Премудрість Божа - Софія

ЗАКОН БОЖИЙ — У КОЖНУ РОДИНУ ТА ШКОЛУ
Святий Анастасій Синаїт, один із ранніх отців Церкви, сказав: «Православ’я — це істинне уявлення про Бога і творіння». Тобто православ’я — це правдива віра, це сама істина. Христос сказав: «Я є путь, істина і життя», Він — втілена Істина. Ми можемо знайти і пізнати істину тільки у Христі, а це означає, що ми можемо бути спасенні тільки у Христі. Після свого гріхопадіння людина втратила Божу благодать, тобто відпала від Бога, від Істини. Щоб відновити єдність з Богом, спадкоємці першого Адама повинні увійти в спілкування з новим Адамом, тобто з Христом. Спасіння людини можливе тільки у Христі.
Спасіння, яке Христос дарував нам через Своє розп’яття на хресті і Воскресіння, продовжується в Церкві. Тому блаженний Августин назвав Церкву «Христом, що простягається у віках». Це означає, що Церква є Христос, Який навіть після святого Воскресіння і Вознесіння продовжує спасіння світу у Святому Дусі. Людство постійно знаходить Бога в тілі Христа — Церкві.
Церква є зібрання православних людей. Церква живе у віках, вона немислима без православ’я, і тільки за цієї умови ми можемо зрозуміти Церкву як передання, яке є божественним і динамічним рухом Бога в історії. Румунський богослов Дмитрій Станілас говорить, що «Православ’я — це живий стан, безперервне життя Церкви».
Кожен християнин у Церкві повинен не просто вірити, але вірити в одного Бога; вірити не тільки у вищу невидиму силу, але в Бога-Тройцю, Який відкрив Себе у Христі. Так само він повинен не просто любити, а любити Бога; люблячи свого ближнього, Церква повинна зберігати це православ’я віри і нести його у світ своєю місією, своїм свідченням.
Протягом багатьох століть православна Церква намагалася сформувати і вмістити в одну книгу ту сукупну і необхідну кількість віронавчальних знань, які потрібні для православного християнина. Першим православним катехизисом стало «Ісповідання віри» святителя Петра Могили, митрополита Київського, що вийшло з друку в Києві 1646 року, а на три роки раніше (1643) цей катехизис Петра Могили на Соборі в Ясах Константинопольським, Олександрійським, Антиохійським і Єрусалимським патріархами було визнано за істинне «Ісповідання всієї Східної Кафоличної Православної Церкви». Цю книгу свято зберігав православний народ поряд із Святим Писанням. За нею навчалися у величезній кількості духовних монастирських шкіл, які тоді відкривалися в Україні. Архидиякон Павло Алепський, який у середині ХVІІ століття подорожував по Україні з Антиохійським Патріархом Макарієм, дивувався освіченості тодішнього українського православного люду. З часом проблема вдосконалення таких творів ставала дедалі гострішою, й у ХІХ столітті подібних книг, які коротко і головне доступно викладали основи вчення православної віри, було чимало. На жаль, все це, як і навчання Закону Божого в школах, було припинено атеїстичною владою.
Роки войовничого безбожництва в нашій країні призвели в результаті до історичного і релігійного безпам’ятства, перервали чимало традицій, які зміцнювали зв’язок поколінь, надавали життю освячення через вірність віковим звичаям, переданням, установленням. Втрачено те, що наші прадіди приймали з дитинства, і це ставало нормою поведінки. Тут слід згадати і про церковний етикет, правильне звернення до священнослужителів, людей духовного сану.
Нині ми звикли спрощувати багато речей і стаємо байдужими до Правди Церкви. Ставши поверховими і легковажними, ми надаємо уваги зовнішнім формам і стверджуємо, що достатньо приймати основу віри, а все, що поверх того, — беззмістовне і зайве. Але ми не можемо цього прийняти. Якщо Церква буде байдужа до збереження віри і передання такими, як вони були відкриті в чистоті і нероздільності, то Церква вже не буде Церквою Христа, Його тілом.
У наш час перед великою кількістю людей, які розумом зрозуміли, або серцем відчули, що Бог є, які усвідомлють свою приналежність до православної Церкви і бажають приєднатися до неї, постає проблема «воцерковлення», тобто входження до Церкви. Ця проблема для багатьох дуже серйозна: входячи в храм, непідготована людина зустрічається із зовсім для неї новим, незрозумілим і навіть у чомусь дивним світом.
Одяг священнослужителів, ікони, лампади, піснеспіви і молитви — все це інколи викликає у деяких людей відчуття власної відчуженості в храмі, приводить до роздумів про те, чи потрібно все це для спілкування з Богом? Звідси і досить поширена думка: «Головне, щоб Бог був у душі, а до церкви ходити необов’язково». Це в корені неправильно. Святий Кипріан Карфагенський стверджує: «Кому Церква не Мати — тому Бог не Отець». Але для того, щоб зрозуміти, наскільки правдивим є цей вислів, необхідно знати, а що ж насправді є Церква? В чому суть її існування? Для чого необхідне її посередництво у спілкуванні з Богом? Тому-то у світ і виходить ця книга — «Закон Божий», яка здатна на всі ці запитання дати відповідь і допомогти православному християнину бути справжнім воїном Христа, ревнителем своєї віри, віри своїх батьків, дідів і прадідів.