до справи, якщо губиться духовна чуйність! Тому з чернецтва потрохи і зникає благоговіння. Не розуміють того, що якщо не буде дощу, то нічого не допоможе – зникне і та вода, яка ще залишається у водоймах. Люди використовують саму лише логіку, а Бога відсувають на останнє місце.

У Старому Завіті описується такий випадок14. Під час облоги Самарії сирійцями в місті закінчилася навіть вода. Почалося жахливе нещастя, голод, гинули тварини, а матері дійшли до того, що їли своїх дітей. Пророк Єлисей пішов до правлячого царя Йорама і сказав йому: «Тварини пропали, люди помирають з голоду, але Бог пошле нам Свою допомогу». Управляючий до всього підходив з позиції логіки. «Як Він допоможе? – запитав він Пророка. – З неба, чи що, надішле?» – «Завтра, – відповів йому Пророк, – Бог пошле нам допомогу, але тільки тобі порадіти з цього не доведеться». І дійсно: наступного дня Бог посіяв у ворожому стані страшну паніку. Сирійцям почувся тупіт кінських копит, стукіт колісниць, у їхніх вухах задзвеніло, і вони подумали, що на допомогу ізраїльтянам прийшли єгиптяни. Вони почали втікати, а все, що в них було, – намети, продовольство, зброя – залишили на місці. А коли досягли своєї батьківщини, спокусник навів на них таке страшне сум’яття, що сто вісімдесят тисяч чоловік перебили один одного. Тим часом четверо прокажених, які сиділи біля воріт Самарії, сказали один одному: «Чи не піти б нам до ворожого стану – можливо, знайдемо якісь харчі? Бо так чи інакше помирати». Підходять до одного намету – нікого. Підходять до іншого – нікого! Ворогів – ні душі! Набирають продуктів, речей – повні мішки набили. Потім вони повернулися до міста і повідомили ізраїльтян, що вороги зняли облогу. Але ізраїльтяни вирішили, що це військова хитрість. «Вороги сховалися, – відповіли вони, – щоб змусити нас відкрити ворота й у такий спосіб ввійти до міста». Тоді якийсь воєначальник запропонував: «У нас залишилося п’ятеро коней. Може, пошлемо в розвідку воїнів  – подивитися, що відбувається?» Воїни відправилися кожен у своєму напрямку і, повернувшись, повідомили: «Вороги в паніці втекли, кинувши все, що в них було». Тоді всі ізраїльтяни побігли до міських воріт, щоб вийти з міста, набрати у ворожому стані продуктів і різних речей. А той самий управляючий був біля міських воріт і намагався навести там порядок. І ось, юрба, яка ринула через ворота, розтоптала його. Все сталося так, як і пророкував пророк Єлисей: управляючий побачив Божу допомогу, але порадіти від неї йому не довелося. Бачите, як Бог розставив усе по місцях?

 

 Хай пожаліє Бог світ і пошле нам дощ

 

Наскільки ж премудро все влаштовано Богом! Тануть сніги – наповнюються джерела. Але от зараз15 – ні снігу, ні дощу. Що ж із всього цього вийде? Що будуть пити люди? Хай пожаліє Бог світ, хай змилосердиться Він над нами і пошле дощ. Бо якщо буде продовжуватися посуха, то потрохи засохне навіть листя на деревах. На маслинах не буде видно не те що зеленого плоду, але навіть зеленого листочка. Що б не посіяла людина, якщо Бог не покропить зверху святою водою, тобто дощем, то все посаджене засохне. Дощ – це свята вода.

Нещасні люди, що ж вони будуть робити при нестачі води, звикнувши до її надміру? Бог не дає воду за гріхи, але навіть і просто розмірковуючи по-людському: як може вистачити води, якщо люди її так неекономно витрачають? Уявляю, що буде діятися в містах! Адже тільки для одного зливного бачка в туалеті потрібна повна велика бляшанка води. Міста наповняться мікробами, почнеться холера. Люди будуть вмирати, залишатися непохованими, а зверху будуть посипати трупи якимось порошком для дезінфекції. На наше щастя, Бог ще  не залишив світ зовсім і все ще турбується про нього.

Ми живемо в апокаліптичні часи. Чим, по-вашому, є посухи, бездощів’я, які ми терпимо щорічно? Хіба бували колись посухи, подібні до нинішньої? От і тут, у Халкідику, пересохла ріка, загинула риба, сморід поширився по всій окрузі. І в Салоніках гостро виникла проблема з водою. У Марафонському озері16 рівень води дуже понизився, і вже видніються острівці суші. В Пинеосі17 рівень води теж упав. В Евросі18 було колись хоч трохи води, але вище за течією болгари перегородили її греблею, і вона зникла. Якщо почнеться якесь сум’яття, то танки легко пройдуть через ріку. І на Кіпрі – якщо в нинішньому році знову не буде дощу, то проблема з водою постане дуже гостро. І хіба тільки це? Ще стільки всього... Дерева – одні засихають, інші вражені хворобами... Люди занедужують і помирають. Якщо люди не каються, то який там буде дощ, хіба Бог дасть його? Але знаєте, як все змінюється, якщо мати довіру до Бога? Мати Бога своїм союзником – це вам не жарти! Для Бога нема скрутного становища, Йому неважко знайти вихід з будь-якої ситуації. Для Бога все просто. Він не використовує велику силу для надприродного і меншу – для природного, ту саму силу Він застосовує в усьому. Аби людина приклеїлася до Нього – ось що найголовніше.

А чи молитеся ви за дощ, чи це питання вас не займає? Зараз для людей настав найкращий час орати землю і починати сівбу. Поля вже повинні бути засіяні, але люди ще не можуть дати собі раду навіть з оранкою. Ця посуха  – випробовування від Бога. А молитися у випадку таких випробовувань і є справою ченця. Не буду приховувати, що я вами незадоволений. У минулу посуху, коли люди через брак дощу були змушені скосити пшеницю на сіно, ви навіть і не поворухнулися у бік молитви. Чому? Тому, що самі ви поливаєте город зі шлангу? Щоб таке було в останній раз – наступного разу вам повинно стати боляче за людей. Дізнаючись про те, що відбувається, творіть за це молитву. І мені пишіть про те, що відбувається. Вам доведеться скласти іспити. Якщо ви їх складете – тобто якщо піде дощ, – то я зроблю вас своїми співробітниками в молитві. А все, що буде подавати нам Божий Промисел, ми з вами будемо ділити між собою.

Коли, молячись за дощ, я бачу, що на небі з’явилася хоча б одна хмаринка, то я славлю Бога за те, що Він її прислав – нехай дощ навіть і не піде. А моя совість докоряє мені в тому, що в мені самому є багато духовних хмар, які відганяють Божі хмари. Якщо ми будемо смиренно просити милості Божої, то Бог допоможе. Під час посухи молитва смиренної людини збирає дощові хмари. Будемо завжди молитися і за те, щоб посланий Богом дощ мав і духовну дію, щоб він гасив ту духовну пожежу, яка, по диявольській злобі, бушує у світі й обпалює душі людей.

Я зрадів, почувши, як деякі говорять: «Ми недостойні, але ось Бог нас знову пожалів: дав трішки дощику і снігу». Якщо в нас будуть такі смиренні помисли, то Бог дасть нам більше. Принаймні визнання свого недостоїнства – це вже покаяння. На щастя, ще залишилося трохи закваски. Просіть Бога, щоб Він взяв викрутку і підкрутив гвинтики в головах людей. Я бачу, що деякі з тих, хто займає високі посади, налаштовані по-доброму. Вони розуміють, до чого ми йдемо.

 

Будемо просити Бога, щоб Він дав світові покаяння

 

О, якщо б ми усвідомлювали Боже довготерпіння! Для будівництва Ноєвого ковчега знадобилося сто років20. Думаєте, Бог не міг швидко збудувати якийсь там ковчег? Звичайно, міг. Але Він залишив Ноя мучитися сто років, щоб інші теж зрозуміли, що їх чекає, і покаялися. «Дивіться, – казав людям Ной, – буде потоп! Покайтеся!» Але його піднімали на сміх. «Що за ящик він будує!» – іронізували сучасники Ноя і продовжували своє. І зараз Бог може за дві хвилини потрясти весь світ і змусити його змінитися – так, щоб всі стали віруючими і навіть «супервіруючими». Як? А от як: якщо Він переключить тумблер на «землетрус» і стане потрошечки повертати регулятор підсилювача: спочатку на «5 балів Ріхтера», потім – на «6», потім – на «7»... На «вісім» багатоповерхові будинки почнуть гойдатися, як п’яні, і битися один до одного. На «десять» всі скажуть: «Згрішили! Благаємо Тебе, врятуй нас!» А можливо, люди навіть дадуть обітницю піти в ченці – всі до одного! Але лиш тільки землетрус закінчиться, а люди, хоча і будуть ще трохи погойдуватися, – вже зможуть втримуватися на ногах, знову побіжать у бари і на дискотеки! Тому що в такому звертанні людей до Бога не буде справжнього покаяння, вони вимовлять слова покаяння поверхово, щоб врятуватися від загибелі.

– Геронде, а якщо якесь, наприклад, стихійне лихо трапляється як гнів Божий, і праведні люди молять Бога про милість, то чи чує Бог їхні молитви?

– Знаєш, у чому тут справа? У людей нема покаяння, і тому Бог не чує молитов праведників. Якщо ми прогнівили Бога і визнаємо свою провину, тоді зовсім інша справа – тоді Бог умилостивляється над нами і нам допомагає. Але якщо людина не визнає, що вона прогнівила Бога і продовжує дудіти у свою дуду, то як Бог почує молитви праведних? Для того, щоб Бог простив людину, яка вчинила якусь провину, вона повинна цю провину усвідомити. А крім того, якщо погрішності роблять люди духовні, то обставин, які пом’якшують провину, у них нема. «Про наші гріхи і про людські невідання» – говориться в молитві. Якщо провини нещасних мирських людей це «невідання», то провини людей духовних – це вже «гріхи». Тому якщо провиняються духовні люди, то це не жарти. Зм’якшуючі провину обставини є в людей мирських.

Цього року,  коли під час Успенського посту на Святій Горі розбушувалася пожежа, діялося щось жахливе. Всі найкращі пожежники зібралися на Афоні, але ніхто з них не міг нічого зробити, їм залишалося тільки дивитися на те, як бушує полум’я. Літаки пожежної охорони, здавалося, тільки підсилювали і роздмухували пожежу ще більше. Один монастир обнесли спеціальними протипожежними поясами, щоб перешкодити вогню пройти через них, але вогонь – всупереч усім поясам – перескочив всередину монастиря до архондарика – туди, де його ніхто не чекав. Свята Гора горіла п’ятнадцять днів – і п’ятнадцятого серпня вогонь згас сам по собі. Дехто казав: «А чому Мати Божа його не погасить?» Тобто, ми доходимо вже до того, що починаємо хулити ім’я Боже. Але ось, коли через шість днів знову почалася пожежа – цього разу вже в іншому місці Святої Гори, – відразу ж пішов дощ і все загасив. Одна пожежа згасла, а інша  – ні. Невже незрозуміло чому?

Деякі люди, не знаючи діючих духовних законів, моляться з болем, але їх не чують, оскільки нещастя, які відбуваються, є гнівом Божим. А інші при якомусь нещасті зовсім не моляться – ні однієї вервички, тому що визнають справедливість гніву Божого, метою якого є напоумлення людей. Хай подасть Бог більше просвіти нам, ченцям, тому що в основному ми – юродиві діви, а наші світильники наповнені водою – один тільки ґніт трішки просочений оливою. А люди мирські чекають, що ми освітимо їм шлях, і вони не будуть спотикатися!

 

Будемо ж просити Бога, щоб Він дав світові покаяння, і ми уникнули Його праведного гніву. Прийдешнього гніву Божого не можна уникнути нічим, крім  покаяння і зберігання  Його заповідей.

 

Частина друга

ПРО СУЧАСНУ КУЛЬТУРУ

 

«Культура – це добре, але для того, щоб вона принесла користь, необхідно «окультурити» ще і душу»

 

ГЛАВА ПЕРША

Про Божу Премудрість і навколишнє середовище

 

«Все Премудрістю Ти сотворив...»

 

Геронде, можна ми зруйнуємо гнізда ластівок? Ластівки розводять бруд, і там збираються клопи.

– А ти сама можеш зліпити хоча б одне ластів’яне гніздечко? Ех, яку красу сотворив Бог єдиним лише Своїм словом! Яка гармонія, яка розмаїтість! Куди не глянь – всюди видно Божу Премудрість і велич. Подивися на небесні світила, на зірки, – з якою простотою розсипала їх Його Божа рука! Виска і рівня, якими користуються майстри, Він при цьому не застосовував. А як відпочиває людина, дивлячись на зоряне небо! Тоді як від виставлених у рівний ряд мирських світильників людина дуже втомлюється. З якою гармонією все влаштовано Богом! Поглянь на ліси, посаджені людиною: дерева стоять армійськими шеренгами – так, ніби роти солдатів. А як відновлює сили людини справжній, а не штучний ліс! Одні деревця – маленькі, інші – більші, кожне дерево відрізняється від іншого навіть кольором. В якоїсь крихітної Божої квіточки благодаті більше, ніж у цілого оберемка штучних паперових квітів. Вони відрізняються один від одного так само, як дух відрізняється від парфумів.

Дивовижне все, що створено Богом. Взяти б хоча людський організм – так це ж ціле підприємство. Бог премудро визначив всьому своє місце: серцю, печінці, легеням. І рослини – як же премудро Він їх влаштував! Під час окупації3 ми посадили п’ять стрем4 динь і поливали їх. Якось, думаючи зробити краще й очистити дині, я обрізав у них великі листки, розміщені біля коренів. Однак виявилося, що ці великі листки – свого роду «фільтри» чи «нирки» рослин, і вони забирають в себе всю гіркоту. Ох, ну і дині в нас тоді були! Просто язик обпікали!..

– Усе Ви, Геронде, помічаєте!..

– Бо я в усьому знаходжу Бога! І в рослинах, і в тваринах – в усьому. Та й як тут не дивуватися! Малюсінька пташина відправляється в подорож, досягає Африки, потім – без компасу – повертається назад і знаходить своє гніздечко! А люди – маючи географічні карти, дорожні показники – збиваються зі шляху. Але ж птахи подорожують по небі, а не по суші – тобто зарубок після себе не залишають. Летять у височині, над морем! Ну скажи, будь ласка, на чому там залишиш слід? А є ще такі малі птахи, то вони сідають на спини лелекам ніби на літаки! Справжні авіапасажири! Птахи, коли пролітають над морем, сідають на якийсь острів і відпочивають. Одного разу, коли я жив у келії Чесного Хреста, побачив, як зі сходу летять птахи, схожі на горобців, тільки крупніші і гарніші. Їх була ціла зграя. Але тут, четверо-п’ятеро птахів, цілком ймовірно, що вибилися зі сил і не могли летіти далі. Тоді від зграї відірвалося ще близько п’ятнадцяти птахів, – інші продовжували летіти,  сіли на дерево разом з втомленими птахами, посиділи, трохи відпочили, а потім усі разом злетіли в небо і продовжили політ. І найперше вони піднялися дуже високо, щоб зорієнтуватися і наздогнати інших. На мене справило враження те, що зграя не залишила втомлених птахів самих, а виділила їм ще п’ятнадцять товаришів – «групу допомоги».

Наскільки ж прекрасно створив усе Бог! Тільки подивися на кошенят: які ж вони строкаті! А які в них гарні шубки! Нам, людям, варто ще позаздрити вбранню тварин! Та ж такої шуби не носила навіть і сама королева! Куди не повернися – в усьому побачиш Премудрість Божу. А яка краса була раніше, коли все було природно! Он півник – адже він кукурікає незалежно від погоди. Стоїть на одній ніжці, а як тільки вона затерпне, кричить: «Кукуріку!» «Пройшло, – каже, – скільки-то годин». Потім стає на іншу ногу, а коли затерпне і вона – знову: «Кукуріку!» І дивися, він кукурікає опівночі, о третій і о шостій годині ранку. Незмінно за кожних три години. Але ж у півня немає ні будильника, ні батарейок. І заводити його теж не потрібно...

Усе, що ви бачите і чуєте, використовуйте як засіб поєднання з Вишнім. Все повинно підносити вас до Неба. Так, від творіння людина поступово піднімається до Творця. Американці, побувавши на Місяці, принаймні, залишили там табличку з написом: «Небеса оповідають славу Божу5». Росіяни теж літали в космос, але Гагарін сказав, що Бога він не бачив. Ну, правильно, а як би ти Його побачив? Бо ти ж летів не з піднятими до неба руками, а з задертими догори ногами... А потім від усього цього доходять до того, що кажуть: «Всесвіт створила природа». Весь Всесвіт, як тобі? Та тут якщо зламається якась стара машина, то ціла група майстрів і фахівців збирається, щоб її полагодити. Думають, стараються – це через одну якусь стару машину. Тоді як Бог, без якоїсь там електрики, обертає цілу земну кулю, і ні батарейки не закінчуються, ні двигунчик не зупиняється. З якою швидкістю Він її крутить – і людина цього навіть не відчуває! Нечувана справа! Якби Земля оберталася з меншою швидкістю, то людина переверталася б. Земля обертається з такою [великою] швидкістю, а вода з моря не виливається, хоча її так багато. І зірки, такі величезні, рухаються з запаморочливою швидкістю, але при цьому не стикаються одна з одною, здалеку не підпускають інші зірки до себе. А людина, створивши якийсь там літак, захоплюється і пишається. Але варто їй трішки схитнутися з розуму, як вона починає молоти всякі дурниці і сама цього не розуміє.

 

 Чого сьогодні вдалося досягти людям

 

Культура  – це добре, але для того, щоб вона принесла користь, необхідно «окультурити» ще і душу. Інакше культура завершиться катастрофою. «Зло, – сказав Святий Косма Етолійський, – прийде від людей грамотних»6. Незважаючи на те, що наука просунулася далеко вперед і досягла таких великих успіхів, люди, прагнучи допомогти світові, роблять це так, що руйнують його, самі цього не розуміючи. Бог дозволив людині робити все за власним розумінням, але, не слухаючи Бога, людина губить саму себе. Людина сама руйнує себе тим, що вона створює.

Люди XX століття – чого ж вони досягли своєю культурою і цивілізацією! Вони звели світ з розуму, вони забруднили атмосферу, вони зіпсували все на світі. Якщо колесо зійде з осі, то продовжує обертатися без цілі. Так і люди – зійшовши з осі Божої гармонії, вони мучаться. У давнину люди страждали від війни, сьогодні вони страждають від цивілізації. Тоді через війну люди з міст переселялися в села і жили, маючи якийсь невеликий городик. А зараз люди не зможуть жити в містах і будуть їх покидати через натиск цивілізації. Тоді війна приносила людям смерть, а зараз цивілізація приносить їм хвороби.

– Геронде, а від чого так сильно поширився рак?

– Чорнобиль і все подібне до цього, думаєш, що –  пройшли безслідно? Відтіля все і йде. Ось тобі люди – все це їхні плоди... Народ страшно знівечений. В яку епоху було стільки хворих? У давнину люди такими не були. А зараз, якого б листа з тих, що мені надсилають, я б не відкрив, то обов’язково зустріну чи рак, чи душевне захворювання, чи інсульт, чи зруйновані сім’ї. Раніше рак був рідкістю. Бо ж життя було природним. Про те, що допускав Бог, мова зараз не йде. Людина їла природну їжу і відрізнялася відмінним здоров’ям. Все було чистим: фрукти, цибуля, помідори. А зараз навіть звичайна їжа калічить людину. Ті, хто харчується тільки фруктами й овочами, зазнають ще більшої шкоди, тому що все забруднено. Якби так було колись, то я вмер би в молодому віці, тому що в чернецтві я харчувався тим, що давав город: цибулею-пореєм, марулею7, звичайною цибулею, капустою і тому подібним, і почував себе прекрасно. А зараз – удобрюють, обприскують... Подумати тільки – чим харчуються нині люди!.. Душевний неспокій, харчові сурогати – все це приносить людині хвороби.

Застосовуючи науку бездумно, люди роблять непридатними самих себе.

– Геронде, а чому колись люди були витривалішими в подвижництві,  і  їхнє здоров’я було міцнішим, ніж у нас? Чи мало значення те, чим вони харчувалися?

– Так, бо в ті часи харчові продукти були чистими. По-моєму, це і без пояснень зрозуміло. Все, чим харчувалися люди, було дозрілим. А зараз, щоб овочі і фрукти не псувалися, їх зривають недоспілими і складають у холодильник. Зривають з дерева недоспілі зелені плоди і залишають їх дозрівати в  ящиках. Колись плід, дозрівши, падав з дерева сам чи ж відривався від гілки, тільки-но ти доторкався до нього рукою. Діти їли хліб з вершковим маслом чи молоком, і це давало їм здоров’я. Але люди, крім того, що їли добру, здорову їжу, ще ворушили своїми мізками і, занедужуючи на що-небудь, розуміли, від їжі це, чи ні. А зараз і їжа ненатуральна, і мізками не ворушать.

Скільки ж халтурного виробляє зараз людина! Вовну поволеньки виводять з ужитку. Знайти вовняну майку, щоб вона вбирала піт, – ціла проблема. Одягнувши майку, я відразу  розумію, чи є в ній синтетика. Якщо є, то я не  можу дихати, весь заяложуюся, мучуся, не знати як! Бо ж вважають, що такі майки міцніші, кращі, ніж натуральні. Вважають це прогресом! Але чи корисні вони для здоров’я? Ні, навпаки, виготовляючи такі речі, люди своєму здоров’ю шкодять. І наклеюють етикетку: «Виготовлено з екологічно чистої вовни»! Так, мабуть, і інші слівця знайдуть для реклами – ще кращі! Вівці в нас залишилися зараз тільки для м’яса, тому що вовну ми робимо з нафти. А гусениці-шовкопряди говорять: «Ну якщо ви хочете шовк кращий, ніж наш, то і робіть його самі!..»

 

Люди втратили терпіння

 

– Геронде, чому в нас сьогодні нема терпіння?

– Усе, що сьогодні відбувається, людям не на користь. Колись і життя було умиротвореним, і самі люди були умиротвореними, дуже витривалими – здатними терпіти. Сьогодні весь цей поспіх, який увійшов у світ, зробив людей нетерплячими. За давніх часів людина знала, що помідори вона почне їсти наприкінці червня. Їй і на думку не спадало їсти помідори передчасно. Люди чекали серпня, щоб поїсти кавуна, вони знали, коли прийде час їсти смокви, коли – дині. А що відбувається зараз? Торговці їдуть до Єгипту і закуповують там помідори завчасно, хоча, поки не дозріють помідори, у Греції є апельсини (з тими ж самими вітамінами). Ні, апельсинів, бачиш, не хочуть! Так, брате мій, потерпи трохи і поїж поки чогось іншого! Ні – що б там не було – поїдуть у Єгипет і привезуть помідорів. На Кріті подивилися на таку справу і почали будувати теплиці, щоб і в них помідори дозрівали раніше. А закінчилося тим, що влаштували теплиці по всій Греції, щоб їсти їх і взимку. Будують теплиці для всіх інших овочів, щоб у будь-яку пору року мати на столі все, чого серце забажає, і не чекати призначеного часу.

Це б ще хай, куди б не йшло. Але ж йдуть і далі. Звечора помідори зелені, а  вранці їх уже везуть у магазини червоними, «м’ясистими»! Якомусь міністру  я навіть сказав «пару ласкавих» відносно цього. «Теплиці, – кажу, – це ще куди не йшло. Але ж фрукти, помідори, інші плоди вирощують на гормонах! Плоди ж зріють за одну ніч, але на тих нещасних, у кого підвищена чутливість до гормональних препаратів, виходить, наплювати? Нехай собі хворіють, так?..» Тварин теж зіпсували. Хоч курей візьми, хоч телят. Сорокаденних курчат накачують гормонами до ваги шестимісячних. Людина їсть їхнє м’ясо, але яку вона від нього має користь? Для того, щоб корови давали більше молока, їх теж напихають гормонами. Корови дають більше молока, але потім виробники не можуть це молоко продати! Починаються страйки, молоко падає в ціні, його виливають на дорогу, а люди п’ють молоко, напхане гормонами! А якби залишили так, як визначено Богом, то все йшло б своєю чергою і люди пили б чистеньке молочко! І, крім того, від цих ін’єкцій все стає несмачним. Несмачні продукти, несмачні люди – стало несмачним усе. Далі саме життя втратило для людей смак. Запитуєш молодих хлопців: «Що тобі до душі?» – «Нічого», – відповідають. І це здоровенні хлопці! «Ну, скажи хоч, що тобі подобається робити?»  – «Нічого». От до чого доходить людина! За допомогою рук своїх вона думає «виправити помилки» Бога. Для того, щоб кури неслися, ніч перетворюють у день. А ти бачила яйця, знесені такими курми? Бо якщо би Бог зробив місяць сяючим, як сонце, то люди втратили б розум. Бог створив ніч, щоб люди відпочивали, але до чого ж вони дійшли зараз!

Люди втратили умиротворення. Всі ці теплиці, овочеві ін’єкції і тому подібні речі теж призвели людей до нетерплячості. У старовину люди знали, що пішки з одного місця в інше вони дійдуть за кілька годин. Якщо в когось ноги були міцніші, то він приходив трохи швидше. Потім винайшли візок, потім автомобілі, потім літаки і так далі. Намагаються знайти все нові і нові, більш швидкі засоби пересування. Зробили такі літаки, на яких можна долетіти з Франції до Америки за три години8. Але якщо людина з такою величезною швидкістю перелітає з одного кліматичного поясу в іншій, то і просто різка зміна клімату їй зашкодить. Все поспіх, поспіх... Потихеньку дійдуть до того, що людина буде залазити всередину літального снаряда, потім – постріл, політ, удар, розрив – і перед публікою з’являється очманілий мандрівник. А що ви думали? Дійде і до цього. Справжнісінька божевільня!

 

Всю атмосферу запаскудили  – то нічого, а кістки їм заважають

 

– Геронде, кажуть, що збираються спалювати мертвих  – нібито «з міркувань гігієни і для економії земельних площ».

– З міркувань гігієни? Та  ти ж тільки послухай! І не соромно їм таке говорити? Те, що всю атмосферу запаскудили, так це нічого, а кісточки їм, бачите, заважають! Та ж останки, крім всього іншого, ще й обмивають. А щодо  «економії землі», невже не можна у всій Греції з усіма її лісами знайти місце для цвинтарів? Одному професору університету я сказав «пару теплих слів» щодо всього цього. Як же так: для сміття знаходять стільки місця, а для священних останків не знаходять. Земля є дефіцитом, чи що? А скільки мощів Святих може бути на цвинтарях? Про це вони не подумали?

У Європі спалюють мертвих не тому, що їх ніде ховати, але тому, що кремацію вважають справою прогресивною. Замість того, щоб вирубати якийсь лісочок і звільнити місце для мертвих, скоріше звільнять місце від них самих, спалюючи і перетворюючи їх на попіл. Потім кладуть цей попіл у малюсіньку коробочку і вважають усе це справою прогресивною. Мертвих спалюють тому, що нігілісти хочуть розкласти все  – включаючи людину. Вони хочуть зробити так, щоб не залишилося нічого, що нагадувало б людині про її батьків, про її дідів, про життя її предків. Вони хочуть відірвати людей від Передання, хочуть змусити їх забути про життя інше і прив’язати до життя цього.

– Однак, Геронде, говорять, що в деяких муніципалітетах Афін дійсно виникла така проблема – ніде ховати мертвих.

– Так пустирів же стільки! Невже не можна знайти трохи землі? Навколо Афін є багато занедбаних земель, які належать місту. І я знаю людей з уряду, які у передмісті Афін мають багато землі. Що, не можна влаштувати там цвинтар? Та й відомо, що більшість мешканців Афін родом із провінції. Чому б не відвозити покійних для поховання в їхні міста і села? Нехай кожного везуть на його батьківщину і там ховають. Там, у провінції, похорон не потребує і великих витрат, треба буде тільки заплатити за перевезення тіла. Нехай оголосять, що тих, хто переїхав до Афін в останні роки, після смерті мають поховати там, звідки вони приїхали. Та так і краще було б. А тим сім’ям, які живуть у столиці не менше трьох поколінь, треба знайти місце в місті. Коли, через три роки після похорону, останки дістануть з могили, нехай складають їх у більш глибокі загальні могильники9. Невже це важко? Подивися, як глибоко люди зариваються в землю, добуваючи вугілля. Нехай і для останків зроблять якесь велике сховище і зберігають їх там усіх разом.

Повага зникла зовсім. Ти тільки глянь, що зараз діється! Власних батьків діти здають у будинки для літніх людей! А в давнину піклувалися навіть про постарілих биків, не вбивали їх і говорили: «Це ж наші годувальники». А як шанували мертвих!.. Пам’ятаю війну: з яким ризиком ми ходили ховати вбитих! Священик, зрозуміло, був зобов’язаний піти. Але солдати йшли разом з ним – нести тіла своїх убитих товаришів – у заметілі, у морози, під градом куль. Під час Громадянської війни в 1945 році, перед призовом в армію, я допомагав нашому церковному сторожеві збирати і ховати вбитих. Першим йшов священик з кадилом. Як тільки долинав свист снаряда, ми падали на землю. Давай, піднімайся. Знову свист снаряда – знову на землю. Потім, коли я вже був солдатом і ми, роззуті, сиділи в снігах, нам сказали, що бажаючі можуть піти зняти взуття з убитих. Ніхто навіть з місця не рушив. Ех, пройшли ті добрі часи!

Зло в тому, що ті, хто має владу, мовчать, погоджуються з тим, що відбувається. З того моменту, як виникла ця проблема з покійниками, Церква повинна була зайняти і виразити конкретну позицію, щоб проблема була вирішена, тому що [своїм мовчанням] Церква дає людям світу цього можливість втручатися в духовне і говорити все, що їм прийде у голову. Але ж це – нечестя. І як нинішній світ матиме благословення від Бога? До чого ж ми докотилися! Поступово хочуть позбавити людину її гідності. Ех, тому і місця для мертвих зараз знайдеться багато, навіть більше, ніж досить...

 

Забруднення і руйнування навколишнього середовища

 

Сонце пече, як на Сінаї – і навіть взимку, тому що в атмосфері відкрилися озонові діри. Якщо не дме північний вітерець, то неможливо встояти на сонці.

– Геронде, а чим закінчиться ця проблема з озоном?

– Потерпимо трохи, поки вчені не візьмуть п’ять кілограмів шпаклівки і не залатають діру! Так-так, ось хай підуть і закриють озонові діри в атмосфері... Вони побачать, що Бог створив все премудро, дуже гармонійно і скажуть: «Просимо пробачення за те, що ми напартачили».

А за цю діру в атмосфері – моліться, щоб вона закрилася. Бачите, одна з «чаш» відкрилася і там. Засихають дерева, рослини. Однак Бог може знову дати всьому лад.

А подивіться, до чого додумались деякі з тих шарлатанів, що витягують гроші в багатіїв, яким нікуди їх подіти. «В атмосфері, – кажуть, – відкрилася озонова діра. Світ загине. Як же врятувати світ? А от як  – наука розробляє проекти глибинних шахт і переселення людей під землю, для того, щоб вберегтися від сонця». Нарешті, коли стало ясно, що «переселення під землю» неможливе, почали говорити інше: «На Місяці буде розгорнуте житлове будівництво, побудовані ресторани, готелі, будинки, і люди переселяться туди. Бажаючих потрапити на Місяць з гарантією просять робити внески!» Але у всьому цьому, між іншим, немає ані краплі правди! Та яке ще «житлове будівництво», коли людина взагалі не в змозі там жити! Ну, залізла пара людей у «консервні банки», полетіли і повернулися назад. А деякі вірять усім цим байкам і викладають гроші.

– Геронде, багато хто стурбований надміром викидних і промислових газів

– Треба змусити деяких директорів заводів встановити на трубах очисні фільтри, щоб люди, які задихаються від промислових викидів, хоч трішки зітхнули. Замість того, щоб давати хабарі депутатам парламенту і влаштовувати власні справи, нехай кожен директор заводу витратить трохи більше грошей і закупить очисне обладнання. За давніх часів цих мікробів і цієї кіптяви не було. А зараз все запаскудили і ще вважають це прогресом. А до чого веде такий прогрес? Він руйнує людину. Виходиш на вулицю, а повітря пахне гаром. Сидиш в будинку і варто лише відкрити вікно, як вулична кіптява вповзає всередину. І коли миєш руки, ця кіптява не змивається, тобто вона  шкідлива. Сажа від грубки не містить у собі смол, тому заледве тільки кашлянув – і вона відразу виходить з легенів. А ця технічна кіптява з легенів не виходить – прилипає до них.

У багатоповерхівках люди скупчені, як оселедці в бочках, – один на другому. Хтось вибиває на балконі килими, а весь пил летить на балкон до його сусіда знизу. Як же мучаться ті нещасні, що живуть на нижніх поверхах! Весь пил і сміття з верхніх поверхів летить до них. Людина розвішує в себе на балконі білизну чи відкриває вікно, а зверху починають вибивати хідники і про інших не думають. Та у давні часи в таких багатоповерхівках влаштували б в’язниці – Ієнді-Куле. Просто жах якийсь! Адже в ті часи в будинках були подвір’я, на них паслися тварини, поруч був садок з деревцями, де збиралися цілі зграї птахів...

– А зараз, Геронде, люди навіть ластівок не бачать.

– Та що ластівки, з глузду з’їхали, чи що, щоб летіти в багатоповерхівки? Звихнулися? Потихеньку дійде до того, що люди не будуть знати, що таке ластівка. В Америці, в одному університеті, є відділення, де Святе Письмо Старого і Нового Завіту вивчають з історичної точки зору. Отож, щоб студентам було зрозуміло, що таке «пшениця», у них є поле, засіяне пшеницею. А для того, щоб було зрозуміло, що таке «пастух» і що таке «вівці», у них є невелика отара овець і пастух з ціпком. І таке коїться в університеті!

Люди забруднили вже всю атмосферу. Надворі – зима, а в повітрі – запахи звалища. А подумай, що діється влітку! Але ж не надсилають літак, щоб він покропив смітники яким-небудь дезинфекційним розчином. На щастя для нас, Бог сотворив запашні квіти. Вся ця маса квітів, і великих і малих, усе це квіткове розмаїття нейтралізує смітниковий сморід. А що б коїлося, якби в атмосфері не було розлито цих квіткових пахощів? Так, якщо десь валяється падаль, то відгонить на всю околицю. Як же Бог турбується за нас! І як несолодко жилося б нам, якби Він про нас не піклувався! Подумай – якби не було квітів, рослин... Адже їхніми ароматами покривається і розсіюється наш сморід.

Якось один мирянин прийшов до мене в келію і запитав: «Слухай, що ти тут робиш? Чим ти займаєшся цілими днями і ночами?» А саме в цей час навколо квітнули суцвіття дрібного чагарнику, і прилеглий до келії косогір був повен польових квітів. Все було наповнене пахощами. «Та ж мені, – відповідаю, – спину і то ніколи розігнути! Цілими днями безперервно я поливаю і доглядаю за всіма цими квітами і рослинами, які ти бачиш. А вночі – бачив, скільки горить лампадок на небі? Спробуй встигнути всі їх запалити!» Він став якось дивно дивитися на мене, а я продовжував свої пояснення: «Та ти що, хіба не бачив, як уночі горять на небі лампадки? Ну ось, запалюю-то їх я! А спробуй встигни! Що, думаєш, легко в стількох лампадах поправити поплавці, ґноти, заправити їх оливою?..» Бідолаха після цих слів розгубився не на жарт.

І обприскування – це теж отрута. Від обприскувань помирають не тільки шкідники, але й нещасні птахи. Для того, щоб вилікувати дерева від хвороб, їх обприскують отрутохімікатами, а потім занедужують люди. Все отруюють. Хіба не розумніше було б використовувати менше хімікатів, а гнилі рослини закопувати в землю – замість того, щоб закопувати добрі плоди, як це роблять зараз [щоб вони не падали в ціні]. Ціла хмара отрутохімікатів – хіба вона безпечна для людини? Особливо для маленьких дітей – для них всі ці отрутохімікати просто смерть. Тому діти і з’являються на світ уже хворими. Одному агрономові я сказав: «Що ж таке діється! Ви вигубили комах, а тепер гинуть люди». Для того, щоб вбити комах, обприскують квіти, а люди після цього занедужують. А потім винайдуть ще якісь отрутохімікати – сильніші за ті, які маємо, то що ми від цього виграємо?

Уже доведено, що деякі з комах, яких убили обприскуванням, поїдали інших комах. Зараз, щоб позбутися шкідливих, ми будемо штучно розводити тих, яких убили раніше. Як же премудро усе влаштовано Богом! Там, де є цвіркуни, не буває комарів. Якось до мене в келію прийшла людина і показала маленьку машинку, що відганяє комарів звуками, схожими на стрекотіння цвіркуна, тільки грубіше. Цвіркунів, які тішать нас своєю музикою, люди вбивають, а після цього хочуть на батарейках відтворити те ж саме, що було зроблено Богом. Вигубили всіх – і цвіркунів, і горлиць... Навіть ворону побачити –  і то рідкість. Незабаром будемо ловити ворону і садити її в клітку.

І ви, обприскуючи дерева, залишайте щось і Богові, щоб Він допомагав вам. І якщо хімікат на якийсь листочок не потрапить, то нічого страшного в цьому нема. Всі нинішні технічні засоби не сприяють людині в її вірі. Коли я був якось у гостях, то чув, як люди говорили: «Невже з’явився новий хімікат від такого-то шкідника? А де? За кордоном?» І відразу давай дзвонити, виписувати... Поступово і мирські люди, і ченці відсувають Бога на останнє місце. Люди не надають першорядного значення духовній еволюції – щоб все було освячено. Зло в тому, що навіть ми, ченці, не йдемо в духовній еволюції попереду людей мирських.

– Геронде, але ж маслинові дерева дійсно псує дакос – маслиновий шкідник.

– Моліться по чотках, щоб дакос зник. Боріться зі шкідниками не одними тільки обприскуваннями, попросіть про допомогу і Христа. Крім того, нам хочеться зробити все так само добре, як  і у світі. Про те, що ченці повинні мати «світ» інший, ми забуваємо. Не треба прагнути зробити те ж саме, що люди світські, чи навіть більше за них. Про Христа що – забули? Я не закликаю зовсім не обприскувати дерев, але дехто влаштовує з цими отрутохімікатами справжні експерименти. І коли дійсно є потреба кропити дерева, надягайте респіратори.

Краще їсти плоди, трохи поїджені жучком, ніж [гарні на вигляд, але] обприскані отрутою. Не захоплюйтеся обприскуваннями – скоротіть їх. Моліться з благоговінням – читайте перший псалом12 і окропляйте дерева святою водою. Якщо ви будете жити правильно, то і дощі будуть литися, і гусениці13 будуть гинути. Бог буде промишляти за вас – потрібно мати благоговіння і довіру до Нього.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що епоха багатьох зручностей дорівнює епосі безлічі проблем

 

Серця людей теж зробилися залізними

 

Людські зручності  перейшли всі межі і тому перетворилися на труднощі. Збільшилося машин – збільшилося турбот. Машини і залізяччя вже командують людиною, перетворили її саму на машину. Тому серця людей і зробилися залізними. При всіх існуючих технічних засобах залишається необробленою совість людини. Колись люди працювали з допомогою тварин і мали співчуття до них. Якщо ти навантажував на нещасну тварину вантаж більший, ніж той, який вона могла понести, то тварина опускалася на коліна, і тобі ставало її шкода. Якщо вона була голодною і жалібно дивилася на тебе, то твоє серце обливалося кров’ю. Пам’ятаю, як ми страждали, коли в нас занедужала корова, – ми вважали її членом нашої родини. А сьогодні люди мають справу з залізяччям, і серця їхні теж залізні. Тріснула якась залізяка? На зварювання її. Поламалася машина? Везуть в автосервіс. Не можна полагодити? На звалище, душа не болить: «залізо, – кажуть, – воно і є залізом». Серця людей ніскілечки не працюють, але ж у такий спосіб у людині плекається самолюбство, егоїзм.

Сьогодні одна людина не думає про іншу. У давні часи, [коли не було холодильників] якщо їжа залишалася на наступний день, то вона псувалася. Тому люди думали про бідняків, говорили: «Все одно зіпсується, віднесу її краще якомусь жебракові». А той, хто перебував в духовно процвітаючому стані, казав: «Хай спочатку поїсть бідняк, а вже потім – я». Зараз їжу, що залишилася, ставлять до холодильника, а про свого ближнього, який потерпає від нестатків, не думають. Пам’ятаю, як у ті роки, коли в нас бував добрий врожай овочів та інших плодів, ми давали їх сусідам – ділилися. Куди нам було стільки? Все одно надлишки зіпсувалися б. Зараз у людей є холодильники, і вони кажуть: «А навіщо віддавати надлишки іншим? Покладемо їх у холодильник і потім з’їмо самі». Я вже не кажу про те, що продукти цілими тонами викидають чи закопують у землю – у той час як десь в інших місцях голодують мільйони людей.

 

Через машини люди збожеволіли

 

Сучасні технічні засоби постійно розвиваються і розвиваються – без кінця. Вони розвиваються швидше, ніж людський розум, тому що в їхньому розвитку допомагає диявол. У давнину, не маючи всіх цих засобів, усіх цих телефонів, факсів, усієї цієї купи пристосувань, люди мали тишу і простоту.

– Геронде, вони раділи життю!

–  Так, а зараз через машини люди збожеволіли. Від багатьох зручностей вони мучаться, їх душить тривога. Пам’ятаю бедуїнів, яких я знав під час мого перебування на Сінаї, – які ж вони були радісні! У них був лише один намет, і жили вони просто. В Олександрії чи в Каїрі жити не могли – їм до душі було життя в наметах у пустелі. Якщо в них було трішки чаю, то вони тішилися і славили Бога. Але зараз цивілізація дійшла і до них, і вони теж почали забувати Бога. Бедуїни – і ті потрапили під вплив європейського духу! Спершу євреї побудували для бедуїнів халупи, потім продали їм старі автомобілі з усього Ізраїлю.3 Ох, вже ці євреї... Зараз у кожного бедуїна є по халупі, у дворі халупи – по зламаному автомобілю, а в душі – повно тривоги і переживань. Автомобілі ламаються, бедуїни б’ються над їхнім ремонтом. І якщо придивитися, що вони від усього цього придбали? Головний біль і нічого більше.

У давнину речі були, принаймні, міцними, їх вистачало надовго. А зараз – платиш цілу купу грошей і купуєш речі, які відразу ж ламаються. І підприємствам це на руку – вони нарощують випуск товарів і дуже наживаються на цьому. А людям потім не вистачає грошей, і, прагнучи заробити більше, вони виснажуються на роботі. Всі ці машини і механізми – заняття європейців, які цілими днями сидять з викрутками в руках. Спочатку виготовляють, наприклад, яку-небудь накривку. Потім роблять її на різьбі, потім із кнопкою – вдосконалюють бідну накривку все більше і більше... Тобто, постійно з’являються все нові і нові машини і пристосування, і нещасні люди весь час хочуть чогось більш досконалого. Ще не встигли розрахуватися за старе, як вже купують щось нове. Тому вони завжди в боргах і у втомі. А взяти бідняка: йому теж хочеться автомобіль, він йде і купує якийсь з найдешевших. А щоб його купити, він продає своїх волів, коней – продає останнє. (Все йде до того, що незабаром на вітрину будуть виставляти навіть ослів і брати гроші за те, щоб на них подивитися!) Так от, бідняк купує собі який-небудь дешевенький автомобільчик. Машина ламається. «А до таких машин, – кажуть йому, – запчастин нема». Бідолаха змушений купувати іншу машину. Однак машина останньої марки бідняку не по кишені, і він купує якусь заледве кращу від тієї, що була в нього раніше, а стару ставить набік. Потім нова теж ламається і так далі... Потрібна уважність, щоб нас теж не затягнув цей модний потік погоні за чимось усе більше і більше досконалим.

 

Телебачення завдало людям величезної шкоди

 

– Геронде, зараз існують такі телевізійні комунікаційні засоби, що можна спостерігати за тим, що відбувається на іншому краю землі в ту ж саму хвилину.

– Люди бачать увесь світ, не бачать тільки самих себе. Не Бог знищує людей, ні, зараз люди своїм розумом знищують себе самі.

– Геронде, телебачення приносить багато зла.

– «Багато зла!..» Та про що ти говориш!.. Якась людина сказала мені: «Телевізор, отче, це річ добра». – «Яйця, – відповів я йому, – теж річ потрібна, але от тільки якщо перемішати їх з курячим послідом, то вони стають ні на що не придатними». З телебаченням і радіо відбувається саме це. Сьогодні, вмикаючи радіоприймач для того, щоб послухати новини, людина повинна змиритися з тим, що крім новин їй доведеться почути якусь пісеньку. Новини почнуться відразу, як тільки ця пісня закінчиться. А раніше було по-іншому. Раніше було відомо, у який час по радіо передають новини. Людина вмикала приймач у визначений час і слухала останні новини. А зараз ти змушений слухати і пісню, тому, якщо, не бажаєш її слухати і вимкнеш радіо, то новини теж пропустиш. Телебачення завдало людям величезної шкоди. Особливо згубно впливає воно на маленьких дітей. Якось до мене в келію прийшов семирічний хлопчик зі своїм батьком. Я бачив, як вустами дитини промовляв телевізійний біс, подібно до того, як біс говорить вустами одержимих. Все одно, якби дитина народилася з зубами. Сьогодні не часто бачиш нормальних дітей – діти перетворилися на чудовиськ. Діти не працюють головою, вони просто повторюють те, що побачили і почули. У такий ось спосіб, за допомогою телебачення, дехто хоче задурити світ. Тобто [згідно з їхніми задумами] інші повинні вірити тому, що почули [по телевізору], і чинити відповідно до цього.

– Геронде, матері задають нам запитання: як відучити дітей від телевізора?

– Хай розтлумачать своїм дітям, що, дивлячись телевізор, вони тупіють, втрачають здатність мислити. Про те, що телевізор шкодить їхньому зору, я вже і не кажу. Телебачення, про яке ми говоримо зараз, це витвір людини. Але ж є й інше – духовне телебачення. Коли у тлінної людини очищаються духовні очі християнина, то вона і без технічних засобів бачить на далекій відстані. Про таке «телебачення» мами своїм чадам не розповідали? А саме його діти і повинні усвідомити – це духовне «телебачення». А сидячи перед «ящиком», діти просто-напросто отупіють. Первозданні люди володіли даром проникливості, який вони втратили після гріхопадіння. Якщо ж діти зберігають Благодать, отриману ними у Святому Хрещенні, то даром проникливості – духовним телебаченням – вони теж будуть володіти. Треба бути уважним і духовно трудитися. Нинішні матері самі гублять себе в суєті, а потім починають голосити: «Що ж мені робити, отче? Я ж втрачаю свою дитину!..»

 

Чернець і сучасні технічні досягнення

 

– Геронде, а як чернець повинен користуватися сучасними технічними засобами?

– Чернець повинен намагатися, щоб ті засоби, які він використовує, завжди були простішими, ніж ті, що використовують люди у світі. Мені от, приміром, подобаються дрова: щоб розпалити грубку для тепла, готувати їжу і розводити необхідний для рукоділля вогонь. Однак якщо вся ця торгівля афонським лісом триватиме ще якийсь час так само інтенсивно, як зараз, і дрова пропадуть, їх стане важко дістати, то я буду користуватися якимось більш простим способом, ніж тим, яким користуються люди у світі. Для обігріву – гасовою грубкою чи чимось ще, дешевшим і смиреннішим, для рукоділля – примусом і так далі.

– А як можна визначити, наскільки  необхідне щось в спільножитньому монастирі?

– Якщо мислити по-чернечому, то це можна визначити. Якщо ж по-чернечому не мислити, то все, що не візьми, перетвориться в «необхідне», а потім і сам чернець перетвориться в світську людину і навіть гірше. Нам, ченцям, варто жити хоча б трохи простіше, ніж живуть у світі, чи – на прикрий випадок – так, як ми самі жили  до вступу  в монастир. Ми не повинні мати речі кращі від тих, що їх ми колись мали в себе вдома. Монастир повинен бути біднішим, ніж той світський дім, з якого ми в нього прийшли. Це внутрішньо допомагає як ченцеві, так і світові.

Бог влаштував усе так, щоб люди не знаходили собі заспокоєння в речах тлінних. Якщо цей світський прогрес мучить навіть мирян, то що говорити про ченців! Якби я опинився в якомусь багатому будинку і хазяїн запитав би мене: «Де тобі відвести місце для нічлігу? Можу постелити тобі в розкішно обставленій вітальні чи в хліву, куди я заганяю на ніч кіз. Що тобі більше до вподоби?» Даю вам слово честі, у цапиному хліві моїй душі було б спокійніше. Адже йдучи в ченці, я залишав світ не для того, щоб знайти собі якийсь кращий дім чи палац. Я пішов у ченці для того, щоб знайти щось більш суворе, ніж те, що я мав, живучи у світі. А в противному випадку я не роблю для Христа нічого. Але люди, котрі живуть за законами сучасної логіки, сказали б мені: «Слухай-но, ну чим зашкодить твоїй душі життя в палаці? Адже там, у хліву, так погано пахне, тоді як у палаці і запах приємний, і поклони зможеш бити». Ми повинні мати орган духовного почуття. Як в компасі – і одна, й інша стрілки намагнічені, і тому одна стрілка повертається до півночі. Христос «намагнічений», але для того, щоб повернутися до Нього, нам теж треба трішки «намагнітитися».

А які ж труднощі були колись в спільножитніх монастирях! Пам’ятаю, на кухні був величезний казан, який піднімали за допомогою особливого важеля. Вогонь для приготування їжі розводили на дровах. Полум’я то піднімалося сильніше, то опускалося, їжа пригоряла. Якщо пригоряла риба, то сковорідки чистили металевою щіткою. Потім брали попіл з печі, наповняли ним велику глиняну посудину з отвором внизу і заливали попіл водою. З отвору внизу  випливав лужний розчин, яким  ми мили посуд. Розчин  роз’їдав  руки. А в архондарик ми піднімали воду за допомогою мотузки і коловорота.

Чомусь у всьому тому, що відбувається зараз у монастирях, виправдання нема. Я бачив, як в якомусь монастирі хліб ріжуть за допомогою електрохліборізки. Ну куди це годиться? Якщо хліборіз хворий чи ослаб і не може різати хліб ножем, а замінити його ніким, тоді добре – електрохліборізка ще якось виправдана. Але зараз можна побачити, як здоровенний чоловік ріже булки циркулярною пилкою! Таж йому самому впору працювати замість компресора, а він використовує техніку для нарізування хліба і ще вважає це досягненням!..

Намагайтеся йти вперед у духовному відношенні. Не радійте від всіх цих машин, зручностей і тому подібного. Якщо з чернецтва відходить дух аскези, то життя ченців не має змісту. Ми не досягнемо успіху, якщо будемо ставити зручності вище чернечого життя. Чернець уникає зручностей, тому що в духовному відношенні вони йому не допомагають. Навіть у світському житті людям важко від безлічі зручностей. Ченцеві – навіть якби його душа знаходила  спокій у  речах світських – тим  більше  не  личить комфорт. Не будемо ж його шукати. В епоху Преподобного Арсенія Великого не було ні гасових ламп «люкс»4, ні інших освітлювальних приладів. В палацах використовували світильники на дуже чистій оливі. Що, хіба Арсеній Великий не міг узяти з собою в пустелю такий світильник? Міг, але ж не взяв. У пустелі він користувався  ґнотиком  чи ваткою зі звичайною рослинною олією, і цього вистачало йому для освітлення.

Маючи на послухах різні пристосування, технічні засоби та інші зручності, ми часто виправдовуємо себе, говорячи, що все це необхідно нам для того, щоб робота робилася швидко, а час, що вивільнився, ми нібито використовували б для духовного діяння. Але, зрештою, ми проводимо суєтне, наповнене душевною тривогою життя не як ченці, а як люди світу цього. Коли в якийсь монастир прийшло нове братство молодих ченців, то перше, що вони зробили, це накупили каструль-скороварок – щоб вивільнився час на виконання чернечого правила. Потім ці  ченці  годинами просиджували без діла  і провадили різні розмови. Виходить, використовувати різні зручності для того, щоб заощадити час і присвятити його чомусь духовному, не виходить. Сьогодні за допомогою зручностей ченці виграють час, але часу на молитву в них не залишається.

– Геронде, а я чула, що навіть Преподобного Панаса Афонського6 називають  людиною передових поглядів!

– Так, дуже передових! Таких же передових, як і в нинішніх «передовиків»!.. Почитали б хоч трішки житіє Преподобного Панаса! Кількість ченців у його обителі дійшла до восьмисот, до тисячі, а скільки ще різного народу приходило до нього за допомогою! Скільки жебраків, скільки голодних приходило в Лавру за шматком хліба й у пошуках притулку! І ось Преподобний, прагнучи допомогти всім, купив для монастирського млина двох волів. Нехай куплять собі волів і нинішні «передовики»! Для того, щоб годувати людей хлібом, Святий Панас був змушений влаштувати в Лаврі пекарню – сучасну за мірками тієї епохи. Візантійські імператори обдаровували монастирі майном, землями, тому що тоді обителі мали також значення благодійних установ. Монастирі влаштовувалися для того, щоб допомагати народові і духовно, і матеріально. Тому імператори і давали їм дарунки.

Ми мусимо зрозуміти, що все зникне, а ми станемо перед Богом боржниками. Було б правильно, якби ми, ченці, користувалися не тими речами, які викидають нинішні люди, а тими, котрі за давніх часів багатії викидали на смітники як непотрібні. Пам’ятайте дві речі: перше  – те, що ми помремо, і друге  – те, що помремо ми, можливо, і не своєю смертю. Ви повинні бути готовими до смерті насильницької. Ось якщо про ці дві речі ви будете пам’ятати, то і всі інші справи підуть добре  –  і у відношенні духовному, і в якому завгодно ще – все піде тоді своєю чергою.

 

Нестатки дуже  допомагають людям

 

– Геронде, чому люди сьогодні так страждають?

– Тому що вони ухиляються від праці. Комфорт – ось що приносить людям хвороби і страждання. У нашу епоху зручності зробили людей тупими. А м’якотілість, зніженість принесла і безліч хвороб. Як колись люди мучились, вимолочуючи пшеницю! Який же це був труд – але ж і хлібець – який же він був тоді солодкий! Хіба можна було побачити десь кинутий шматок хліба? Коли бачили, що впав шматок хліба, люди піднімали і цілували його. Ті, хто пережив окупацію, бачать зайву шкоринку хліба і дбайливо відкладають її про запас. А інші викидають зайвий хліб – не розуміють, якою ціною він дістається. Хліба не цінують – викидають його на смітник цілими шматками. Бог дає людям Свої благословення, але більшість людей не говорить за них навіть: «Слава Тобі, Боже». Сьогодні все дістається людям легко, без праці.

Нестатки дуже допомагають людям. Відчуваючи в чомусь нестачу, чогось позбавляючись, люди робляться здатними пізнати ціну того, чого в них не стало. А ті, хто свідомо, з міркуваннями і смиренністю позбавляють себе чогось заради Христової любові, відчувають духовну радість. Якщо хтось, приміром, скаже: «Така-то людина хвора, і тому сьогодні я не буду пити води. Нічого більшого, Боже мій, я зробити не можу». І якщо людина зробить це, то Бог напоїть її вже не водою, а солодким прохолодним напоєм – божественною розрадою.

Люди, які страждають, відчувають глибоку подяку за навіть вчинену їм дріб’язкову допомогу. А розпещене чадо багатих батьків нічим не буває задоволене , хоча мати з батьком і виконували б всі його забаганки. Така дитина може мати все і бути немічною, зриватися, лізти на стінку. Тоді як деякі нещасні дітлахи відчувають величезну вдячність за найменшу допомогу, яку їм надали. Якщо якась добра людина оплачує їм дорогу на Афон, то як же вони дякують і їй, і Христові! А від багатьох багатих дітей чуєш: «У нас все є, чому в нас все є?» Не відчуваючи нестатків ні в чому, вони пхенькають замість того, щоб дякувати Богові і допомагати біднякам. Це найбільша невдячність. У них нема недостатку ні в чому матеріальному, і тому вони відчувають у собі порожнечу. Батьки дають дітям все готовеньке, і через це діти повстають проти них, йдуть з дому лише з рюкзаком за спиною і тиняються по світі. Батьки дають їм ще й гроші, щоб вони телефонували додому і повідомляли, що в них все в порядку, але тим наплювати на батьківські прохання. Потім батьки починають їх шукати. В якогось хлопця було все, але ніщо його не тішило. І от, для того щоб повештатися, він пішов з дому, ночував у поїздах, хоч був з доброї сім’ї. А якщо би в нього була якась робота, і він заробляв свій хліб у поті чола, то його праця мала б зміст, а він сам був би умиротворений і славословив Бога.

Сьогодні більшість людей не відчуває нестатків. Любочестя в них нема саме тому. Якщо людина не трудиться сама, то і працю інших оцінити не може. Знайти собі роботу «не бий лежачого», заробляти гроші і після цього шукати собі нестатків – та який в цьому сенс? От шведи, котрі на все, що потрібно для життя, одержують допомогу від держави і тому не трудяться, – [від неробства] тиняються по дорогах. Уся їхня праця йде намарно, вони внутрішньо неспокійні, тому що зійшли з духовних рейок. Вони безцільно котяться [по житті], як котяться по дорозі колеса, що зіскочили з осі – допоки не попадають у прірву.

 

Безліч зручностей робить людину ні на що не здатною

 

Сьогодні люди прагнуть до краси і зваблюються красою. Європейцям це на руку – вони постійно крутять і крутять своїми викрутками, виготовляючи щось новеньке –  красиве і нібито більш практичне – щоб людям не потрібно було навіть рухати руками. За давніх часів, працюючи давніми інструментами, люди і самі міцнішали. А після роботи з нинішніми механізмами і пристосуваннями потрібно вдаватися до фізіотерапії і масажу. Подумати тільки, зараз лікарі займаються масажем! Сьогодні бачиш, як у столяра звисає отакенне черево! А хіба за давніх часів можна було побачити пузатого столяра? Хіба міг з’явитися живіт у столяра, який цілими днями стругав дерево рубанком?

Безліч зручностей, які стають надмірними, роблять людину ні на що не здатною. Людина перетворюється в ледаря. Вона може перевернути щось рукою, але говорить: «Ні, краще я натисну на кнопочку, і нехай воно перевернеться само!» Якщо людина звикає до легкого, то потім їй хочеться, щоб все було легким. Нинішні люди хочуть працювати мало, а грошей одержувати багато. А якщо можна зовсім не працювати, то ще краще! І в духовне життя теж проник цей дух – ми хочемо освятитися без праці.

І хворобливими більшість людей стали саме тому – через легке життя. Якщо почнеться війна, то як люди зможуть її перенести, будучи настільки розпещеними? Раніше люди були, принаймні, загартованими і могли витримати труднощі – навіть діти. А зараз – суцільні вітаміни В, С, Д  та лімузини «мер-се-де» – без усього цього люди вже не можуть жити. Взяти якусь ослаблену дитину – якщо вона буде працювати, то в неї зміцніють м’язи. Багато батьків приходять і просять мене помолитися за їхніх дітей, твердять, що ті паралізовані. Але насправді в них не параліч, а просто якась слабкість ніг. Батьки тільки годують і годують таку дитину, а вона все сидить і сидить. Але чим більше вона сидить, тим більше атрофуються її ноги. А потім батьки пересаджують дитину в інвалідний візочок, а мене просять: «Помолись, моя дитина паралізована». То хто насправді паралізований – дитина чи батьки? Я раджу таким батькам годувати дитину чимось легеньким, не калорійним, змушувати її потрохи ходити. Поступово такі діти втрачають вагу, їхні рухи стають все більш  і більш природними, а потім, дивишся, починають і у футбол ганяти! А дійсно паралізованим дітям, яким не можна допомогти по-людськи, допоможе Бог. Якийсь хлопчина в Коніці був дуже непосидючим і підірвався на міні. Його ніжка так скорчилася, що він не міг її випрямити. Однак це каліцтво більш спокійним його не зробило. Від жвавості він постійно рухав покаліченою ніжкою, сухожилля розробилися, і нога стала здоровою. А потім він навіть партизанив у загоні в Зерваса.

І я, коли мою ногу скрутив ішіас, молився по чотках, потихеньку прогулюючись, і нога зміцніла. Часто рух приносить користь. Якщо я занедужую і через два-три дні хвороба не проходить, так що я не можу і поворухнутися, то я прошу Бога: «Боже мій, допоможи мені тільки трішечки піднятися і зрушитися з місця, а там я вже якось сам. Піду заготовляти дрова». Якщо я залишуся лежати, то мені буде ще гірше. Тому я збираюся з духом і, навіть коли застуджений, змушую себе піднятися і йти на заготівлю дров. Закутуюся якомога тепліше, впріваю, і виходить уся застуда. Можна подумати, начебто я не знаю, що лежати в ліжку спокійніше! Але я змушую себе встати і – куди тільки все дівається! Приймаючи народ, я заздалегідь знаю, що від сидіння на пні в мене заніміє все тіло. Звичайно, я можу постелити на пень який-небудь килимок, але тоді треба стелити і для інших, а де я візьму стільки килимків? Тому вночі я протягом години проходжуюся і молюся по чотках. Потім я на якийсь час витягую ноги, щоб у них не застоювалася кров – з цим у мене теж проблеми. Якщо я залишу себе в спокої, то за мною буде потрібен догляд. Тоді як зараз [навпаки], я служу людям. Вам це зрозуміло? Тому нехай людина не тішиться лежанням у ліжку, користі від цього нема.

– Геронде, а зручності, тілесний спокій шкідливі людині в будь-якому випадку?

– Іноді вони бувають потрібні. Наприклад, у тебе щось болить – ну що ж, тоді сиди не на дошках, а на чомусь м’якому. Але ж «на м’якому» – це не значить на оксамиті. Підклади якусь просту ганчірочку. Якщо ж у тебе є мужність, то не підкладай нічого.

– Геронде, є люди, про яких говорять: «Це тверда кістка».

– Так, є такі люди. На Афоні, недалеко від моєї келії живе  чернець-кіпріот – старець Йосип, родом з Карпасії. Старцеві – сто шість років, а доглядає за собою сам. Хіба у світі таке сьогодні зустрінеш? Деякі нинішні пенсіонери не можуть навіть ходити, їхні ноги слабшають, самі вони від сидіння запливають жиром і стають ні на що не придатними. А якби вони були зайняті якоюсь справою, то одержували б від цього величезну користь. Якось старця Йосипа забрали в монастир Ватопед. Все йому випрали, самого вимили, оточили піклуванням. А він їм і каже: «Я, як тільки сюди приїхав, – занедужав. І це все через вас. Везіть мене назад у мою келію помирати». Робити нічого, довелося везти його назад. Якось прийшов я його відвідати. «Ну що, – кажу, – я чув, що ти переселився в монастир». – «Так, – відповідає, – було діло. Приїхали на машині, забрали мене у Ватопед, мили, чистили, доглядали, але я занедужав і сказав їм: «Везіть мене назад». Не встиг повернутися, як видужав!» Сам уже не бачить, але плете чотки. Одного разу я передав йому трохи вермішелі, то він навіть образився: «Невже за сухотного хворого мене приймає Старець Паїсій, що шле мені вермішель?» Уявіть собі – їсть квасолю, ревіт, боби – таке здоров’я, що тільки тримайся – як у молодого хлопця. Ходить, спираючись на два ціпки, і при цьому умудряється збирати траву, яку варить і їсть. Сіє на городі цибулю! Для прання одягу і миття голови сам носить воду! А потім ще здійснює богослужіння, сам читає Псалтир, виконує своє чернече правило, молиться Ісусовою молитвою. Найняв двох покрівельників перекрити дах і з ціпками в руках поліз по сходах подивитися, як вони працюють. «Спускайся вниз», – говорять йому майстри. «Ну вже ні, – відповідає, – піднімуся, подивлюся – як ви там криєте». Звичайно, мучиться він дуже. Але знаєте, яку відчуває радість? Його серце злітає вгору, як птах! Інші ченці крадькома беруть його одяг і перуть. Якось я запитав його: «Що ти робиш зі своїм одягом?» – «У мене, – відповідає, – його часто беруть для прання – тайком від мене. Але я і сам його перу: кладу в корито, заливаю водою, а потім ще зверху – «клином» по ньому!12 Через кілька днів відпирається як миленький!» Бачиш, яка довіра до Бога! В інших є все, чого душа забажає, але разом з тим – страх і тому подібне. А він від турботи занедужав, але як тільки йому дали спокій – видужав.

Легке життя людині не на користь. Комфорт не для ченця, зручність завдає йому безчестя. Ти можеш бути розпещеним попереднім життям, однак якщо ти здоровий, то тобі треба себе загартувати. Інакше ти не чернець.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про те, що треба зробити своє життя простішим,  щоб позбутися душевної тривоги

 

Світський успіх приносить душі світську тривогу

 

Чим більше люди віддаляються від природного, простого життя і процвітають у розкоші, тим більше зростає  і людська тривога в їхніх душах. А внаслідок того, що вони все далі і далі відходять від Бога, вони ніде не знаходять спокою. Тому люди неспокійно кружляють – як привідний ремінь верстата навколо «божевільного колеса»1. Вони кружляють вже і навколо Місяця, тому що вся земна планета не вміщає їхнього великого неспокою.

Світське  легке життя, світський успіх заронюють в душі світську тривогу. Зовнішня освіченість у поєднанні з душевною тривогою щодня приводить сотні людей (навіть маленьких дітей, які втратили душевний спокій) до психоаналізу і психіатрів, будує  все нові і нові психіатричні лікарні, відкриває для психіатрів курси підвищення кваліфікації, у той час як багато хто з психіатрів ні в Бога не вірить, ні існування душі не визнає. Отже, як можуть допомогти іншим душам ці люди - самі наповнені душевною тривогою? Як може бути істинно втішеною людина, яка не увірувала в Бога й у істинне, вічне життя після смерті? Якщо людина осягає найглибший зміст істинного життя, то з її душі зникає вся тривога, до неї приходить божественна втіха, і вона зцілюється. Якби хворим у психіатричній лікарні читали вголос Авву Ісаака Сіріна, то хворі, які вірують у Бога, ставали б здоровими, тому що їм відкривався б найглибший сенс життя.

Будь-якою ціною – за допомогою заспокійливих ліків і різних вчень типу йоги – люди прагнуть віднайти спокій, але тільки до дійсного спокою, що приходить до людини, яка смирилася і приносить їй божественну втіху, вони не прагнуть. Подумай, як же томляться всі ці туристи, які приїжджають сюди з інших країн, під палючим сонцем, у жару й у пилюці, серед шуму і гамору бредуть по вулицях! Який тягар, який внутрішній неспокій гнітить і мучить їхні душі, якщо вони вважають відпочинком усе те, що їм доводиться терпіти! Як же повинно тиснути на душі цих людей їх власне «я», якщо вони думають, що відпочивають, терплячи такі муки!

Якщо ми бачимо людину, яка страждає від сильної душевної тривоги, прикрості і смутку, незважаючи на те, що в неї є все, чого не забажає душа, – то треба знати, що в неї нема Бога. Зрештою, від багатства люди теж мучаться. Адже матеріальні блага роблять їх внутрішньо порожніми, і вони мучаться подвійно. Я знаю таких людей, які мають все, при цьому не мають дітей і терплять муки. Для них тягарем є спання, для них тягарем є ходьба, все, що не візьми, – для них мука. «Ну, добре, – сказав я одному з таких, – якщо в тебе є вільний час, займися духовним життям. Здійснюй Часи2, читай Євангеліє». – «Не можу». – «Ну зроби тоді щось добре, піди до лікарні, провідай якогось хворого». «Навіщо я туди піду, – каже, – та й що це дасть?» – «Тоді піди, допоможи якомусь бідняку по сусідству» – «Ні, – це мені теж не до снаги». Мати вільний час, кілька будинків, всі блага і при цьому мучитися! А знаєте, скільки таких, як він? От вони і мучаться – поки не збожеволіють. Як же це страшно! А найбільш замучені і найнещасливіші з усіх – ті, хто не працює, а живе за рахунок доходів з майна. Тим, хто, принаймні, працює, все-таки легше.

 

Нинішнє життя з його невпинною гонкою – це пекельна мука.

 

Люди постійно кудись поспішають і мчать. О такій годині їм потрібно бути в одному місці, о такій – в іншому, потім у третьому... Щоб не забути, які потрібно виконати справи, люди змушені їх записувати. Добре ще, що серед такої біганини вони не забули своїх імен! Вони не знають навіть самих себе. Та й як їм себе впізнати – хіба в каламутній воді можна побачити себе, як у дзеркалі? Хай простить мене Бог, але світ перетворився у справжнісіньку божевільню. Про інше життя люди не думають – вони лише шукають собі все більше і більше матеріальних благ. І тому не знаходять спокою і постійно кудись мчать.

На щастя, є життя інше. Люди зробили своє земне існування таким, що якщо б жили вони тут вічно, більшої пекельної муки і не існувало б. Якби з цією тривогою в душі вони жили по вісімсот, дев’ятсот років  – як в епоху Ноя, то їхнє життя було б одною довгою пекельною мукою. У ті часи люди жили просто. І таким довгим їхнє існування було для того, щоб зберігалися Передання. А зараз відбувається те, про що написано в Псалмах: «Дні віку нашого сімдесят років, а як при силі – вісімдесят років; і більшість із них  – то труд і хвороба»4. А сімдесят років – це такий термін, щоб лише дітей своїх встигнути поставити на ноги, – якраз вкладаєшся.

Якось до мене в келію зайшов лікар з Америки. Він розповідав мені про тамтешнє життя. Люди там вже перетворилися в машини – всі дні вони віддають роботі. У кожного члена сім’ї повинен бути свій автомобіль. Крім цього, в домі, щоб кожен почував себе комфортно, має бути чотири телевізори. От і давай – працюй, вимотуйся, заробляй багато грошей, щоб сказати потім, що ти благоустроєний і щасливий. Але що спільного у всього цього з щастям? Таке наповнене душевною тривогою життя з його невпинною гонкою  – це не щастя, а пекельна мука. Навіщо воно тобі – життя з такою душевною тривогою? Я не хотів би такого життя, навіть якби так мав би жити весь світ. Якби Бог сказав цим людям: «Я не буду карати вас за те життя, яким ви живете, але залишу вас жити так на віки вічні», то це було б для мене великою мукою.

Тому багато людей, не витримуючи життя в таких умовах, залишають міста, йдуть без напрямку і мети – аби лише піти. Об’єднуються в групи, живуть на природі – одні займаються своїм фізичним розвитком, інші – чимось ще. Мені розповідали, що хтось з них займається бігом, інші – йдуть у гори і піднімаються на висоту 6000 метрів. Спершу вони затримують подих, потім якийсь час дихають нормально, потім знову роблять глибокий вдих... Займаються такою дурницею! Це свідчить про те, що в них на серці важким тягарем лежить занепокоєння і серце шукає якогось виходу. Одній такій людині я сказав: «Ви риєте яму, розкопуєте її все глибше і глибше, потім захоплюєтеся цією ямою і її глибиною, а потім... падаєте в неї і летите вниз. Тоді як ми [не просто риємо яму, але] розробляємо копальню і знаходимо корисні речовини. У нашої аскези є зміст, оскільки вона відбувається заради чогось вищого».

 

Душевна тривога походить від диявола

 

– Геронде, миряни, які живуть духовним життям, втомлюються на роботі і, повертаючись ввечері додому, не мають сили помолитися. А від цього вони хвилюються.

– Якщо вони повертаються додому пізно ввечері і втомлені, то їм ніколи не потрібно з душевною тривогою себе  насилувати. Треба завжди з любочестям говорити собі: «Якщо ти не можеш прочитати вечірні молитви повністю, то прочитай половину чи третину». І наступного разу треба намагатися не занадто стомлюватися протягом дня. Потрібно діяти наскільки можливо з любочестям і в усьому покладатися на Бога. А Бог Свою справу зробить. Розум повинен завжди бути біля Бога.  Це найкраще діяння з усіх.

– Геронде, а яку ціну має в очах Божих надмірна аскеза?

– Якщо вона відбувається від любочестя, то радіє і сама людина, і Бог – за Своє любочесне чадо. Якщо людина пригнічує себе від любові, то це вливає мед у її серце. Якщо ж вона пригнічує себе від егоїзму, то це завдає їй мук. Якийсь чоловік, який діяв з егоїзмом і гнітив себе з душевним занепокоєнням, якось сказав: «О, Христе мій! Ворота, які Ти сотворив, занадто тісні! Я не можу через них пройти»  Але якби він творив смиренно, то ці ворота не були б тісними. Ті, хто має егоїзм  в постах, чуваннях та  інших подвигах, мучать себе без духовної користі, тому що б’ють повітря, а не бісів. Замість того, щоб відганяти від себе бісівські спокуси, вони приймають їх все в більшій кількості, і – як наслідок – у своєму подвижництві зустрічають безліч труднощів, відчувають, як їх душить внутрішнє занепокоєння. Водночас у людей, сповнених великого смирення і великих сподівань на Бога, радіє серце й окрилюється душа.

У духовному житті потрібна увага. Чинячи щось з марнославства, духовні люди залишаються з порожнечею в душі. Їхнє серце не наповнюється, не стає окриленим. Чим більше марнославства, тим більшою є внутрішня порожнеча, і тим більші страждання. Там, де присутні душевна тривога і розпач, починається бісівське духовне життя. Не тривожтеся душею з жодного приводу. Душевна тривога походить від диявола. Коли ви бачите душевну тривогу, знайте, що там накрутив своїм хвостом тангалашка. Диявол не йде нам впоперек. Якщо людина до чогось схильна, то і диявол підштовхує її в цьому ж напрямку, щоб її вимотати і спокусити. Наприклад, людину чуйну він робить надмірно чутливою. Якщо подвижник налаштований робити поклони, то диявол теж підштовхує його до поклонів, які перевищують його сили. І якщо твої сили обмежені, то утвориться спершу деяка нервозність, тому що ти бачиш, що твоїх сил не вистачає. Потім диявол приводить тебе в стан душевної тривоги, з легким – спочатку – почуттям розпачу, потім він посилює цей стан все більше і більше... Пам’ятаю початок свого чернецтва. Якийсь час, як тільки я лягав спати, спокусник говорив мені: «Ти чому спиш? Вставай! Стільки людей страждають, скільком потрібна допомога!..» Я підводився і бив поклони – скільки міг. Вартувало мені знову лягти, як він знову починав своє: «Люди страждають, а ти спиш? Вставай!» – я знову підводився. Я дійшов до того, що якось сказав: «Ех, як було б добре, якби в мене оніміли ноги! Тоді в мене була б поважна причина не бити поклонів». Один Великий Піст я, знаходячись у такій спокусі, ледве витримав, тому що хотів притіснити себе понад свої сили.

Якщо, чинячи якісь чесноти чи подвиг, ми відчуваємо душевну тривогу, то повинні знати, що ми чинимо не по-божому. Бог – не тиран, щоб нас душити. Кожному потрібно діяти з любочестям, у відповідності до своїх сил. Треба вдосконалювати в собі любочестя для того, щоб зросла наша любов до Бога. Тоді людину буде підштовхувати до подвигу любочестя, і саме її подвижництво, тобто поклони, пости і тому подібне, буде не чимось іншим, як перевиливом її любові. І тоді вона з духовною відвагою буде йти вперед.

Отже, не потрібно діяти з хворобливою схоластичністю, щоб потім, відбиваючись від помислів, задихатися від душевної тривоги, ні – треба спростити свою боротьбу й надіятися на Христа, а не на себе самого. Христос  – весь любов, весь – доброта, весь  – утіха. Він ніколи не пригнічує людину. Він у достатку має духовний кисень  –  божественну розраду. Тонке духовне діяння – це одне, а хвороблива схоластичність, яка від нерозсудливого примусу себе до зовнішнього подвигу гнітить людину духовною тривогою і розриває її голову болем, – це зовсім інше.

– Геронде, а якщо людина за природою   занадто багато думає і її голову розпирають багато думок, то як їй варто ставитися до тієї чи іншої проблеми, щоб не вибиватися із сил?

 

– Якщо людина поводиться просто, то із сил вона не вибивається. Але якщо домішується хоча б трішки егоїзму, то, боячись зробити помилку, вона напружує себе і вибивається із сил. Так хоча б і зробила вона якусь помилку – ну, насварять її трішки, нічого страшного в цьому немає. Такий стан, про який ти запитуєш, може бути виправдано, наприклад, для судді, який, постійно зіштовхуючись із заплутаними справами, боїться, як би не проголосити несправедливий вирок і не стати причиною покарання невинних людей. У духовному ж житті головний біль з’являється в тому випадку, коли людина, займаючи якесь відповідальне становище, не знає, як їй діяти, тому що їй треба прийняти рішення, що когось у чомусь обмежить, а якщо його не приймати, то це буде несправедливо стосовно інших людей. Совість такої людини перебуває в постійній напрузі. Ось так, сестро. А ти будь уважною до того, щоб духовно трудитися – не розумом, а серцем. І без смиренної довіри до Бога духовного діяння не здійснюй. В іншому випадку ти будеш переживати, стомлювати свою голову і в душі відчувати неспокій. У душевному занепокоєнні переважно криється невір’я, але можна відчувати такий стан і через гординю.

Простота і безпосередність дуже допомагають у чернечому житті

 

...Бачиш, як затишно стало у вас у вітальні від простих сіреньких ковдр? Зараз хоч трошки стало схоже на монастир.

– Геронде, а як ченцю зрозуміти, що пристойно монастирю, а що ні?

– Починати треба з наступного запитання собі самому: «Хто я такий? І які в мене обов’язки в тому житті, в якому я живу?» Армії робить честь колір хакі. Монастирю робить честь чорний колір. Якщо армію переодягти в чорне, а монастирі – в захисний колір, то це не личитиме ні армії, ні чернецтву. Уявляєте, якщо ви зараз, на подобу медичних сестер, переодягнетеся в білі халати ? Сестри ви чи не сестри? Ну, от бачите... А медсестри надягнуть чорні балахони, щоб одним своїм виглядом доводити хворих до розпачу! «Мабуть, – скажуть тоді хворі, – наші дні полічені, але тільки прямо нам про це не кажуть». Бачите, таке перевдягання було б непристойним. Хіба ми вчинили б так насправді? Якась річ може бути дійсно красивою, але чернецтву вона не личить. Наприклад, оксамит – гарна тканина, але якщо я одягну оксамитову рясу, то це буде мені не на  честь, а в  образу. Не використовуйте в монастирі нічого червоного, нічого яскравого. Не годиться.

– Що ж, Геронде, виходить все має бути безбарвним, без смаку...

– Ось тоді і відкриється духовний смак! Однак це потрібно зрозуміти. Люди ще не зрозуміли того, яку радість приносить простота. Я в себе в келії змочую віник водою і знімаю з кутів чорну від сажі павутину. І роблю це всього лише раз на рік. Так ви не повірите, які гарні чорно-білі розводи залишаються на стелі від мокрого віника! Справжні візерунки! Коли люди бачать мою стелю, вони думають, що я її навмисно так розмалював! І знаєте, як я від цього радію!

Я знаю ченців, яким було в радість не духовне життя, а мирський дух. Відчуття радості, яку дає простота, вони не відчули. Невигадливість дуже допомагає в духовному житті. Чернець повинен мати речі, які йому необхідні і які йому личать. Нехай він обмежиться тим, що лише трошки полегшить його життя, і не прагне до більшого – до мирського. Приміром, солдатської ковдри досить для того, щоб вкритися від холоду, – мереживній чи квітчастій ковдрі бути зовсім ні до чого. У такий спосіб приходять простота, духовна відвага.

Приносячи ченцеві багато речей, ти його губиш. Якщо людина звільняє себе від [зайвих] речей, це відновлює її сили. А якщо чернець збирає речі сам, то він себе губить. Коли мені надсилають якісь речі, я відчуваю тягар і хочу від них звільнитися. Маючи в себе в келії щось зайве, я почуваю себе так, ніби одягнув сорочку, яка мені замала. І якщо нікуди ці речі віддати, то, по-моєму, краще їх викинути. Але вартує мені тільки їх віддати, як я відчуваю полегшення, звільнення. Якось до мене прийшов один знайомий і сказав: «Геронде, такий-то чоловік дав мені ці речі, щоб я передав їх Вам. І ще він просив помолитися, щоб від нього пішла душевна тривога». – «Щоб від нього пішла, а до мене прийшла? – відповів я. – Краще забирай ти ці речі та йди. Я вже старий: ходити по людях і розносити їм подарунки мені не під силу».

Усі зручності, якими користуються люди, не допомагають ченцеві, а навпаки, поневолюють його. Ченцю потрібно намагатися скорочувати свої потреби і спрощувати своє життя, інакше він не стає вільним. Чистота – це одне, а зайва прикраса – зовсім інше. Якщо для багатьох справ користуватися тільки однією річчю, то це дуже допомагає скоротити свої претензії. На Сінаї в мене була одна консервна банка – у ній я варив і чай, і кашу. А що, думаєте, людині багато потрібно для життя? А колись в пустелі взагалі харчувалися одними фініками. Ні вогню не розпалювали, ні дров не потребували. Я недавно взяв банку з-під згущеного молока, обрізав її і прилаштував щось подібне до ручки. У такій банці можна готувати каву чи чай краще, ніж у всіх цих кавниках! Тільки ставиш на спиртівку, і водичка відразу закипає. Бо поки нагріється кавник – скільки спирту згорить. А під баночку кладеш ватку зі спиртом і будь-ласка: кава готова. І лампи в мене теж нема. Ночі я проводжу тільки зі свічкою.

І взагалі, все просте дуже допомагає. Майте речі прості і міцні. Навіть мирські люди ставляться з повагою до всього смиренного і простого. І ченцю все це дуже допомагає. Ці речі допомагають згадати про убогість, про біль, про чернече життя. Коли Велику Лавру на Афоні відвідав Король Георгій6, отці знайшли срібну тацю і на ній подали йому частування. А король, ледь побачив цю тацю, сказав: «А я ж бо чекав від вас чогось іншого, якоїсь дерев’яної тарелі. Такими дорогими підносами я ситий по горло».

Ви не скуштували ще цю насолоду простоти. Простота відновлює сили людини. Дивися, який чудовий гачок для одягу утворюється з котка від ниток. Дуже зручна річ. А ви мучитеся і вішаєте рясу на цей тоненький цвяшок. Якщо почне сипатися вапно, то щоразу, знімаючи рясу з цвяшка, треба буде її обтрушувати і чистити. Чому б не вбити в стінку кілька великих цвяхів? Самим же буде зручніше. Така стіна   – і жодного цвяха! А то ось ще візьмете  і поставите дерев’яну вішалку. Але її потрібно буде потім вимивати, здувати з неї пилюку. Треба спрощувати речі і вигравати час, а ви замість цього його втрачаєте. Ви прагнете до чогось досконалого і мучитеся. Прагнете до досконалого в житті духовному. Віддавайте весь ваш потенціал не зовнішнім творенням, а мистецтву виховання душі. Дні і ночі присвячуйте вдосконаленню душі. Повернувши любов до краси на користь душевному діянню, ви будете радіти красі свого малого духовного палацу.

– Геронде, а дехто каже, що найчудовіші речі зберігалися в монастирях і завдяки їм у світі збереглася культура.

– Можливо, мова йде про дорогоцінний посуд, прикраси і подібне до цього. А знаєте, коли в монастирях зосередилася велика частина таких цінностей? Після падіння Константинополя. Колись усі ці скарби знаходилися в палацах, але потім їх почали віддавати в монастирі, щоб зберегти. Наприклад, цариця Маро в невеликих кількостях відвозила від султана різні скарби і віддавала їх у монастирі. Або люди, які були при смерті, і, не бажаючи, щоб їхні коштовності пропали, жертвували їх в обителі. Не монастирі прагнули прибрати скарби до рук, але самі власники, розуміючи, що в монастирі ці речі будуть у безпеці, віддавали їх туди. І в монастирі Святої Гори [імущі] робили різні внески, щоб було чим годувати народ. Адже ні будинків для людей похилого віку, ні сирітських притулків, ні психіатричних лікарень, ні різних благодійних установ у ті часи не було. Монастирям жертвували і багато земель, щоб вони допомагали нужденним мирянам. Тобто, у ті тяжкі роки вміли заглядати вперед: нещасному народу допомагали матеріально для того, щоб потім допомогти йому духовно. Коли в монастирі приходили бідняки, то їм в благословення давали грошову допомогу, і нещасні могли одружити свого сина чи видати заміж дочку. Тобто, монастирі одержували свої багатства для того, щоб допомогти бідним. І великі будинки будували з тією ж  метою. А знаєш, скільком допомогли монастирі під час окупації? Дуже і дуже багатьом. У багатьох мирських людей навіть було тоді прізвисько «Каракал», тому що, якщо чийсь будинок був гостинним, то говорили, що він зовсім як монастир Каракал9. І урочисті престольні свята на честь Святих у монастирях влаштовували з тим розрахунком, щоб біднота могла поїсти рибки, порадіти, а разом з тим дістати духовну допомогу. А для чого влаштовують урочистості на престольні свята зараз? Збираються люди, що ні в чому не мають нестатку, їдять рибу. А заради чого?

 

Розкіш робить ченців мирськими

 

– Геронде, а до якої міри можна прикрашати храм?

– У наш час чим все простіше  – навіть у храмі – тим  більше  користі, тому що живемо ми зараз не у Візантії.

– Ну ось, наприклад, іконостас, який орнамент нам для нього вибрати?

– Звичайно, чернечий! Який же ще? Нехай все буде, наскільки можливо, скромно, просто. Преподобний Пахомій скривив колону в храмі, щоб люди не захоплювалися витвором його рук. Пам’ятаєте цей випадок? У своєму монастирі Преподобний з великим старанням збудував храм з цегляними колонами . Побачивши, яким гарним вийшов храм, Преподобний радів, але потім подумав, що радіти прекрасному творінню власних рук – це не по Богу. Тоді він обв’язав колони мотузками і, помолившись, звелів братії навалитися і тягти – щоб колони скривилися.

Я в себе в келії на Афоні щороку ріжу жерсть і латаю дах та вікна. І те, й інше продірявилося, у щілини задуває вітер. От я і ставлю все нові і нові латки – з жерсті, дощок, поліетилену. Ти мене запитаєш: «Так чому ж ти не поставиш подвійні вікна?» Думаєш, я сам не здогадуюсь, що це можна зробити? Я ж тесля, і якби захотів, то зміг би зробити вікна і з трьома рамами. Але після цього відходить чернечий дух. Стіна келії в аварійному стані. Я міг би попросити когось допомогти мені з ремонтом, але мене влаштовує і те, що є. Бо як я посмію витрачати гроші на ремонт стіни, коли інші люди бідують? Це не піде мені на користь. Якщо в мене заведеться зайвих п’ятсот драхм, то краще куплю на них хрестиків, іконочок і дам їх якомусь страждальцю, щоб він дістав від цього допомогу. Я радію, коли віддаю. І навіть якщо ці гроші будуть мені потрібні, не буду витрачати їх на себе.

Починаючи жити духовно, людина ніколи не насичується. Подібно цьому, людина ніколи не вдосконалюється, якщо починає гнатися за красивим. Знаєш, як нам треба жити зараз? Треба залишити турботи про гарні будівлі, обмежитися необхідним і віддати себе нещастю людей – допомагаючи їм молитвою, якщо тобі нічого дати, і милостинею, якщо в тебе є змога допомогти їм матеріально. Займіться ж молитвою, а з робіт – тільки найнеобхіднішим. У всього, що ми робимо тут, – недовгий вік. І чи варто віддавати всьому цьому своє життя, знаючи, що інші ледь зводять кінці з кінцями і вмирають з голоду? Прості будівлі і смиренні речі в думках переносять ченців у печери і невибагливі аскетирії11 святих отців, від цього ченці дістають духовну користь. Тоді як усе мирське нагадує ченцям про світ і робить їх мирськими в душі. Нещодавно12 в Нітрії13 були зроблені розкопки і знайдені перші чернечі келії – по-справжньому аскетичні. Потім були знайдені чернечі келії більш пізньої епохи – їхній вигляд був уже трохи мирським . Нарешті, були знайдені найпізніші чернечі житла, схожі на салони багатих людей того часу – на стінах були різні картини в рамочках, візерунки та інше. Все це навело на ченців гнів Божий, і їхні оселі були розграбовані і зруйновані злодіями.

Христос народився в яслах. Якщо світське доставляє нам утіху, то Христос, Який нікого не відкидає, легко нас відкине. Він скаже: «У Мене не було нічого. Хіба Євангеліє десь говорить про всі ці світські речі? Хіба ви бачили щось подібне в Мене? Ви і не мирські, і не ченці. Що ж Мені з вами робити, куди вас помістити?..»

Речі прекрасні і досконалі є світськими. Втіхи людям духовним вони не приносять. Адже всі стіни розсипляться в порох. Але душа... Одна душа коштує дорожче цілого світу. А що робимо для душі ми? Давайте ж почнемо духовну роботу, станемо по-доброму занепокоєні. Христос зажадає від нас відповіді в тому, як ми духовно допомогли людям і яку ми виконали духовну роботу. Про те, які ми вимурували стіни, Він навіть і не запитає. Нас спитають  про наші духовні успіхи.

Я хочу, щоб ви зрозуміли мій дух: я не кажу, що не треба займатися будівництвом і тому подібними справами, чи що будівлі треба зводити абияк. Ні. Але  спершу  повинно йти  духовне,  а потім, з духовним  міркуванням  –  все  інше.

 

Спростіть ваше життя

 

«Якими щасливцями є ті, що живуть у палацах і насолоджуються всіма благами», – кажуть люди світу цього. Однак блаженні ті, кому вдалося спростити своє життя, звільнити себе від зашморгу мирського вдосконалення – від безлічі зручностей, що дорівнюють безлічі утруднень, і позбутися страшної душевної тривоги нинішньої епохи. Якщо людина не спростить своє життя, то вона буде мучитися. Тоді як спростивши його, вона позбудеться і цієї душевної тривоги.

Якось на Сінаї приїжджий німець сказав одному дуже тямущому хлопчику-бедуїну: «Ти є розумною дитиною і здатен здобути освіту». – «Ну і що потім?» – запитує його той. «Потім ти будеш інженером». – «А потім?» – «Потім відкриєш майстерню з ремонту автомобілів». – «Потім?» – «Потім її розшириш». – «І що ж потім?» – «Потім наймеш інших майстрів – укомплектуєш численний робочий персонал». – «Тоді, що ж, – відповідає йому хлопча, – спершу в мене буде один головний біль, потім я додам до нього ще один, а потім і ще? Чи не краще як зараз – мати голову спокійною?» Головний біль, переважно, виникає саме від таких думок: «Зробимо одне, зробимо інше». А коли б думки були духовними, то людина відчувала б духовну втіху і не мучилася б головним болем.

Зараз у бесідах з мирськими людьми я теж підкреслюю значення простоти. Тому що в більшості з того, що вони роблять, необхідності нема, і їх тільки з’їдає душевна тривога. Розповідаючи людям про невибагливість  і аскетичність, я не перестаю волати: «Спростіть ваше життя, щоб зникла душевна тривога». І більшість розлучень починається саме з цього. У людей багато роботи, їм треба зробити стільки всього, що голова запаморочиться. Працюють і батько, і мати, а діти залишаються без догляду. Втома, нерви – навіть мала дрібниця призводить до великого скандалу, а потім автоматично виходить розлучення. Люди доходять вже і до цього. Однак, спростивши своє життя, вони будуть і повні сил, і радісні. Так, душевна тривога  – це суща погибель.

Якось мені довелось потрапити до розкішного будинку. Під час бесіди господарі сказали мені: «Ми живемо ніби в раю, але ж інші люди так бідують». – «Ви живете в пеклі, – відповів їм я. – «Безумний, у цю ніч душу твою заберуть від тебе», – сказав Господь нерозумному багатію. Якби Христос запитав мене: «Де тобі виділити місце – у якійсь темниці чи ж у будинку, подібному до цього», то я б відповів: «У якійсь похмурій темниці». Тому що темниця пішла б мені на користь. Вона нагадувала б мені про Христа, про святих мучеників, про подвижників, які ховалися в «пропастях земних», вона нагадувала б мені про чернече життя. Темниця була б трошки схожа і на мою келію, і я б від цього радів. А про що нагадував би мені ваш будинок і яку користь я одержав би від нього? Тому в’язниці втішають мене набагато більше не тільки від якогось світського салону, але і від прекрасно облаштованої чернечої келії. У тисячу разів краще жити у в’язниці, ніж у такому будинку».

Іншого разу я зупинився в Афінах у свого друга, і він попросив мене зустрітися з одним багатодітним батьком, але тільки до світанку, тому що в інший час тому було ніколи. Прийшов цей чоловік – радісний і безперестанку славословить Бога. У нього було багато смиренності і простоти, і він просив мене молитися за його сім’ю. Цьому брату було тридцять вісім років, і він мав сімох дітей. Діти, він з дружиною, плюс його батьки – всього одинадцять душ. Усі вони тулилися в одній кімнаті. З властивою йому простотою він розповідав: «Стоячи, ми поміщаємося в кімнаті всі, але от коли лягаємо спати, місця не вистачає – затісно. Але зараз, Слава Богу, зробили навіс для кухні і стало легше. Адже в нас, батечку, є і дах над головою – інші, поглянь, і зовсім живуть під відкритим небом». Працював він прасувальником у Піреї, а жив в Афінах, і для того, щоб бути на роботі вчасно, виходив з дому затемна. Від довгого стояння на ногах і понаднормової роботи в нього утворилося варикозне розширення вен, що дошкуляло його ногам. Але велика любов до сім’ї змушувала цю людину забувати про болячки і хвороби. До того ж, він постійно собі докоряв, говорив, що в нього нема любові, що він не робить належних християнину добрих справ, і не міг нахвалитися своєю дружиною за те, що вона робить добрі справи, піклується не тільки про дітей, але і про свекра зі свекрухою, пере для старих, які живуть по сусідству, прибирає в них у будинках і навіть «супчик їм варить!» Обличчя цього доброго сім’янина світилося від Благодаті Божої. Він мав у собі Христа і був наповнений радістю. І кімнатка, в якій вони тулилися, теж була наповнена райською радістю. Ті, хто не має в собі Христа, будуть наповнені душевною тривогою. Вони не помістяться й в одинадцятьох кімнатах навіть удвох, тоді як тут одинадцять душ з Христом – помістилися в  одній.

Скільки б багато місця не було в людей – навіть у людей духовних  – їм все одно його не вистачатиме, бо в них самих не знайшлося місця для Христа, тому що Він не вмістився в них повністю. Якщо б жінки, які живуть в Фарасах, подивилися на ту розкіш, яка є присутньою сьогодні навіть у багатьох монастирях, то вони б вигукнули: «Бог пошле з неба вогонь і спалить нас! Бог нас залишив!» Фарасиотки справлялися з роботою за дві секунди. Раннього ранку вони виганяли кіз, потім наводили порядок у будинку, потім йшли в каплицю або ж збиралися де-небудь у печерах, і та, що трошки вміла читати, читала житіє Святого, кому присвячувався цей день. Потім починали бити поклони з Ісусовою молитвою. Але ж, крім цього, вони ще працювали, втомлювалися. Жінка повинна була вміти обшивати весь дім. А шили вручну. Ручні швейні машинки й у місті були рідкістю, а в селі їх не було і поготів. Добре, якщо на всі Фараси була одна швейна машинка. І чоловікам вони шили одяг – дуже зручний, а шкарпетки в’язали на спицях. Все робили зі смаком, з любов’ю, але при цьому і час у них залишався, тому що все в них було просто. Другорядне фарасиотів не турбувало. Вони переживали чернечу радість. І якщо, скажемо, ти зауважував, що ковдра лежить на ліжку нерівно, і говорив їм: «Поправте ковдру», то у відповідь чув: «Тобі це що, заважає молитися?»

Сьогодні людям невідома ця чернеча радість. Люди вважають, що терпіти нестатки, страждати вони не повинні. А якби люди думали трошки по-чернечому, якби вони жили простіше, то і були б спокійні. Зараз вони мучаться. У  їхніх душах  – тривога і розпач: «Такому вдалося побудувати два багатоповерхових будинки!» Або: «Такому вдалося вивчити п’ять іноземних мов!» – чи ще що-небудь подібне до цього. «А в мене,  кажуть, – нема навіть своєї квартири, і іноземної мови я не знаю жодної! Все, пропав я!» Або ж хтось, маючи автомобіль, починає мучитися: «В іншого машина краща за мою. Треба і мені купувати таку ж». Він купує собі нову машину, але і вона йому не на радість – адже в когось є ще краща. Він купує таку ж і собі, а потім дізнається, що в інших є власні літаки, і знову мучиться. Кінця цьому нема. Тоді як інша людина, у якої теж нема машини, славословить Бога і радіє. «Слава Богу! – мовить вона. – Ну і хай у мене не буде машини. Адже в мене міцні ноги і я можу ходити пішки. А в скількох людей ноги ампутовані, і вони не можуть за собою доглядати, не можуть вийти на прогулянку, мають потребу в чиїсь опіці!.. А в мене є власні ноги!» В свою чергу, людина кульгава говорить так: «А як іншим, у яких немає обох ніг?» – і радіє теж.

Невдячність і ненаситність – велике зло. Людина, поневолена чимось матеріальним, завжди поневолена хвилюванням і душевною тривогою, тому що вона тремтить, боячись, як би в неї не відібрали її багатство, то відчуває страх за своє життя. Якось до мене прийшов один багатій з Афін і сказав: «Отче, я втратив контакт зі своїми дітьми. Я втратив своїх дітей». – «А скільки в тебе дітей?»  – запитав я. «Двоє, – відповів він. – Вигодував їх на пташиному молоці. Мали все, що хотіли. Навіть по машині їм купив». Потім з бесіди стало зрозуміло, що в нього була своя машина, у дружини  – своя й у кожного з дітей – своя. «Дивний ти чоловік,  – промовив я йому, – замість того, щоб вирішити свої проблеми, ти їх тільки збільшив. Зараз тобі потрібен великий гараж для машин, за їхній ремонт треба платити вчетверо більше, не говорячи вже про те, що і ти з дружиною, і твої діти в будь-який момент ризикуєте розбитися. А якби ти спростив своє життя, то сім’я була б згуртованою, один розумів би іншого, і всіх цих проблем у тебе не було б. Провина за те, що з вами відбувається, лежить не на твоїх дітях, а на тобі самому. Це ти винен у тому, що не виховав їх по-іншому». На одну сім’ю – чотири автомобілі, гараж, свій механік і таке інше! Так невже один не може поїхати кудись трохи раніше, а інший – трохи пізніше? Весь цей комфорт породжує труднощі.

Іншого разу до мене в келію прийшов ще один глава сім’ї – цього разу з п’яти душ  – і  сказав: «Отче, у нас є одна машина, але я думаю купити ще дві. Так нам буде легше».  – «А наскільки вам буде важче, ти не подумав? – запитав його я. – Одну машину ти залишаєш у якомусь підворітті, а де будеш ставити три? Тобі знадобиться гараж і склад для пального. Замість однієї небезпеки ви будете наражатися на три. Краще обходитися однією машиною й обмежити свої витрати. І час, щоб дивитися за дітьми, у вас буде, і самі ви будете умиротвореними. У спрощенні вся основа». – «Так, – відповідає, – а я над цим і не задумувався».

– Геронде, якийсь чоловік розповідав нам, як він двічі не міг змусити замовкнути протиугінну сигналізацію у своєму автомобілі. Одного разу через те, що в машину залетіла муха, а іншого разу він сам порушив інструкцію користування протиугінною системою, коли сідав у власний автомобіль.

– У цих людей мученицьке життя, тому що вони не роблять своє життя простішим. Більшість зручностей спричиняють незручності. Світські люди задихаються від багатьох речей. Вони заполонили своє життя безліччю зручностей і зробили його тяжким. Якщо не спростити своє життя, то навіть одна зручність породжує велику купу проблем.

У дитинстві ми обрізали краї котка з-під ниток, вставляли в серединку дерев’яну паличку і влаштовували чудову гру, яка давала нам справжню радість. Маленькі діти тішаться іграшковою машинкою більше, ніж їхній батько – купленим «Мерседесом». Запитай якесь дівчатко: «Що тобі подарувати – ляльку чи багатоповерховий будинок?» Побачите, вона відповість: «Ляльку». Суєтність світу зрештою пізнають навіть малі діти.

– Геронде, а що більше за все допомагає зрозуміти радість, яку приносить простота, невигадливість?

 

– Усвідомлення найглибшого сенсу життя. «Шукайте найперше Царства Божого...» Простота і всяке правильне ставлення до речей починаються з цього. 

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

 

Про зовнішній шум і внутрішню безмовність