І. Суть месіанізму
"Кожна жива iстота, вся земля i увесь Всесвiт пiдпорядковані єдиному строго визначеному космічному ритмовi та порядку. Порушення цього порядку, навiть незначне, призводить до великих, iнколи фатальних помилок, за якi всi ми потiм важко розплачуємось. Не можна порушувати цю гармонiю (для людей це виконання 10-ти Божих Заповiдей. - В.К.), а, отже, необхiдно прагнути стати добрими... Ми не маємо права бути непотрiбними i не приносити користi, тому що кожний iз нас, яким би не був, прийшов з визначеною мiсiєю на землю: врятувати життя в усiх його проявах, щоб воно могло розвиватися в iм'я найвищих цiлей, про межi яких ми сьогоднi навiть не вiдаємо", - стверджувала всесвiтньовiдома болгарська пророчиця Ванга [22]. Повною мірою цей висновок стосується не тiльки кожної особистостi, але й усякого народу, адже "...кожне плем'я в кожнiй хвилi може покликати Всевишнiй перед вiвтар слави" [90,с.248].
Загалом пiд месiанiзмом слiд розумiти, за всесвітньознаним Iваном Мiрчуком, "вiру в окреме, надзвичайно важливе, тiльки Провидiнням наперед визначене пiсланництво народу, який, вважаючи себе носiєм нових iдей, має сповнити в iсторiї людства точно означену роль. Месiанiзм, як вiра в окреме вище пiсланництво, проявляється в першу чергу у народiв, якi довший час мали, або ще тепер мають свою державу, а також у народiв, що втратили свою самостiйнiсть, але в яких дух незалежности, прямування до вiдновлення втраченої державности є ще живi та активнi. Месiанiзм у народiв останньої групи, цебто позбавлених тимчасово полiтичної самостiйности, набирає з одного боку моральної закраски, а з другого боку - характеру героїзму, тому що вiра у вище призначення власного народу вважається нацiональним обов'язком, а прямування до здiйснення цiєї остаточної мети - геройським вчинком. Це є власне тi цiнностi, що допомогли тимчасово поневоленим народам добитись нарештi повної незалежности, а рiвночасно давали їм моральну силу в роках нещастя-недолi нести з гідністю чоло у свiдомостi накиненого долею призначення, i навiть перед могутнiм, на цiлiй лiнiї переможним ворогом не згинати спини.
Месiанiзм, джерела якого лежать безперечно у релiгiйних почуттях та в пов'язаному iз ними мiстицизмовi, виступає протягом iсторичного процесу в парi з державницькою iдеєю, щойно яка додає йому бойової сили та можливости проявлятися назовнi, як слiд. Тому правильно звертає В’ячеслав Липинський увагу українського читача на те, що "проявiв месiанiзму маємо в iсторiї стiльки, скiльки було i є на свiтi державних нацiй. Найстаршим грунтом, якому завдячує месiанiзм свiй початок i своє iм'я, є традицiї народу Iзраїля, якого цiле буття i небуття було побудоване на релiгiї i якого державна форма була тiсно пов'язана з релiгiйною iдеєю. Серед народiв класичної старовини, грекiв i римлян, цi думки не могли знайти вiдповiдного вiдгуку з тої простої причини, що цi народи не цiкавилися долею своїх сусiдiв варварiв до тієї мiри, щоби бути їм провiдниками на шляху до кращого майбутнього, а зi зростом державної могутности пiдупало значення богiв старовини. Щойно християнська релiгiя з сильно виробленим почуттям любови до ближнього була вiдповiдним грунтом для розвитку месiанiстичної iдеї у тому розумiннi, що вибраний нарiд не тiльки є готовий повести людство до бiльшої досконалости, але також має добру волю на випадок потреби взяти на себе i найтяжчi жертви. Таким чином месiанiзм є формою любови до ближнього, перенесеної зi сфери iндивiдуальних взаємовiдносин на великi комплекси народiв. Отже, не почуття вищости, свiдомiсть якогось виняткового становища - форма, яка внаслiдок людської слабости стала до певної мiри дiйснiстю протягом iсторичного процесу, а любов до слабшого бiднiшого брата повинна бути основним тоном, провiдною думкою кожного месiанiзму" [106,с.35-36].
Говорячи про месiанiзм чи мiсiю окремого народу, розглядаємо цi термiни як синонiми. Але якщо дехто з тих чи iнших причин термiн "український месiанiзм" не сприймає, то зупинимось у нашому дослiдженнi на словi "мiсiя". Загалом можна погодитись iз вiдомим російським фiлософом Євгеном Трубецьким (1863-1920): "Де є iстинний Месiя, там, отже, немає мiсця для суперечок про першiсть анi помiж людьми, нi мiж народами. Кожен народ, як i кожна людина, повинен думати тiльки про свої обов'язки та про своє служiння, а не про свої переваги перед iншими народами. У кожного народу своє служiння, своє покликання i своя мiсiя в Божому Царствi" [227,с.247].
Вiдомий фiлософ київської школи Микола Бердяєв (1874-1948), визначаючи поняття месiанiзму як усвiдомлення народом свого релiгiйного i духовного покликання у свiтi, конкретизував можливу мiсiю для кожного народу таким чином: "Iстина не може бути нацiональною, iстина завжди унiверсальна, але рiзнi нацiональностi можуть бути покликанi до розкриття окремих її сторiн" [132,с.21]. Тож спробуємо з'ясувати: яку сторону унiверсальної iстини Провидiння присудило розкрити українському народовi, яке ж його справжнє покликання, у чому полягає суть його мiсiї у свiтовiй iсторiї? Але для цього спершу повернемось до одного з першовитокiв аналiзованого явища.
Народ Iзраїлю повинен був чітко дотримуватись Господнiх заповiдей (2 М.19:5-6), тим самим налаштовуючи власний генетичний код на досконалiсть всесвiтньої Гармонiї, щоб зумiти прийняти найбiльшого Пiсланця в iсторiї людства - Сина Божого. Саме завдяки цьому Творець на першому етапі Свого плану щодо спасіння всього людства назвав народ Ізраїлю благословенним, наголосивши: "I поблагословлю, хто тебе благословить, хто ж тебе проклинає, того прокляну. I благословляться в тобi всi племена землi!" (1 М.12:2-3).
Не варто суворо засуджувати, що опiсля цей народ не прийняв Богочоловiка iз свого колiна. Неправильно зрозумiвши своїх Пророкiв та Писання, вiн помилково чекав полiтичного, а не духовного месiю. Але, мабуть, саме така богонеприйнятна до певного часу позицiя євреїв дозволила i ще й досi дозволяє усiм iншим спраглим за правдою народам прилучитися до Господньої благодатi, "аж поки не ввiйде повне число поган" (Рим.11:25). А тодi Бог напевне наверне хоча б остаток народу Ізраїля.
А поки що Iсус Христос, досконало виконуючи Свою мiсiю, пiдiймав на Собi важкого хреста до мiсця розп'яття. I дарма, що Вiн, знесилений тягарем хреста, недовiр'я та мук, упав. Замiсть Нього хрест взяв на себе й понiс на Голгофу землероб Симон iз Кiренеї. I це не другорядний факт, а зафiксований у трьох Євангелiях суттєвий момент, котрий заслуговує окремої уваги.
Як вiдомо, ще древнi богослови, отцi Церкви – Iустин Фiлософ, Фiлон та Климент Олександрiйськi, Орiген, Аврелій Августин наголошували, що бiблiйний текст у бiльшостi випадкiв має до трьох смислових рiвнiв. Тож який внутрiшнiй, духовний змiст зашифрований в одному реченнi, яке помiстили у своїх Євангелiях св. апостол Матвiй, учень апостолiв Петра i Павла Марко та вихованець Павла Лука, єдиний з усiх авторiв Нового Заповiту неізраїльського походження:"I як Його повели (на Голгофу), то схопили якогось Симона iз Кiрiнеї, що з поля вертався, i поклали на нього хреста, щоб вiн нiс за Iсусом!" (Лк.23:26)?
У дослiдженнi "Українцi" Богдан Чепурко, зокрема, видiляє таку важливу думку: "Топонiм Кiренея, наприклад, означає "край". Кiренеєць Симон допомагав Iсусовi нести хрест. Не будемо тут розглядати гiпотезу про тотожнiсть Кiренеї з Україною" [158,с.9]. Але, даруйте, чому цю гiпотезу не розглянути? Адже навкруги стiльки рiзнопланових доказiв на її користь! А якби їх i не було, то вже сама багатостраждальна вiковiчна драма української генези цiлком достатньо вказує на свою Голгофу, утверджуючись багатомiльйонними устами святих мучеників:
Як добре те, що смерти не боюся
i не питаю, чи тяжкий мiй хрест.
Що вам, лукавi суддi, не клонюся
в передчуттi недовiдомих верст.
Що жив, любив i не набрався скверни,
ненависти, прокльону, каяття.
Народе мiй, до тебе я поверну,
як в смертi обернуся до життя [144,с.114].
Чому б не припустити, що землероб Симон у духовному розумiннi є прообразом того народу, який з послухом вiзьме призначений йому хрест i здiйснить визначену для нього Богом мiсiю? На котрий iз народiв землi вказує Провидiння, який народ у своїй iсторiї перенiс стiльки страждань i не зламався, не став на колiна, iз неабияким терпiнням переносив і ще й досі переносить посланi на його долю випробування? "Шлях нашого народу, - мовби дає відповідь на це запитання всесвітньознаний Іван Огієнко (1882-1972), - завше був тернистим шляхом, важкою хресною путтю, тим шляхом, що вів окривджений народ наш на Голгофу" [116,с.4].
Ми вже згадували, що топонiм Кiренея означає "край". С.Боярич, очевидно опираючись на дослідження професора Сергія Шелухина "Україна" [165,с.117-121], зауважує, що в українськiй мовi слова "край", "країна" мають те ж саме значення, що й "Україна": "Слово "Україна" вживали та й ще вживають українцi (й хiба лише вони?) на означення територiї, землi, краю. У так званiм "Пересопницькiм Євангелiї" (перекладi 4 Євангелiй ХVI столiття) дуже часто зустрiчаємо слово "Україна" замiсть слiв "країна", "край", "земля", "область".
Коли порiвняємо тексти Євангелiй у кiлькох мовах (наприклад, грецькiй, латинськiй, московськiй), побачимо це наочно. Є там мова про "Гадаринську україну". Є "Йорданська україна", "Дальманутська україна", "Юдейська україна". Всюди - слово "Україна" вжито на означення понять: земля, країна, край, область, околиця" [16]. Б.Чепурко, подаючи гiпотезу про тотожнiсть Кiренеї з Україною як типологiчну паралельнiсть моделi, коли площа розселення стає самоназвою народу, та на основi ряду iнших фактiв, має повне право ствердити: "Концепцiя України-Краю - свiтовий унiверсум, керований загальнокосмiчними законами моделювання живих структур... Мiсiя України - довга хресна дорога в iм'я життя на землi. У певному розумiннi - це мiсiя всiх людей i народiв" [158,с.4].