Антоній і Феодосій Печерські
(983 – 1073 рр.; бл. 1036 – 1074 рр.)
Засновники Києво-Печерської лаври, якій судилося стати провідним монастирем усіх східних слов'ян, найвизначніші церковні діячі Київської Русі, святі Антоній та Феодосій залишили незгладимий слід у духовному розвиткові нашого народу.
Преподобний Антоній народився 983 р. в місті Любеч на Чернігівщині, мав світське ім'я Антипа. З дитячих років присвятив себе богоугодним справам. На той час чернецьке життя на Русі було ще мало відоме. Тому юний Антипа вирушив до грецької землі, що славилася своїми монастирями, й оселився на Святій горі Афон. Праведне життя афонських ченців справило на юнака величезне враження і невдовзі він прийняв постриг під ім'ям Антоній. 1013 р., за наполяганням свого наставника, повернувся на Русь, аби сприяти там розвиткові чернецького життя. Прибувши до Києва, Антоній обійшов усі чернечі обителі з метою обрати місце, де б зміг оселитися. В столиці на той час уже існувало кілька монастирів, заснованих ченцями-греками, але всі вони, на думку Антонія, були надто комфортні. Адже на Афоні він звик до іншого. Не бажаючи миритися з безчинством, кривавою уособицею, що розпочалася по смерті князя Володимира, преподобний Антоній повертається на Афон. Проте на початку 30-х років ХІ століття він знову приїхав до Києва. В цей час на великокнязівському столі перебував син Володимира князь Ярослав Мудрий, який поважав церковні статути і дбав про розвиток церковного життя на Русі.
Пошуки гідного пристанища привели Антонія до заміської князівської резиденції Берестове. Тут, на мальовничій дніпровській кручі, він знайшов залишену Іларіоном печеру, в якій і оселився. У печері Антоній проводив увесь час за молитвами і постом, удовольняючись сухим хлібом та водою. Скоро слава про праведного і мудрого ченця розійшлася київською землею, до нього почали приходити люди. Одні просили благословення, інші слухали настанови і жили за його прикладом. Згодом у нього з'явилися послідовники. Вони почали розширювати печерний монастир, викопали кілька келій і збудували під землею невеличку церкву. Невдовзі Печерський монастир, хоч і не мав на той час офіційного статусу, перетворився на найбільш духовний осередок Київської Русі. Тут проживали також відомі громадські та церковні діячі, зокрема Никон, колишній митрополит Іларіон. Слава Антонія Печерського була настільки великою, що син Ярослава Ізяслав, який успадкував 1054 р. київський престол, насамперед прийшов до нього за благословенням. Він передав ченцям Берестову гору, на якій згодом і розкинувся Києво-Печерський монастир. В цей час прийшов до монастиря і благочестивий Феодосій. Антоній спочатку відмовився прийняти юнака до своєї братії, посилаючись на важке життя у монастирі, позбавлене всіх радощів побуту. Але Феодосій зумів переконати видатного аскета в серйозності свого рішення. Наставництво і постриг двадцятилітнього юнака, якому судилося прославити Печерський монастир, було доручено блаженному Никону. За смиренне життя і високу духовність Феодосій невдовзі був висвячений в ієродиякони, а потім і в ієроченці, фактично став правою рукою Антонія.
Згодом стосунки монастиря з владою стали напруженими. Непримиримість до зла, несхибна принциповість аскета ставили Антонія часто в опозицію до великокнязівської влади. Перший конфлікт виник у зв’язку з постригом близького до Ізяслава молодого боярина Варлаама, прийнятого в монастир проти волі його батьків. Конфлікту з Ізяславом сприяла ще й прозахідна політична орієнтація князя, одруженого з дочкою польського князя Болеслава ІІ Сміливого, та його прихильність до Ватикану. Часом суперечки доходили до прямих погроз та утисків. Не раз київський князь погрожував покарати Антонія та закрити монастир, але змушений був зважати на його популярність.
Преподобний Антоній, віддаючи перевагу усамітненому аскетичному життю, 1061 р. поставив над братією Варлаама, а сам викопав собі окрему печерку на сусідній горі. Невдовзі тут з'явилося ще кілька печер. Так виник новий печерський лабіринт, який пізніше дістав назву Ближніх, або Антонієвих, печер – на відміну від старих, що стали називатися Дальніми, або Феодосієвими.
Після переведення у 1062 р. Варлаама до князівського Дмитріївського монастиря Антоній поставив печерським ігуменом Феодосія, за якого чернецька громада збільшилася на 100 чоловік. Коли маленька церква не могла вже вміщувати братію, преподобний Антоній благословив збудувати на горі над печерами церкву Успіння Пресвятої Богородиці, аби ченці, продовжуючи жити у своїх підземних келіях, могли провадити у ній богослужіння. За легендою, одного разу, коли Антоній підносив свої молитви до Господа, сталося диво: його, разом з Феодосієм, було перенесено в Константинополь і явлено Богородиці. Від неї вони отримали золото, яке дали майстрам-будівничим, аби вони, за велінням Богоматері, йшли до Києва для зведення нової церкви. Коли ж майстри, що прибули до монастиря, почали розпитувати Антонія, де б він хотів збудувати храм, святий три дні молився, аби Господь сам вказав достойне місце. Першої ночі Антоній просив, щоб на землю впала роса, а на місці майбутньої церкви було сухо. Другої ночі він просив Господа сухої землі, а на передбачуваному місці – росу. На третій день Антоній благословив визначене місце і велів зміряти його золотим поясом, взятим з ікони Спасителя Шимоном, сином варязького князя, коли він залишав свою вітчизну. Тридцять поясів завдовжки, двадцять завширшки – таке було веління Господа. Успенський собор, закладений 1073 р. (збудований 1078 р.) став основою майбутньої Верхньої Лаври, головним храмом Печерського монастиря.
Преподобний Антоній, хоч і був суворим аскетом, пристрасним молитвеником і цілителем, не стояв осторонь політичних подій, що відбувалися у державі. Коли 1068 р. спалахнуло повстання проти Ізяслава, змушеного рятуватися втечею за кордон, Антоній підтримав повсталих. Наступного року, коли Ізяслав, за допомогою польських військ, повернувся до Києва, Антоній на знак протесту залишив столицю і пішов до Чернігова, де був прийнятим Ізяславовим братом Святославом. Він оселився в печері на Болдиній горі біля Чернігова. Але згодом повернувся до Києва. Влітку 1073 р. Антоній помер і був похований у своїй лаврській печері. Існує легенда про чудесне утаєння його мощей. З наближенням смерті святий скликав братію і попрощався з нею, після чого земля обвалилася й відгородила його від інших монахів. Ті спробували прокопатися до нього, але із землі вийшло полум’я, а коли вони повторили зусилля, на них хлинула вода. Тоді монахи збагнули, що такою є воля Божа.
Після преподобного Антонія великим світилом руської церкви та подвижником Києво-Печерської лаври був преподобний Феодосій. Народився він близько 1036 р. у місті Васильїв (нині м. Васильків) біля Києва, у боярській родині. Невдовзі родина переїхала до Курська на Чернігівщині, де батько отримав посаду тіуна (управителя). Тут і пройшли молоді роки Феодосія. Він отримав гарну освіту, виявив неабиякі здібності у навчанні та засвоєнні книжної мудрості. Багато читав про подвижництво адептів раннього християнства і вирішив переймати їхній досвід. Ще з малолітства сторонився однолітків, цурався дитячих ігор та розваг. Весь вільний час присвячував молитві та відвідував церкву, дивуючи оточення своєю побожністю та благочестям. Коли йому виповнилося 13 років, помер батько. Відповідно до соціального становища батьків Феодосій мав присвятити себе службовій кар’єрі, натомість він мріяв про чернецьке життя. Категорично відмовився від коштовного вбрання і ходив у лахмітті, наче жебрак. Купував зерно і сам випікав проскурки, які потім приносив у дар церкві. Усе це, звичайно, не подобалося матері – жінці вольовій та рішучій. Вона вважала, що своїм способом життя Феодосій компрометує та ганьбить родину, і чинила йому всілякі перепони. Не змігши досягти порозуміння з матір'ю і встановити з нею нормальні стосунки, Феодосій кілька разів намагався втекти з дому. Вперше він приєднався до прочан, від яких наслухався розповідей про Єрусалим та інші святі місця Сходу, але мати розшукала сина й повернула додому. Невдалою виявилася й друга спроба, коли він таємно пішов до сусіднього міста й оселився у священика. Третього разу юнак подався до Києва з твердим наміром стати ченцем. Так він потрапив до Печерського монастиря, де 1058 р. прийняв постриг. Згодом мати знайшла його і там, довго і слізно благала сина повернутися до світського життя, але врешті-решт сама постриглася в черниці при монастирі Св. Миколи в Києві.
Ставши членом братії, Феодосій виявив здібності у всіх сферах чернечого життя. Часто вночі він роздягався до пояса й віддавав своє тіло для болючих укусів комарів, а вдень займався господарською працею, яка вимагала неабиякої фізичної сили та витривалості. На тілі Феодосій носив жорстку, грубу волосяницю. Спав сидячи. Їв трохи сухого хліба та варені овочі. Уже будучи ігуменом, преподобний Феодосій не лише не зменшив своїх подвижницьких подвигів, а й примножив їх. Сили знаходив у молитві.
У період ігуменства Феодосія посилився зв'язок Печерського монастиря з Візантією. За його ініціативи в монастирі було запроваджено Студійський статут, який згодом став нормою життя для давньоруських монастирів. Цей надзвичайно суворий статут регулював спільне життя ченців, визначав усталений і точний порядок церковних богослужінь. Відтоді чернече життя в монастирі набуло організаційної форми. Феодосій прагнув здійснити головну вимогу цього статуту: усунути приватну власність і завести спільне майно для всіх ченців. За його ігуменства на поверхні землі було зведено келії для ченців, що переселилися туди з печер, а в останніх пізніше стали ховати померлих. Віднині у затворах лишилися лише схизматики.
Печерський монастир почав перетворюватися на значний культурний осередок, чому немало сприяла творча діяльність самого ігумена. Збереглося одинадцять його творів: два послання до князя Ізяслава Ярославовича, вісім повчань ченцям і одна молитва. Феодосій Печерський висунув ідею духовного контролю над світською владою. Вважав, що врятуватися може не кожен християнин, а лише аскет, подвижник а той, за кого він заступиться перед Богом своїми молитвами; висував положення, що ігумен – духовний учитель князя, а князь – захисник і опікун монастиря. Він засуджував уособиці між братами Ярославичами, що відбувалися у 60 – 70-х роках ХІ ст.. На відміну від Антонія, який підтримував чернігівського князя Святослава Ярославовича, Феодосій був рішучим прихильником Ізяслава Ярославовича. Він відкрито засуджував Святослава, який 1073 р. позбавив влади старшого брата і сам посів великокнязівський престол. Намагаючись задобрити праведного ігумена, Святослав відвідав Печерський монастир, зробив багаті пожертвування на будівництво Успенського собору та подарував монастиреві землю, що належала до угідь княжого села Берестове.
Феодосій помер через рік по смерті Антонія 1074 р., у сорокарічному віці. Згідно із заповітом, його поховали в печері під старим монастирем, яка дістала назву Феодосієвої. Церемонія поховання, що відбувалася вночі, яскраво описана безпосереднім учасником того дійства Нестором Літописцем, який у 1080-х роках склав «Житіє Феодосія Печерського». 1091 р. мощі було перенесено до Успенського собору Печерського монастиря. 1108 р. відбулася канонізація святого.
Пам'ять про преподобного Антонія і Феодосія Печерських свято шанують Російська та Українська православні церкви. Преподобний Антоній шанується як основоположник чернецтва на Русі, а преподобний Феодосій – як засновник упорядкованого чернечого життя. Антоній став засновником Печерського монастиря, а Феодосію вдалося перетворити його на центр давньоруської духовності.