Всемилостивий і всеблагий Господь вибрав Петра у свідки Своєї божественної любові ще в утробі матері. З перших днів своїх мандрів по землі майбутній мученик за Христа йшов тим вузьким шляхом страждань, що його обіцяв Спаситель улюбленим Своїм, бо «багатьма скорботами належить ввійти в Царство Небесне».

Народився Петро 28 травня 1973 року в селі Загір'я Тернопільської області. Його дитинство пройшло в селі Заложці, що розташувалося по дорозі від Тернополя до Почаєва. Батьки своїми руками тут вибудували будинок. Його батьки, Михайло Дмитрович і Надія Дем'янівна Боярські – звичайні сільські трудівники, руками яких годується світ.

Пологи в матері були важкими, дитину видавлювали простирадлами. Він начебто і не бажав виходити в цей грішний світ, передбачаючи, скільки йому доведеться в ньому перетерпіти. Народився з лементом (криком), та так і не переставав кричати кілька місяців підряд, немов віщуючи світові, що народився проповідник. Два візочки зламали, гойдаючи його. Відразу з появою на світ почав хворіти. Хвороба за хворобою, одна важча за іншу. Коли йому виповнився 1 рік і 3 місяці, то лікуючий лікар відверто сказав матері: «Куди хочеш його вези, ми йому нічим допомогти не можемо.., – вези до знахарок, хай вони лікують...». Батьки з горя не відаючи, що діють, почали шукати знахарку. І дуже швидко, за порадою добрих людей, знайшли, у цьому ж районі, в селі Глинне. Першого разу «народна цілителька» прийняла родину Боярських дуже радо. Відразу заспокоїла, що вилікує дитину, але треба ще, мовляв, кілька разів приїхати. Коли ж батьки через якийсь час знову приїхали до неї, то побачивши їх, маска благодушності з неї злетіла й обличчя спотворилося нелюдською злістю. Страшним поглядом, наповненим неприхованої ненависті, вона мірила поглядом то батьків, то дитину (особливо довго дивилася на Петра), а потім почала кричати: «Забирайте свою дитину, щоб я вас не бачила! Мені відразу після вас зробилося дуже погано, у мене вся сила пропала... А гроші, що ви дали, ви їх зачарували, я цих грошей до рук взяти не можу, вони мене палять!». І вже задихаючись від злості: «Геть з мого двору, щоб я вас тут ніколи більше не бачила!.. Кого ви мені принесли, мені дуже погано від нього. Кого ви мені принесли...».

Надія зі сльозами на очах схопила дитину і вибігла з хати. Михайло за нею. А знахарка ще довго в слід за ними кричала, виливаючи свою ненависть і злість до дитини і до них. Усю зворотну дорогу проплакала мати над своїм чадом, думаючи, якщо знахарка не прийняла, значить він повинен померти. І тільки значно пізніше, після смерті сина, вона усвідомила, що це Сила Божа охороняла шляхи Петра ще з дитинства. Як колись святитель Миколай був освячений ще в утробі матері, так і на Отцеві Петрові благодать Господня почивала з дитинства – він уже від народження свого був священним вмістилищем Духа Святого. Саме тому в знахарки, яка посміла доторкнутися до цієї святині Божої, пропала вся бісівська сила. Саме тому вона не могла взяти навіть грошей від його батьків, тому що вони пекли їй руки. Так ще будучи нетямущою дитиною, ще лежачи в пеленах, Петро вже перемагав ворогів людського спасіння, вже наводив жах на служителів диявола. І злісні слова відьми «Кого ви мені привезли. Мені дуже погано від нього!» – мимовільне визнання сатанинської сили, свідчення про те, ким був Петро ще з дитинства.

Коли дитину привезли додому, він занедужав ще більше. Мати з дитям знову поклали в лікарню. Діагноз: запалення мозку, менінгіт. Вранці сина забирали від неї, а після обіду повертали – з розпухлою від уколів головою. І тоді мати в відчаї взмолилась, бачачи ледве живе своє дитя, щоб Господь зберіг його хоча б до 20 років, щоб подивитися, що з нього буде... Потім Надія забула про своє дерзновіння перед Богом, і тільки через 20 років, коли цю грішну землю отець Петро залишив рівно у вимолений термін, згадала свою молитву.

Несповідимі шляхи Господні… І хто знає, може ще з дитинства ангелом Бог хотів забрати Петра у свої святі обителі, але слізні молитви матері були почуті. І почала дитина поправлятися.

 

НЕЗВИЧАЙНА ДИТИНА

 

Ріс Петро не таким, як усі діти. Був завжди замислений, зовсім мало говорив і майже ніколи не сміявся. Треба було розповісти що-небудь дуже веселе, щоб він хоча б трохи кінчиками уст  посміхнувся. Його однолітки разом бешкетували, гралися, а він постійно шукав самотності, годинами просиджував невідомо де, наодинці з собою, так що ніхто не знав, де він.

Коли виповнилося 6-7 років вивчив «Отче наш» і « Богородице Діво». Іноді набігається за день і засне, нічого не ївши, одягнений. А потім уночі раптом прокинеться, хреститься перед іконами і молиться, і знову відразу ж засинає. Його начебто хтось будив на молитву, а батьки дивувалися такій його ретельності.

Бувало, візьме в матері хустку чи що-небудь інше, накриється і на всю хату править: «Господи, помилуй! Господи, помилуй!» Домашні ж, посміхаючись і жартуючи, говорили: «Наш Петро буде священиком».

Коли пішов до школи, зустрівся з неправдою і лукавством цього світу. «Тату, я знаю урок краще, а мені ставлять оцінки гірші", – з болем нарікав Петро. «Що маєш у голові, того в тебе ніхто не забере, і люди подивляться на це, а не на оцінки», – наставляв школяра батько. Бачачи підступництво й обман, Петро в усьому шукав належну справедливість і дивувався з кожної зустрічі зі злом.

Скільки він страждав за цю неправду, скільки пролив сліз! І постійно запитував у матері: «Мамо, чому така неправда?». Його чисте серце нестерпно боліло від кожного обману і неправди і ще більше жадало правди. І почав шукати Петро відповіді на свої питання в книгах. Дуже багато читав. Сумками носив книги з бібліотеки і за 2-3 дні усі перечитував. І знову до бібліотеки.

Якось, коли навчався у 3 класі, прийшов додому і говорить до матері: «Мамо, я довго жити не буду...». «Чому, синку?» – стривожилася мати. «Побачите». Те ж повторилося й у 6, і в 8 класах. А Надія тільки нарікала і нервувала про себе. «Усі діти як діти бавляться, веселяться, а він усе про смерть думає...».

І як не здивуватися, як не докорити своїй холодній несприйнятливості вічності, бачачи, що малий роками любомудрує про смерть! О, Господи, подай і нам пам'ять смертну, яка втримує серце, ніби якоюсь вуздечкою, від хтивості і підносить розум, як на легких крилах, від земного до небесного!

 

БОГОМИСЛЕННЯ І ПОСЛУХ

 

Цураючись гучних забав своїх однолітків, уникаючи звеселянь світу, підростав у своєму добровільному затворі дивний підліток. У його чистій душі було місце тільки для Бога. Дивлячись на велич і красу світобудови, він в кожній квіточці, у кожному листочку бачив надзвичайну Премудрість і незбагненну доброту Отця Небесного, і з його серця підносилася пісня хвали і подяки. Особливо Петро любив квіти. Візьме в руки квітку і так довго на неї дивиться-придивляється, постійно повторюючи: “Який Господь премудрий, як кожну квітку малює, і без усяких фарб. Ой, мамо, який Господь добрий, який милостивий...”.

І куди б він не пішов – чи в поле по квіти, чи з кошиком по гриби до лісу – природа для нього була якоюсь заповітною книгою, у якій він відкривав для себе велич Творця, читав слова любові Божої до людей. І від цих слів у його серці розпалювався вогонь зворотної любові до свого Творця.

Та хай не думає ніхто, що Петро ріс у ледарстві – ніколи! З раннього дитинства батьки привчали своїх дітей до праці, виховуючи їх з любов'ю, але в строгості. Петро ріс слухняним і з радістю виконував свої обов'язки, в усьому допомагаючи батькові та матері по господарству.

Одного разу, коли вчився ще в початковій школі, з матір'ю в городі працював на грядках. Раптом мати побачила, що йде вчителька, і, засоромившись, почала вмовляти: «Синочку, біжи – ось вчителька твоя йде». Він, подивившись зосереджено, з болем відповів: «Мамо! Ми повинні земельку любити, як матінку рідну, а не втікати від неї, вона ж нас годує». О святий непослух! Петро, слухняний у всьому своїм батькам, у всьому виконував їхню волю, коли ж порада матері не збігалася з голосом совісті, з цим голосом Божим усередині людини, лагідно і з любов'ю, не ганячи, але і не сумніваючись, висловлює свою вірність велінням Господнім. І матері стало соромно, що мала дитина їй таке говорить.

Коли Боярські придбали корову, то Петро завжди сам і стайню чистив, і корову сам доїв. Мати іноді скаже: «Синочку, я сама подою, йди вчися чи відпочивай». Святий же отрок лагідно і з любов'ю відповідав: «Ні, мамо, я сам буду доїти, ви і так напрацювалися, у вас руки болять...». Скільки любові, скільки теплоти, скільки недитячого старечого розуміння стоїть за цими словами: «У вас руки болять»…

Так у праці і послухах зростав Петро. Але й у цих повсякденних піклуваннях і турботах, серцем і розумом майбутній мученик Христа, завжди все робив заради Господа. Надоїть повне відро молока, принесе до хати і радісно скаже: «Мамо, дивіться, скільки Господь дав нам молока». Чи піде назбирає яєць з курячих гнізд, і, як молитву подяки, промовляє: «Це все Господь нам дає, мамо!» Відкіля в устах отрока така премудрість: «Це все Господь нам дає!»?

СЕРЦЕ, ЩО МИЛУЄ

 

Серце підлітка, котре, як свіча, горить гарячою любов'ю до Господа, обіймало полум'ям цієї любові все живе, співчувало кожному творінню під сонцем. Чи вдарить (підіб’є) десь пташеня крильце – він відразу ж несе додому, лікує, годує, доглядає, як за малою дитиною. А коли траплялося і вмре яка-небудь пташинка, він викопував ямку, ховав, довго стояв і плакав.

Він завжди всім намагався допомогти. І якщо йому це не вдавалося, то страждав нестерпно. Якось до них у будинок попросилася заночувати якась прочанка. Будинок Боярських завжди гостинно і радо приймав під свій дах мандрівників. Але тоді саме робили ремонт. Тому Надія чемно відповіла: «Ми б і раді, але бачите, що в нас діється, – самі на підлозі спимо. Можливо, хтось інший вам дасть притулок». Як же потім Петро дорікав батькам: «Мамо, невже в нас не знайшлося б місця для цієї жінки». «Не хвилюйся, синку, її обов'язково хтось візьме до себе, і їй буде краще, ніж у нас», – заспокоювали батьки сина. «Ну чому хтось, а не ми», – благав милосердний хлопчина.

І батько змушений був йти і шукати цю мандрівницю, але не знайшов, їй вже хтось дав притулок. Але це не заспокоїло сина. Всю ніч проплакав Петро. Страждання ближніх він сприймав болючіше, ніж свої власні. Особливо ця характерна риса обранця Христового проявилася в перенесенні ним образ і прикростей.

 

ПЕРЕНЕСЕННЯ СКОРБОТ

 

Ще дивніше, мабуть, те, як мале дитя переносило скорботні обставини свого життя: образи, наклепи, несправедливості, які супроводжують людину від дня її народження і до смерті. Тому що ця юдоль земна, наша тимчасова вітчизна, є місцем вигнання, долиною плачу і сліз.

Одного разу, ще в ранньому дитинстві, маючи 7 років, коли відчуття мандрівництва, яке живе в кожній людині (тому що людина «мандрівник (странник) є на землі»), реально і владно кличе до неба, пішов з дому за 15 км. в інше село. Батьки збилися з ніг у пошуках свого чада і вже не знали, де і шукати його. Коли ж знайшовся горе-мандрівник і його привели додому, батько покарав за самовільне відлучення, не довго розбираючись, вдався до випробуваних народних методів виховання – перегнув через коліно і відшмагав ременем. Петро переніс покарання мовчки, не зронив і сльозинки. Але ще більше здивувало і сусідів, і батьків, те, що після цієї батьківської настанови, одержавши своє сповна, він відразу ж приніс гармошку і став грати, зосереджено, на весь двір. У всіх на обличчях з'явилася посмішка, на цьому мирно і закінчилось випробовування.

Начебто і незначний факт біографії, але як у ньому відкривається воістину ангельська вдача: навіть не проста незлобливість, а повна самовіддача, жертовність чистого серця. Здавалося б, його не зрозуміли і без розбору суворо покарали. Так природно дитині заплакати, пожаліти себе, образитися. Але ні, усі його думки – про тих, кого він засмутив, кому він заподіяв боляче. Він зовсім не думає про себе, а тільки про те, як би втішити, як би повернути в серця своїх ближніх мир. І от для тих, хто його не зрозумів, хто скривдив, він грає на гармошці, щоб розвеселити – і ніякого відчуття образи, ні тіні смутку. І якщо врахувати, що «благодіяти тим, хто нас кривдить (за словами божественного Златоуста) – є вершиною євангельської досконалості», то як не дивуватися, дивлячись на семирічного старця.

У характері майбутнього мученика необхідно відзначити ще одну дивну рису: м'який і жалісливий Петро, якого розчулювала до сліз і смерть пташеняти, завжди мужньо переносив будь-яке покарання і ніколи не плакав, жодної сльозинки не було на його очах. За це домашні прозвали його «Петро – камінь». І ці слова виявилися пророчими. Дійсно згодом він став тим каменем Церкви і Віри, якого не змогли похитнути ніякі пекельні сили.

Коли Петро став уже трохи старшим, відбулася ще одна подія, що розкрила дивну красу його непорочної й освяченої душі. Одного разу до будинку Боярських зайшов новий сусід – лікар, який тільки недавно приїхав у їхнє село. І відразу ж з порогу почав наговорювати, що Петро обірвав йому всю сливу, вимагав, аби мати покарала «бешкетника». Хлопець тільки і встиг сказати: «Мамо, я не рвав». Але Надія, вірячи своєму сусідові, не стала прислухатися до боязких виправдань дитини й у роздратуванні почала бити його березовими прутами. Петро більше не виправдовувався і не тікав, а мовчки стояв і терпів побої. Потім виявилося, що цей лікар ходив по всіх сусідах, вимагаючи, щоб батьки карали своїх дітей за те, що обірвали його сливу. Але ніхто його не слухав, тому що в селі вже знали, що він внаслідок «білої гарячки» страждає патологічною злобою до всіх.

Петро, звичайно, у цій історії зі сливою зовсім не був винен. Надія з болем і соромом дивилася на сині паси на тілі сина від побоїв, але той жодного разу не докорив своїй матері, і жодним словом не виявив своєї образи. Здавалося, він просто не вмів ображатися на інших, а тільки шкодував їх. Якщо і бачили сльози на його очах, то це були сльози над горем і образою ближнього, але не за себе. Воістину, він з дитинства відрікся і самої душі своєї і ніде і ніколи не шукав свого.

Чи сказати ще що-небудь гідне більшого подиву про вдачу цього священного вмістилища Божого? З раннього дитинства рідні Петра помітили за ним одну особливість: як тільки по немочі людській починали когось обговорювати, він відразу ж тікав з хати. Воістину, зі свого народження це була небесна людина і земний ангел.

Так, страждаючи від неправди і лукавства світу, співчуваючи всьому живому і люблячи всіх, у праці і послуху ріс майбутній мученик Христовий. Сусіди, бачачи його старанність і незвичайний характер, іноді висловлювали щирий подив: «І що у вас за син?! Що з нього буде?!». І цей подив «Що у вас за син», – якнайкраще відображав ту ангельську вдачу, яка виявлялася у всіх вчинках і навіть у зовнішньому вигляді отрока, особливо у його не по-дитячому глибоких і сумних очах.

Коли Петро став старшим, сусідські хлопці почали заходити до нього додому і кликати то в кіно, то на різні вечірки. Але той тільки на хвилинку вийде до них, скаже кілька слів і знову повертається додому, у свій затвор (усамітнення) – за читання книг і малювання. Він з дитинства уникав ледарства і веселощів, зберігав своє серце від спокус цього світу. Він ніби вже був і народжений ченцем.

Спрага правди, думка про смерть, збереження уст, неосудження, незлобливість, лагідність, серце, що милує кожне створіння, і, нарешті, богомислення як основа внутрішньої досконалості – все те, що складає мету багатьох аскетичних праць і чого багато подвижників досягали в результаті посилених подвигів тільки наприкінці свого життя, – весь цей чудовий квітник чеснот прикрашав його душу ще з дитинства.

 

НАВЧАННЯ В ТЕХНІКУМІ

 

Добровільне усамітнення отрока, його відчуження від однолітків лякало і хвилювало батьків: ну чого він вдома сидить, однокласники в кіно йдуть, на дискотеки і вечірки, а він такий гарний, ставний і нікуди не покажеться?

Після закінчення 8 класу Петро поступив до сільськогосподарського технікуму, який був недалеко від їхнього села. Вчився добре, вирізнявся особливою старанністю: його навіть вибрали старостою групи, і всі викладачі були ним дуже задоволені. Але знову зіштовхнувся з неправдою й обманом. Якось сказав вдома: «Правди нема ніде. Тільки в духівництві». Скільки душевних мук (яка ненаситна жага правди) стоїть за цими словами, але «блаженні спраглі і прагнучі правди, бо вони наситяться».

 

РЕВНІСТЬ ДО ДОМУ БОЖОГО

 

Щонеділі приїжджав додому – спеціально до церкви, не міг без церкви. «Дивися, як святий до церкви побіг», – завжди лукаво сміялася одна господиня, повз вікна якої йому доводилося проходити.

Якось у велике свято Петро разом із всіма односельчанами довго прочекав біля воріт церкви, але священик так і не з'явився служити. Подавлений, у сльозах прийшов Петро додому й не міг заспокоїтися. «Ну як він міг, як він міг?» – з болем у серці повторював. Він ніяк не міг зрозуміти: як можна не прославляти Господа за Його благодіяння, як можна не служити Йому і не жити для Нього. І раптом, ще не приходячи до себе від потрясіння і болю за святинею, він вдягнувся і майже вибіг з хати. Мати, бачачи його в такому стані, послала за ним молодшого сина простежити, щоб чогось не трапилося. Петро швидким кроком поспішив до роздоріжжя, де стояв великий хрест, і, впавши перед Животворним Древом на коліна, довго плакав і молився, виливаючи свою скорботу. З його скорбних очей, не перестаючи, як з якогось джерела, текли і текли сльози. І тільки один Господь відає, про що були його слізні молитви.

 

ДАР СЛІЗ

 

Після закінчення 3 курсу юнак несподівано для своїх батьків категорично сказав: «Я не буду закінчувати технікум, тому що це не моя спеціальність. Хочу поступати в духовну семінарію, а якщо ви не дозволите, то добровільно піду в армію». Після недовгих безуспішних благань закінчити навчання, забрали документи з технікуму і відвезли в Загорськ.

З особливою завзятістю і трепетом готувався до іспитів. Дуже мало спав, усе читав духовні книги, молився і постійно плакав. З його очей безперестанку струмками текли сльози. Господь дарував йому дар сліз. Батьки, бачачи таке його бажання стати священиком, як він весь світиться радістю після молитви і читання духовних книг, що часто забував і хліб свій з'їсти, не бажали більшого щастя, ніж бачити сина слугою Господнім.

Іспити здав успішно, тому домашні заздалегідь раділи. Але коли Петро приїхав додому, мати ледь впізнала його – так він схуд і ніби почорнів від переживання і страждань. Відразу ж, переступивши поріг двору, впав на копицю сіна і почав плакати, ридав так, що батьки, бачачи його горе, боялися і запитати його. Потім, заспокоївшись, піднявся і сказав: «На все Господня воля, слава Богу за все!». У цей час Україна відокремлювалася від Росії, і його на навчання не прийняли, тому що він був українцем.

Довелося закінчувати навчання у технікумі. Після його закінчення подав документи до Почаївського духовного училища, але в цей рік через матеріальні труднощі набору не було (його закрили). Близько 20 разів приїжджав Петро на святу Почаївську гору під покров Богородиці (просячи молитов преподобного Йова, шукаючи зміцнення й одкровення волі Божої до себе). Перебуваючи в Лаврі, нічого не їв, зовсім не спав, постійно молився і плакав. І раптом хтось підказав батькам, що в Запоріжжі потребують священиків, що там відкривають духовне училище і через рік висвячують.

Так премудрим промислом Божим, за клопотанням Пресвятої Богородиці й пр. Йова, Петро опинився в Запоріжжі. В училищі він був першим учнем. Товариші по навчанню відзначали в ньому особливу зібраність і серйозність. Він завжди ходив під Господом. Так, коли наприкінці навчального курсу благословили ніби репетицію літургії, на цих заняттях знаходилися такі, що дозволяли собі і слово сказати, і пожартувати. Петро ж весь входив у молитву, у всіх його словах і діях відчувалося святе благоговіння, яке передавалося й іншим.

 

БОГ РУЙНУЄ ШЛЮБ

 

Перед висвяченням майбутній священик повинен зробити вибір: чи одружитися, чи приймати чернецтво. І Петро приїхав додому просити батьківського благословення на чернецтво. Як він не благав, як не плакав, але батьки по-своєму, по-мирському уявляли щастя свого улюбленого сина (звичайно ж, від усієї душі бажали йому добра) і залишалися непохитними. «Одружися, синку, – вмовляла мати, – Дітки будуть, а ми їх будемо няньчити. Треба ж продовжувати рід». Петро тільки лагідно посміхнувся від цих невигадливих слів і сказав: «Мамо, де мені знайти таку їмость як у святого Йоана Кронштадтського. Життя їмості дуже важке, але і щасливе, адже вона – зразок для всієї церкви». І більше не заперечував волі батьків, упокорився і, зітхаючи, сказав: «Робіть, що знаєте, а я скорюся вашому вибору...». І поїхав у Запоріжжя за благословенням владики. Втішені батьки почали шукати наречену. І дуже швидко їм підшукали таку дівчину, що і до церкви ходила, і Біблію читала...

Приїхав за два дні перед Успенським постом – у п'ятницю. Одруження призначили на неділю. У ніч перед шлюбом, коли щасливі за свого сина батьки напрацювавшись, заснули міцним сном, матір Надію раптом хтось розбудив. І вона виразно почула чийсь голос: «Вставайте! Що ви робите? Вона його не гідна! Не гідна! Не гідна!». Слово "не гідна" пролунало тричі. Надія спочатку подумала, що це їй щось зі сну приверзлося, але не встигла вона закрити очі, як знову почула той же голос і ті ж слова. І тоді її охопив страх, вона почала будити чоловіка. Михайло, втомлений від багатьох справ, невдоволено накричав на неї, що це, мабуть, приснилося, і щоб не вірила бабським нісенітницям, – і далі заснув. Коли ж Надія, заспокоївшись, задрімала, її втретє примусили прокинутися ті ж незрозумілі і дивні слова – і начебто легким вітерцем повіяло по кімнаті, вона підхопилася на ноги і підбігла до відкритого вікна, думаючи, що це хтось за вікном її дражнить. Але за вікном стояла глуха і тиха ніч, і звичайно ж, нікого не було. У розгубленості і томлінні духу заснула Надія, так і не зрозумівши одкровення зверху. І тільки потім, коли після смерті сина відкрилися духовні очі, батьки усвідомили, що це Ангел Господній будив їх. Воістину, поки людина не просвітиться світлом святої віри, то хоча б і Ангел став перед нею, не надоумиться. Тому що очі, які звикли тільки до матеріального сприйняття цього світу, нездатні сприймати Світло Прісносуще і світ вічних цінностей.

Отже, ніхто не почув попередження Господнього, і обряд одруження відбувся. Але воля Божа була іншою, не було Його святого благословення, і Він Сам Своїм Всеблагим Промислом подбав про те, щоб Його обранець залишився чистим і непорочним.Петро відразу після одруження поїхав висвячуватися, пообіцявши після висвячення "їмость" забрати до себе, а тим часом вона повинна була залишатися в будинку батьків і чекати.

Але недовго жила невістка в будинку Боярських. Якось їй зустрілася автокефальна "їмость" і почала вболівати за неї, приговорюючи: "Що ж ти наробила? Навіщо долю молоду загубила? Ти з Петром будеш бідною. Він усі гроші жебракам роздасть – йому б тільки молитися. Залиши його, я тобі знайду такого нареченого, з яким будеш жити в розкошах". Знайшлися й інші "жалісливі", що сумували за загубленою молодою долею. І почали добрі люди шукати нареченого для нещасливої, а незабаром вона і зовсім пішла з дому батьків Петра і згодом після активних пошуків таки знайшла свого нареченого.

Подавлені горем батьки довгий час боялися навіть повідомити своєму синові про те, що сталося. Але робити нічого, як кажуть, можна було мовчати, якийсь час приховувати, але шила в мішку не сховаєш. Перед Новим роком батько зважився розповісти по телефону Петрові про втечу "їмості". Але як тільки він тремтячим голосом хотів  все розповісти, то Петро його зупинив:

— Батьку, не треба, я все знаю.

— Відкіля, синку?

— Мені все Господь відкрив. Прошу тебе, не говори про неї.

Після тієї телефонної розмови Надія і Михайло довго стояли здивовані, дивилися один на одного і нічого не могли зрозуміти: як же це їхній Петрусь усе знає. Тільки коли Господь забрав його до Себе, вони усвідомили, ким був їхній син, чому і як він усе знав, хоча ніхто і не говорив йому про це.

Як бажав Петро бути ченцем, щоб ні з ким не поділяти свою любов до Бога, Якого він полюбив більше за життя, більше душі своєї, так і виконав Всеблагий Владика бажання серця його... І тільки той, хто настільки вміщує у своєму серці любов до всього світу, засмучується і співчуває всьому творінню. Тому що коли Невмістимий зволить упокоїтися в нерукотворному храмі людського серця, тоді воно охопить полум'ям божественної любові весь всесвіт (так учать св. Отці).

Тепер, після смерті сина, коли милостивий Господь відкрив духовні очі, батьки Петра усвідомили: який це великий гріх – не благословляти на чернецтво. Це однаково, що перечити Господові, Котрий кличе своїх обранців  до Себе на служіння. Адже без Його солодкого поклику ніхто не може знайти стільки сили і мужності, щоб відректися від спокус світу цього, щоб запалитися повністю бажанням Неба. Тому що, воістину, чернецтво – це небесне проживання, і ченці – це вже не чада Старого Адама, а жителі прийдешнього віку, Нового Єрусалиму. «Я ніколи не прощу собі цього до кінця своїх днів, – призналася згодом мати мученика, – і поки мої вуста не зімкнуться навіки, я всім буду говорити, щоб не робили такого, як я, щоб не перешкоджали тим, кого кличе Господь».

 

СЛУЖІННЯ

 

Зі спогадів духовних чад

 

«...будучи молодий тілом, він був сивий своєю духовною мудрістю і старий своїм непорочним життям»

(З житія Сави Освяченого)

 

«Серед кількох священиків, направлених у наш храм, о. Петро вирізнявся з поміж усіх навіть своїм зовнішнім виглядом: всі його рухи, манери, хода, – усе мало якусь гармонію, ні в чому не було вади...

Ніхто ніколи не бачив його роздратованим, невдоволеним, а тим паче злим. Здавалося, що диявол був не владний над ним. Разючий внутрішній душевний світ відрізняв його від інших» (Фотинія).

Цей дивний світ, безцінний скарб Христовий, що подарував Спаситель через жертву примирення з Богом, як якісь духовні пахощі випромінювалися  від отця на душі всіх оточуючих. Ще тільки за хвилину до цього на душі, ніби "коти шкрябали", невидимий ворог мучив її і терзав, і ось зайшов у храм священик і, нічого не говорячи, просто пройшовся по церкві до Царських воріт. І на серці раптом ставало так легко, спокійно і тихо, всі болючі думки безвісти зникали і на їхньому місці якось, сам від себе, запалювався теплий вогник молитви, який зігріває і спрямовує внутрішню людину до Неба. Так один вигляд священика спонукав до втечі духів злоби піднебесних.

Одного разу під час літургії регент, котрій здавалося, що священик помиляється при веденні служби, вийшла з себе і почала голосно висловлювати своє невдоволення. Ніхто, ні ті, хто служать, ні священики не могли її заспокоїти. Виникла сварка. Все сильніше і сильніше розпалювалася пристрасть, і тут на шум вийшов з вівтаря священик. Усього кілька слів він промовив: про те, що Євангеліє нас учить жити в мирі з усіма і брати на себе тягар один одного – ніби нічого особливого і не сказав. Але його нехитре напоумлення, сповнене лагідності і благодаті Духа Святого, подіяло так, що через хвилину хор знову злагоджено співав і богослужіння продовжувалося, ніби нічого і не трапилось.

Саме цей душевний внутрішній світ – найвище і достовірне свідчення того, що ієрей Петро у свої 20 років був чоловіком досконалим, тому що не можна одержати від Господа ці дорогоцінні дари, не перемігши гріха, не очистивши плоть свою. Цей світ – духовне воскресіння в Христі, вічне і неперервне перебування в Бозі. «Набуть дух мирний і тисячі біля тебе спасуться», – любив говорити Серафим Саровський.

«Воістину, велика благодать Божа почивала на ньому з перших днів його пастирської діяльності. Ця благодать створювала глибоку тишу в храмі під час його проповідей на службі. Ще недавно якась суєта, шум і шепіт чулися в храмі, і раптом запановувала тиша, і тихі слова, які проникають в саме серце людське, лилися з амвона.

За 3 роки служіння в храмі мені доводилося чути багато проповідників і богословськи дуже обдарованих, але такої дії проповіді, духовного повчання не було ні в кого, крім о. Петра. Чому ж так? Та тому, що такої самовідданої любові до своєї пастви, такої відданості, такої готовності і душу свою покласти за кожну заблукану вівцю, можна було побачити і відчути тільки в ньому» (Фотинія).

«А з якою самовіддачею о. Петро вів службу в церкві!  Як глибоко входив він у молитву! Навіть на обличчі змінювався, він ставав  якимось проясненим, відчувалося, що священик в цю мить не на землі. Місце моєї роботи знаходиться навпроти церкви, і я маю можливість бачити з вікна церковний двір і навколишні дороги. І от якось бачу: виходить отець на доріжку з церковного двору, дивиться в небо і молиться, хрестячись, йде і молиться – не поспішаючи і не відвертаючи погляду від неба. Така спрямованість у небо, до Господа відчувалася, що серце защемило! Ця молитовність врізалася в пам'ять навічно! (І живий був ще о. Петро, а ця його молитва часто пригадувалася). Та й усі його дії, вчинки були прикладом, уроком. Він жив з Господом і часто говорив: «Як добре бути з Господом!...». Не любив о. Петро багатолюддя, йшов геть, якщо теми розмов були не духовними. Йогоулюбленим місцем була лавка за церквою (у Нікольському храмі), на якій годинами сидів, читаючи. Багато, дуже багато читав! Говорив, що треба дуже багато знати, щоб бути добрим священиком...

Панотець у своїй мові дуже багато використовував висловлювань старців, великих святих. Якось запитую: «Отче, як ви таку величезну кількість інформації запам'ятовуєте? І хід служб, і знати всі молебні, всі правила?». А він: «На мені Божа благодать, Господь допомагає запам'ятовувати»...

Усі церковні служби він вів не поспішаючи, кожне слово чи молитви акафістів вимовляв розмірено, чітко і з такою душевною любов'ю, що мимоволі ці слова западали в саме серце, пробуджували наші мертві душі! Його називали "Ангел наш» (Неоніла).

«О. Петро, незважаючи на молодість, був дуже мудрим, був як старець. Коли запитували щось, він опустить погляд на землю, помовчить, а потім відповідає. Ніколи не поспішав з відповіддю. І завжди тихенько, ласкаво говорив, начебто скривдити боявся. І завжди читав, читав – де б не перебував. Якось їхали в легковій машині. Раптом сталася поломка. Всі священики вийшли, у купку збилися, розмовляють, а о. Петро – за книгу і вбік. Багато читав! Серйозний був, розумний! А як співав добре! І ніколи не був зарозумілим, не піднімав собі ціну. Скажи йому: «Отче, я знову забув, як співається «Самарянка»– проспіває одразу ж. Простий був... І лагідний... Уже такого лагідного пошукати! Вражала його готовність служіння Господові, людям!» (Віктор Михайлович – колишній завгосп Нікольського храму).

«О. Петро ніколи не розмовляв у вівтарі і не любив, щоб там розмовляли. Весь віддавався молитвам, службі. Не любив осуду, якщо починали говорити про відсутнього, негайно виходив з кімнати. Якось домовилися помолитися рано-вранці. Близько четвертої години заходжу до його кімнати, а він, стоячи навколішках, уже читає Акафіст» (Олексій, послушник).

«Його прихід у храм ми всі грішні помітили відразу: у його ході вже була зосередженість, молитовність... Як молодь йшла до нього на сповідь! Це був істинний ревнитель Божий. Очищеними йшли люди з його сповіді. А проповіді – це чистий бальзам лився з його вуст, який підбадьорює, зміцнює і просвітляє душу. Бувало, бабусі Агрипина і сліпа Віра раділи, як малі діти: «Це о. Петро нас повчає, – говорили. – Слухали б його весь день і не стомилися б. Дай, Боже, йому здоров'я». І скільки буду жити – буду його пам'ятати, поки не закриються мої очі і не зімкнуться вуста. Це була не людина, а Ангел у плоті» (Марія).

«Він був уособленням любові, безмежної до всіх, і до своїх ворогів також. Ця любов відчувалася в усьому: і в його мові, і в рухах, але, особливо, в богослужінні. Він ніби весь світився цією любов'ю, на нього іноді через це світло не можна було і дивитися. Цього неможливо передати словами...» (Ігор).

Своє пастирське служіння ієрей Петро почав у Нікольському храмі м. Запоріжжя. З його появою життя парафії якось  відразу змінилося. Церква стала наповнюватися людьми. Люди йшли як на свято, щоб помолитися зі священиком, щоб очиститися в таїнстві сповіді, послухати його надзвичайні проповіді, отримати від юного старця  настанови чи поради у різних життєвих обставинах, щоб просто взяти благословення, благодатну силу якого парафіяни відчули відразу.

Ті дні, коли о. Петро служив службу, були для парафіян найбільшою радістю. Під час його служіння в храмі панувала глибока тиша. Він був весь ніби охоплений молитовним полум'ям, весь був молитвою, весь спрямований вгору, до Небесного Отця. І ця його молитовність, це служіння Господеві передавалося всім, будило від тяжкого сну, зневіри і недбальства, розпалювало вогонь ревнощів, благоговіння і трепет перед величчю Божественної Любові. Коли ж священик виходив зі Святою Чашею, він ніби перетворювався і весь сяяв Христовою любов’ю до грішника, так що очі не витримували цього світла і мимоволі опускалися. Воістину, священнодійство священика, – це було свято всеперемагаючої любові, свято покаяння й очищення від скверни гріха, явне диво присутності Царства Божого на землі, яке є «правда, мир і радість у Дусі Святому».

Всемилостивий Господь, визначивши заздалегідь своєму обранцю для служіння людям тільки один рік, щедро наділив його різними благодатними дарами. Перший, мабуть, по силі з усіх дарів – це дар проповіді, дар благовісті про Царство Небесне і про покаяння, як єдиний шлях до нього. Серце кожного відразу відчувало, що говорив отець не так, як інші люди. Його лагідне і смиренне слово було  владним і сильним. Воно наводило на слухаючих такий сильний дух покаяння, що під час проповідей всі плакали і ридали через гріхи свої. І в той же час ці сльози розчинялися в радості безсумнівної надії на милосердя Боже до грішника.

Найбільш красномовно про силу проповідей о. Петра говорить такий випадок. Якось отця попросили поховати одного військового. Хто хоча б трохи знайомий з військовими людьми, той знає, що їхні серця, огрубілі від важкої, багатоденної і монотонної служби, неможливо зворушити нічим. Але після проповіді священика ридали всі: і офіцери, і прості солдати. Чимало з них потім почали ходити до церкви. Таку силу мало слово о. Петра. Диякон Нікольського храму, який бачив на своєму віку багатьох священиків, про проповіді о. Петра без хвилювання говорити не міг. «Який проповідник! Який проповідник! Йому б окрему кафедру, – і з болем, ніби пророкуючи, додавав, – але не дадуть».

Повчання ієрея Петра, наповнені любов’ю і смиренністю, чітко, як печать благодаті, лягали на душі людей і потім завжди згадувалися в різних життєвих спокусах, як рятівна допомога і ліки. Лагідний голос отця був ніби внутрішнім голосом совісті кожного... Ми сказали був, але це не зовсім так, він є і буде голосом совісті для всіх тих, хто мав щастя слухати ці незмінні глаголи Життя Вічного, він керував і до цього дня керує вузьким шляхом спасіння серед спокус гріхолюбного світу.

«Часто згадую чудові проповіді отця Петра. Закрию очі і бачу, як наяву, смиренний і прекрасний лик нашого юного пастиря. Чую його тихі, але проникаючі глибоко в душу слова, які неможливо було слухати без сліз», –згадує Наталія, духовне чадо священика, хоча майже такі ж слова говорили всі, хто мав щастя слухати його.

Разом з даром благодатного слова ієрею Петру був притаманний дар сповіді.Кожен, хто хоча б один раз сповідався в нього, відчував себе ніби знову народженим. Він сповідав довго, своєю любов'ю і щиросердечним теплом налаштовуючи до щирого покаяння. Але, мабуть, найдивніше в сповідях священика є те, що своєю молитвою він міг змінювати стан розкаюваного, приводив до глибокого каяття у їхніх гріхах.

«Я стояв і чекав. Ось скоро має підійти і моя черга. Я не знав, у чому мушу каятися і як. І раптом ніби хтось повернув мою голову подивитися на священика. Він був таким неземним, що мені стало боязко і підійти до нього, всі мої гріхи відразу стали переді мною і сльози линули потоком. Коли ж я сповідався у гріхах, увесь час відчував підтримку о. Петра... Після цієї сповіді я як на світ народився» (Ігор).

Люди, відчувши особливу силу благодаті, яка почивала на ієреї Петрові, особливу цілющу силу його сповідей, потягнулися до цього юного старця, тому біля нього завжди були ті, хто сповідається. «Отця Петра дуже любили! Саме до нього прагнули потрапити на сповідь, простоюючи по 2-4 години в черзі, терпляче вичікуючи і відмовляючись від пропозицій інших священиків» (Неоніла).

У храм, в якому служив о. Петро, пішла і молодь, знайшовши в ньому живе уособлення своїх високих сподівань. Таким чином, сповідь для священика незабаром стала майже  непосильним подвигом, що вимагав повної самовіддачі, якому він віддавав усі свої сили, ніколи не відмовляючи тим, хто шукав у нього духовного лікування. «Одного разу під велике свято йшла сповідь. Уже закінчилася вечірня, але сповідь продовжувалася. Було багато охочих висповідатися... Храм спорожнів, і я зважилася теж підійти до сповіді –о. Петро продовжував сповідати сам, він дуже стомився. Але, незважаючи на втому, не був байдужим до моїх слів. Коли читав розрішувальну молитву, поклав мені руки на голову і я відчула, що він з останніх сил тримається на ногах, його хилить з боку в бік... Коли я почала йти, думаючи, що остання, то побачила, що за мною були ще дві жінки. Вони попросили отця прочитати молитви перед сповіддю спочатку, бо не чули правила.І він з покірністю і глибокою смиренністю, знемагаючи від утоми, почав вичитувати заново молитовне правило»(Наталія).

Воістину, це був пастир добрий, що віддає і душу свою за вівці свої. Після сповіді священик мав за звичай кожному давати короткі настанови, як берегти себе від гріха, запозичені зі Святого Письма і святих Отців. Маючи дар розмірковування, він завжди точно розкривав внутрішні причини гріховної хвороби і призначав духовне лікування відповідно духовному устрою кожного. «Досконалі нічого не говорять від себе», – говорив Старець Силуан. І отець Петро нічого не говорив від себе. Цілком пізнавши неміч людського розуму, він шукав напоумлення в молитовному усвідомленні і тому говорив тільки те, що йому було відкрито  по настановленню Святого Духа. Він був досконалим послушником волі Божої, був слухняним Господові навіть до смерті, смерті мученицької.

Сила його наставлянь значною мірою зростала і від того, що своїм духовним зором о. Петро бачив найтаємніші глибини людського серця, чітко визначаючи духовний стан не за зовнішніми ознаками, а з допомогою дару благодатної прозорливості.

Любий читачу, не дивуйся, чуючи про прозорливість у такому юному віці, тому що цей дар, як і інші, не від віку залежить, а від сердечної чистоти. Так преп. Іринарх (Ч.М. 13 січня) прозорливістю відрізнявся ще до початку свого подвигу. В 6 років від народження він заявив батькам, що стане ченцем і буде носити окови. Будучи юнаком, за 300 верст бачив поховання свого батька, так що «всі дуже дивувалися з цього.» І стариці Матрона і Макарія, відомі нині кожному віруючому, з дитинства виявляли свою прозорливість, «блаженні чисті серцем, тому що вони Бога побачать». Хто ж цілком перебуває в Бозі, той бачить світ зовсім іншими очима, ніж тлінна людина.

Дар прозорливості о. Петро ретельно приховував від інших, як, втім, й інші дари. Але коли цього вимагала справа спасіння душі ближнього, його глибока смиренність перемагалася почуттям співчутливої любові

Так, якось у Нікольський храм зайшла жінка, яка вперше переступила поріг церкви. «Стою і думаю: сповідатися мені чи ні. Бачу – йде священик. Біля мене призупинився і ніби між іншим сказав: «Валентино! Думаєш – сповідатися чи ні? Йди, йди, сповідайся» – і пішов далі. Від цих слів у мене покотилися сльози, з'явилося сокровенне бажання очиститися... Після сповіді в мене ніби душа очистилася, стало так легко і радісно... Найбільше мене вразило те, як о. Петро, жодного разу не бачивши мене, назвав моє ім'я і прочитав мої думки» (Валентина).

«У мене мати дуже хворіла, а брат – наркоман. Увесь час він знущався наді мною, не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. І от я вирішив: ніж так жити – краще вмерти. Піду  втоплюся. Але перед тим, як виконати свій намір, сам не знаю чому, я пішов до церкви і опинився перед Нікольським храмом. І тут вийшов священик. Він уважно, пильним поглядом подивився на мене, потоптався на місці і вже хотів йти, як раптом повернувся до мене і почав говорити: «Ігорю! А ти знаєш, де буде твоя душа, якщо ти втопишся? Не роби цього, це великий гріх. Що?... брат тобі спокою не дає, з матір'ю погано?» – і поступово розповів все моє життя. Я ж дивувався – відкіля він усе знає про мене, ми ж з ним не знайомі, навіть ніколи раніше не зустрічалися. Але своїм співчуттям і жалем о. Петро зменшив моє горе, переміг розпач і вселив надію. Нарешті сказав, щоб я завжди був присутній на його службах і призначив мені читати спеціальні молитви. Після бесіди дав мені грошей, хоча я відмовлявся, завів мене в трапезну і велів нагодувати... Так о. Петро врятував мені життя, а мою грішну душу від смерті вічної» (Ігор).

Ієрей Петро вникав не тільки у помисли людських душ, але і бачив майбутнє як дійсне. «Отець Петро дивився в небо, як на землю", – свідчив про цей благодатний дар отця старець схіархімандрит Зосіма. Тобто, як люди бачать зримо, сприймаючи все, що відбувається на землі, у матеріальному світі, так священик спостерігав зримо світ духовний.

І ще схіархімандрит Зосіма, який бачив на своєму віку багатьох чудових подвижників, про отця Петра говорив таке: «Я дуже щасливий, що бачив у своєму житті о. Петра, що мені Господь показав цей свій Скарб... Це була не земна людина, нічого земного в ньому не було…».

ПОДВИЖНИЦТВО СВЯЩЕНИКА

 

«Доброчесність є матір’ю печалі, а від печалі народжується смиренність, а смиренності дається благодать».

Ісаак Сирін

Якщо говорити про такі численні благодатні дари священика, потрібно розповісти коротенько і про його подвижницьке життя. Коротенько тому, що свої подвиги, як і дари, о. Петро зі смиренністю ретельно приховував.

З писань святих отців ми знаємо, що благодать дається за смиренність, а істинна глибока смиренність приходить після багатоболісного, аж до пролиття крові, подвигу. Тільки на цьому вузькому шляху через розп'яття плоті з її похотями і пристрастями подвижник пізнає всю глибину людського падіння, пізнає, що вся правда людей – непотрібне лахміття перед величчю Господа. І в такий спосіб здобуває смиренність. Іншими словами, аскеза – це шлях великого плачу і багатьох добровільних позбавлень, шлях зречення від свого життя заради Господа, згідно Його обітниць: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться самого себе» (Мт. 16: 24).

Ще навчаючись у технікумі, Петро перебував, як ми розповідали, у безперервному плачі. Відвідуючи Почаївську Лавру, він по кілька днів не спав, не їв, а весь час молився. Молитва для нього була і сном, і їжею, чи краще сказати – стала потребою більш необхідною і природною, ніж потреби плоті. Він уже тоді був ніби безтілесним.

Вступивши в Запорізьке духовне училище, Петро збільшив свої подвиги. Товариші по навчанню, часто заходячи рано-вранці у його келію, знаходили постіль недоторканою, а самого Петра у молитві. Від суворого посту він непритомнів, і його так і знаходили, лежачим біля церкви без свідомості. У свої 20 років від подвигу посту він мав уже виразку шлунку. Але, незважаючи на хворобу, яка мучила його жорстокими приступами болю, не зменшував і не послабляв аскези. У боротьбі з гріхом Петро готовий був скоріше померти, ніж поступитися плоті, він був сповнений рішучості стояти до кінця.

Коли юний роками, але старець висотою духовного життя Петро взяв на себе великотрудний подвиг священництва, він довгий час жив при храмі, у сторожці, яка була маленькою кімнаткою 3 на 2 метри, де ледь розміщувався столик і дерев'яна лавка. «Вузенька лавка була меншою, ніж ріст отця, на ній і засинав ненадовго, зігнувшись, не маючи можливості випрямитися, тому що ноги впиралися в стіну.Маленький столик і лавка завжди були закладені книгами. Їх була величезна кількість, більшість з них відкриті на певній сторінці. Проводячи цілі ночі в читанні й конспектуванні духовної літератури, він часто тільки під ранок так і засинав, сидячи на стільці, одягнений у підрясник. І коли вранці чулися чиїсь кроки, батюшка підхоплювався на ноги, а здивована людина запитувала: «Отче, ви так рано встали?» – бачачи його вже в підряснику. Це було життя подвижницьке, доступне лише небагатьом по благодаті Божій» (Зі спогадів послушників Свято-Нікольського храму м. Запоріжжя).

Палаючи любов'ю до Господа, о. Петро зовсім забував про насущні потреби плоті, так що складалося враження, що він зовсім їжі не вживав би, якщо йому про це ненагадували б. Своїм життям він наслідував досконалість того, хто сказав: «Я забуваю їсти хліб мій» (Пс. 101: 5).

«Мене вражало завжди в ньому те, що він заради служіння Господові, молитви, читання духовних книг часто забував вчасно поїсти... З лютого по травень я працювала на кухні Свято-Нікольського храму і, залишаючись увечері для прибирання, намагалася у вільну хвилину відвідати священика (який жив тут при церкві) і поспілкуватися з ним. Зайдеш, інколи, ввечері в кімнатку реєстратора, а о. Петро весь в оточенні духовних книг, і їх так багато, що нема вільного місця на столі. Які чудові бесіди він вів зі мною – про святих отців наших, про святі обителі, часто роз'яснював незрозумілі мені місця з Біблії...Одного разу я розповіла о. Петрові, що була на його батьківщині в Тернополі, у Почаївській Лаврі, і поділилася своєю мрією: дуже хочеться коли-небудь поїхати в Трійце-Сергієву Лавру. Але, на жаль, нема грошей і, напевно, ніколи і не буде. Він відразу ж дістав гроші (5 тисяч – тоді вся моя зарплата!) і почав умовляти мене, щоб я їх взяла.Я спочатку навідріз відмовилася: «Отче Петре, адже вам самому гроші потрібні.Але він таки мене переконав: «Мені зараз їх витрачати нема на що, а вам –на святу справу»... (Світлана).

Всі, хто знав священика, не могли не дивуватися його некористолюбності, його готовності віддати і життя своє заради ближнього. Всі кошти, які він мав, роздавав до останнього нужденним, а сам відмовлявся від елементарного.

«Некористолюбність о. Петра була  надзвичайною. Він відмовляв собі навіть у необхідному. Ніколи не брав грошей за треби. Коли ж комусь з почуття подяки і вдавалося щось йому дати, він відразу ж все роздавав жебракам... А сам взимку без рукавичок ходив. Я говорив: «Отче, купили би собі рукавички, бо руки відморозите». А він і погодиться, але далі за своє: усі гроші бідним віддасть, а сам знову мерзне.Так і проходив пів зими без рукавичок, поки я не вмовив взяти мої, а собі купив нові...»(Ієрей Віктор).

Преподобний Паісій Величковський, пропонуючи роздуми про боротьбу зі сном, визначає міру сну згідно з духовним розвитком подвижника: «Початкуючим – сім годин, середнім – чотири, досконалим – дві години...» Отець Петро спав по дві години на добу. Іноді навіть і не спав, а просто дрімав, сидячи за письмовим столом і читаючи духовні книги. І такий подвижницький стиль його життя ніяк не впливав на виконання ним своїх обов'язків – він трудився нарівні з усіма. Показовий у цьому відношенні такий випадок. Влітку о. Петро приїхав на кілька днів відвідати своїх батьків. Після робочого дня всі вклалися спати, а священик сказав, що повинен ще виконати правило і почав тихо читати молитви.Була 11 година вечора. У 2 години ночі мати прокинулася і бачить, що з кімнати сина пробивається  світло і доноситься тиха молитва. «Ще молиться», – подумала вона і знову заснула... Прокидається о третій годині – і застає знову сина у молитві.

– Синочку, може б ти спати лягав? – з тривогою запитала.

– Зараз-зараз, мамо, закінчую.., не хвилюйтеся.

Надія знову заснула. Коли ж прокинулася о 4 годині, знову чує, що Петро не спить.

– Синочку, лягай же нарешті! – зі страхом за слабке здоров'я свого чада майже закричала мати (він тоді вже мав виразку).

– Мамо, мені так мало залишилося, я так мало встигну зробити... Прошу вас, спіть спокійно – з таким невимовним болем сказав Петро, що Надія боялася більше турбувати його. І тільки після смерті сина вона зрозуміла зміст цих слів.

Вранці Петро піднявся разом з усіма о 7 годині. І ранковим правилом відразу приступив до послуху допомагати батькам по господарству, в селі роботи завжди багато. Працював він весь день з таким завзяттям і енергією, що мати мимоволі з подивом запитала: «Сину, як же ти можеш так мало спати і так працювати?».

На що Петро пошепки, ніби боячись скривдити велич Божу, відповів:

– Мамо, так Бог дає.

Скільки смиренності, скільки побожного страху Божого в цій лагідній відповіді: «Так Бог дає". Саме цією глибокою смиренністю були сповнені всі слова і вчинки священика. Так, коли о. Петро їхав на кілька  днів до себе на батьківщину, хтось з духовних чад, висловлюючи свою скорботу з цього приводу, сказав:

– Без вас, отче, і благодаті в нашому храмі не буде. – На що той сполотнів і, ледь стримуючи сльози, відповів:

– Що ж ви робите? Ви ж мене без ножа ріжете..., – він щиро, із внутрішнім переконанням вважав себе окаянним і грішним, і йому було боляче чути про себе зворотне.

«Я не гідний,» – зі сльозами говорив він, коли мати стелила чисту білу постіль для свого дорогого сина, що приїхав так ненадовго погостювати, і це відчуття своєї недосконалості було з ним у всіх його починаннях. Усі його дії, ніби в якийсь неземний одяг, були вбрані в нелицемірну смиренність, що роблять його власників схожими на Христа.

Смиренним зовнішньо бути легко, але ця показна смиренність свідчить тільки про приховане в таємній язві марнославство. Щира смиренність здобувається в розкаяному почутті серця, у сокрушенні, що є плодом великого подвигу. О.Петро не міг без болю говорити про гріх. Він з такою скорботою сповідав свою нечистоту перед Господом, що здавалося от-от він зараз заплаче. Завжди і в усьому він звинувачував тільки себе, причиною всіх своїх злостраждань вважав тільки свою гріховність. Так деякі з його духовних чад, співчуваючи його скорботі, дивувалися і ремствували: чому йому в такі молоді літа випали такі важкі іспити – і люті гоніння, і жорстока хвороба. І незмінно чули у відповідь: «Усе за гріхи мої». І ці слова о. Петро говорив з таким самоосудом, що мимоволі і тих, хто запитував, спонукав до покаяння.

В глибині своєї смиренності батюшка приховав дуже багато зі свого духовного життя. Так, під час літургії він часто сподоблявся бути тайноглядачем божественних одкровень, здійснюючи богослужіння, він іноді раптом завмирав і досить довго стояв нерухомим, тільки обличчя його наповнювалося неземним, його очі були підняті вгору. Що споглядав він – нам невідомо. Одного разу, коли отець Петро приїхав відвідати матір Надію, під час богослужіння йому знову було видіння. Парафіяни попросили Надію запитати сина, що він бачив, –можливо, матері відкриє. Вибравши зручну хвилину, мати запитала його про це, на що той опустив очі і вчинив так, як колись в такій ситуації Йосип Оптинський: просто вибіг з кімнати. Збентежена такою поведінкою сина, мати більше не зважувалася тривожити його, вона звикла до такої дивакуватості. Багато що в поведінці сина для матері здавалося дивним і незрозумілим. Якось у свій черговий приїзд до сина вона помітила, що той лягає спати в підряснику. Було літо, спека стояла нестерпна. «Синку, ти б зняв підрясник, адже так пече», – зі здивуванням сказала мати. «Мамо, я щохвилини повинен бути готовий зустріти Христа, як же я буду Його зустрічати роздягненим?» І вже після своєї смерті він являвся у сні багатьом ченцям і священнослужителям і  докоряв за те, що сплять роздягненими, наставляв завжди бути готовим зустріти Господа. О. Петро завжди ніби ходив перед Богом, завжди носив у своєму серці пам'ять про смерть і про Страшний Суд Христовий, який вимагає найвищого внутрішнього відречення від світу. Без цього відречення ніхто не може носити цей помисел.

ПРО ПОДВИГ МОЛИТВИ О.ПЕТРА

 

«Смиренність є постійною молитвою зі сльозами і працею. Бо вона, завжди призиваючи на допомогу Бога, не дозволяє зухвало покладатися на власну силу і мудрість, і звеличуватися над іншими»

Максим Сповідник

 

Як гординя є забуття Бога, так і смиренність є постійною пам'ятттю про Бога, яка невід'ємно співіснує з величчю Господньою і своєю незначимістю. І ніщо так не сприяє знаходженню цієї пам'яті, як безперервна молитва. Тому  Апостол і заповідав усім: «Безперестанку моліться». Іншого шляху набуття незбагненної смиренності Христової нема. Боротьба за молитву – це сутність християнського подвигу. Молитва – найважча справа в житті, ні на що так не нападає ворог, як на неї, знаючи, що без молитви ми загинемо.

У молитовному подвигу, у цій кривавій боротьбі з ворогами спасіння о. Петро досяг такої висоти, про яку не можна говорити без трепету і дивування. Безперестанку закликати найсолодше ім'я Господа нашого Ісуса Христа для нього стало настільки ж природним, як і дихати. Кожен його подих славив Господа, і він міг разом із псалмоспівцем Давидом сказати: «Співаю Господові Богу моєму, допоки існую».

«Священик жив у нас у літній кухні. Ми неодноразово вмовляли його перейти до нас у будинок, але він відмовлявся – не хотів нікого турбувати. Одного разу вночі, коли я прийшов з роботи, мені треба було у літній кухні дещо взяти. Я тихо зайшов, щоб не потривожити сон священика. І раптом побачив щось незрозуміле: отець начебто спав і не спав. Очі були закриті і тіло розслаблене, але губи щось шепотіли. Я прислухався і зрозумів, що це Ісусова молитва. Він і уві сні перебував у молитві! Я був приголомшений і з трепетом поспішив вийти. Наступного дня я запитав о. Петра: «Отче, ви і тоді, коли спите, творите Ісусову молитву? – і відразу поспішив пояснити. – Мені вчора потрібно було зайти до літньої кухні, і я побачив, як ви спали і молилися». Від цих моїх слів панотець спочатку зніяковів і опустив очі, так що мені стало ніяково за мою цікавість. Після недовгого мовчання він тихо сказав:

«Благословляю і вас так молитися…»... І з того часу за його благословенням я відчув особливий смак до Ісусової молитви, так що без неї і жити не можу» (Віктор Семенович).

Афонський подвижник о. Спірідон довідався, що в о. Силуана молитва не переривається ніякими зовнішніми діями, з подивом визнав, що «він великий». І нам нічого не залишається, як тільки дивуватися милості Божій, бачачи 20-літнього старця. Саме ця чудесна молитва, що не перемагалася і сном, більше всього свідчить про те, ким був о. Петро. У свої 20 років він досяг рівня чоловіка досконалого і пристані святої безмовності, про що преподобний Йоан Лєствічник казав: «Безмовник є земним образом Ангела, який на хартії любові рукописанням ретельності звільнив молитву свою від лінощів і недбальства. Безмовник той, хто виразно взиває: готове серце моє, Боже (Пс. 56: 8). Безмовник той, хто говорить: «Я сплю, та серце моє не засинає» (П. Пісн. 5.2).

Чи варто після цього свідчення дивуватися незвичайній силі благословення о. Петра? Простий мирянин по його благословенню без перешкод і легко проходить найважче діяння, мистецтво з мистецтв і школу ченців – Ісусову молитву, надбання якої є плодом великої аскези і пов'язане з багатьма труднощами. Яку ж треба було знайти благодать у Господа, щоб мати таке благословення! Люди відразу відчули цю особливу благодатну силу ієрейського благословення. Воно мало дивну властивість – умиротворяти, втішати стражденні душі. Після нього душевні бурі і муки заспокоювалися, і серце сповнювалося світлим миром, тому що як Дух Святий є Утішитель, так і обрані вмістилища Його стають утішниками для стражденних.

«Щодо благодаті у нас, парафіян, склалася тверда думка: хочеш дістати виконання благих намірів – бери благословення в о. Петра – обов’язково сповниться. Це не одноразово підтверджувалося!» (Наполеона).

«Я взяла благословення в священика, щоб попросити вибачення в однієї людини. На його запитання чи скривдила я цю людину, я відповіла, що так. Цей випадок не давав мені спокою багато років. Я його висповідала, але все одно відчувала, що потрібно просити пробачення, хоча не уявляла достеменно в кого і як. Я була винною перед усією родиною...

Я вийшла з храму і дорогою весь час відчувала страх і ніяковість. Але благословення отця Петра дало мені сили, і я зі щирими слізьми просила пробачення, і вийшло все якнайкраще. Через якийсь час я усвідомила, що це сталося завдяки благословенню о. Петра. Після цього випадку мені хотілося завжди брати благословення в отця Петра, тому що він давав його з особливою увагою до людини і з внутрішньою молитвою. Тому і люди до нього дуже тягнулися і радилися з ним як з досвідченим священиком, хоча він був дуже молодим» (Наталія, парафіянка Свято-Нікольського храму).

Про ту молитву, яку мовив священик за ближніх, найкраще сказати словами Старця Силуана: «Молитися за інших – кров проливати». Але як нам, що не маємо такої любові не тільки до ближніх, але і до себе, зрозуміти ці слова: що ж це таке – «кров проливати»?

Одного разу якась черниця молилася разом з великим Старцем Серафимом Саровським. І раптом серед ясного дня в келії святого зробилося так темно, ніби це була глибока ніч. Вона зі страху не пам'ятала себе. Потім сам Серафим пояснив їй причину цієї пітьми: він вимолив з рук сатани одну чисту душу, і за це сам сатана явився в його келії, щоб помститися Старцю. І наніс йому удар під лопатку з такою силою, що, розповідав святий, якби не благодать Божа, котра зміцнювала його, то він не зміг би стерпіти цього болю й однієї хвилини. І ця рана, отримана ним від сатани, яка мучила його таким нелюдським болем, не гоїлася до самої смерті Старця. Ось вона та ціна, що платять праведники за кожну вимолену душу! Цей непояснений ніякими словами біль – ціна їхньої любові до ближнього.

Хай вибачить нам читач за такий великий відступ, але ми змушені були зробити його, щоб хоча б трохи наблизитися до розуміння тієї любові, котрою горів о. Петро до ближнього і заради якої він проливав свою кров ще до подвигу мучеництва в молитовному стоянні перед Богом.

«Одного разу, коли о. Петро приїхав влітку додому, – згадує мати, – я послала його до однієї жінки за молоком. Його досить довго не було. І от дивлюся: йде, такий сумний, що я злякалася.

– Синку, що з тобою?

– Мамо, мамо, нема там щастя.., – відповів і попросив, – я йду до хати, не заходьте, будь-ласка, у мою кімнату...

А мене дуже зацікавило: чому не заходити? Що він там буде робити? Я тихенько підійшла до тієї кімнати, де він був, і через прозорі фіранки на дверях побачила, що о. Петро стоїть навколішки перед великою іконою «Таємна вечеря» і молиться. А з очей потоками течуть по щоках сльози... І я так само тихо навшпиньках відійшла від кімнати сина, щоб він не помітив, що я була біля дверей. Дві години він не виходив з кімнати – весь час молився.

Через кілька днів, коли о. Петро уже поїхав, приходить до мене та жінка, до якої я його посилала по молоко, приносить молоко, масло і сир. Я їй кажу: «Я у тебе не замовляла цього, але коли принесла, то візьму» – і даю гроші. Вона від грошей категорично відмовилася і сказала: «Я принесла не тобі, а тому Ангелу, що у тебе живе». І почала плакати, і зі сльозами розповідати, що після того, як о. Петро пішов від неї, то начебто святі через хату перелетіли: у родині все стало добре і мирно (А чоловік у неї, Роман, випивав, і коли був п'яним, сильно її бив). «Я тобі не можу передати, – говорила вона, – який мир, яка благодать запанувала після його приходу. Він день і ніч стоїть перед моїми очима».

Довго ще вона згадувала о. Петра й постійно запитувала, коли він приїде. Розповідала, як змінився чоловік: не пив, не лаявся і не бив її після цього випадку...» (Зі спогадів матері).

Скільки треба було мати уваги, співчуття до кожної людини, щоб під час короткочасної зустрічі не просто побачити біль, страждання іншого, але і перейнятися цією скорботою, понести її у своїй душі як свою. Ми навіть і про своє горе не вміємо так плакати перед Господом, як о. Петро оплакував скорботу ближнього (омивав слізьмистраждання).

«Розповім ще один випадок про силу молитви отця Петра, випробуваний особисто мною, – згадує чадо отця. – Коли ворог озброївся проти отця ще сильніше й у нього відібрали і цю малесеньку келію при храмі, довелося шукати житло. Ми з парафіянкою взялися допомогти, тому що отець міста не знав. Разом з о. Тихоном кілька годин ходили по найближчих адресах будинків, що здаються. Було літо, стояла нестерпна спека, хоча наближався вечір. Втомлені і без результату ми повернулися до храму. Взявши благословення в о. Петра біля воріт, (тому що служба вже закінчилася) пішли потихеньку по доріжці. У мене в той час дуже набрякали ноги. Від спеки і великого навантаження ломило всі кості і просто не було сили їх пересувати. Це, очевидно, не пройшло повз увагу панотця. Ми повільно поплелися дорогою додому і відійшовши буквально кроків 300, раптом я відчула полегшення. Ще хвилину тому ледве йшла і раптом все минуло. «Що це таке? У мене ноги не болять,» – сказала здивовано супутниці. І тут якась сила змусила мене повернутися назад. О. Петро стояв на тому ж місці, що і після благословення і дивився нам услід. Погляд у нього був таким зосередженим, таким вдячним за нашу працю і глибоко молитовним. Було видно, що він молиться нам вслід своєю гарячою молитвою.

З милості Божої і через молитви Господь допомагав завжди і давав полегшення. Але щоб так, в одну мить, такого в моєму житті не пригадаю...» (Фотинія).

Молитва отця Петра мала воістину чудесну силу навертати потьмарені невірою серця до Христа, до Світла Істини. Коли він ходив на треби сповідати хворих чи вмираючих, то, бачачи перед собою живий образ Христової любові, нерідко сповідала свої гріхи і вся родина, хоча дехто до зустрічі зі священиком був не просто байдужим до віри, але і запеклим у своєму безвір'ї.

«Про те, що Господь чув його молитви, я особисто переконався згодом. Брат мій, інвалід, був хворий: гангрена, відрізали ноги, а тут ще з легенями погано стало, і він погодився причаститися. Гроші витрачалися на ліки і не було за що найняти машину. О. Петро погодився піти пішки в Хортицю, за лікарню (а це було досить далеко). Висповідав і причастив мого брата Романа. І ще трьох людей, котрі ніколи не вірили в Бога (дуже запеклими були), тільки висповідав. Навіть братова жінка – знахарка – і та погодилася висповідатися ще, а в церкві, вже після смерті Романа, причастилася...» (Марія).

Той, хто пізнав на власному досвіді сутність аскетичного подвигу, нехай простить нам нашу неосвічену сміливість писати про те, від чого далеко стоїть наше окаянство. Про той молитовний подвиг отця, про який ми хочемо розповісти зараз, нам взагалі би не випадало говорити. І тільки любов до о. Петра змушує не мовчати про нього.

Свідок таємниць божественної любові Старець Силуан пише: «Коли Дух Святий наповнить всю людину насолодою любові Своєї, тоді світ забутий зовсім і душа вся в невимовній радості споглядає Бога; але коли душа знову згадає світ, тоді від любові Божої і жалості до людини вона плаче і молиться за увесь світ».

Саме молитва за світ – свідчення безграничного для людини знання Бога. Вона – досконале наслідування Господа, Який є Єдиним святим, що взяв на Себе гріхи всього світу і приніс Себе в жертву за них. Так і досконалі в любові, які стали з Господом по Його заповітах єдиними у Дусі Святому, беруть на себе беззаконня всіх людей, наслідуючи любові Христа. І молитва – ридання за світ – це і є розпинання себе за гріхи всього світу.

Як вмістити і як пояснити цю скорботу досконалих нам, котрі і за свої гріхи плакати не вміють? Для цього треба зненавидіти гріх тією ненавистю, якою зненавиділи його святі – до щоденного вмирання від боротьби з ними. Треба відчувати такий нестерпний біль від найменшого гріха, щоб вдень і вночі невтішно ридати біля ніг Спасителя. І тільки той, хто сподобиться цього, може частково зрозуміти скорботу досконалих.

Отець Петро знав з досвіду цю скорботу. Плач за гріхи всього світу настільки охопив усю його істоту, що при всьому своєму бажанні він не міг цього таємного свого діяння приховати від своїх близьких, хоча і велич цього подвигу при житті отця Господь від них приховав. Так, коли панотець служив у с. Роздон, на два дні приїжджала мати, щоб побачити його. Вона і стала свідком незрозумілої для неї скорботи сина.

«Село розташувалося від центральної траси на відстані трьох кілометрів. Коли я їхала додому, Петро проводжав мене до автобуса. Нас хотіла підвезти машина з колгоспу, але він відмовився – нікого не хотів турбувати, постійно пішки ходив. Ми йшли з ним полем, і раптом він почав плакати. Я злякалася і запитала: «Сину, що з тобою?» Але він ще більше розридався і сказав: «Світ гине, тоне в гріхах, у блуді, у пияцтві, у чаклунстві... Господи, хоч би встигнути за своє коротеньке життя врятувати декілька душ, хоча б маленьку групу!… Я тоді ніяк не могла зрозуміти цих слів «за своє коротеньке життя», я зовсім по-іншому думала...

Ми вийшли на трасу до автобусної зупинки і запитали якогось чоловіка, що також тільки-но підійшов, чи не буде зараз щось їхати на Запоріжжя, а він відповів, що автобус недавно пішов, і тепер доведеться чекати довго. Отець Петро відійшов від нас, і я побачила, що він молиться. Потім підійшов і сказав: «Зараз буде транспорт». Через кілька хвилин дивимося: їде машина – «ЗІЛ», і сама зупиняється. Ми з цим чоловіком сіли в кабіну і після того, як священик благословив машину і дорогу, поїхали. Водій постійно розпитував нас, що це за священик. «Він мене дуже зацікавив,» – сказав водій. Ми щасливо доїхали до Запоріжжя, даємо водію гроші, а він ніяк не хоче брати. Я йому кажу: «Ви повинні взяти, тому що так благословив син». Тоді він щось подумав і сказав: «Коли від цієї людини було благословення – я візьму».

Коли я від’їжджала, то турбувалася: «Синочку, як же я доїду додому, хто мене на поїзд посадить?» (У мене хворі ноги). А він заспокоював: «Вас будуть проводжати мої парафіяни... Багато моїх парафіян із Запоріжжя...». Коли я приїхала на вокзал, мене вже чекали парафіяни, а потім ще підходили. Таки на платформі співали духовні пісні. Потім у поїзді вже, мене запитували: «Хто це вас так відпроваджував?». Я ж ніяк не могла зрозуміти, відкіля син міг дізнатися, хто мене буде проводжати?..

Отець Петро дуже мало спав: по 2 години на добу. І я його постійно просила: «Синочку, ти не хочеш спати? Тобі ж треба поспати, відпочити...». Він день і ніч читав «Житія святих». А в дитинстві у нього хворіли очі, він носив окуляри. І я його запитала: «Синку, невже тебе не болять очі, так багато читати день і ніч і зовсім не спати?». А він мені відповів: «Мамо, все Господь так дає. Якщо любиш Господа, то Господь ніколи не залишає тих, хто любить Його. І що в Господа попросиш з вірою, те Господь і подасть...» (Зі спогадів матері).

Весь подвиг дорогого отця можна описати, мабуть, декількома словами – це лагідна (покірна) і смиренна, жертовна і сама себе розпинаюча Любов Христова. Сутність її якнайкраще розкривають слова великого печальника за гріхи всього світу Старця Силуана, фотографія якого висіла в келії отця: «Любов Христова є блаженство, ні з чим не зрівняне у світі цьому, і разом з тим любов ця є страждання, більше від всіх страждань. Любити любов'ю Христа – це значить пити чашу, яку Сам Чоловік – Христос просив Отця мимо пронести...».

Гоніння

 

«Не той любитель доброчесності, хто з борінням робить добро, але той, хто з радістю приймає наступні за тим нещастя…»

Ісаак Сирін

 

«Усі бажаючі жити благочестиво в Христі Ісусі будуть гнані» (2 Тим. 3: 12). І цим терновим вінцем Христовим, хвалою і славою всіх обранців Божих, вінчав Господь й ієрея Петра.

Ненависник людського спасіння, бачачи, як через о. Петра знищуються його підступи, як любов Христова тріумфує над його злістю, звів на праведника люте гоніння. Збудивши в лжебратії заздрість, він посіяв зерна таємної і явної злоби до нього, оточив життя священика наклепом. Йому не давали сказати проповідь, не пускали в храм здійснювати літургію і сповідати; завантажували требами настільки, що він не встигав за весь день хоча б трохи поїсти; відсторонювали від людей, які шукали від нього поради і настановлень; стежили за кожним кроком панотця, щоб не дати йому виконати своє пастирське служіння, щоб перешкодити його напрацюванням на ниві людського спасіння, на яку він був покликаний Господом. Нарешті, його просто в злобі обсипали лайками і насміхалися над ним. Але ніщо не могло похитнути смиренності і любові мужнього воїна Христового. Перемагаючи зло добром, він перемагав усі підступи диявола, для його любові не було і не могло бути перешкод.

«Можна уявити, як повстав (ополчився, озброївся) диявол, бачачи в священикові свою поразку. Він повстав (діяв) через священнослужителів, через нечестивих служителів храму. Заздрість породила в душах священиків таємну злобу, здавалося б несумісну зі священним саном... Була свідком, як під час проповіді о. Петра інший священик перебивав його якимись питаннями і «повчаннями», наприклад: «стань сюди», «повернися туди». Панотець при цьому зовні бентежився, червоніли щоки, але проповідь продовжував, і ворог був посоромлений.

Досвідчене священство було начебто залишене на другий план. Відчувши благодать Божу, яка рясно почивала на юному священику, люди потягнулися до нього і чимало з них вже категорично почали просити тільки о. Петра виконати ту чи іншу требу. Тоді батюшку вирішили спокушати в іншому. Йому розписували треби так, що він ледь устигав з однієї на іншу. Ворог вдарив по плоті. Притому тільки отець Петро виконував треби, ходячи пішки, коли доводилося причащати хворих, які жили далеко. Інші священики відмовлялися виконувати такі треби без надання транспорту, і вони відразу записувалися о. Петрові. Зранку до пізнього обіду без прийняття їжі (часу не залишалося) проводив дні о. Петро. Це не могло не відбитися на його здоров'ї. Якщо до кінця дня йому, нарешті, і вдавалося пообідати, то лише тим, що залишалося після трапези. Мені було болісно спостерігати за таким «духовним» спільним життям нашої парафії» (Фотинія).

«Вірний у малому й у великому буде вірний» (Лук. 16: 14). Саме з дріб'язків складається моральний характер людини, його моральний вигляд. І не можна не розчулитися перед красою ангелоподібної душі, бачачи з якою самовідданістю, з якою любов'ю і відповідальністю о. Петро виконував треби, здавалося б повсякденну працю священика, яку багато хто виконує ніби за звичкою. Духовний наставник кожній людині віддавався сповна, кожна треба була для нього хрестом, стражданням за ближнього, і для нього не було і не могло бути буденності.

«Мені довелося звернутися до Миколаївської церкви м. Запоріжжя, щоб причастити одну важкохвору самотню бабусю (я її сусідка). Я дуже довго ходила, так що аж набридло вже: то  нема пального, то ніколи. Тоді добрі люди порадили мені звернутися до отця Петра, який саме в цей час перебував у Запоріжжі. (Він тоді вже в нас не служив, тому що його перевели в район). І хоча моє прохання не входило в його обов'язки і було обтяжливим, тому що хвора жила далеко, на краю міста, але він не відмовився. Коли я звернулася до священика і все йому розповіла, то він мене відразу ж заспокоїв: «Матінко, не хвилюйтеся, я обов'язково причащу хвору, але спочатку візьму дозвіл у владики Без надання транспорту чи можна їхати тролейбусом. Якщо не можна Без надання транспорту підемо пішки».

Наступного дня, коли я прийшла до церкви, він уже чекав на мене, і ми відразу поїхали. Йшов дощ, і скрізь стояли калюжі. Як тільки ми вийшли з тролейбуса, священика обтраскала машина. Я засмутилася, кажу: «Отче, машина заліпила брудом весь підрясник...». А він посміхнувся, ніби задоволений з цього, і каже: «Нічого, матінко, це ж благодать Божа», Без надання транспорту і обтрусив бруд рукою. Стільки в його голосі було любові і тепла, що в мене відразу потепліло на душі (священникова «незворушність, яка буває в досконалих», де «гнів... переможений безпристрасністю, як змій мечем», Й. Лєствічник 8: 26 – вражала багатьох).

Коли о. Петро сповідав бабусю, став навколішки і дуже довго вичитував молитви до причастя. Я здивувалася: жоден священик так довго не вичитував на колінах ... Коли після причастя я хотіла віддячитися батюшці, він нічого не взяв, хоча ми його просили хоча щось прийняти від нас, але він відмовився і від грошей, і від частувань...

Ми дуже сумуємо за отцем Петром, бо порівнювали його з Ангелом. Багато в нас молодих священиків, але рівних йому нема. Він був дуже смиренний, лагідний, дуже любив увесь світ, завжди ласкавий і тихий. Ми ніколи не забудемо його» (Надія).

«Багато скорботи праведним», – говорить Писання. Настільки багато, що й одного згадування про них, за свідченням Варсануфія Великого, не може витримати навіть наш слух. «Скільки може серце вмістити і перенести скорботи, стільки вміщає і благодаті Божої...» (Старець Олександр Гефсиманський). Тобто, наскільки благодать святих перевершує всяке уявлення, настільки й їхні скорботи перевершують мірило наших сил. Нашим очам відкривається тільки зовнішній бік їхніх скорбот, але і цього досить, щоб, бачачи їхній приклад, зміцнюватися і не бути слабодухим. За коротке життя о. Петру випало стільки скорбот, стільки страждань, що ми відчуваємо своє безсилля навіть щоби їх описати. І це носіння хреста – напевно (мабуть), найкраща його проповідь про Євангельську любов, усепрощаючу, благотворну до тих, хто ненавидить, що віддає і душу свою за други своя (ближнього свого):

«Нема більшої любові, якщо хтось віддасть душу свою за други своя» (Йоан. 15: 13).

«Кожен, навіть маленький штрих стосовно батюшки – це серцевий біль, мука за його знегоди, поневіряння, страждання фізичні і духовні. Це нам, стороннім, спостерігачам негод отця Петра, важко було, а йому самому як було перенести всі приниження, обмови, плітки, заздрість! Скільки наклепів! Смиренна і чиста його душа мовчки зносила несправедливості, образи...

Скільки теплоти виходило від отця Петра! З першої зустрічі люди буквально припадали до нього, тягнулися до нього, до цього юного священика і за віком, і за роками служби. Йшли за ним, а за це карали о. Петра, всіляко відсторонювали від парафіян. Отець Петро говорив: «Ви мені телефонуйте, телефонуйте, мене обов'язково (підкреслював, розтягуючи слово), покличуть». Отче!!! Але не кликали Вас! Відказували, що Вас нема, хоча Ви були поруч. І ніколи нічого не передавали для Вас, як би не просили! А Ви нервувалися, переживали, що Вам не дзвонять і не виконують Ваші прохання. Скільки ж страждань дісталося Вам, отче, всього лише за рік священництва – іншим би на все життя вистачило! Єпископ Василь на панахиді сказав, що отець Петро прожив життя – (цей рік свого життя, як став священиком) – життя 80-літнього Старця. Навіть єпископ відзначив мученицьке життя священика!

…Одного разу поїхав о. Петро до батьків і занедужав. А тут велике свято (здається, Успіння Пресвятої Богородиці), думаю: «Не може бути, щоб отець не приїхав, не повернувся на таке велике свято. Для нього найкращі ліки – служба в Церкві». Це було приблизно в 14.00. Дивлюся у вікно – і бачу відповідь на свої міркування: стоїть перед вхідними дверима до храму отець Петро і молиться, збираючись ввійти, вже в ієрейському одязі. Приїхав уже батюшка! Як же радісно було його бачити. Посвіжілого, усміхненого...

Повернувся, і знову почалися гоніння, утиски: незважаючи на його глибокі знання ведення служб (я була свідком, як о. Петро підказував іншим священикам хід і слова служби, які вони забули), він тривалий час був залишений третім священиком. З якою лагідністю він виконував накази єпископа, щоб парафіяни приходили до нього тільки на сповідь..., і як страждав при цьому! Він був правдивий пастир! За що його – пастиря – відгороджували від пастви. Навіть не дозволяли наближатися! Як може священик спасати душі пасомих, якщо ми – зовсім безграмотні духовно, маючим потребу в настановленнях, повчаннях – і не можемо підійти до священика, в якому інтуїтивно відчуваємо істинного молитовника, спасительного наставника...

Тільки одного разу він був по-справжньому щасливий, коли з'їздив до архімандрита Саватія (схиархімандрита Зосими). Повернувся – увесь світиться, сяє – напоєний духовністю і наставляннями в пастирстві, такий весь велелюбний: «Приходите до мене, запитуйте, що вам незрозуміло, разом розберемося, поговоримо. Підходьте в будь-який час!». А наступного ранку о. Петро – весь вивернутий, пониклий, мовчазний: мабуть, пройшов чистилище…як рятувати душі своїх пасомих…

Не вистачає в моєму словниковому запасі слів, щоб передати безвихідь, розпач моєї душі від (через) співпереживання отцю Петру, мучило безсилля допомогти батюшці! (Неоніла).

Всі скорботи о. Петро зустрічав зі смиренною покірністю волі Божій і з кожного іспиту виходив, як золото з вогню, сяючи ще більшою смиренністю, ще більшою любов'ю.

«Чим більше насідав ворог, тим більше безперестанно молився о. Петро. Зовні спокійний, а внутрішньо страждаючи від неправди – він йшов за Церкву, щоб усамітнитися, і молився. Молився і молився. Навіть і це багатьох дратувало. «Стільки молитися не можна, можна позбутися розуму», – чулося з різних боків. А до кого ж було йому вдатися, як не до Всещедрого Господа, – Утішителя всіх скорботних і ображених.

Мене чомусь за промислом Божим поставив Господь свідком багатьох подій з життя нашої парафії, з життя отця Петра. Одного разу довідалася від кухарів, що під час обіду знову щось трапилося, і о. Петро, не закінчивши обідати і залишивши все, вийшов – серйозний, з опущеною головою. Я так стривожилася душею, що проплакала біля ікони преподобного Серафима Саровського довгий час з гарячою молитвою повернути священику душевний мир, спокій і подати розраду, захистити від усіх ворогів – видимих і невидимих.

Яке ж було моє здивування, коли через дві години ми з Ігорком (послушником) побачили отця Петра, який йшов до церкви з піднятою головою і поглядом, спрямованим до неба, сяючого, з незвичайною радістю на обличчі. Його вуста творили молитву, він благоговійно хрестився під час ходи і з радості майже не торкався землі. Здавалося, що він дійсно бачить Того, кому посилає в небеса свої гарячі молитви. Коли він увійшов у храм, то, не знаючи як виявити цю радість, погладив Ігорчика по голові і сховався у вівтарі. Коли через деякий час я насмілилася запитати, що ж відбулося, то панотець так спантеличив мене своєю відповіддю, що я через свою духовну неграмотність подумала, що з батюшкою щось не те. З такою радістю і розчуленням він повідомив мені: «У мене виразка шлунка, моліться, щоб я ніколи не видужав», – і пішов собі» (Фотинія).

Ось як праведники сприймають скорботи – радіють і дякують Господу! «Я полюбив страждання, які так дивно очищають душу», – писав архієпископ Лука Войно-Ясенецький. Бо скорботи – свідчення піклування всеблагого БОГА за нас, свідчення його любові, тому що неможливо ввійти в Царство Небесне без багатьох скорбот, про що одноголосно свідчать житія усіх святих. І не можна полюбити Христа, не полюбивши його Животворний Хрест, не можна любити Господа і не полюбити страждань.

«Слава Богу за все!» – ці слова святого Йоана Златоуста дуже часто любив повторювати о. Петро. І коли схвильована мати, одержавши черговий тривожний лист від парафіян, запитувала по телефону з тривогою про його справи, вона незмінно чула у відповідь: «Слава Богу за все! Не хвилюйтеся, мамо, у мене все добре». Він ніколи не скаржився на свою долю, ніхто не чув від нього і слова невдоволення чи нарікання, як важко йому не доводилося б. Цілком віддавши себе на волю Божу, він задовольнявся всім, що Господь йому посилав, являючи образ (приклад) досконалої смиренності. Гордий і в раю буде незадоволений. «Чому я не Ангел, чому я не Бог?!». Смиренний же буде мирний і в пеклі: «По милості своїй сотворив мені Господь, тому що я гідний гіршого за гріхи мої».

«Без лікування і за промислом Божим виразкова хвороба прогресувала і стала викликати часті приступи. Під час соборування довелося священику через сильні болі піти у вівтар і, розповідали, лежати там на підлозі. Від своєї безпорадності хоч чимось йому допомогти, я губилася й побивалася. Те дещо (невелике, небагато), що я могла зробити – принести ліки, чи крадькома залишити в його келії молоко, чи ще що-небудь для його хворого шлунку, – ворог повернув на зло. На о. Петра звели найжорстокіший наклеп, обвинувачували в блуді, писали архієрею скарги й анонімки. Потім довідалися, що за батюшкою стежили і доповідали архієрею про кожен його крок... Отця Петра стали переводити по парафіях, по селах. Парафіяни зажурилися, вже нема більше величезних черг до сповіді. Але за промислом Божим, напевно, так і повинно було бути: цього світлого священика істинної віри Христової повинні були побачити багато людей. Як проповідника святого Євангелія повів Господь отця Петра по парафіях. Його ніде не хотіли відпускати. Йому пропонував голова колгоспу і машину, і квартиру. Але не земним була зайнята його чиста душа, а прагненням до Господа, до спасіння своєї пастви» (Фотинія).

Отця Петра направляли по найбільш запущених парафіях, де довгий час храми були недіючими, в деяких не було навіть ікон. І скрізь, де Господь виявляв Свого обранця, відбувалося найбільше диво торжества Євангельської Любові, Євангельської Істини над темрявою невір'я і жорстокості. Затьмарені згубними віяннями богоборства, серця освітлювалися Світлом Благодаті Христової, котра так рясно почивала на священикові, і церковне життя парафії оживало. Порожній храм наповнювався людьми, потоками лилися сльози покаяння і підносилися молитви до Пресвятої Трійці.

«Його звали «Ангел наш». І куди б він не потрапляв на службу (за рік свого перебування в єпархії він побував у десятьох парафіях, ніде довго не затримувався. Тільки в Токмаку затримався довше, а потім виявилося – навічно...), парафіяни відразу тягнулися до нього...

Ми приїхали (його мама і ми – 2 парафіянки з Запоріжжя) до отця Петра на його день Ангела (це в липні – у день свято апостолів Петра і Павла). Ввечері після такого важкого для нього і для нас дня, повного спокуси, нервозності (нервування, нервів), попросили отця почитати акафіст Скоропослушниці, він охоче погодився. Як же він проникливо читав, навіть голос змінився – став таким глибоким, начебто із самого серця йшов! Ми стояли за його спиною і раділи: душа нашого батюшки відтавала!

А день був важкий! Хоча повинно було бути навпаки: усе-таки день Ангела священика. Ранок почався прекрасно. Літургію о. Петро правив як звичайно, цілком ввійшовши в неї, та не дали до кінця відслужити. Не дали сказати проповідь, ретельно підготовлену (а вже отець Петро вмів проповідувати! Слухачі плакали). Зірвали молебень – настоятель забажав від'їзду всіх парафіян в іншу церкву на храмове свято. Ми (приїжджі) всіляко ухилялися – хотілося побути з о. Петром, але нам роздратовано наказали сідати в автобус і їхати. Усі парафіяни, слухачі церкви, священики – всі, крім о. Петра, виїхали і залишили його на самоті до пізнього вечора. Який був радісний батюшка вранці того дня – і тільки усміхнений ввечері, припухлі повіки видавали глибоке переживання образи... Господь зміцнював отця випробуваннями. Але звідкіля нам, духовно бідним, було здогадуватися про це? Тільки побачили промисел Божий: священикові випробовування, а нам, його гостям, його матері – радість щирої любові парафіян до о. Петра. Адже й у тому храмі, куди відвезли нас («Петра і Павла» у м. Молочанську), о. Петро служив вже колись. І ось парафіяни підходили до матері о. Петра з земним поклоном і зі сльозами радості і подяки: «...за виховання такого синочка, такого Ангела! Це наш Ангел!» – так говорили його матері.

Було радісно від цього і гірко, що о. Петро залишений на самоті в таке велике свято, як за кару. Душа скорбила, сумувала!» (Неоніла).

Але отець Петро не знав образи в звичайному розумінні слова, – як жалю до себе. Так, його серце засмучене жалем, але жалем до інших, він міг зі сльозами молитися, оплакуючи страждання ближніх. Зі сльозами молився він і за ворогів своїх, оплакуючи їх жорстокість, благотворив їм усіляко, додаючи нелюдських зусиль, щоб повернути заблукані душі Любові Христовій.

«Двері до кімнати священика були наполовину відчинені, коли я стала свідком страшного і незрозумілого для мене в той час вчинку отця Петра... У кімнату священика безцеремонно, як завжди, увірвалася постійно незадоволена і буркотлива послушниця нашого храму. Видно було, що вона вже не знала, на кого ще звалити свою роздратованість. І раптом я, здивувавшись, побачила, навіть позадкувала через те, як наш отець Петро у чорному старенькому підряснику з надзвичайною смиренністю і співчуттям, схиливши перед нею коліна, вимовив: «А ви насваріть мене, може вам полегшає (стане легше)». Я обурилася в душі: що ж це таке? Перед нею (?), усю бездуховну внутрішність якої одна присутність отця змушувала тріпотіти (трепетати) злістю, о. Петро схилився в земному поклоні?! ...І тільки тепер, через кілька років, чітко побачила, що отець наш, спаситель – лагідний і смиренний, маючи всю повноту Євангельської любові, як Агнець приносив себе в жертву і схиляв коліна перед оскверненою гріхами душею – в останній надії на її покаяння, щоб повернути їй духовний мир» (Фотинія).

Перед тими, хто його паплюжив, перед тими, хто обмовляв його, перед тими, хто постійно творив йому зло, розпалюючись усе більшою ненавистю і злістю – ієрей Петро схиляє коліна! Дійсно, страшне видовище для людського розуму, враженого самістю (егоїзмом) і показною праведністю, що не пізнали – яка безмежна смиренність Христова, яка безмежна Його любов до пропащих. Предвічне Слово, Вседосконалий Бог і Творець світу, від престолу Пресвятої Трійці, від небесних мешканців, де Йому служили безліч Ангелів і славословили Його – схиляє Свої коліна до землі, долини плачу і страждань, втілюється в смертну плоть і віддає Себе людям, творінню Своєму, для наруги, щоб Своєю смиренністю і любов'ю перемогти злобу світу, щоб спасти плем'я розбійників і перелюбників, якими є люди.

У любові до Розп'ятого за нас о. Петро зовсім забув про себе, він зовсім не думав про себе. Не думати ж про себе – ознака досконалої смиренності. Тому що, як вчать св. Отці, смиренність не є простим помислом, але напрямком думок: «Смиренність полягає в тому, щоб відсікти у всьому свою волю і ні про що не турбуватися» (Йоан Пророк, відповідь 459). Як самолюбство («вроджена гординя» – Ісаак Сирін) завжди думає у першу чергу про себе, про свої турботи і проблеми й увесь світ бачить через своє «Я», так і смиренність зовсім про себе не думає, але про інших, і є плодом повного самозречення. Хто ж не думає про себе – сліпий і глухий до нанесених образ, але цілком (повністю) піклується про спасіння ближнього: «Не той показує смиренномудрість, хто засуджує сам себе (тому що, хто не стерпить ганьби від себе самого?); але той, хто звинувачений іншим, не зменшує до нього любові» (Й. Лєствічник, слово 22: 17). Тому пробним каменем смиренності є любов до ворогів (любов і смиренність не мислимі одне без одного). «Отже, якщо ти виконуєш заповідь любові до ворогів, то перебуваєш з Богом, якщо залишаєш її, то з митарями» (Йоан Златоуст). Хто не любить ворогів своїх, той не знає Христа.

ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ

 

«Господь вирішив, що нам настав час нести його хрест – будемо ж гідні цієї радості! Хай втішить і зміцнить вас усіх Воскресіння Христове!»

Влкмч. Єлизавета

 

Християнська любов є Хрест, страждання за того, кого любиш. «Ми знаємо, що чим більша любов, тим більші страждання», – свідчить Старець Силуан. І кожен християнин за покликанням – хрестоносець. Але саме в подвигу мучеництва у всій повноті розкривається ця таємна сутність християнства, у всій повноті є подвиг любові.

«Хто зійде на гору Господню? І хто стане на Його місці святому? З безвинними руками і чистий серцем...» (Пс. 23: 3-4), – говорить пророк. Гора Господня – Голгофа, а святе місце Його – Древо Хресне, жертовник Нового Завіту, на який зводить Господь міцних у боротьбі обранців Своїх у жертву, благочинну Собі.

Шлях на Голгофу, слідом за Христом, Мужем Скорбот – шлях від великих страждань до дуже великих: від лихослів'я і ганьби до ляпасів, биття по ланітах, до добровільного розпинання. Цим багатоскорбним шляхом досконалих і чистих серцем вів Господь і о. Петра. І перед тим, як вивести його на хрест мучеництва, явив його в славі Свого Преображення. Коли священик служив у Токмаку, де і прийняв мученицьку смерть, деякі з парафіян сподобилися побачити його у вогненному сяйві Фаворського Світла, у сяйві Духа Святого, як колись Мотовилов побачив Серафима Саровського.

«Я стояла на службі і молилася. І раптом, здивувавшись, бачу: церква горить! Придивляюся – це наш батюшка весь охоплений вогненним полум'ям. Я спочатку подумала, що все це мені ввижається і від страху знепритомніла. Але коли отямилася і подивилася на о. Петра, – він знову стояв весь у вогненному сяйві, так що і дивитися на нього не можна було – кололо очі. І тоді я, окаянна, все зрозуміла, впала навколішки і почала плакати, молячись про себе: «Господи, я не достойна бачити це!» (Марія).

«Господь сказав, – пише в слові на Преображення  Господнє св. Григорій Палама, – що «прийде Син Людський у славі Отця Свого», і додав, говорячи, «...є деякі, що знаходяться тут, які не зазнають смерті, аж поки не побачать Сина Чоловічого, грядущого в Царстві Своєму (Мт. 16: 27-28), називаючи «славою Отця» і «Царством Своїм» Світло Свого Преображення». Сподобившись цієї несказанної милості – стати співучастником Фаворського Світла, «Світла нематеріального і невечірнього, і прісносущого» (Гр. Палама), ще при житті своєму, о. Петро у Світлі цьому споглядав майбутнє як сьогодення, ясно бачив свою Голгофу – мученицьку кончину Христа заради; про що, як ми говорили, сокровенно повідав багатьом. Але поки не сповнилося все сказане ним про себе, зміст його слів залишався прихованим від розуму людей.

Отець Петро знав не тільки день, але навіть годину і хвилину своєї смерті, знав хто, коли і як його умертвить. Найбільш раннє і повне пророцтво мученика про свою кончину (нам відоме) датується лютим 1993 року, тобто майже за 9 місяців до його смерті. Ієрей Петро приїжджав додому відвідати батьків. І коли батько уже відвозив його на вокзал, отець начебто випадково сказав таке:

–Ще буде великий проповідник ходити на Сході з Заходу.

–З якого Заходу, синку? З Польщі?

–Ні, з нашого.

–А чому аж на Сході?

–Така воля Божа. Він повинен проповідувати рік і постраждати за Ісуса Христа.

–Як постраждати?

–Його уб'ють... і тільки через три дні покажуть тіло... Він буде знати день своєї смерті і хто його вб'є. А, можливо, навіть годину і хвилину своєї смерті.

–Якщо він буде знати хто його вб'є, то чому ж не врятується?

–А хіба Христос не знав куди йде і молився: «Отче, якщо можливо, хай пройде мимо чаша ця... Але нехай буде воля Твоя!»... Нема на землі більшого щастя, ніж віддати своє життя за Христа.

–Скільки ж років буде цьому проповіднику, коли його вб'ють?

–Дуже молоденький, його вб'ють на 21 році життя...

–Як же, синку, такий молоденький, а вже буде священиком?

–Рік буде служити він за престолом: одного дня висвятять і рівно через рік у той же день уб'ють... Ще батько допоможе їм його вбити...

–Що ж це за батько, щоб такого сина віддав на смерть.

–Він буде не винен, він нічого не буде знати. Така буде воля Божа.

Михайло ж думав: «Буде якийсь проповідник... Нехай собі буде...» Так, ще бувши тільки на початку свого священницького шляху, у Запоріжжі, о. Петро духом бачить свою Голгофу, бачить ту невелику кімнатку в Токмаку, де після довгих гонінь заспокоїться назавжди, де ворог роду людського, що переслідував і гнав його, спорудить на нього останню і найлютішу боротьбу і буде осоромлений його досконалою жертвою любові. Тому що смерть мучеників – це настільки велика і славна перемога, що кожне людське слово, як пише божественний Златоуст, безсило замовкає перед нею. Як учать св. Отці, саме їхньою чесною кров'ю твориться земна войовнича Церква. Не можна ні зрозуміти, ні уявити, від скількох нещасть захищає нас, немічних, їхнє заступництво, наскільки багато ми їм зобов'язані. Кожен мученик Христовий – це новий Великдень, це рятівна жертва за гріхи світу, це радість великої істини Воскресіння Христового, пісняторжества любові над ненавистю, життя над смертю. «Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав і сущим у гробі життя дарував!»

Все так і трапилося, як говорив священик. За 5 днів до його смерті до нього приїхав батько і привіз зимові речі. Зима того року була ранньою – у листопаді вже стояли морози. О. Петро жив біля церкви, у невеликій кімнатці, що майже не опалювалася. Йому кілька разів пропонували квартиру, яку для нього підшукали, але він постійно відмовлявся. І тільки-но Михайло приїхав, благочинний храму почав його умовляти, щоб відвів Петра на квартиру, тому що він їх не слухає. Але скільки батько не говорив синові про це, той все ж залишався при своїй думці, так що Михайло навіть розгнівався.

–Батьку, ви ще дуже будете каятися, якщо зробите так, як хочете, – сказав священик.

–Чому, синку? Мені буде так спокійніше за тебе. Тут холодно, а там тепло.

І смиренно, не сказавши більш ні слова, Петро пішов за батьком. Виконав заради смирення заповідь не шукати самовільно для себе спокус (згідно слів молитви: «і не введи нас у спокусу»), бо тіло немічне, – він без нарікань схилив голову під ярмо волі Божої, достовірно знаючи, куди і на що він йде. І не відав Михайло, що веде сина на заклання, на його Голгофу, де прийме той мученицьку смерть від рук найманих убивць. Коли йшли від церкви, проходили повз могилку одного юродивого Старця, що жив колись у Токмаку. Панотець зупинився біля неї помолитися. Сотворивши молитву, подивився в небо і сказав:

–Незабаром будемо разом.

Батько не міг зрозуміти, до кого звернені ці слова, і перепитав:

–Ти до кого?..

–Нічого... Це я так собі... – роздумуючи відповів о. Петро. Вони пішли далі.

Уже на квартирі о. Петро сказав:

–Батьку, востаннє прошу: благословіть мене на чернецтво. Спочатку я піду в Почаївський монастир, а потім і ви за мною...

Беззаперечно знаючи волю Господню про себе, він до кінця піклувався про спасіння своїх ближніх, готуючи цими словами їхні серця до відречення від світу, вказуючи на марність людського життя, наставляючи шукати «єдиного на потребу» – спасіння душі.

–Синочку, а хто нас поховає? Спочатку ти нас поховай, а потім підеш собі в монастир.

–Поховають-поховають…Братія Почаївська... Тату, куди ви так далеко дивитеся…А, можливо, тату, ви мене раніше поховаєте...

Дивувався Михайло з цих слів, о. Петро дістав чорну хустку, куплену ним заздалегідь, і сказав:

—А це дасьте мамі. Вистачить їй на один рік?

–Вистачить-вистачить…, – дивувався Михайло.

–А то, якщо не вистачить, я можу купити ще.

–Не треба, вистачить, – вимовив батько зніяковівши. І тільки після смерті сина відкрилося йому: чому на рік. Відповідно до древнього благочестивого звичаю після смерті когось із членів родини рідні носять за ним цілий рік жалобу, вдягаючись в чорний чи темний одяг, уникаючи звеселянь...

Коли ж Михайло від’їжджав, вже в автобусі на нього раптово нахлинули сльози. Він плакав і плакав – і сам не знав чому. Начебто і незручно було від людей, але не міг стриматися. І сам дивувався своїм сльозам: за своє життя і сльозинки навіть не проронив. А отут...

За два дні до своєї смерті о. Петро приїхав до Запоріжжя – востаннє побачити і благословити своїх духовних чад, своїх парафіян. Парафіяни храму, де він служив, побачивши свого любимого священика, зраділи до сліз.Але ніхто не міг і подумати, що отець приїхав прощатися.

І тільки одна істота (і та безсловесна) відчула це – собака хазяїна будинку, де о. Петро якийсь час винаймав квартиру. Коли о. Петро, відвідавши Віктора Семеновича і його родину, вже йшов, він підійшов, щоб попрощатися і з ним. І отут вівчарка своїми великими лапами обхопила священика за ноги і ніяк не хотіла відпускати – по її щоках градом текли сльози, так що всі домашні знизували плечима: вони ніколи не бачили, щоб їхній собака плакав. Батюшка ласкаво гладив його по голові і, як людину, вмовляв, щоб він його відпустив. Коли ж панотець залишив цей світ, вівчарка якимось шостим собачим чуттям відчула його смерть, поникла, почала відмовлятися від їжі і незабаром вмерла.

Що відчував, про що думав ієрей Петро перед своїм останнім подвигом – подвигом мучеництва, на який ніхто його не примушував, але йшов він добровільно через свою любов до Христа?

Сходженню Христа на Голгофу передувала Гетсиманська ніч, коли Христос-Чоловік благав Отця, щоб, якщо можливо, минула Його чаша ця. І Краплі Крові зрошували чоло Ісуса під час цієї молитви. Що ж це за чаша, що жахала і Самого Христа за Його людство? Безсумнівно, це не страждання, не бичування і ганьба, і навіть не болісне помирання на хресті – усе це мовчки, перемагаючи злобу світу Своєю любов'ю, ніс Христос. Але ця чаша – гріхи людей, за які Отець Небесний відступить від Свого Улюбленого Сина і Той відчує богооставленність (за Своїм людством) і голосно вигукне: «Господи! Господи! Чому Ти мене залишив?» – і нема в житті Спасителя більш важкої і гіркої хвилини. І, споглядаючи цю жахливу хвилину, коли Отець за гріхи світу відверне очі від Нього, – Христос-Чоловік скорбив смертельно, стікаючи кров'ю раніше Свого розп'яття!

Саме богооставленність – єдина причина всіх нещасть людства, яка жахала і Самого Іскупителя, яка жахала більше за смерть і всі тортури святих Його. Вони, відрікшись від себе і пішовши за Ним, повинні були випити, по заповідях Христа, і чашу Його: « Чашу, що Я п'ю, і ви будете пити».

За свідченням духовного чада священика, о. Петро перед своєю смертю відчував непізнане томління духу, якого до цього не знала його чиста душа ні при жодних зовнішніх скорботах.

Від чого скорбив о. Петро? Звичайно, не через передчуття передсмертних страждань, бо він міг сказати про них разом з мучеником Корнилієм: «Страждання ці, Господи, – радість для рабів Твоїх!». І не через передчуття близької смерті, бо серцем полюбивши Христа, він бажав «розлучитися, і з Христом бути...». Про його таємний подвиг – вмиранні за Христа, можна сказати словами з житія мученика Каленика: «Він же, радуючись і веселячись, осінив себе хресним знаменням і став молитися: Отче Небесний! Дякую Тобі, що Ти удостоїв мене померти за ім'я Твоє святе…» (Липень, день 29). Але перед тим, напередодні Смерті, його душа, можливо, занурилася в морок Гетсиманської ночі. Розмірковуючи про страждання Христа, про Голгофу, він стояв духом у Гетсиманії і знемагав, співпереживаючи Скорботу Спасителя.

У день, його приготував Владика для прославляння вінцем мучеництва – 17 листопада 1993 р. , – батюшка очікував своїх убивць, молячись. У молитві черпав він сили для останньої битви з дияволом, у молитві, зміцнюючись в стражданнях хресним знаменням і прославляючи Пресвяту Трійцю, він передав свій дух у руки Того, Кого полюбив більше за життя.

До отця Петра не була поставлена тюремна охорона, насильно не тягнули кати – від нього ніхто не вимагав мучеництва. Але по своїй великій любові до Господа він добровільно віддавав своє життя заради Христа, смиренністю і послухом у всьому наслідуючи Його.

 

*                     *                    *

 

«Після упокоєння батюшки така особлива благодать лягала на душу, такий мир і спокій, і ясна свідомість присутності його поруч, щота допомога молитовна, котру він творив мені на землі – тепер незначна, в порівнянні з його присутністю тепер. Ясне відчуття, що всі сили бісівські, які перебували за спиною, потоптані і вигнані, ніщо не бентежить, не тривожить, не гнітить. Ні найменшого помислу про його смерть, ні найменшого домислу про розлуку. Він живіший, ніж був на землі, він ближче, ніж коли-небудь» (Фотинія).

 

ПРО ПОДВИГ МУЧЕНИЦТВА

 

Із творінь Йоана Златоуста

 

 

1. Як древнім, так і новим мученикам належить однакова честь.

«Така скарбниця Церкви: у ній є і нові, і старі перлини, але одна краса у всіх... Знаючи це, і ви не визнаєте по-іншому древніх і нових мучеників, але всіх їх шануєте і приймаєте з однаковою ретельністю, з одинаковою любов'ю...»

2.  Про значення подвигу мучеництва для Церкви.

«...мучеників достойно назвати і стовпами, і скелями, і вежами, і світильниками, і разом тельцями. Як стовпи, вони підтримують Церкву; як вежі, захищають її; як скелі, відбивають усякий напад, даючи велику тишу тим, що знаходяться всередині; як світильники, вони відігнали пітьму нечестивості; і як тельці, душею і тілом з одинаковою силою тягнули благе ярмо Христове. Будемо ж постійно приходити до них, доторкатися до їх могил, і з вірою обіймати їхні останки, щоб отримати звідси... благословення. Ніби воїни, які вказують на рани, отримані ними від ворогів, з відвагою розмовляють з царем, — так і вони… легко можуть одержати все, чого лише побажають, від Царя Небесного».

3. Про благодатну силу  мощей св. мучеників.

«Може, воістину може той, хто приходить сюди з вірою (до поховання мученика), отримати великі блага, тому що не тільки тіла, але і самі могили святих наповнені духовною благодаттю. Якщо при Єлисеї сталося, що мертвий, торкнувшись тільки до гробу його, розірвав пута смерті і повернувся до життя, то набагато більше сьогодні, коли благодаті ще більше, коли дія Духа сильніша, ті, що торкаються до цієї гробниці з вірою можуть дістати від неї велику силу. Тому Бог і залишив нам мощі святих, бажаючи привести нас до однакової з ними ревності і дати нам надійний притулок і розраду в нещастях, які постійно трапляються з нами.

«Не на те дивися, що лежить перед тобою… тіло мученика, позбавлене душевної діяльності, а розглянь те, що в ньому є присутня інша, вища за саму душу, сила, – благодать Святого Духа, яка через свої чудотворення всім говорить на захист Воскресіння».

«Не такі промені падають на Землю із сонячного кола, яке сяйво і блиск виходить з цих тіл, засліплюючи навіть  погляди диявола. Як ватажки розбійників... побачивши лежачу десь царську зброю..., негайно відскакують геть.., маючи на увазі велику небезпеку.., – так точно і біси, ці істинні проводирі розбійників; де побачать лежачі тіла мучеників, негайно відскакують геть і кидаються втікати. Вони дивляться не на смертну їхню природу, але на невимовну велич Христа, Який діяв у них. Ось тисячі мертвих по всій землі, і однак біси бувають біля них, і багатьох біснуватих можна бачити живучими в пустелях і могилах; а де поховані кістки мучеників, звідтіля «вони біжать, як від якогось вогню і нестерпної муки, сповіщаючи сильним голосом внутрішню силу, яка бичує їх».

Отже, переконую всіх вас, хто перебуває в зневірі, чи в хворобах, чи в скорботах, чи в якомусь іншому  життєвому нещасті, чи в глибині гріхів, хай з вірою приходить сюди, і позбудеться всього цього, і повернеться з великою радістю, діставши полегшення совісті тільки від самого споглядання».

4. Про духовну користь від розважання про подвиги мучеників.

«Справді, крім вищесказаного, ще й іншу велику користь можна отримувати від цього місця. Коли ми, пройшовши повз інші гробниці, приходимо до останків мучеників, то наш розум підноситься, душа стає діяльнішою, ретельність сильнішою, віра більшою.

Так, коли ми обмірковуємо труди, подвиги, нагороди, вшанування і вінці цих святих, то знаходимо ще інше більше спонукання до смиренномудреності. І хоча б хто вчинив великі справи, він вважатиме себе таким, що не зробив нічого великого, порівнюючи свою доброчесність з їхніми подвигами. Той, хто не зробив нічого великого і доброго, не буде зневірятися у своєму спасінні, отримавши від їхньої мужності спонукання займатися придбанням доброчесності і, подумавши в собі самому, що можливо, трапиться і йому коли-небудь, якщо удостоїть Боже чоловіколюбство, зробити такі ж стрибки, раптом зійти на небо і сподобитися тієї найбільшої відваги… «тому що нема, нема нічого світлішого за душу, яка удостоїлася потерпіти за Христа чогось такого, що здається для нас страшним і нестерпним».«...Як хрещені водою, так ті, що терплять мучеництво, омиваються власною кров'ю...», «і тут Дух витає з великою силою, і буває відпущення гріхів, і дивне, і чудесне очищення душі».

5. Небесна слава мучеників.

«Якщо ж хочеш почути і про нагороди майбутні, то ніяке слово не може уявити їх, – тому що око не бачить, говориться, і вухо не чує, і серцем людина не відчуває того, що приготував Бог тим, хто любить Його (1 Кор.11: 9), а ніхто з людей не полюбив Його так, як мученики. ...Постараємося, хоча неясно, відобразити вам блаженство, яке прийме там мучеників... Теперішні жорстокі і нестерпні страждання мученики терплять на протязі короткого часу, а по відході звідси вони сходять на небеса, причому ангели передують їм і архангели супроводжують їх, тому що не соромляться подібних собі рабів і зважилися все зробити для них, як і ті зважилися перетерпіти все для Христа, свого Владики. По сходженні на небо, зустрічають їх всі святі сили. Якщо тоді, коли приходять у місто чужі ратоборці, збігається весь народ звідусіль і, оточивши їх, розглядає стрункість їхніх тіл – то набагато більше тоді, коли возносяться на небеса подвижники благочестя, ангели зустрічають, і всі небесні сили стікаються звідусіль – бачити їхні рани і, як деяких героїв, які повернулися з війни і бою з великими трофеями і після багатьох перемог, радісно приймають усіх їх і вітають, потім ведуть їх з великим торжеством до Царя Небесного, до того престолу, сповненого великої Слави, де херувими і серафими. Прибувши туди і поклонившись Сидячому на престолі, мученики удостоюються від Владики набагато більшого благословення, ніж від подібних до себе рабів (ангелів), тому що Він приймає їх не як рабів (хоча і це найбільша честь, рівній якій не можна знайти), але як друзів Своїх: ви, говорить Він, друзі Мої є ( Йоан. 15:14); і цілком справедливо, тому що сам Він сказав ще: ніхто нездатний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає (Йоан. 15: 13). Тому що вони показали найбільшу любов, то Він і по дружньому приймає їх, і насолоджуються вони тамтешньою славою, з'єднуються з ликами ангельськими, беруть участь у таємничих пісноспівах...»

6. Як повинна шануватися пам'ять мучеників.

«...хто хоче хвалити мучеників, хай наслідує мучеників, хто хоче звеличувати похвалами подвижників благочестя, хай наслідує діла їхні – це принесе мученикам задоволення не менше за власні їхні звитяги.»

А як можна, скажеш, наслідувати тепер мучеників? Тепер не час гоніння. Знаю це і я; не час гоніння, але час мучеництва; не час таких подвигів, але час вінців; не переслідують люди, але переслідують біси; не жене мучитель, але жене диявол, який страшніший за всіх мучителів; ти не бачиш перед собою вугілля, але бачиш розпечене полум’я похоті. Вони зневажали вугілля, а ти зневажай вогонь єства; вони боролися зі звірами, а ти приборкай гнів, цього дикого і неприборканого звіра; вони встояли проти нестерпних мук, а ти переборюй непристойні і гріховні помисли, які переважають у твоєму серці, – так наслідуй мучеників.

7. З писань Старця Силуана.

«...нема більшого щастя, як любити Бога всім розумом і серцем, усією душею, як заповів Господь, і ближнього, як самого себе...»

«І хто більше любить Бога на землі, той у більшій славі буде в Царстві. Хто більше любить, той сильніше прагне до Бога, той ближче буде до Нього. Кожен буде прославлений у міру любові своєї. І я довідався, що любов буває різна по силі своїй.

Хто боїться Бога, щоб його чим-небудь не образити, – це перша любов. Хто має розум чистий від помислів – це друга любов, більша за першу. Хто відчутно має благодать у душі своїй – це третя любов, ще більша.

Четверта, досконала любов до Бога, – це коли хто має благодать Святого Духа й у душі, й у тілі. У того освячується тіло і будуть мощі. Так буває у великих святих мучеників, у пророків, у преподобних».

«Коли буває велика благодать, то душа бажає страждань. Так у мучеників була велика благодать, і тіло раділо разом з душею, коли їх мучили за улюбленого Господа. Хто відчув цю благодать, той знає про це, а нам треба терпіти хвороби. Хвороба і бідність  упокорюють людину до кінця».

ЗНАМЕННЯ МИЛОСТІ БОЖОЇ ДО МУЧЕНИКА

 

«Вони (мученики) мають велику відвагу не тільки при житті, але і після смерті, і набагато більш по смерті, тому що нині носять рани Христові, а показуючи ці рани, вони можуть про все вимолити в Царя.»

Йоан Златоуст

 

«...отця Петра не стало. Ця звістка так вразила  мене, що я не міг стримати сліз. Я не міг зрозуміти, чому і навіщо, і кому було потрібно це... Вийшовши на вулицю, пішов до архієрейського будинку і послушниці черниці мені все розповіли, все, що відбулося. Було боляче і гірко зрозуміти, що о. Петра вже нема з нами.

Потім я довідався, що ніякого судового розгляду не було. Все було зроблено, як завжди робилося в нашій нещасній, багатостраждальній країні, де правди вже давно нема, де дозволено все, навіть убивати священиків, і це було страшно усвідомлювати. Але є правдивий Суддя для всіх і всьому, Котрий буде судити нелицемірно і віддасть кожному по ділах його. І цього суду не уникнути нікому...

І ще, тепер ми всі дуже добре знаємо, що священик наш, о. Петро, помер за віру свою, за святе Православ'я, як справжній християнин і пастир Христовий, помер, сповідуючи  та терплячи муки за Христа...» (Віктор Семенович).

«…після смерті мого маленького сина не було в мене більшої втрати, ніж втрата отця Петра. Як промінчик світла був він серед нас – такий юний і такий мудрий, суворий до себе, але такий добрий до інших. Його любили всі. А для моїх дітей він був усім на світі, вони дуже люблять його. Вітю (старшого) він готував у священики, вчив з ним молитви, багато розмовляв... Танечка (їй 6 років) ходила за ним  по п'ятах…А найменшого, Данильчика ( йому 3 роки), батюшка любив як свого синочка. Данилко зараз сидить бавиться-бавиться, а потім прийде й в усіх запитує увесь час: «Де мій отець Петро?» – і чекає його....

Не знаю, де взяти силу, щоб пережити цю втрату. Я щаслива від того, що знала його, я вдячна за це Господові. Ми безмежно любили і любитимемо його завжди. Він став нам рідним і ніколи його не забудемо. Парафіяни завжди говорили: коли наш священик служить – у нього сяйво над головою. Я йому якось сказала: «Батюшко, а парафіяни кажуть, що Ви, як служите, над Вами сяйво...» А він посміхнувся і відповідає: «З ріжками, напевно...» Зовсім не підносив себе... Він так мало служив, а був, як мудрий старець. До нього тяглися люди! Він всіх розумів у будь-який час, багатьох захистив і врятував від труднощів» (Світлана, м. Токмак).

І відразу ж після його смерті Господь не забарився проявити знамення Своєї милості до мученика, що свідчать, про те, що о. Петро знайшов у Бога визнання. І, незважаючи на короткий час, що пройшов з часу кончини мученика, випадків його небесної допомоги і заступництва дуже багато. Ми дозволимо собі навести тільки ті, про які ми знаємо з вірогідністю, як кажуть, з перших вуст.

 

*                    *                    *

 

Незважаючи на такі багаточисленні чуда при похованні о. Петра, що явно говорили всім про його блаженну участь у вічності, горе батьків було великим. Обвинувачуючи себе в смерті сина, вони у своїй скорботі доходили часом до розпачу. І всемилостивий Господь сподобив їх особливих одкровень, у яких виявив посмертну славу мученика. Перед сороковим днем батько мученика Михайло, вбитий горем, після багатьох безсонних ночей заснув. І от у сні бачить себе, стоячим перед іконою «Тайна вечеря», що в них вдома. Раптом ікона ожила, і всі лики на ній прийшли в рух. І тут хтось йому, показуючи поміж апостолів, говорить: – «От де ваш Петро», – і він дійсно між апостолами знаходить і свого сина. Побачивши сина біля Господа між апостолами, Михайло уві сні почав плакати і від сліз прокинувся.

На сороковий день панахиду і поминки відправляли в Лопушному, батьківщині Надії, тому що в Заложцях нема православної церкви. Коли батьки, Михайло і Надія, в автобусі поверталися з рідними в Заложці, у них тимчасово ніби закрився слух для зовнішніх звуків, і вони почули неземний за красою спів. Всю дорогу вони дивувалися, як це може бути – чують спів, а бачать, що ніхто не співає, в усіх закриті роти. Тільки потім духівники Почаївської Лаври їм розкрили зміст цього явища: самі Ангели відспівували сороковий день смерті мученика.

І все-таки мати і після цього продовжувала день і ніч оплакувати свого сина. Якось вона від багатьох гірких дум і сліз забулася, але не спала. І раптом виразно почула чийсь голос: «Не плачте, ваш Петро живий!»

 

*                    *                    *

 

Після своєї смерті о. Петро дуже багатьом являвся уві сні, наставляючи, іноді викриваючи таємні пристрасті, деяким розповідав про свої передсмертні муки, відкривав свою небесну славу.

Недалеко від Заложець є село Мильно, де живе раб божий Павло. Він ніколи не бачив о. Петра, але від своєї дружини дізнався про його мученицьку смерть. Можливо, він подумав про себе: Якщо є Бог, то чому Він допускає, щоб убивали Його священиків? І ось у сні він побачив о. Петра, всього в сяйві небесної слави. І мученик сказав йому: «Я повинен був померти, тому що дуже збільшилися гріхи людей. Знайте, що я вмер за гріхи людей.» Від цього видіння Павла уві сні охопив трепет, і він прокинувся, схвильований, глибоко вражений від слів мученика.

 

*                     *                    *

 

Недалеко від Боярських живе раба Божа Марія, яка добре знала Петра ще з дитинства і вже тоді бачила в ньому неземну людину. Вона мала особливе одкровення про загробну долю мученика. Коли уві сні їй явився о. Петро, то він стояв півметра над землею, за спиною в нього були крила, а від нього самого виходило сяйво. Попереду ризи, які блищали, на поясі висіла сумка. Марія запитала в нього, що в цій сумці.. «Це духовна їжа», – відповів мученик. І при цих словах вона прокинулася.

У цьому одкровенні явив Господь те переважаюче дарування, якого сподобився о. Петро: роздавати нужденним духовну їжу, просвітлювати їх Словом Істини, яке є життям людей. «За те, що я заради Христа перетерпів страждання і смерть, мене Господь увінчав великою славою на небесах,» – виразно сказав мученик у сонному видінні одному зі своїх духовних чад.

 

*                     *                    *

 

Дуже багато парафіян о. Петра, його духовні чада, деякі священики, що служили з ним, бачили мученика не тільки уві сні, але і наяву. Він показувався їм ніби на мить під час богослужіння – то тим, хто молиться за престолом, то тим, хто йде з кадилом по храмі.

«Серце моє вболіває за ним. І стоячи на молитвах у Церкві Господній, я часто його бачу коли він виходить з вівтаря і здригаюся – душі наші невіддільні від нього... Слава Богу, що в наш лютий час ще є істинні молитовники за душі наші…» (Парафіянка Люба).

Послушника Ігоря благословили читати записки. І ось, коли вийшов священик з Чашею, він побачив, як о. Петро молиться, нахилений перед Святими Дарами. І став ридати від потрясіння: «Я недостойний таке бачити. Отець бо з нами!».

Він був у яскраво-зелених одежах, надзвичайно гарний – обличчя неземне» (Послушник Ігор).

У батьківську суботу послушник Дмитро раптом розридався: «Він тут! Він тут! Я бачив його!…» І таких випадків дивних явлень священика багато. Про що говорять вони? Як їх пояснити?

Коли місія, споряджена Йоаном Златоустим до язичників для проповіді християнства не мала успіху, тоді святитель послав місіонерам на допомогу мощі мучеників. І от те, що не могли зробити живі, зробили мертві – варвари з радістю почали масово приймати християнство. Чому? Тому що постраждалі за Христа мученики – мертвими тільки здаються, віддавати данину людській природі і щоб не бентежити живих. Вони не вмерли, але перемогли смерть і живуть у Христі Ісусі. Тому і приводять до втечі цілі полки демонів, роблять реальну і дійсну допомогу всім, хто приходить до них з вірою і молитвою. Вони дійсно з нами, тому що в Христі Ісусі смерті нема. Цю істину ще раз явив Господь через Свого мученика ієрея Петра.

 

*                     *                    *

 

У річницю смерті духовні чада священика (12 чоловік) приїхали в Заложці, щоб помолитися на його могилці. Зупинилися в будинку батьків. Коли вранці виходили на цвинтар, усе небо затягнулося хмарами, мрячив дощик і стояв туман. І ось як тільки вони почали молитися – раптом хмари над могилою розступилися і завмерли. З’явилося сонце і почало грати, як на Великдень, а довкола нього утворилося сяйво, яке блищало кольорами веселки. Усі, хто був біля мученика під час цього небесного знамення, попадали на коліна і плакали. Ця дивна гра сонця продовжувалася п'ять хвилин. Потім сонце ніби поклонилося могилі мученика і застигло. Хмари, зупинені невідомою рукою, знову рушили, і через мить усе небо знову стало сірим, знову почав мрячити дощик. Коли декілька людей, які бачили це, були потім у схиархімандрита Зосіми і розповідали йому про це явище, то старець, спочатку, прийнявши суворий вигляд, трохи їм докорив: «А як ви сміли в небо дивитися?.. Це о. Петро міг дивитися в небо, а вам, грішним, у землю дивитися треба...» Але потім посміхнувся і вже, втішаючи, вимовив: «Тепер бачите, ким був о. Петро, якщо навіть вам, грішним, Господь таке показав?..»

 

*                    *                    *

 

Є дуже багато випадків допомоги мученика у різних життєвих обставинах. Не маючи змоги правдиво зібрати усі свідчення, наведемо тільки деякі.

Юнак Андрій, який добре знав о. Петра, мав страх перед темрявою. Батьки тому намагалися ніколи не відпускати його ввечері з будинку самого. Але якось у школі був вечір, на якому він затримався допізна. Схвильовані батьки очікували на його повернення. І, на їхній подив, вони побачили свого сина радісним і безжурним. На їхнє питання – чи не боявся він, Андрій відповів: «Спочатку боявся і крок ступити. Але коли я згадав ієрея Петра, то раптом мій шлях осіяло світло і супроводжувало мене до самого будинку, так що мені зовсім не було страшно, а навіть радісно».

«Я завжди молюся до о. Петра, він допомагає» (Андрій).

Як при житті отець Петро мав особливу благодать допомагати неблагополучним родинам, які страждали від демона пияцтва, так він після своєї смерті проявляє особливе піклування про тих нещасних, хто знемагає під ношею важкого сімейного хреста.

В одній сім’ї чоловік Володимир дуже випивав. І вночі, коли прокидався, починав лаятися і трощити все в будинку, і бити дружину. Втративши надію напоумити чоловіка, Ольга поставила в себе вдома фотографію о. Петра. Володимир прийшов додому п'яний і влігся спати. Вночі, як завжди, прокинувся. Налякана дружина очікувала, що буде дальше. Але як тільки він відкрив рот, щоб сваритися, то раптом не зміг вимовити ні слова. Тоді вибіг на вулицю і всю ніч складав у дворі цеглу.

 

*                    *                    *

«Священик і після своєї смерті допомагає. Мене збила машина, травма була, на щастя, не важкою, але все-таки відхворіла (струс мозку). І ось одного разу бачу чи то сон, чи то видіння – не знаю (я лежала, майже не встаючи, весь час у дрімоті). Ніби відкриваються двері – отець Петро хоче зайти, а я ну ніяк не можу встати з дивану назустріч йому, і двері зачиняються. Я йому: «Отче, допоможіть, я не можу встати.». Двері знову відкриваються і бачу: права рука священика бере мою праву, як при вітанні один одного – долоня в долоню, (а рука його тепла, м'яка, – жива рука) і... вмить – я стою на ногах. Мені легко, добре. І незабаром, якось непомітно, моє здоров'я покращилося.

Не тільки при житті люди тяглися до о. Петра, але і зараз, коли його не стало. У серванті в мене на підставці стоїть фотографія отця Петра. І от одного разу прийшла до мене якась знайома, мало віруюча, нехрещена і побачила це фото – яка була дивна реакція! Вона здивувалася: «Що це за священик?! Де він служить? Заведи мене до нього». Пояснила їй, що отця нема, вбитий. І запитала, чим вразив так її він. Вона: «Які в нього очі! Вони в душу дивляться. Він – моя совість», – і попросила подарувати їй це фото. Так що священик і до цього дня спасає душі людей» (Неоніла).

Що можна ще сказати, коли сам Господь сподобив прославити Свого мученика стількома чудесами?!

 

 

Помолись за нас, мученик добрий Христів,

Хай сподобить Господь нам терпіння подати,

Щоби ми так любили, як ти, ворогів,

Щоб і ми за Христа так готові страждати.

            Той, хто любить Христа більше всіх земних благ,

            За Христа кожен день для гріха помираючи,

            Замість блага страждання собі обираючи,

            Ти чужий був землі і є свій в небесах,

            Світу грішного суєтний блиск зневажаючи

Скільки довгих ночей ти в молитвах провів,

Ненавидячи плоті веління,

Як багато сердець ти до Бога привів,

Даючи нам мистецтво спасіння.

            Юний вік твій так щедро Господь умудрив

            І дарів благодатних сподобив,

            Як ти грішні, загублені душі любив,

            Й на Голгофу за ними возходив!

Помолися за тих, хто тебе не впізнав,

Як Христа, що Його так й не прийняли,

 І глаголів Христових не чуючи,

На смирення твоє злою злобою дихав,

Неправду і ненависть сіючи –

Помолись за врагів, як молився Стефан.

            Помолись і за тих, хто тобі не поміг,

            В час, коли ти страждав і був хворий,

            І в стражданнях страшних ти знеміг,

            Мовчки хрест свій несучи, усім задоволений.

Помолись і за тих недостойних рабів,

Хто за милістю Бога великою,

Чути, бачити, допомогти тобі на землі,

Був поставлений Небесним Владикою.

Хто втрату тебе, як втрату Христа,

Носить в серці з печаллю донині,

На молитвах своїх той завжди призива

Дороге і священнеє ім’я.

І впроси нам, Отець, покаяння слізьми,

Щоби твердість душі розтрощили,

Щоб віри живої вогонь розвели

І від скверни гріховної вмили.

Слава Господу Богу, Творцю всіх і все!

На подяку схилімо коліна,

Що приходить до нас, й являє Себе

У душах істинних пастирів вірних.

 

Вірш духовного чада

О. Петра, присвячений світлої пам'яті Священика.