Премудрість Божа - Софія

                                             II.  Точка  зору  науки

 

"Чи не занадто перебiльшене твердження? - може засумнiватися опонент. - Якi коренi, якi передумови, нарештi, якi мотиви такого смiливого пiдходу?"

Насамперед спробуємо узагальнено - на рiвнi окремих найбiльш характерних прикладiв - показати можливiсть доведення вищезгаданої гiпотези, використовуючи факти з бiльшостi вiдомих на сьогоднiшнiй день галузей пiзнання: вiд науки до релiгiї, й навiть астрологiї.

Так, професор Олександр Кульчицький, характеризуючи творчiсть Iвана Мiрчука як дослiдника української духовності, звертав увагу на iснуючий факт месiанiзму слов'янофiлiв, який виводить свої коренi щонайменше iз слов'янської фiлософiї. Визначальною рисою цiєї фiлософiї є "її своєрiдна тяга до здiйснення думки, схильнiсть до конкретизування, принцип перетворювання теорiї в практику", внаслiдок чого iнколи виникає навiть певна "погорда" до всiх абстрактних  теорiй. Доречно  повнiстю подати дуже важливий для нашого дослiдження висновок О.Кульчицького: "Те негативне ставлення до розумової абстракцiї, що з природи речей промощує шлях для iнших, а саме емоцiонально-iнтуїтивних  пiдходiв  пiзнання, виявляється, наприклад, у  фiлософiї В.Соловйова. Наскiльки  знову  ж  емоцiонально-iнтуїтивнi  пiдходи притаманнi практицi життя, - "vivo", а не "cogito" - стає вихiдною точкою у слов'ян для тiєї "метафiзичної потреби", що про неї в загальнолюдськiй площинi говорив ще колись Шопенгавер. "Vivo", як у своїй  фiлософiчнiй антропологiї доводить Б.Гротгуйзен, було завжди без порiвняння бiльше,  як "cogito",  джерелом релiгiйної, а не релiгiйно-метафiзичної рефлексiї. Таким чином,  цей тiсний зв'язок фiлософiї i життя слов'ян сприяє скеруванню слов'янської фiлософiї в бiк "фiлософiї життя", та наближає слов'янське фiлософiчне ставлення до ставлень релiгiйних, наскiльки релiгiя ближча до конкретного життя як абстрактна фiлософiя. Увiйшовши у сполуку iз емоцiональним iнтуїцiонiзмом,  ця релiгiйна настанова виявляється  iнколи  почуттям  внутрiшнього  з'єднання людини iз трансценденцiєю та проявляється в рiзних  формах  мiстицизму, як "намагання охопити божеське у глибинi власного iснування".  Променювання цього релiгiйного мiстицизму у  площинi  iсторiософiї, виявляється  у  рiзних постатях месiянiзму  слов'янофiлiв,  Гине-Вронського, Цєшковського та iнших, причому пiд месiанiзмом треба розумiти, за Мiрчуком, "окреме, надзвичайне пiсланництво вибраного народу, який, вважаючи себе носiєм нових iдей, має повести людство до кращого майбутнього".  Чимало пiдтверджень цiєї концепцiї свiтоглядово-фiлософiчних ставлень слов'янського  духа знаходимо принагiдно в багатьох зауваженнях I.Мiрчука, присвячених рiзним постатям фiлософiчного слов'янського свiту, як, наприклад, чеському фiлософовi проф.Масариковi, українському Сковородi та iншим" [82,с.58]. У наведенiй цитатi особливо слiд звернути увагу на розумiння термiну "месiянiзм" та на домiнування у фiлософiчному свiтосприйняттi слов'ян релiгiйного чинника над фiлософським.

"У свiтоглядi українського народу, - розвинув думку професор Iван Мiрчук (1891-1961), - усi  цi  реферати з обсягу  слов'янської фiлософiї були лиш пiдготовчою роботою, що її треба було зробити, щоби дiстати те загальне тло, на якому тим сильнiше мусять виступити специфiчнi прикмети української душi, тi головнi частини нацiонального свiтогляду українцiв" [82,с.59]. Опираючись на специфiчнi ознаки свiтогляду українця, коли вiн як "одиниця здатний зрозумiти своє становище як частини Всесвiту, якого iндивiдуальнiсть у своїй глибинi є рiвночасно мiрилом  власної сили значення", I.Мiрчук вивів мiсiйне призначення української нацiї: "Перед Україною виринає завдання свiтового масштабу, месiянiстична iдея, яка може пiдняти наш народ до ролi рiшаючого чинника в загальноiсторичному процесi. Дiло тут iде про усунення цього вищенакресленого роздвоєння мiж чоловiком i природою, просто створення нової системи мiж цими обома чинниками, синтези, яка є категоричним iмперативом європейського людства...

Ми стоїмо на порозi розвиткової доби, в якiй загубився майже цiлковитий зв'язок iз природними основами особистого i громадського життя. Нестримний,  технiчний поступ,  механiзацiя  всього буття, з одного боку, й збереження закрiпленого в  природi буття та збереження цього iнтимного зв'язку з всесвiтом - це два свiти, якi виключають себе на довшу мету цiлковито. Спроба злiквiдувати цей розрив мiж культурою й цивiлiзацiєю, виповнити прiрву, що витворилась  останнiм  часом  мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом, може бути зроблена в межах нацiї,  яка в своїй народнiй масi не пiдлягала цiлковито цивiлiзаторським впливам мiста,  але у своїй культурнiй творчостi зберегла цей органiчний зв'язок  з  оточенням. Україна - це останнiй клаптик Європи, на якому може ще вдатися спроба полагодження цiєї  затяжної кризи  в  межах  захiдної культури.

В українському народi був живий уже здавен-давна цей дух синтези,  який на тисячi лiт перед нами дав нам Трипiльську культуру,  як витвiр спiвжиття нордiйських та малоазiйських племен  на наших землях.  Київська держава постала теж як синтеза германського та слов'янського свiтiв, її сила та значення залежали  вiд рiвноваги обох дiючих чинникiв.  Цiла iсторiя України аж до найновiших часiв - це,  на думку В.Липинського,  нiщо iнше, як велика спроба  помирення Сходу iз Заходом для спiльного добра цiлої Європи" [107,с.151-152].

Доповнюючи О.Кульчицького,  I.Мiрчука,  ще один iз велетiв як української,  так i свiтової науки,  професор  Володимир Янiв (1908-1991) всебiчно  обгрунтував психологiчний компонент аналiзованого нами питання,  якщо розглядати його з критерiїв  системного  пiдходу. Характеризуючи  особливостi української нацiональної психологiї, самобутнiсть українського менталiтету, вiдмiнного як вiд Сходу, так i вiд Заходу, В.Янiв наголошував:  "Наша межовiсть у майбутньому може  статись для нас нашою силою, оскiльки, поки що, вона є нашою  слабкiстю. Вона може статися основою нашої неповторної оригiнальности i нашого пiсланництва. Це, зокрема, можливе в час захитання  давньої вiри в  Європi, захитання її свiтогляду, а  навiть i традицiйної європейської рiвноваги - рiвноваги волi, розуму i почувань. Саме свiжiсть нашої емоцiйности може причинитися до оновлення окциденту й культури, що переживають кризу" [175,с.74].

Ще один компонент на  доповнення  нашої системи – особливостi українських моральних  пiдстав - розглянув у своєму дослiдженнi визначний історіософ i публiцист, лiкар УПА (загинув вiд рук єврейсько-більшовицьких окупантів. - В.К.) – Юрій Липа (1900-1944). "Для  нього  Україна, - пише  Валентин Мороз, - це перш за все Раса" [90, с.7]. "Служiння расi, як моральний обов'язок!  Моральним обов'язком  одиницi є визволити,  згармонiзувати свою душу i вiльними  устами  хвалити Бога.  Моральним обов'язком її є дбати про визволення i гармонiю бiльшої вiд неї раси,  бо таке  визволення  i  гармонiя зблизять (расу) до Провидiння. Сила є аргументом, але змiстом  України є справедливiсть" [90,с.246].

"Є всi фiзичнi данi до того, - конкретизував свою думку Ю.Липа, - щоб  по  свiтi  англо-саксонськiм,  римськiм,  германськiм повстав свiт четвертої великої раси в Європi, понтiйської, української раси.  Але нi кiлькiсть, нi багатство, нi фiзичнi можливости  не  творять свiту.  Творять його моральнi пiдстави.  Це - спадщина.

Українськi моральнi пiдстави важливi не тiльки для українцiв, але й для народiв Європи, особливо Схiдної Європи. Пояснiм це.   Мiж Уралом,  Балтiєю  i  Чорним  морем дiється неморальнiсть: маскарада,  какофонiя, Вальпургiєва нiч. Поняття не мають виразної назви,  речi людськi убранi не у свiй убiр, слова не називають нiчого,  збезчещено минуле,  затуманено  докладнiсть  подiй. Сплощення всiх нерiвностей,  обезцiнення всiх цiнностей - це ж є удар по життю.  Життя там не має змiсту, бо нiколи не вiдомо, що в нiм є справжнє. Балтiйська i уральська легкодухiсть вiдiбрали справжнiм людським речам  вартiсть  -  все  стає  фантомом.  Або вiдрухом  -  жадiбнiстю,  знищенням,  страхом.  Що на цьому може зрости велике,  органiчне i людське?  Нiчого, бо нема морального мiрила, нема справжньої iсторiї.

Коли ж на цих землях утвердиться,  як колись за  апостольства Києва, iндивiдуальнiсть скромної i великої раси, утвердиться моральна вiсь, тоді дiйснiсть народiв нарештi буде дiйснiстю, бо матиме мiрило в Українi.  Не iмперiї з татарськими, грецькими чи балтiйськими назвами мають бути мiж Уралом,  Кавказом i  Скандинавiєю, бо це гляйхшальтунг (нiвелювання), це нищення, це ошукування,  це полiцiя,  бюрократiя,  а слiдом за ними - вiчнi революцiї. Мають бути iндивiдуальностi рас i народiв, має бути розвiй їх на хвалу людям i Провидiнню. Але для цього потрiбна моральна вiсь народiв мiж Балтiєю, Кавказом i Уралом – iснування української держави...

Таке перше моральне завдання української раси. Провидiння вкаже дальшi, Провидiння вкаже мiсiю української раси у свiтi" [90,с.247-248].

Понад те, навіть неукраїнськi дослiдники, представники рiзних  нацiй,  також  визнають якесь особливе призначення українського народу.

Так, уродженець  Росiї Микола Костомаров (1817-1885),  розглядаючи драматичну iсторiю українцiв, їх прагнення сповiдувати християнськi заповiдi, резюмував: "Голос України не затих. I встане Україна з своєї могили,  i знову озоветься до всiх братiв  своїх слов'ян,  i почують крик її, i встане Слов'янщина, i не позостанеться нi царя, нi царевича, нi царiвни, нi князя, нi графа, нi герцога, нi сiятельства, нi превосходительства, нi пана, нi боярина, нi крепака, нi холопа - нi в Московщинi, нi в Польщi, нi в Українi, нi в Чехiї, нi у хорутан, нi у сербiв, нi у болгар... Тодi скажуть усi язики, показуючи рукою на те мiсто, де на картi буде намальована Україна:  "От камєнь, єго же нє брегоша зиждущии, той бисть во главу" [72,с.30].

В етнографiчнiй лiтературi, на думку Б.Чепурка, можна зустрiти окремi фрази-натяки на iснування  якогось  "голубиного" народу,  епiтетами  до якого адекватнi лексеми "божий",  "небесний", "творящий", "будівничий". "Шотландський етнограф Д.Фрейзер (1854-1941) згадував запропалу(?) "Голубину книгу" слов'ян (чи не "Велесову книгу"? - В.К.), - пише вiн, а на основi подальшого дослiдження робить висновок. - Стає зрозумiлiшою  назва "голубиний народ", символiкою якого є жовто-блакитнi, "голубинi" кольори.  Голубий  колiр  -  це  попередня взаємодiя,  добросусiдство синього i жовтого" [158,с.31, 37].

Нiби пiдтверджуючи такий висновок, Олесь Бердник наводить ще одну несподiвану для нас думку,  характерну для  народiв  Сходу: "На Сходi  тихо - з вуст до вуст - шепочеться втаємничене пророцтво: сонце нового свiтанку зiйде тодi,  коли суджений  народ  пiднiме вгору стяг неба i землi, а в руцi його засяє золотий тризуб...

Українцi-Прарусини! Чи бачите ви Знаки Небесної Долi? Адже це своїми  руками  пiдняли  ви  над свiтом пророчий жовто-блакитний Прапор,  адже саме над Карпатами, над Днiпром, над Хортицею, над Слобожанщиною,  над Таврiєю заiскрився Божий Тризуб,  провiщаючи Епоху Свiтла i Радостi" [9].

Татари в давнину називали українців "хохлами". "Слово "хохол" не російське, а татарське, - наголошує О.Ємченко, - і в перекладі на українську мову означає "син неба". Ось так, не більше, не менше, - син неба, народжений на небі. Саме такої високої думки були про наших славних предків південні сусіди, які часом були нашими союзниками, а часом і жорстокими лиходіями. Вони добре, аж надто добре знали, з ким мали справу. Звідси і таке похвальне прізвисько.

Хохли... Сини неба... Діти Космосу... Високе й гідне ймення!" [156,с.10].

Говорячи про пророцтва, не можна не згадати найбiльш вiдомого у свiтi французького провидця Мішеля Нострадамуса (1503-1566), чи не бiльшiсть прогнозiв котрого дивовижно справджуються. Не оминув вiн своєю увагою i наш край, про який пророкував так:

 

                             Гряде новий, стократ привабніший звичай

                             Старому, бусурманському на змiну.

                             Де мова тiшить слух, там Борисфенiв край

                                    Початок здвигам покладе, злама рутину [114,с.116].

 

Вiдомий нiмецький фiлософ Йоган Гердер (1744-1803) вважав, що Україна стане колись новою Елладою. "Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу,  його музичний хист, плодюча земля, - писав він, - колись пробудиться. Із малих племен, якими адже ж були колись греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ".

Індiйський iсторик Р.Челiканi та французька  дослiдниця  Р.де Лаваль наголошували, що прадавнi українцi (арiї) нагромадили велетенськi писемнi багатства, якi є справжнiм "Одкровенням" [19].

Польський лiнгвiст Михайло Красуський, вивчаючи походження iндоєвропейських мов i санскриту, ще у 1880 р. дiйшов висновку, що їх фундаментом була... праукраїнська мова [207,с.10].

Ще один поляк за вихованням i українець за походженням С.Гощинський,  як пише про нього Максим Розумний, на початку XIX столiття в гуртку учнiв Уманського базилiанського училища пропагував iдею особливого покликання українського народу: "Частина Польщi, звана Україною, виконувала досi неясно зрозумiле i виражене призначення народу;  вона має властивi їй, її iсторiї духовнi риси, що рiзко виокремлюють її серед iнших частин i ставлять вище за iнших; коротко говорячи, там вочевидь спочив дух свободи". Далi цю iдею розвивали Микола Костомаров, Пантелеймон Кулiш, Дмитро Антонович, Михайло Грушевський, Микола Хвильовий, Дмитро Донцов, Юрій Липа..." [132,с.19].

У такому вельми складному питаннi ми навмисне зводимо до мiнiмуму власнi погляди й коментарi, подаючи натомiсть аргументи вiдомих у своїх галузях наук спецiалiстiв. Опоненти можуть заперечувати розглядувану гiпотезу загалом, але навряд чи хто з них вступить у дискусiю iз окремим з наведених тут фахiвцiв. А справедливiсть тієї чи iншої гiпотези, зокрема й нашої, пiдтвердить або ж заперечить лише час.

Ми ще  не  розглядали  чи не найсуттєвiшого i найбагатшого за наявнiстю матерiалу - iсторичного аспекту. Згадаймо хоча б таких світочів української історичної думки, як професор В’ячеслав Липинський (1882-1931) та академік Михайло Грушевський (1866-1934). Ці два всесвітньовизнані історіософи говорили про майбутню Велику Україну, опираючись на багаточисленні  наукові джерела, на весь існуючий історичний досвід людства. Їх щонайменше можна звинуватити у самолюбуванні чи антинаукових домислах у питанні щодо призначення України у світовому історичному процесі.

"Найглибшою основою буття нашої нацiї, - писав  В.Липинський, - є дана нам од Бога iсторична мiсiя, вiд сповнювання якої залежить iснування України як нацiї, як держави, як чогось реального, конкретного - чогось, що має свою душу, оправдання свого окремого, iндивiдуального буття.

Вiд дня наших народин йде на землi нашiй перехрещування впливiв Сходу i Заходу: двох вiдмiнних культур, свiтоглядiв, понять i цивiлiзацiй. З взаємним себе поборюванням цих впливiв пiд гаслами повного винищення одного або другого пов'язанi всi перiоди нашої руїни; з їх гармонійним сполучуванням пов'язанi перiоди нашого розквiту, нашого iснування як окремої, що має власну iндивiдуальнiсть нацiї. Оцим iсторичним, реальним i дотикальним (осязаємим) досвiдом Бог вказує нашiй свiдомостi духовий шлях наш, якого не можна розумово в параграфах сформулювати, але який iнстинктивно кожний з нас може вiдчувати, в нього вiрити i по ньому зi всiєю твердiстю вiри йти.

Коли говорити  про цей шлях гармонiйного сполучування Сходу i Заходу в релiгiйних справах, то в ньому є двi цiлi, яких в iсторiї, в часi, не слiд змiшувати, щоб не збитись зi шляху i не заблудити.

Одна - це з'єднання церков, iншими словами абсолют:  кiнцеве завершення шляху.  Воно переростає сили i можливостi не тiльки нашої нацiї, але, можливо, навiть усiх християнських нацiй разом узятих. "Здiйснення цiєї сполуки, - каже  в своїй останнiй Енциклiцi з цього приводу папа Пiй XI (цитую за "Нивою", ч.11-12, падолист-грудень, р.1923), - станеться не людською радою, тiльки добротою одного Бога". "Тому, що ця згода всiх народiв у вселенськiй єдностi буде передовсiм Божим дiлом, то треба її шукати при помочi i охоронi Божiй", - каже далi Енциклiка i папа вказує вiрним шлях до цього: любов i молитву.

I не тiльки як римо-католик, але i як українець, думаю, що бажання здiйснити цю цiль нашими українськими силами, бажання сполучити "людською радою" в одну - захiдну чи схiдну - церкву всiх православних i всiх католикiв на Українi, треба вважати грiховною гордiстю та загонистiстю людською, якої вже стiльки було в нашiй iсторiї i яка тiльки боротьбою, ще бiльшим роз'єднанням i в кiнцi нашою нацiональною руїною кiнчалася та все мусить кiнчатися. (Особливо, коли до цiєї "ради людської" в справах духовних додати ще мотиви матеріальні, політичні і почати блюзнірсько надуживати "дiла Божого" для "скрiплення - наприклад -  впливiв" унiатських галицьких нацiональних демократiв "на Волинi" або навпаки: православних есерiв чи есерiв "в Галичинi").

Друга цiль - це  саме тiльки змагання до єдностi мiж Сходом i Заходом, зокрема в сферi релiгiйнiй: змагання до єдностi церков. Iнакше кажучи: рух по нашому шляху не вiд кiнця, а вiд основи. В цьому змаганнi - а не в переростаючiм нашi сили його закiнченнi - i є наше  покликання; в ньому захована духова суть нашого нацiонального iснування, його живчик, ритм i динамiка. Маючи в своїй нацiї i Схiд, i Захiд, i одну, i другу церкву, i один та другий - то цi, то iншi форми приймаючий i сам в собi непереможний iсторичний напрям, ми мусимо, коли хочемо бути нацiєю, цi два напрями пiд гаслом єдностi та нашої нацiональної iндивiдуальностi в собi весь час гармонiзувати. Без такої гармонiзацiї ми гинемо як нацiя: пiдпадаєм - не завойованi нiколи чужою зброєю, а завжди власним внутрiшнiм розкладом пiд впливи то схiдної Москви, то захiдної Польщi. Гинемо, покаранi за невиконування того завдання, яке дано тiльки нам, бо цi двi нашi, загарбуючi нас у часах слабкостi нашої душi, сусiдки - одна по своїй схiдноправославнiй, а друга по своїй захiднокатолицькiй ексклюзивностi - його виконати не в силi.

Отже, щоб бути українцями i щоб була Україна, держiмся кожний своїх традицiйних основ, своїх коренiв, а одночасно на грунтi цієї своєї традицiї, кожний в органiзацiї своєї церкви i на грунтi своєї традицiйної культури, змагаймо до гармонiйного наближення себе до наших землякiв другої церкви, другої культури. Iншими словами, не перетягуймо їх силомiць до себе, а себе наближаймо до них" [91,с.49-51].

Михайло Грушевський, говорячи про відродження незалежної української держави, як інтуїтивно, так і на підставі солідного наукового багажу, наголошував: "Для того, щоб дати з України свiтовi ще одну мiщанську республiку, хоч би й демократичну, по правдi, не варто було стiльки труда й заходiв. Для того тiльки, щоб пiдняти добробут нашого народу й дати йому кращу матерiальну культуру, шкода тієї кровi й жертв, котрi зроблено для визволення України - i ще муситься робити довго i довго для закрiплення й забезпечення її полiтичних та соцiальних здобуткiв. Найкращi сини  нашого народу, цвiт i надiя його покладали голови - i покладатимуть їх iще для того, щоб дати щось дiйсно цiнне своєму народовi - i  в нiм людству взагалi...

I от почуття тих великих, я скажу - моральних вартостей, - не чисто iнтелектуальних, тим менше виключно матерiальних, а моральних, чи морально-соцiальних, якi має здiйснити Україна в своїм життi, щоб внести їх у життя людства, повинно бути провiдною iдеєю, яка мусить запанувати над розумом, чуттям i уявою нашого громадянства, нашої молодi, пiдростаючих поколiнь, щоб стати незайманою власнiстю нашого народу - я вживаю тут се слово в значеннi суми всiх громадян України, щоб воно стало його релiгiєю, його найвищим добром, для котрого вiн живе й iснує. Се повинна зробити преса, література, школа, мистецтво. Тiльки тодi буде наше завдання досягнене, коли буде здiйснене се!

Обставини так склались, що великi завдання i досягнення стали для нас можливi, що ми можемо творити не тiльки свобiдну й незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не територiєю, чи багатством, чи пануванням над iншими, а велику отими соцiально-моральними вартостями, про котрi я сказав. Сеї величi я їй бажаю й прагну, iншої - iмперiалiстичної, чи мiлiтаристичної - не хочу нiтрохи, вважаю її небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економічної сили, й мілітаристичної, й культурно-інтелектуальної, то для того тiльки, щоб була вповнi досягнена й забезпечена можливiсть того морально-соцiального розвитку, про котрий я говорив" [42,с.164-165].

Особливо знаменним на дослідження, що з історичного чи духовно-історичного аспекту розкривають призначення України у світі, виявився 1995 рiк, у якому побачили свiт неординарнi, воiстину епохальнi працi кандидата фiлософських наук Олексія Братка-Кутинського (1926-1993) "Феномен України" [19] та доктора економiчних  наук, професора Юрія Канигiна "Шлях арiїв: Україна в духовнiй iсторiї людства". Якщо О.Братко-Кутинський в цілому обгрунтував пiдстави й передумови духовно-iсторичного компонента, то Ю.Канигiн розкрив саму його суть. Лаконічно охарактеризуємо її словами автора: "Українцi, як i семіти, - незвичайний народ. Це ступiнь, вiрнiше п'ята генерацiя, "наскрiзного", який проходить через усю iсторiю, арiйського гiперетносу, що послiдовно реалiзовувався у кiмерiйцях, скiфах, сарматах, русичах (Київська Русь), галичанах (вiд котрих пiшла Україна пiсля монголiв). Арiї та семiти мають знаковi системи, якi символiзують "наскрiзне" начало всесвiтньої духовної iсторiї.

В основi бiологiчної еволюцiї лежить взаємодiя чоловiчого i жiночого начал. В основi iсторичної еволюцiї - теж саме... Арiї виконували складну й вiдповiдальну мiсiю - пiдготовляли середовище для сприйняття науки Ісуса Христа. Християнське вiровизнання-свiтобачення потребувало попередньої цивiлiзованої мiсiї, пiдготовки свiту в духовному, моральному, етичному, полiтичному та економiчному планах..." [202,с.99-100].

До речi, у 19-20 числi культурологiчного альманаху "Хронiка-2000" наш земляк, уродженець м.Збаража, народний депутат України 1990-1994 рр., а сьогоднi - керiвник програми "Прапор України на вершинах свiту" Iван Валеня наголошує: "Минулого року пiд час  чергової експедицiї ми були у Тiбетi - автономному районi Китаю. На висотi Тiбетського плато (5000 м), де пасуться вiвцi та  яки, ми зустрiчали тiбетських жiнок, в одязi яких багато схожого з  одягом карпатських українцiв. А одна випадкова зустрiч з ламою дала менi пiдставу думати, що автор книги "Шлях арiїв" Ю.Канигiн  має рацiю, розповiдаючи про минуле i майбутнє  України. Пiсля  таких зустрiчей складається враження, що за межами нашої держави  знають нашу давню iсторiю краще, нiж ми в Українi".

Гармонійно доповнимо нашу розвiдку богословським чи теологiчним аспектом, який тiсно пов'язаний зі щойно розглянутим духовно-iсторичним. Найбiльш грунтовним у цьому плані є дослiдження вiдомого богослова о. доктора Iвана Ортинського "Хрищення, Хрест та Харизма Украни" [118], яке, у свою чергу,  розвиває богословські та iсторiософськi прозрiння нашого земляка - греко-католицького священика о. Василя Мельника-Лiмниченка (1899-1949). Цей український духовний хрестоносець, котрий протягом 1923-1944 рр. сiяв зерна Любовi й Добра на Тернопiллi, 1949 р. у творi "Пiсланництво українського народу" пророче запрограмував: "... деякi нашi люди з релiгiйними заложеннями в своїй душi, люди, що їх життя - це сплет природних та наприродних чинникiв iснування, шукають смислу й сенсу в тому, що дiється на їх рiдних землях. Вони хотiли би збагнути, куди Бог веде їх нарiд? Вони хотiли би пiзнати, куди прокладений цей скривавлений шлях, що ним iде їх нарiд? Вони хотiли би  докладно усвiдомити собi, яке пiсланництво їх  народу є iсторичне, Богом призначене, вiд Бога? Перше твердження, яке ставимо при розв'язцi цього питання, те, що український нарiд з самої своєї природи найбiльш релiгiйний, найбiльш християнський нарiд мiж усiма слов'янами. Його минуле позначене предовгою боротьбою з рiзними схiдними наїзниками й захiдними загарбниками. Вони нищили не тiльки матерiальнi, але й духовнi добра його життя. А все-таки, коли справедливо оцiнимо його природну доброту, його сердечнiсть i гостиннiсть, його щирiсть та людянiсть, мусимо безсторонньо визнати, що поза двома-трьома меншими народами справжнiми слов'янами залишилися тiльки українцi. I, не зважаючи на те, що цi слов'янськi  народи мають багато добрих прикмет, а український нарiд, опрiч добрих, має багато лихих прикмет, є рiччю понад усякий сумнiв певною, що найбiльш природно добрим слов'янським народом є український нарiд. Глибока безпосереднiсть, щирiсть i сердечнiсть, людянiсть та гостиннiсть, природна доброта роблять його  найбiльш  християнським народом помiж слов'янами. Та не тiльки мiж слов'янами.

   Бо, незважаючи на жахливi церковнi й релiгiйнi спустошення в Українi, правдивий християнiзм, дух справжнього християнiзму, дух Христової благовiстi, євангельський дух в народi не загинув. Що бiльше. Цей дух в останнiх десятилiттях навiть без церковної органiзацiї там не гiрший, нiж у Захiднiй Європi, де дiє могутня церковна органiзацiя. Цей стан є вислiдом природних дарувань народу. Вiн не є заслугою самого народу, а все-таки вiн є фактом. Але фактом є й те, що культ фабричних коминiв i машин в багатьох випадках усунув з життя Європи релiгiйну поставу людини до свiту. Винаходи стали там модерними чудами. Братерство найвиразнiше проявляється там не в церковних братствах, а в соцiалiстичних конфедерацiях. Наука стала вiрою захiдно-європейського чоловiка, мистецтво - релiгiєю, мода - обрядом, опiнiя - каноном, релiгiйна мораль - сукупнiстю звичаїв, безпосереднiсть - зацофанiстю, любов - конвенансом, а прощення - лукавством особистої й полiтичної дипломатiї. Європа страшенно споганiзована. Найгiрше те, що поганськi впливи матерiалiстичного нового часу вдерлися в життя широких мас i стали панiвною силою їх життя. I тодi, коли основна маса нашого народу на рiдних землях замкнулася сама в собi, виконуючи поневолi накази поганської накиненої верхiвки, основнi маси захiдно-європейських народiв впродовж цiлого останнього столiття захоплювалися неопоганськими iдеями.

   Романськi й германськi народи прожертi бацилами марксизму. А марксизм, що вже сто лiт прожирає людство, - батько комунiзму. Це одна з найвиразнiших форм неопоганства. Це революцiйний месiянiзм людини, що пiрвала всякi зв'язки з надприродою, а всю свою надiю повернула тiльки на природу й матерiю. I щойно тодi, коли вiдпад людини вiд надприроди заманiфестував себе такими жахiттями, якi свiт побачив у методах гiтлерiвської Нiмеччини, мiж верховними людьми на Заходi запанувала тривога. Але цiєї тривоги ще й сьогоднi немає в них при розглядi вiдносин, що запанували в Схiднiй Європi. Бо тi вiдносини цiкавлять їх тiльки з полiтичного погляду. I поки не надто заторкають їх особистих iнтересiв...

   Та все це, бодай поки що, не змiнює жалюгiдного стану християнської справи в Захiднiй Європi. Бо в нiй життя людини таки щораз бiльше поганiзується!

   В тому ж самому часi життя української людини, споганiзоване насиллям большевицької державної системи, християнiзується. Воно християнiзується самою природою цiєї людини, безпосереднiстю життєвих виявiв, щирiстю, сердечнiстю, гостиннiстю, добротою! Бо природа української, а, зокрема, схiдно-української людини наскрiзь добра, наскрiзь християнська, тодi, коли природу захiдно-європейської людини технiка, машини, однобiчна цивiлiзацiя й культура вивiтрила з усього, що християнськiй людинi найбiльш питоме.

   I ось тут, в усiй своїй повнотi, виринає перед нами пiсланництво української нацiї, - наголошує о.Василь Мельник-Лімниченко: "Вiдродити справжнiй християнiзм у Європi! Привернути йому таке духовне обличчя, яке вiн мав у перших десятилiттях i столiттях нашої ери! Очистити його вiд намулу матерiалiстичної повенi нових часiв! Визволити його з-пiд надвлади технократiї безпосереднiстю природних виявiв життя!"

   Бо хто ж краще потрапить привернути християнiзмовi духовне обличчя з часiв перших християн, як не тi, що пережили релiгiйнi гонiння, жорстокiшi вiд Неронових, та самi на собi випробували пекельний досвiд страшного демона свiту?

   Хто очистить життя з матерiалiстичного намулу, як не тi, що втратили все, що мали, та обернулися в найубогiшi iстоти свiту? Та ж їм не вiльно було мати нi власного майна, нi власної волi, нi власної думки, нi свого власного переконання.

   Хто стане мiцнiшим подвижником руху проти всяких технократiй i машиннопоклонних матерiалiстiв, як не тi, що їх державнi механiки обернули були в манiсiнькi колiсцятка державних i суспiльних машин, що стали молохами життя?

   У великому горю, що пiд цей час зустрiло українську нацiю, ми часто не в силi усвiдомити собi наше велике iсторичне пiсланництво. Нас просто вражає великiсть цiєї думки та iдеї. А  нераз i малодушнiсть, що причаїлася на днi нашої душi, не дає нам спромоги прийняти цю iдею. Але iсторичний розвиток подiй з неминучою конечнiстю приведе нас перед цю пiсланничу iдею.

   I наш нарiд, що йому безбожники в несамовитий спосiб видирали з душi Бога, нарiд, що його матерiалiсти обернули в жебрака, нарiд, якому атеїсти понищили життя, нарiд, що втратив був усе, крiм християнських засад життя, з власної глибокої покори, з безмiрного убожества заблистить безпосереднiстю своїх життєвих виявiв i стане окличником вiдродин справжнього християнiзму в Європi" [101,с.123-127].

   Розвиваючи й поглиблюючи думки о.Василя Мельника-Лiмниченка, о. д-р Iван Ортинський у жахливих терпiннях українцiв вбачає оте суттєве, "в якому криється справжнiй сенс правдивого християнського буття, а тим-то й глибина дiйсного пiсланництва, до якого Любов Божа запрошує як кожну поодиноку людину, так i народи". Через призму такого пiдходу трагiчна доля України не є вже жахливою трагедією, а особливим покликанням. "Вона, - наголошує далi о.Iван Ортинський, - являється надзвичайним знаком християнства, яке знаходить саме в Українi свiй властивий смисл, змiст та здiйснення. Український народ не розiйшовся зi своїм завданням. Дарма, що пiсланництво, яке очiкувалось вiд України та яке зовсiм iнакше виявилося, виконано набагато краще, нiж сподiвалось. Українцi, на яких римськi папи, вселенське християнство поклали свої найкращi надiї, не розчарували.

   Свiт, а зокрема свiт, до якого приковано Україну, не можна змiнити галасом розгуляної вулицi чи манiпуляцiєю зловiщої та вбивчої пропаганди. Щоб вибитись з вiкової логiки зла, яке наводить чорнi грози лихолiть та нещасть, треба якогось надзвичайного почину, якоїсь вищої допомоги, Божого чуда. Ми вiримо, що саме український народ, який, хоча вiн нам вбачається на бездорiжжi долi i на межi свого iснування, є приречений стати тим чудом. Український народ не розминувся зi своїм покликанням i проти всякої надiї зовнiшнiх виглядiв сповнює своє завдання.

   Український народ був у станi перенести горе своєї трагiчної долi, бачивши в глибинi його християнської свiдомостi хрест, що випромiнює райдугу воскресення, дарма що витлумачення шляхiв хресної дороги йому не дано.

   Iсторичний скривавлений шлях, що ним iде український народ у вiки - це шлях, приречений Богом для творiння, це був i царственний шлях самого Христа на Голготу. Бог мне українську нацiональну субстанцiю раменами iсторичних трагiзмiв не надаремно. Якщо життя численних поколiнь українського народу зумовлене важкими досвiдами i пробами, то це тому, що Бог хоче викресати з нас полум'янi вогнi й пожежi духа. Вiн хоче з українського безсилля викресати полум'яну мiць життя, вкорiненого в Бозi.

   Кров українських мученикiв, що гинули та гинуть у безприкладнiй в iсторiї боротьбi українського духа з шаленими iдеологiями нашого часу - це запорука творчої й апостольської живучости України.

   Бог, який провадить iсторiю людськими руками, iнодi найбiльш незугарними, зберiг понад усi загрози та грози український народ, аби дати йому те пiсланництво, яке невiддiльне вiд тернистого вiнця. Бож на якомусь рiвнi вiдчуття жеврiє в українському народi переконання, що Україна має багато до сказання свiтовi. Українцям ясно, що завдання, яке Боже Провидiння поклало їм на плече, не завершене. Хоча це може здатися дивним та малозрозумiлим, але саме тепер, коли Україна стоїть у тiнi своєї трагiчної долi, їй призначено сповнити вагоме доручення iсторiї. В годинi, коли українському народовi загрожує цiлковите винародовлення та бiологiчний геноцид, коли йому не дано нiякого права слухати свого сумлiння, аби визнати Бога, i коли в його батькiвщинi немає мiсця для Христа, Україну закликається до надзвичайної, вiдповiдальної ролi.

   Проте саме тепер, в агонiї, що не є вмиранням, але боротьбою, крiзь яку пiдiймається веселка надiї, Україна може дати найцiннiшу iнформацiю. У гонитвi за щастям аж нiяк не можна виминати хреста, але, навпаки, брати його серйозно, як шлях до певної  та повної щасливости.

   Українськi християни свiдомi того, що хрест постає через перехрещення Божої волi з волею людини. Вони вказують, що в життi не йдеться так про визволення вiд небезпек i терпiння, але про вiчнiсть, про остаточне щастя. Вони добре знають, що на цьому шляху боротьби й терпiння приходиться та завжди прийдеться падати. Але вони ще краще знають, що завжди треба мати вiдвагу вставати, щоб мати смiливiсть все наново починати.

   Можливiсть усе наново починати, долаючи вiдчай, тривогу, непевнiсть i неспокiй - це Євангелiє. Проте починання, яке нам безперебiйно подає об'явлення Христової Благовiсти, це заклик, спрямований до кожної поодинокої людини. Тому обновлення та перетворення свiту, суспiльства, народiв i людства є насамперед та понад усе внутрiшньою обновою. Революцiя, якої потребує людство, є революцiєю, що збувається всерединi людини. Всi ми, кожний з нас, мусить звернутися до Бога, навернутись, змiнитись. Якщо така революцiя нiколи не припиниться, то всi iншi революцiї стануть зайвими.

   Один з вiруючих нашої батькiвщини пише: "Нам треба стати Євангелiєю, тодi змiняться автоматично всi суспiльнi вiдносини". Якщо, отже, основною вимогою такої революцiї є починати вiд себе, аби насамперед себе перетворити, то це означає, водночас, що треба жертвувати собою, а не iншими. Саме те чинить елiта України, добiрна частина українських вiруючих та добровольцiв геройської посвяти. Так постає нова цивiлiзацiя, цивiлiзацiя любови. Нове плем'я України, що гряде в друге тисячолiття свого християнства, стає пересторогою для свiту, аби рiшуче та раз на все вiдкинути нещаснi випадки європейської культури, якими являються марксизм та з ним спорiдненi явища. Воно є закликом до сучасної цивiлiзацiї, що керуючись у пошукуваннi щастя себелюбством і сваволею, зазнає тiльки поразки та падiння вниз, де закiнчує оргiями самознищення.

   Ми не пред'являємо заяви, що український народ витерпiв бiльше за других. Ми тiльки, дивлячись на iсторiю українського народу, стверджуємо, що просто дивуємося, як можливо, що цей український народ протягом своєї тисячолiтньої християнської iсторiї змiг так безмiрно терпiти, видержати отi страждання, дерзати, не пiддаватись та проiснувати.

   Iстотним, проте, не є саме терпiння, але як сприймається страждання, який смисл йому надається, яке вiдношення до нього. Безперечно, було б побожним переборщенням вважати, що всi українцi завжди переносили терпiння i з християнськими почуттями приймали Божу волю та несли хрест слiдом за Христом. Не всi були святими, iсповiдниками, мучениками та героями. Все ж таки, в обличчi незлiченних свiдчень iсторiї, не слiд заперечувати, що саме дух християнської настанови та християнського вiдчуття супроводжував український народ у його мандрiвцi крiзь вiки та крiзь тяжкi лихолiття безсердечної долi. Не є теж остаточно так важливим, чи така духова постава була менш чи бiльш свiдомою. Є, однак, безсумнiвним, що сила витривалости, аби могти перенести стiльки горя й далi надiятись та боротись, приходила українському народовi тiльки вiд християнської вiри.

   Справжнiй християнський рух, що все приймає вiд Бога, все вiд Бога очiкує, у всьому на Бога покладається та в усьому вбачає провiд Божого милосердя, був саме тiєю властивiстю українського народу, яка була основою й рушiйною силою його пiсланництва. Таке християнське переконання дозволяло українському народовi взяти з покорою упокорення, яке iсторiя клала на його плече, вважаючи його за заслужену кару. Український народ погоджується теж зi своїми обмеженнями, беручи їх як волю Божу, яка кожному дає вiдповiдне. Пiд цим оглядом український народ свiтить як одинока зоря помiж месiянiзмами, шовiнiзмами, нацiональними скрайностями та iмперiалiстичними устремлiннями своїх сусiдiв. Не жадоба влади, панування над iншими та користування благами цiєї землi зродила з українцiв авангард християнства й по-справжньому християнської Європи, але уярмлення, приниження i терпiння, яке зродило вимогу таких понять та iдеалiв, як гiднiсть людини, недоторканiсть особи, права людини, особиста вiдповiдальнiсть, свобода, самовiддана вiдвага, солiдарнiсть і спiльнiсть. Цi iдеали були висновком української християнської душi з її побожнiстю, благочестям, вiрою, шуканням Бога, жагою правди, доброзичливiстю, гостиннiстю, дружнiстю та готовнiстю допомогти.

   Київська гора, на якiй св. апостол Андрiй застромив хрест (зi словами: "На цих горах возсiяє Благодать Божiя"), залишилась властивим осередком України, її серцем. Iсторiя українського народу вже вiдтодi кружляє бiля хреста. Це її справжнє покликання. Грiшний свiт вимагає знакiв. Для християн найбiльшим чудом є розп'ятий Христос, бо вже внутрiшнiй голос нам сповiщає, що в розп'яттi Христа є вже Його воскресiння. Терпiння, яке безнастанно супроводжує Україну, стає найкращою запорукою та запевненням, що Україна, не зважаючи на всi протирiччя її буття та її iсторiї, вiдгадала сенс справжнього християнського буття, сповнюючи таким чином велике завдання, яке провидiння Боже їй довiрило" [118,с.159-163].

   Крiм таких глибоких висновкiв вiдомих богословів, теологiчний аспект щодо доведення нашої гiпотези насамперед базується на Бiблiї.

   На пiдставi дослiджень тібетських мудрецiв Юрій Канигiн прийшов до сенсацiйного твердження: п'ятий син Яфета - Тувал є родоначальником прадавнiх українцiв. Окрiм того, на думку вченого, українцiв Бiблiя згадує частiше, анiж iнші народи, що пояснюється згаданою нами вище особливою мiсiєю українцiв.

   Спробуємо проаналiзувати такi несподiванi, на перший погляд, висновки. Про Тувала Старий Заповiт подає надто мало iнформацiї. Вiдомо лише, що цей народ проживав серед найвiддаленiших язичникiв (Iс.66:19), торгував з Тиром (Єз.27:13) i "в кiнцi днiв" частина його представникiв пiд керiвництвом Гога прийде воювати з народом Ізраїлю (Єз.38:2-16). В енциклопедичнiй лiтературi немає однозначної думки щодо конкретного мiсця проживання даного народу, але загалом богослови погоджуються, що вiн замешкував на берегах Чорного моря. "Тувал" (1 М.10:2; 1 Хр.1:5; Iс.66:19; Єз.27:13; 32:26; 38:2-3; 39:1) давньоєврейською мовою означає "пiдготовити" [71,с.354], що цiлком вiдповiдає припущенню щодо чи не головного призначення українцiв - пiдготовляти середовище у свiтi для iстинного християнства насамперед зразковим прикладом свого власного побожного життя.

Окрiм того, праукраїнцiв опосередковано стосуються такi бiблiйнi термiни, як "Ашкеназ", "Тирас", "Рош", а також  згадки про "сильний народ, стародавній люд, хоробрий" (Єр.5-15), "люд великий" (Єр.6:22) та багато інших, що складатиметься із "усiх родин царств на пiвночi" (Єр.1:15, що за контекстом дуже подiбно до Єз.38:1-16). На основi наведених бiблiйних фактiв, виходячи iз загального контексту книг "Буття" (зокрема, пророцтво про Сима i Яфета), Єзекiїля, iнших великих та малих пророкiв, у нас є бiльше пiдстав погодитися з гiпотезою Ю.Канигiна, анiж заперечити її.

   Понад те, такi припущення вже у Новому Заповiтi пiдтверджує й апостол Павло. У 9-11-ому вiршах 3-го роздiлу Послання до колосян вiн наводить ряд протиставлень чи зіставлень за системою:

                                          "1 - негатив"    ---   "2 - позитив":

"Не кривіть словом один проти одного, скинувши з себе давнього чоловіка з ділами його, і одягнувшись у нового, що обновляється в розумі по образу Того, хто сотворив його, де нема Грека, ні Жидовина, обрізання і необрізання, чужоземця і Скита, невільника й вільного, а все й у всьому Христос". Для кращої наочностi вичленуємо цi ретельно впорядкованi протиставлення (зіставлення) i подамо їх у виглядi таблицi.

 

 

 

   Слова св. апостола Павла, окрiм головного твердження про зникнення у Христi всiх вiдмiнностей мiж людьми, мають ще й додаткове, дещо зашифроване значення, яке вiдкривається лише завдяки порiвняльному аналiзовi ряду наведених протиставлень (зіставлень).

   Iз них стає очевидним висновок: скiфам - прародичам українцiв, поряд із семітами, Бiблiя придiляє особливу позитивну увагу, грунтовану, звичайно, на серйозних пiдставах. I, дiйсно, чому з усього т.зв. язичницького свiту саме Скiфiв апостол Павло протиставляє всiм iншим чужоземцям чи варварам? Найкраще на подiбнi запитання, на нашу думку, вiдповiдає гiпотеза Ю.Канигiна щодо "чоловiчого" i "жiночого" начал у духовнiй iсторiї людства.

   Аналiз вiршiв iз Послання до колосян зроблений нами з використанням перекладу Пантелеймона Кулiша, оскiльки переклади Iвана Огiєнка та Iвана Хоменка другу половину 11-го вiрша подають дещо вiдмiнною вiд оригiналу. Але це незначне, на перший погляд, "дещо" суттєво змiнює саму суть вiрша загалом. Так, якщо перша половина згаданого вiрша у найбiльш розповсюдженому перекладi I.Огiєнка автентична – протиставлення (зіставлення) збереженi, то у другiй половинi - сполучник мiж словами "раба" i "вiльного" помилково замiнений комою. Така "невинна" замiна суттєво впливає на загальний контекст думки, руйнуючи вiд слiв "варвара, скита" систему протиставлень (зіставлень): "негатив" - "позитив", винятково у якiй i помiтне особливе ставлення Писання до скiфiв! Адже, якщо мiж початковими термiнами вiрша - "геллена" i "юдея", "обрiзання" й "необрiзання", а також останнiми - "раба" i "вiльного" сполучник iснує (незалежно вiд того, який це сполучник: "i" чи "нi"), то, вiдповiдно до контексту, цей факт автоматично вказує на те, що й передостаннi термiни - "варвара" i "скита" також слiд розглядати у протиставленнi один до другого, хоча мiж ними є лише кома. Тому-то для уникнення подiбних казусiв Бiблiя категорично забороняє будь-якi змiни у власному текстi, наголошуючи словами Христа, що навiть кожна йота, кожен значок має величезне значення (Мт.5:18). До речі, автентичнiсть перекладу П.Кулiша пiдтверджується новiтнiм англiйським перекладом Святого Письма з грецького оригiналу [242, р.702], сучасним англiйським перекладом [240, р.252], а також – загальним контекстом подібних за змістом "паралельних" віршів із Послань св. апостола Павла до галатів (Гал.3:28) та коринтян (1 Кор.12:13).

 

                                 ІІІ.  Свідчення  сивої  давнини

 

   "А чи мав св. апостол Павло серйознi пiдстави для такого особливого видiлення скіфів серед решти народів?" - може засумнiватися опонент.

   По-перше, не забуваймо, що хоча наведенi вище слова належать св. апостоловi Павловi, проте їхнiй автор - Творець (адже "усе Писання Богом натхненне...", натхненне Святим Духом), Котрий бачить не тiльки дiла кожного народу, але й вiдає про найпотаємнiшi його задуми.

   По-друге, праукраїнцi мали повне право на довiр'я Всевишнього, тому що вони прагнули іти Його дорогою, живучи за Його Законом, Його Заповідями як у Старозаповiтнi, так i в Новозавiтнi часи.

   "Пробачте, - заперечить опонент, - але про яких українців можна вести мову у Старозаповітні часи, якщо, наприклад, професор Гарвардського університету О.Пріцак стверджує, що найранішня згадка про попередників українців - русів у писемних джерелах відноситься не раніше 840 року?" [128, с.22].

   Той факт, що прадавні українці безпосередньо не називалися українцями чи русами, не надає жодних підстав вагатися у можливості щодо їх існування загалом. Адже, скажімо, інша назва євреїв - ізраїльтяни, від якої отримала ймення і сучасна їхня держава, започатковується за часів Якова. Але жоден із серйозних науковців не дозволить собі виводити родовід ізраїльського народу саме від Якова, а не від Авраама. Суть у цих випадках не у назві, а в культурологічній, культурній тяглості (спадкоємності, безперервності) населення на тих чи інших землях.

   Стосовно культури праукраїнців професор Наталія Полонська-Василенко (1884-1973) подала фундаментальний висновок всесвiтньовiдомого археолога, професора УВУ Петра Курiнного: "Територiя, яка належить українському народовi, починаючи вiд доби найстаршого кам'яного вiку - палеолiту - й до наших часiв, нiколи не залишалася пусткою. Покоління людей виростали одне по одному. Над краєм пролітали хуртовини воєн, але покоління від поколінь переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Культурна тяглість на українських землях не переривалася ніде і ніколи" [125, с.41].

   "Гадаємо, - підтримав П.Курінного професор Михайло Міллер (1883-1968), - що історія України починається з палеоліту, що всі послідовні великі культури на Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях нашого народу" [125, с.53].

   За останніми даними на Закарпатті знаходиться один з регіонів найдавнішої прабатьківщини людства: "Нещодавно у с.Корольове виявлені поселення людини сучасного типу, вік якої обчислюється 600 тис. років" [81, с.13]. Пам'ятаючи біблійну аксіому, що час - величина відносна, не вдаватимемося до дискусії про конкретну дату відліку праукраїнської історїї. На підставі значного масиву наукових досліджень можемо лише констатувати: обмежуватися кількома століттями, як це жадала нам нав'язати радянська історіографія, в даному випадку немає жодних підстав; мова йде про не одне тисячоліття.

   І саме, щонайменше, з палеоліту "неандертальська людина вже відчувала існування вищої сили, що керує життям, й намагалася привернути до себе її увагу та прихильність, - зауважувала Н.Полонська-Василенко. - За цієї доби вперше констатовано ритуальні поховання мерців, здебільшого в самих селищах. При покійниках ставили їжу та різне знаряддя" [125, с.43]. Отже, вже за часів палеоліту праукраїнці мали достатньо глибоку світоглядну основу, розуміючи, що життя духовної субстанції людини не припиняється зі смертю її фізичного тіла.

   За часів неоліту такі вірування на наших землях утвердилися і поширилися. "Трипiльська культура, тобто неолiтична культура мальованої керамiки, є характерна своїм бiритуалiзмом, тобто подвiйним типом - тiлопальних похоронiв та поховань у землi, - стверджує Олександр Домбровський. - На пiдставi iнвентаря розкопаних могил можна думати, що згаданi типи похоронних обрядiв свiдчать про бiльш чи менш скристалiзованi релiгiйнi рефлексiї в пов'язаннi з вiрою у позагробове життя й у дальшiй консеквенцiї у безсмертнiсть людської душi, бо при покiйниках знаходяться предмети, вживанi за життя й згiдно з вiруванням потрiбнi тим самим i пiсля смерти в позагробовому життi. Ця риса релiгiйних вiрувань має унiверсальний характер у цiлому контекстi духовости пра- й ранньоiсторичної людини. Перехiд вiд поховання покiйникiв у землi до типу тiлоспалювання є пов'язаний найправдоподiбнiше з процесом розвитку iдеї позагробового життя, а тим самим вiри в безсмертнiсть людської душi, яка може iснувати самостiйно навiть без тiла, своєрiдного футляра. Вiру в позагробове життя подибуємо також у скитiв не лише на пiдставi iнвентаря розкопаних скитських могил, але також згiдно з описом скитських похоронiв у Геродотовiй Скитiї" [46, с.137].

   Тепер перейдемо до конкретнiших фактiв. Вже згадуваний нами польський мовознавець Михайло  Красуський, дослiджуючи походження назв чисел, наголошував: "Не викликає сумнiву, що назва числа "7" походить вiд малоросiйського "с е д и м о", або ж залишаємося без роботи, святкуємо цей день пiсля шестидневних трудiв" [207, с.16]. Висновок тут однозначний - праукраїнцi чи арiї (як i семіти) дотримувалися четвертої заповiдi Господнього Десятислiв'я - святкували суботу, розумiючи, очевидно, що Божий Закон (10 Божих заповiдей) є унiверсальним Законом Всесвiту! "За "унiверсальним законом" все, що відбувалося в суспiльствi й природi, почало сприйматися як космос ("порядок"), - констатував доктор iсторичних наук, професор Микола Чмихов (1953-1994). - Така iдея не могла з'явитися поза розвинутою системою свiтогляду, пiд якою ми розумiємо цiлiсну систему поглядiв на Всесвiт i суспiльство, закономiрностi їхньої будови та розвитку, роль окремої людини в життi природи та людства, на минуле, сучасне й перспективи майбутнього. Часом виникнення розвинутої системи свiтогляду давнiх iндоєвропейцiв i семiтiв став, очевидно, протонеолiт" [161, с.145].

   "Праукраїнську цивiлiзацiю Трипiльської культури, що охоплювала в першiй половинi III тисячолiття до н.е. значну територiю, - зазначає Надія Денисюк в оригiнальному дослiдженнi пам'яток праукраїнської iдеографiчної писемности, - очолювали киви, кими й деми, котрі, у свою чергу, для духовного і адміністративного керівництва у кожному місті разом обирали віду. Вони розподiляли мiж собою сфери накопичення знань, проте їх об'єднувала спiльна царина втiлення - їхнє рiдне суспiльство, якому вони прагнули передати цi знання. Об'єднувала їх також спiльна мета - зробити своє суспiльство, свою нацiю якомога досконалiшою, тобто якнайкраще пристосованою жити в гармонiї з природою i мiж собою. Практично це здiйснювалося через життєво необхiднi релiгiйнi обряди й правила поведiнки, вiд яких не мiг вiдступити нiхто, бо це означало зраду вiрi (зирадо вiра). В кожному мiстi (мисто) саме киви, зiбравшись укупi (купи) з демами та кимами, обирали (вибара) вiду для адмiнiстративного i духовного керiвництва. Вiди ж мусили неухильно забезпечувати порядок, записаний у святому письмi на рушниках. Цей порядок розписувався до дрiбниць з урахуванням соцiальної та iндивiдуальної психологiї, природного оточення, змiн у своєму суспiльствi та сусiднiх цивiлiзацiях тощо. Крiм того, людина не боялася смерти, i це було досягненням релiгії, бо смерть – це прерогатива останньої… Смертної кари також не було, хоч покарання iснували (на кона i на стиди). На кона карали за найвищi провини… До речi, на топливо (зистопу) дерев не рiзали, а раз на тиждень усi виходили й збирали хмиз. Про моральнi засади можна судити, наприклад, з таких настанов: бiля лiжка порайся тихо; доглядай стару; зичи здоров'я тому, хто чхає; рiдному мiсту зичи здоров'я й миру". I, насамперед, - головне:

 

                   Мир буде, доки Слово вічне відомо нам   [44,с.9,38-40].

 

   Пiдтвердив такий досконалий світогляд наших пращурів ще у 1895 р. і французький дослiдник Едуард Шюре: "Пiд стягом Овна учнi Рами (першого творця арiйської релiгiї, вихiдця з лiсiв стародавньої Скiфiї) широко розповсюджували арiйський закон, який проголошував рiвнiсть переможених та переможцiв, повну заборону людських жертвоприношень i будь-яких форм рабства, повагу до жiнки як берегинi домашнього вогнища, культ предкiв та установлення священного вогню як видимого символу невидимого Бога" [234, с.42].

   Найвiрогiднiше, саме цей Божий арiйський Закон, що символiзується дорогою впорядковуючого темряву Свiтла - дорогою зореносних арiїв, згадує одна iз найдревнiших ведичних книг - "Ригведа", текст якої необхiдно розумiти на зразок iнших Священних Писань людства - як у буквальному, так i в духовному значеннi:

 

                            На сходi перше свiтло знову сходить

                            Iз темряви,  усталює порядок.

                            Хай променями зорi, доньки неба,

                                    Тепер шляхи висвiтлюють для людства!..

                            Вони всi йдуть однаково зi сходу,

                            Поширюючись скрiзь з одного мiсця,

                            Прокинувшись там, де закон панує... [177, с.267].

 

   "На вiдмiну вiд полiтеїзму Вавiлону i Єгипту, - наголошував вiдомий український iсторик-краєзнавець Олександр Знойко (1907-1988), - вiтчизняний люнарний культ був монотеїстичний. Iснував один прабог неба - Див. Керуючи Всесвiтом, вiн виявляв себе як Сварог - зодiак з його 12 сузiр'ями i "Сонцем-Оком", що летить, оберiгаючи Прадерево Всесвiту. Всi iншi боги були помiчниками головного Бога" [53, с.45].

   Сучасні науковці також погоджуються із монотеїстичною концепцією світогляду праукраїнців. Так, Я.Боровський, слідом за Борисом Рибаковим, відзначає, що ще у II тисячолітті до н.е. на наших теренах панував культ єдиного чоловічого божества Рода, заміненого з часом культом Сварога [15, с.34]. Опоненти можуть заперечувати аргументи будь-кого із названих учених, але навряд чи вони наважаться спростовувати висновки всесвітньовизнаного авторитету в царині давньої історії російського академіка Б.Рибакова. Про визнання одного-єдиного Бога у II тис. до н.е. він стверджує однозначно, але вельми цікаві його роздуми стосовно палеоліту та неоліту: "Міф про Прометея у кінцевому підсумку виходить із палеоліту, коли людина вперше пізнала небесний вогонь блискавиць. Руське ритуальне найменування вогню "Сварожичем", тобто сином Сварога-Неба, також семантично виходить з цього періоду" [220, с.8].

   Наукові здобутки дослідників підтверджуються і стародавніми історичними розвідками.  "Відомі оповідання греків, - писав професор Омелян Партицький (1840-1895), - про стародавнього співака і засновника однобожої релігії Орфея. Він був фракієць родом і жити мав у ХІV віці перед Христом. За даними Плінія Старшого: "Позаду Гема та на Дунаї, де мешкають гети, і вздовж берегів Понта - тут батьківщина натхненного співця Орфея, його витоки" [121, с.17-19, 43]. До речі, "фракійських гетів, що мешкали на півночi Дунаю, Геродот зачисляє до народу скіфів. А фракійці і скіфи, - також вважав О.Партицький, - то лиш окремі політичні організми, народ же той самий. У давнину гетів часто називали скіфами, не лише в значенні географічнім, але і народнім. Римський поет Овідій Назон, живучи на вигнанні посеред гетів, у своїх елегіях і в "Листах з Понту" називає гетів дуже часто (18 разів) скіфами, беручи обидві назви як тотожні, однозначні" [121, с.22].

   "Греки казали, - продовжував далі О.Партицький, - що фракієць Орфей був творцем окремої релігійної системи, а саме він мав учити про безсмертя душі і про одного найвищого єдиного Бога; його учень Мусей мав опісля оту науку розширювати і розвивати далі. Християнські письменники: Юстин-мученик, Евзебій, Суідас наводять навіть з науки Орфея такий вірш: "Один є на світі Самороджений, а окрім нього, другого такого нема".

   Що справді були такі засади в релігії фракійців, повчає нас Геродот, кажучи: "Гети думають, що вони не вмирають, а лиш покійник іде до свого бога Зальми. Оті фракійці під час громів і блискавиць стріляють з луків до неба, погрожуючи (чужому) богу, бо думають, що, окрім їх Зальми, нема вже іншого бога".

   "Гети, - каже Помпоній Мела, - готові кожної хвилі на смерть, бо вважають, що душі померлих не гинуть, а лиш переходять у щасливіший світ" [121, с.24].

   Галицький історик навів ще один вельми промовистий i повчальний факт: "Платон повідомляє, що Сократ, повернувшись на початку Пелопонеської війни (431-404 рр. до н.е.) з військового табору, розповідав грекам, як він, будучи у таборі, запізнався з одним фракійським лікарем, поклонником бога Зальми, і навчився від нього одної благословящої, в слабостях помагаючої молитви. Той лікар, фракієць, так сказав: "Ваші грецькі лікарі слушно повідають, що, хотячи уздоровити якусь частину тіла, треба зайнятися всім тілом. Але Зальма, наш король і Бог, сказав, що як очей не можна лікувати, нехтуючи голову, а голови не можна лікувати, нехтуючи тіло, так тіла не вилікувати без попереднього уздоровлення душі. То від душі йде все лихо або добро; для оздоровлення душі потрібні благословящі молитви і пісні з добрими порадами" [121, с.21].

   Як бачимо, віра давніх людей, які проживали на теренах сучасної України, була монотеїстичною. Більше того, її зміст за своєю досконалістю, гармонією, глибиною світорозуміння був не нижчий від того, що передавали від імені Бога біблійні пророки!

   "До речi, щодо бiблiйних пророкiв, - наполягатиме опонент. - Якщо св. апостол Павло у Посланнi до колосян наважився так по-особливому позитивно видiлити скiфiв серед iнших чужоземцiв, то, очевидно, вiн насамперед опирався на свiдчення авторiв чи пророкiв Старого Заповiту?"

   Безперечно. Зокрема, один з найвiдомiших великих пророкiв Старозаповiтнього свiту - Єремiя (бл.647-595 рр. до н.е.), керований Святим Духом, у своїй книзi вiдгукувався про праукраїнцiв iз глибокою повагою. Великий пророк двiчi назвав скiфiв "великим народом, великим людом" (Єр.6:22; 50:41), а один раз - стародавнiм (Єр.5:15), незважаючи навiть на той факт, що саме цей народ цементував вiйськовий похiд царств пiвночi на Iзраїль як Боже покарання! Єремiя не мав на увазi вiйськову мiць та потугу скiфського народу, бо вжив би прикметник "могутнiй". Не мав вiн на увазi й кiлькiсть скiфського вiйська, бо оперував би термiном "багаточисленний". Пророк застосував саме епiтет "великий", вiддаючи шану насамперед свiтоглядовi та моральним чеснотам скiфського люду!

   Що мова йде саме про скiфiв, стає зрозумiлим у першу чергу iз детального опису розглядуваного народу у вищезгаданих вiршах, з чим погоджуються як українськi дослiдники – Орест Субтельний [145, с.25], Володимир Паїк [120, с.58], так i iноземнi – Харвуд Квiст [203, с.35-37], Генрі Геллей [34, с.313]. Не йдеться тут i про вавiлонян, бо згiдно пророцтва, по-перше, прийде "великий народ iз кiнцiв землi" (Єр.6:22), а, по-друге, й вавiлонський цар, почувши про цей великий люд, буде охоплений страхом, немов породiлля (Єр.50:43).

   Але усi крапки над "i" розставив сам пророк Єремiя, котрий серед iнших царств пiвночi конкретно назвав "Ашкеназ" (Єр.51:27). На думку ж теологiв, давньоєврейське слово "ашкеназ" ("ашкуз") означає "скiфи". Зокрема, так вважає I.Шiфман [228, с.274], А.Мiллард та й загалом упорядники "Бiблiйної енциклопедiї", виданої в Оксфордi [184,с.307]. До речi, термiн "стародавнiй" (Єр.5:15) у перекладi I.Огiєнка є бiльш автентичнiшим у перекладах П.Кулiша й I.Хоменка, якi подають слово "давнезний". А.Лопухiн розшифровує його як такий, що "iснує з найдавнiших пiр" [226, с.33], справедливо спiввiдносячи його за ознаками та контекстом з народом iз кiнця землi, про котрого вперше провiщав ще великий пророк i законодавець Мойсей (5 М.28:49-52).

   Очевидно, зовсiм не випадково Господь покликав скiфiв очолити "родини царств на пiвночi... судитися з iзраїльтянами за всю їх безбожнiсть" (Єр.1:15-16). Не кожному народовi Творець надав би право покарання обраного (на першому етапi Божого плану) народу. Такий вiдповiдальний вибiр мiг випасти тiльки народовi з високими моральними чеснотами, якими вiддавна i, принаймнi, на той час володiли саме праукраїнцi-скiфи (орачі) - великий народ, за словами великого пророка Єремiї, пiдтвердженими через шiсть столiть iншим бiблiйним автором – св. апостолом Павлом. Подiбний висновок підтверджують, окрім наведених, наступні твердження сивої давнини.

   За 500 рокiв до н.е. "батько iсторiї" Геродот, характеризуючи скiфiв, висловлювався про них надзвичайно подiбно до загального контексту слiв св. апостола Павла. Вiдзначаючи мудрiсть, розум скiфської народностi, Геродот, сам будучи греком, iз захопленням оповiдав про суворе оберiгання ними своїх батькiвських звичаїв вiд iноземного впливу, особливо грецького, наповненого безбожною розпустою: "Скiфи ганять еллiнiв за те, що еллiни справляють вакхiчнi мiстерї..." [35, с.198]. Смерть у скiфiв, як i в семітів, була єдиною заплатою за тяжкий грiх, незалежно вiд особи грiшника. Така незавидна доля спiткала, наприклад, навіть скiфського царя Скiла; брата царя Анахарсiя, котрi були вбитi за спробу завести у Скiфiї грецькi звичаї, пов'язанi з поклонiнням чужим богам та перелюбом.

   Високо ставив моральність і родинні чесноти гетів та скіфів римський поет Горацій (65-8 рр. до н.е.). "Він закликає римлян, - наголошував Омелян Партицький, - щоби наслідували варварів і залишили своє мерзенне життя. В "Оді до римлян" римський поет каже: "Краще від нас живуть на своїх полях скіфи і суворі гети. Поля у них нерозмежовані, ужиток з плодів і збіжжя свобідний, в поранні ріллі щорічно вони заміняються: хто виконав працю, відпочиває, щоби місце лишити другому. Не такі у гетів та скіфів звичаї, як у нас. Так, коли в дітей мати помре, добра мачуха не поневіряє ними; жінка додержує вірність мужеві, не знається з любовниками. У нас багате віно у жінок, а віном у гетів і скіфів - чеснота і невинність, твердий союз між батьками. Жіноча провина – безчестя в них і карається смертю".

   Визнаючи перевагу моральних чеснот праукраїнцiв над грецькими й римськими нормами спiвжиття, грецький iсторик i географ Страбон (64 до н.е. - 23 н.е.) з прикрiстю констатував, що наш (тобто, грецький. - В.К.) спосiб життя псує цих людей, поширюючи серед них такi пороки, як пристрасть до розкошiв, плотських утiх та iншi негiднi прагнення [145, с.26]. "Страбон величає правість скіфів, посилаючись на Гомера і Есхіла; останній виразно говорить, що у "Скіфії народ справедливий". Страбон до тих слів додає: "Така думка про скіфів і досі живе у греків. Бо і чим же славні стали, навіть у нас, деякі скіфи: Анахарс, Абар та інші, як не добросердністю своєю, простотою і справедливістю – тими прикметами скіфського народу?"

   До Скіфії відносять науковці і слова давньогрецького епічного поета Гомера про людей, котрі п'ють молоко, а мешкають на північ від Фракії. Гомер їх зове "найсправедливішими" людьми на світі.

   Помпоній Мела, - завершує свою характеристику О.Партицький, - величає чесноту жителів межи Дністром і Бугом: "У них крадіж річ не знана, тому ні свого майна вони не пильнують, ні чужого не тикають" [121, с.22].

   На жаль, мусимо визнати, що на сьогоднiшнiй день iснує дуже мало iсторичних джерел, якi б могли доповнити наведені нами факти про особливості життя, насамперед - моральні принципи прадавнiх українцiв у Старозаповiтнi часи. Дещо краща ситуацiя в цьому питаннi щодо Новозавiтнього перiоду - перiоду Рождества Господа нашого Iсуса Христа. Пророк Єремiя за столiття перед Геродотом, пророкуючи про цей перiод, наголошував, що, на вiдмiну вiд старого заповiту, якого семіти чули особисто вiд Бога, без посередника, а пiзнiше побачили написаним Божим перстом на двох кам'яних скрижалях, новий заповiт матиме якiсно вiдмiнну форму укладення: "Дам Закона Свого, - говорить Господь, - в середину їхню, i на їхньому серцi його напишу!" (Єр.31:31-33). Тому вiд початку нашої ери - ери Рождества Христового - цей святий Закон записується в серцi й думках кожному новонародженому земляниновi, даючи знати про себе докорами совiстi та сумлiння. "Коли погани, що не мають Закону, - видiляє св. апостол Павло у Посланнi до римлян надто важливу для нас думку, - з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самi собi Закон, що виявляють дiло Закону, написане в серцях своїх, як свiдчить їм сумлiння та їхнi думки" (Рим.2:14-15). Про яких поган насамперед у даному випадку згадує св. апостол Павло? З поганських народiв у позитивному значеннi вiн вiдгукується насамперед про скiфiв саме у розглянутому вище третьому роздiлi Послання до колосян. I не стільки суттєво, чи св. апостол має на увазi безпосередньо самих скiфiв, чи тут йдеться про їх побожних нащадкiв - полян, мiсцерозселення котрих разом з iншими слов'янськими народами греки, за Iпатiївським лiтописом, ще довго називали "Велика Скiфiя", все-таки не можна не погодитись iз вiдомим українським богословом Дмитром Тупталом, що у святого кореня i гiлля святе.