4.3. Моральнi принципи праукраїнцiв у
контекстi 10-ти Божих Заповiдей
"Аргументи, звичайно, переконливi, - погодиться опонент, переходячи у наступ при допомозi нової стратегiї. - Та, однак, незаперечна подiбнiсть праукраїнських Сварога, Дажбога й Велеса до християнських Отця, Сина i Святого Духа є лише своєрiдною зовнiшньою характеристикою, видимою формою поклонiння Творцевi. Але ж суть будь-якого вiровизнання та його чи не головне практичне значення полягає у принципах мислення, нормах i правилах поведiнки в суспiльствi носiїв цього вiровизнання. То чи спостерiгається подiбнiсть вiрувань т.зв. язичницьких праукраїнцiв до християнських за такими параметрами, а чи нашi предки в цьому планi знаходилися на рiвнi майже тубiльних племен вiдповiдно до широковкорiнених стереотипів?"
Загалом погоджуючись iз тезою про те, що чи не головне практичне значення будь-якого вiровизнання полягає у принципах мислення, нормах i правилах поведiнки в суспiльствi його носiїв, усе ж варто не спрощувати даної проблеми й не намагатися оцiнювати царину духа заземленими стереотипами. Це надзвичайно складне i багатогранне питання, яке потребує окремої розмови. Наприклад, тут щонайменше є два глобальних практичних значення, суттєво вiдмiнних одне вiд одного: щодо буття на землi тепер i щодо майбуття безсмертного духа пiсля смертi фiзичного тiла. Далi, аспект буття на землi синтезується iз таких пiдсистем взаємовiдносин, як людина - Бог, людина - суспiльство, людина - людина зi своєю специфiкою та притаманними кожнiй характерними особливостями.
Але повернемося до сутi запитання. У зв'язку з цим доцiльно нагадати справедливу думку вiдомого українського фiлософа Олексія Братка-Кутинського: "Умовою нормального функцiонування, виживання та поступу етносу є наявнiсть у нього енергетичних зв'язкiв з космiчною енергетикою Тройцi, з планетарною енергетикою i постiйний iнформацiйно-енергетичний контакт iз своїм нацiональним егрегором. Пiдтримання та вдосконалення всiх цих зв'язкiв забезпечується проникненням релiгiйного свiтогляду у нацiональний менталiтет при умовi, що цей свiтогляд правильно вiдбиває основнi принципи структурування й функцiонування Всесвiту. Лише в такому разi можлива оптимальна орiєнтацiя етносу (нацiї) в середовищi i створення надiйного грунту для розвою духовної, iнтелектуальної, господарської та громадської активностi" [19, с.25]. Звiдси очевидний висновок: досконалими норми i правила поведiнки людини в суспiльствi можуть бути лише у тому випадку, якщо вони є результатом свiтогляду, що правильно вiдбиває основнi принципи структурування й функцiонування Всесвiту!
Такий свiтогляд, у свою чергу, не може бути сформований обмеженим людським розумом, який навiть при сьогоднiшнiх наукових досягненнях та надсучасних технологiях знаходиться лише на пiдходi до розумiння системностi й тiсного взаємозв'язку нашої загадкової Ойкумени. Тут настiльки усе взаємопов'язане, що "матерiалiстичний" метод розкладання всiх елементiв по поличках у даному випадку можна порiвняти iз побажанням теоретично вiд'єднати душу вiд тiла для окремих почергових експериментiв.
Що ж до конкретних визначальних принципiв поведiнки праукраїнцiв згiдно з "Велесовою книгою", то їх доцiльно розглянути насамперед у порiвняннi iз Десятьма Господнiми Заповiдями Бiблiї, якi можна назвати унiверсальним Законом Всесвiту.
Отже, п е р ш а заповiдь Бiблiї: "Я - Господь, Бог твiй, що вивiв тебе з єгипетського краю з дому рабства. Хай не буде в тебе iнших богiв перед Моїм лицем!" (2 М.20:2-3).
Знаючи вже, що нашi пращури вiрували у єдиного Господа - Триглава в особi Сварога, Дажбога і Велеса, поглянемо на вiдповiднiсть вiршiв "Велесової книги" щодо першої бiблiйної заповiдi:
1. Ми нащадки Славуни i можемо бути гіднi i не шкодуємо життя...
I краще маємо зникнути, але нiколи не бути в рабствi
i поклонятись богам (чужим) [26, с.82].
2. Стрепенися, народе мiй, од сплячки
i в згодi йди до стягiв наших.
А захистить нас од ворогiв на Русi могутнiй Сварог наш, не iншi боги.
А крiм Сварога не маємо нiчого, лише смерть (c.86).
3. Тако речемо, що маємо красне вiнце вiри нашоїх
i не мусимо чужої добиратися (c.89).
4. Володарi нашi єдино є Хорс i Перун, Яр, Купало, Лад і Дажбо (c.91).
5. I той Iлар, який хотiв учити дитя наше,
повинен був ховатися по домiвках тих,
аби його, невченого, повернути на наше письмо
i нашим богам правити треба (c.94).
6. Се бо, молячись, найперше Триглаву поклонятись маємо
i йому велику славу спiваємо.
Хвалимо i Сварога, дiда божого,
який тому роду божеську є началом (c.97).
7. Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотiв би
порахувати богів, подiлити в небi,
то вигнаний буде з роду,
бо не мали богiв, лише Вишень i Сварог i iнi суть множеством,
бо Бог є єдиний i множествен.
I хай не роздiляє нiхто того множества i не говорить,
що мали богiв многих (c.120).
Таким чином, варто констатувати: свiтоглядна концепцiя праукраїнцiв щодо Творця Всесвiту - однозначно монотеїстична i цiлковито спiвпадає з першою Господньою заповiддю, проголошеною Всевишнiм на Сiнайськiй горi! А перший та останнiй iз наведених прикладiв iз "Велесової книги" можна назвати першою Божою заповiддю по-праукраїнськи.
Д р у г а заповiдь Бiблiї: "Не створи собi ваяного кумира i всяких зображень до того, що на небi вгорi, i що на землi внизу, i що в водi пiд землею. Не поклоняйся (вклоняйся) їм i не служи їм, бо Я - Господь, Бог твiй, ревнивий Бог, що карає за провину батькiв на синах, на третiх i на четвертих поколiннях тих, хто ненавидить Мене, i що чинить милiсть тисячам поколiнь тих, хто любить Мене, i хто дотримується Моїх заповiдей" (2 M.20:4-6).
"Велесова книга" також засуджує поклонiння богам у формi iдолiв, яке мало мiсце у сусiдiв русiв - венедiв:
... коли руси йшли з венедами;
тi захотiли забрати богiв своїх до моря i там угнiздилися.
I немало градiв i храмiв там побудували, бо були багатi.
I тi храми прикрашенi золотом i срiблом,
i багатьом дерев'яним богам вiддавали честь десятиною.
I те було вiдомо iншим,
i вони дивились на все те i заздрили, i воювали з ними.
I там покояться нашi збiднiлi родичi,
а доти ходили в грабежi i торгували на торжищах задля багатства,
та там i залишились, вiддаючи своїх рабiв у пiдданство.
I та земля повiдає ще про мерзеннi прi i злi вчинки (c.103).
Мовимо Матерi своїй, що боронитимемо землю нашу краще венедiв,
якi пiшли на захiд сонця i там перед ворогами землю упорядковують
i хибну вiру взяли, тримаючись її (c.126).
Ми вже згадували, що за даними французького дослiдника Е.Шюре учнi Рами у старозаповiтнi часи широко розповсюджували арiйський закон, який проголошував, мiж iншим, установлення священного вогню як видимого символу невидимого Бога. Автори "Велесової книги" неодноразово пiдтверджують таку думку, наприклад, cc.74, 98, 100, 109, 120, 121, 126. Наведемо найбiльш виразнi вiршi:
А коли прийде вечiр i вогнища вже розкладенi,
запалимо їх i славу вечiрню заспiваємо Дажбу нашому,
який, кажемо, був нашим прадiдам, чим вуха й очi мають бути.
I, сотворивши молитву, йдемо ко сну.
А за тим - велика таємниця (c.98).
Слава Впарунi богу нашому, який бо нас охороняє i здоров'я дає.
Блага земнi дає тому,
хто палить вогонь вiщий у градi Новi на Волховi, i на Горi в лiсах,
i в дiбровi берези або дуби.
В тому нашi боги, бо Дажбо дає тим, хто просить,
i за те хвалимо його (c.121).
Разом з тим, книга подає факти, характернi, очевидно, вже для новозаповiтнiх часiв, що праукраїнцi споруджували храми, у яких зберiгали так званi образи свого Бога (у трьох Особах):
... ми храми богам ставили
i споруджували стiни iз дубiв, а за тим i другу стiну;
i там зберiгали богiв наших образи.
Мали многi храми в Новi градi на Волховi-рiцi,
мали в Києградi по боголiсах.
I се мали на Волинi дулiбськiй храми,
i о Суренжi на морi сурськiм i синiм (c.105).
Елани бо сiї суть вороги руськоланiям i вороги богам нашим.
Грецьколанi суть; i не богiв почитають, i не людей.
Їхнi боги суть iз каменя зробленi подобою до мужiв.
А нашi боги суть образи (c.107).
Словосполучення "так званi образи" вжите нами з тих мiркувань, що в автентичному текстi "Велесової книги" два наведенi приклади насправдi не мiстять термiну "образи". У випадку зi словами "i там зберiгали богiв наших образи", оригiнальний текст подає такий варiант: "... i тамо хранiхомь бозе нашiех подобы". Перекладу ж "А нашi боги суть образи" вiдповiдає: "А наше бзiе соуте выразе" [27, с.185, 187]. Висловлюючи глибоку подяку Б.Яценковi за iснуючий переклад, все ж таки, згаданi словосполучення потребують додаткового дослiдження мовникiв-спецiалiстiв, тим паче, що проблема використання образiв досi є каменем спотикання мiж православними й католиками, з одного боку, i протестантами - з другого, у процесi екуменiчного взаємопорозумiння християнських конфесiй.
Отже, як i у випадку з першою Господньою заповiддю, можемо однозначно пiдсумувати: нашi пращури категорично засуджували поклонiння богам у формi дерев'яних, кам'яних чи будь-яких iнших iдолiв.
Що ж до використання т.зв. образiв у новозаповiтнiй час, то, по-перше, Божа заповiдь буквально забороняє робити подобу зi всього того, що є у небi, на землi та пiд землею. Але образ Самого Бога - Iсуса Христа чи Його прообразу - Дажбога у праукраїнцiв, на нашу думку, не пiдпадає пiд буквалiстичнi обмеження другої заповiдi (згадаймо, у зв'язку з цим, фiгури двох золотих херувимiв, що були помiщенi з обох кiнцiв вiка ковчега Господнього Заповiту, описанi у двадцять п'ятому роздiлi другої книги Мойсея [8, с.50])! I, по-друге, використання образу Творця пiд час богослужiнь чи iншої культової практики ще не означає, що поклонiння вiдбувається винятково матерiальному образовi, а не невидимому Творцевi. Це надзвичайно складне теологiчне питання, i воно все ще продовжує залишатися вiдкритим.
Т р е т я Господня заповiдь Бiблiї: "Не призивай Iмення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно!" (2 M.20:7).
На вiдмiну вiд двох попереднiх заповiдей, якi "Велесова книга" дублювала практично дослiвно, третя заповiдь прочитується дещо складнiше i пiд час поверхового проглядання може бути непомiтною. Але вже з першої сторiнки книги опосередковано прослiдковується натяк щодо третьої Божої заповiдi:
Творящу богом силу узрiли в собi,
бо то дано дар богiв,
i не потребуємо бо се напраснити.
Се душi пращурiв наших од Iру зрять на нас
i там з жалю плачуть i виказують нам,
що не берегли ми Праву, Наву i Яву,
не берегли того, а ще й глузували.
Iстинно, що не достойнi бути Дажбожими внуками.
Отож, молячись богам, матимемо чистi душi i тiла нашi (c.72).
Варто особливо наголосити, що хоча праукраїнцi аж п'ять разiв на день зверталися у молитвi до Творця, однак без вагомої причини покликувати до Всевишнього, навiть у радощах, суворо заборонялося:
Се повиннi мати на всi днi пiсля того, як жнива
проведем, i возрадуємося тому.
Се не може бути в iнший час, коли б хтось не втримався
i сказав нерозумне про Чорнобога,
а iнший, теж у радогощах, - про Бiлобога... (c.106).
Ч е т в е р т а Господня заповiдь Бiблiї: "Пам'ятай день суботнiй, щоб святити його! Шiсть день працюй i роби всю працю свою, а день сьомий - субота для Господа, Бога твого: не роби жодної працi ти й син твiй, та дочка твоя, раб твiй та невiльниця твоя, i худоба твоя, i приходько твiй, що в брамах твоїх. Бо шiсть день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботнiй i освятив його" (2 M.20:8-11).
Четверта Божа заповiдь стала для багатьох християн своєрiдним "каменем спотикання". Дiйшло до того, що деякi видавцi Бiблiї "за дозволом Церковної Влади" дозволили собi "виправити" Боже Слово. Боже Слово не тiльки в переносному, але й у буквальному значеннi, оскiльки Десять Заповiдей говорив особисто Сам Творець, без посередника! Зокрема, український переклад Святого Письма I.Хоменка замiсть слiв "суботнiй день" подає термiн "вiдпочинковий день". Далi така нiбито незначна змiна знову трансформується i вже у книзi "Об'явлення св. ап. Iвана Богослова" автентичнi слова "Господнiй день" замiненi термiном "недiля" (Об.1:10) [65,С.25-27]. Зовсiм не заперечуючи бiблiйної аксiоми (започаткованої, до речi, св. апостолами пiсля Воскресiння Христа) - святкування недiлi, лише нагадаємо слова самого Писання - бiблiйної остороги, яку нiколи й нiкому не варто забувати: "Свiдкую я кожному, хто чує слова пророцтва цiєї книги: Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написанi в книзi оцiй. А коли хто що вiдiйме вiд слiв книги пророцтва цього, то вiдiйме Бог частку його вiд дерева життя, i вiд мiста святого, що написане в книзi оцiй!" (Об.22:18-19).
"Велесова книга" не згадує слова "субота" i тим самим не дає пiдстав для аналогiчних змін власного тексту. Але вона мiстить термiн "день Божий", що надає вагомi пiдстави говорити про дотримання праукраїнцями четвертої Господньої заповiдi:
I тi суть Триглавовi вiвцi, - i нам од нього.
I тут же, отроче, одкриєш ворота i ввiйдеш у них.
То красен рай слов'янський;
i там Рай-рiка тече, що вiддiляє Небо од Яви.
I Числобог рахує днi нашi i говорить боговi числа свої,
чи бути дню небесному, чи бути ночi.
I засинають тi, бо се всякий живий во днi божiм...
Се бо мали вказiвку на часи нашi,
аби не дiяли хибно i отцям почестi укладали (c.98).
Вживання словосполучення "Божий день" разом зi словами "Числобог рахує днi", "говорить боговi числа", "чи бути дню небесному, чи бути ночi" надає додатковi аргументи для пов'язування змiсту праслов'янського термiну "Божий день" iз прадавнім терміном "сьомий день" пiсля шестидневного перiоду сотворення свiту (1 M.2:1-3).
Понад те, у тому, що згадка про "день Божий" не випадковiсть i що нашi пращури виконували певнi культовi дії у визначений наперед святковий день, переконують наступнi вiршi "Велесової книги":
В той день мали також iгрища перед лицем старотцiв i
силу юну показували.
Юнаки бiгали, спiвали, танцювали на їхню честь.
В той день огнищани ходили на полювання
i приносили дичину старотцям, які ділили тую решті людей.
І волхви жертву приносили богам, хвалу і славу (с.84).
На той факт, що цим днем для наших праотців у старозаповітні часи була саме субота, вказує, по-перше, вже згадуване нами праукраїнське походження назви числа “сім” за версією М.Красуського. По-друге, поширені по всій Україні населені пункти, топографічні назви яких походять від слова “субота”. Зокрема, широко відомий Суботів – батьківщина всесвітньознаного українського гетьмана Богдана Хмельницького (бл.1595-1657). По-третє, широко практиковане в Україні у недалекому минулому святкування п'ятниці [212, с.375-377]. А як відомо, відповідно до біблійного відліку часу, субота починається після заходу Сонця у п'ятницю. Тобто фактично - у п'ятницю ввечері!
Окрiм того, багато дослiдникiв вважають, що назва суботнього дня походить вiд вавiлонського "шабат" - спокiй. Вавiлоняни в цей день не займалися справами, а молилися. "Є гiпотези й про те, - наголошує Г.Лозко, - що назва Київської фортецi Самбатас також має це ж значення i розумiти його слiд як близьке до старослов'янського "со+битiє", - тобто "буття" (молiння) разом", оскiльки в цей день нашi предки також вирушали до своїх святинь, щоб поспiлкуватися з iншими людьми та з Богом".
П ' я т а Господня заповiдь Бiблiї: "Шануй свого батька та матiр свою, щоб довгi були твої днi на землi, яку Господь, Бог твiй, дає тобi!" (2 M.20:12).
I вiдповiдно "Велесова книга":
Отцям нашим i матерям слава,
бо нас учили до бога нашого
i водили за руку до стезi правої (c.93).
У давнi часи жив Богумир, муж слави, i мав трьох дочок i двох синiв.
Тi бо водили худобу до степiв i там жили в травах;
батьковi пiдкорялись i боялись,
богiв слухались, i так розуму набирались (c.95).
Коментарi, в даному випадку, як-то кажуть, зайвi.
Ш о с т а Господня заповiдь Бiблiї: "Не вбивай!" (2 M.20:13).
Насамперед у контекстi розглядуваної заповiдi "Велесова книга" спростовує мiф про нiбито принесення праукраїнцями людських жертв, який мусувався нашими недругами вже за часiв написання книги:
Маємо iстинну вiру, що не потребує людської жертви.
А тая се дiє у варягiв, якi завжди приносили її (c.84).
Се боги русi не беруть жертви людської, анi тваринної,
лиш плоди, овочi, квiти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, i меди,
нiколи нi живої птицi, анi риби.
I се варяги i елани богам дають жертву iну i страшну, чоловiчу.
I те ми не повиннi дiяти, яко ми Дажбожi внуки,
i не маємо йти за iними стопами чужими (c.110).
Але найнесподiванiше ще попереду! Iз Святого Письма добре пам'ятаємо слова Христа: "Ви чули, що сказано: "Люби свого ближнього, i ненавидь свого ворога". А Я вам кажу: "Любiть ворогiв своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творiть добро тим, хто ненавидить вас, i молiться за тих, хто вас переслiдує, щоб вам бути синами Отця, що на небi" (Мт.5:43-45). I хоча "Велесова книга" не закликає любити ворогiв своїх, але, принаймнi, закликає не вбивати їх. I це не виняток, а правило для науки братам, про яке говорив, зокрема, попередник авторiв книги - праотець Кiсек, i не дотримання якого розглядалося як слабiсть, котра могла вiдвернути вiд них прихильнiсть i силу богiв та загалом, як i в Бiблії, позбавити можливостi iменуватися синами Всевишнього. З огляду на важливiсть думки й надзвичайну подiбнiсть до бiблiйного тексту, запропонуємо її без скорочень:
I ще (мовимо) про те, що земля наша потоптана
мерзенними ногами ворожими.
I так дивились на тих, що навколо нас,
i не йшли на них i не йдемо, а кинули (землi) до пащi їхньої,
i не прокручуємо їм у ранах ворожих,
i не вбиваємо їх, що на нас нападали.
Про те мовимо вам,
як i Кiсек казав людям своїм за тих часiв, коли нападали на них.
Тодi тi розсердилися на ворогiв i пiшли на них, i потоптали їх.
Се знак могутностi тiєї i не можемо се до Яви дати як слабiсть,
се маємо силу i було нас багато,
i вороги не були такими численними, як ми.
I ми - русичi, а вороги не є ними.
I де пролита кров наша, там є земля наша.
I се вороги знають. I се вони стараються. I се старання марне.
Буде так, як то було у старi часи отцiв наших.
Кажемо ж тi слова для пам'ятi,
аби жодне з тих слiв не загубилося.
I говоримо братам нашим таке:
се сила Божа буде на вас,
i тут переможете ворогiв ваших до кiнця.
А тому, хто захотiв би землi вашої,
то киньте йому до уст вповнi.
Хай покладе до пащi своєї i не каже нi слова.
Будете синами своїх богiв
i сила їхня пребуде з вами до кiнця (c.102).
C ь о м а Господня заповiдь Бiблiї: "Не чини перелюбу!" (2 M.20:14).
Термiну "перелюб", як i "субота", не знаходимо у "Велесовiй книзi". Але опосередковано заповiдь "не чинити перелюбу" прочитується вже з першої сторiнки твору i далi прослiдковується у систематичних закликах авторiв зберiгати чистоту душ i тiл наших пращурiв (cc.72, 74, 104, 105, 109, 113, 114), наприклад:
Отож, молячись богам, матимемо чистi душi i тiла нашi,
матимемо життя з праотцями нашими, якi з богами злилися воєдино.
Правда така, що ми Дажбожi внуки по уму,
а ум великий божий є єдиний з нами,
i тому творимо i говоримо з богами воєдино (c.72).
Се бо Купало прийшов до нас i говорив нам,
що повиннi стати гіднi i чистi тiлами i душами нашими (c.105).
Як i отцi нашi, маємо очиститися мольбою в омовiннi
i митися, мольби творячи за чистi душi свої i тiла,
яко Сварог уставив тi омовiння i купалища i те вказав;
i не смiємо те занедбати.
I миємо тiла i умиємо душi свої в чистих водах живих
i пiдемо трудитися, всяк день мольби творячи (c.113).
I тако проголошуємо славу богам, якi суть отцi нашi i ми сини їхнi,
i повиннi бути в чистотi тiлеснiй, як i душi нашi,
якi нiколи не вмирають i не завмирають за час смертi тiлес наших (c.114).
В о с ь м а Господня заповiдь Бiблiї: "Не кради!" (2 М.20:15).
"Велесова книга" неодноразово засуджує крадiж (cc.81, 87, 100, 103, 104, 122). Та найхарактернiшим, у зв'язку з цим, є протиставлення бажаної поведiнки русичiв до негативної поведiнки грекiв, яке можна назвати восьмою Божою заповiддю по-праукраїнськи:
(Греки) знають нас, як злих, а самi добрi на русь.
Але тьма не буде з нами, а з тими,
якi, чуже беручи, кажуть, що добро чинять.
Отож, не будемо такими, як вони (c.87).
Д е в ' я т а Господня заповiдь Бiблiї: "Не свiдкуй неправдиво на свого ближнього!" (2 M.20:16).
Як i у випадку з попередньою заповiддю, дев'ята у "Велесовiй книзi" постає у протиставленнi до несправедливих дiй ближнiх чи дальнiх сусiдiв Руси-України. Ми бачимо не просто випадкову неправду, а цiлеспрямовану пропагандистську кампанiю, спрямовану на дискредитацiю перед лицем свiтової громадськостi своєї потенцiйної жертви, до якої, насамперед, греки та римляни мали особистi загарбницькi апетити, тим самим намагаючись їх якщо не замаскувати, то хоча б якимось чином виправдати:
Ото греки всяке наговорюють на нас,
що приносимо в жертву людей.
А то брехлива рiч, бо не вiдповiдає iстинi;
у нас iнший звичай.
I той, хто хоче iншого вразити, рече зле,
а нерозумний не бореться проти цього;
а й так є, що iнший говорить так само (c.84).
(Греки) не вiдають про богiв наших i наговорюють злi невiгласи (c.93).
I се римляни кажуть, що ми лиходiї.
I се греки кажуть, з iншого боку, що ми лиходiї.
А мають свої iнтереси, i обоє зазiхають на нашi землi (c.118).
Д е с я т а Господня заповiдь Бiблiї: "Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, анi раба його, анi невiльницi його, анi вола його, анi осла його, анi всього, що є в ближнього твого!" (2 M.20:17).
Теоретична й практична можливiсть порушувати праукраїнцями як десяту, так i усi попереднi Божi заповiдi була зведена до мiнiмуму завдяки надзвичайно високим моральним принципам, одним з найголовнiших серед яких за Господньою рекомендацією була обов'язкова щоденна добровiльна праця на рiднiй землi. I цей факт наголошується вже з перших сторiнок "Велесової книги":
Молили Велеса, отця нашого,
хай потягне в небi комонь Суражiїв,
хай зiйде на нас сурi вiшати, золотi кола вертячи.
То бо сонце наше, яке освiтлює домове нашi,
i перед його лицем блiдне лице вогнищ домашнiх...
Наречемо його iменем Вогнебога i йдемо трудитися,
як i всяк день, молитвою змiцнивши тiло, поївши,
йдемо до полiв наших трудитися,
як боги велiли кожному чоловiковi,
що повинен трудитися на хлiб свiй.
Дажбожi внуки ви, улюбленцi божеськi,
i боги мало не десницi тримають на ралах ваших (c.74).
Поряд з таким виразним опосередкованим натяком щодо змiсту останньої заповiдi Творця, наша пракнига безпосередньо забороняє зазiхати на чужих рабiв (c.75), чужих жiнок (c.103), чужу худобу (c.104) та й загалом навiть думати про збагачення за чужий рахунок, на противагу до грекiв:
Велес бо навчив тих землю орати i зерно сiяти.
Так захотiли тi пращури огнищанами стати i бути землетрудичами.
Говоримо бо, як се мовиться в нашiй землi, а не так, як греки,
жадаючи за рахунок руського народу збагатитись (c.76).
I що важливо наголосити, наші далекi прародичі своєю воiстину божественною гуманнiстю перевершували навiть законопослушних iудеїв. Так, якщо правилом останнiх було, за законом Мойсея, своїх рабiв-одноплемiнникiв вiльно вiдпускати з рабства на початку сьомого року роботи (2 М.21:2), а рабiв з iнших народiв - на початку п'ятдесятого року рабства (3 М.25:54), [215, с.367-369], то праукраїнцi вiдпускали чужинецьких ворогiв-рабiв всього-навсього пiсля десятирiчного термiну працi (рабських же вiдносин серед їхніх одноплемiнникiв взагалi не зафiксовано, а коли вони використовувалися як покарання, то винуватцiв вiддавали в рабство до грекiв - с.122):
А згадаймо, як римськi орли зазнали поразки вiд дiдiв наших у гирлi Дунаю.
Тодi Траян напав на дулiбiв.
I се дiдове нашi пiшли на легiони i розтрощили їх.
I те було за триста лiт до нашого часу.
I сеє маємо тримати в пам'ятi...
I се згадаймо, як Траян був дiдами нашими розтрощений,
i легiони полону брали були до полiв наших,
i там трудилися на нас десять лiт i одпущенi були од нас (c.118).
Понад те, на сторінках "Велесової книги" читаємо про те, що нашi пращури, перебуваючи в духовному єднаннi iз Всевишнiм, прославляючи Його у молитвах, пiснях i танцях, усвiдомлюють ницiсть рабства та вирiшують вiдпустити рабiв-чужинцiв, незалежно вiд того, чи вiдпрацювали вони десятирiчний строк, чи нi:
Слава Боговi нашому!
То бо скорбить серце наше.
I се одречемось од злих дiянь наших
i прилучимося до добра.
Се бо рабiв вiдпустимо, обнiмемось
i скажемо, се зробивши, - се бо нас знаєте:
як розумом усвiдомили, так i подбали, як умiємо.
А се таємниця велика, як i Сварог (c.97).
"Дiйсно, наведенi "Велесовою книгою" факти поведiнки праукраїнцiв, їхнi моральнi принципи не поступалися десятьом Господнiм заповiдям Бiблiї, - погодиться опонент. - Але вiдомо, що цi десять заповiдей Iсус Христос звiв до двох фундаментальних методологiчних принципiв християнства: "Люби Господа Бога свого всiм серцем своїм, i всiєю душею своєю, i всiєю своєю думкою" та "Люби свого ближнього, як самого себе" (Мт.22:37-40). Чи не спостерiгається чогось подiбного і у "Велесовiй книзi"?"
Пiсля такої, на перший погляд, несподiвано високогуманної свiтоглядної концепцiї наших прародичiв, мабуть, вже не буде дивиною той факт, що щось подiбне подає i "Велесова книга". Проте два методологiчних фундаментальних моральних принципи, аналогiчнi до християнських, постають тут, на вiдмiну вiд Бiблiї, дещо у зашифрованому виглядi:
Се мовив Ору Сварог наш: "Як мої творiння створив вас од перст моїх.
I хай буде сказано, що ви - сини Творця, i поводьтеся як сини Творця.
I будете як дiти мої, i Дажбо буде Отець ваш.
Того мусите слухатись, i той вам скаже, що маєте дiяти,
i як мовить, так i творiть...
I те боги вам мовлять i дали Орiєвi заповiти:
любiть свiт зелений i життєдайний!
I любiть друзiв своїх та будьте мирними мiж родами! (c.112).
Насамперед необхiдно звернути увагу на слова: "...боги вам мовлять i дали Орiєвi заповiти", тобто, мова тут йде про Божi Заповiти праукраїнцям! Оскiльки у "Велесовiй книзi" мови про Божi Заповiти бiльше нiде не ведеться, то це надає незаперечнi пiдстави вважати згаданi вiршi найвагомiшими словами - Божими словами - нашої пракниги, спрямованi як наука до нащадкiв!
Тепер перейдемо до конкретного змiсту цих Божих Заповiтiв. Зрозумiло, що звернення "...любiть друзiв своїх та будьте мирними мiж родами" за змiстом дуже близько перегукується зi словами Христа: "Люби свого ближнього, як самого себе" i додаткових коментарiв не потребує. Що ж до слiв "...любiть свiт зелений i життєдайний", то, на перший погляд, їх важко ототожнити з Христовими словами: "Люби Господа Бога свого..." Але не варто поспiшати iз категоричними висновками. Ще у стародавньому Апокрифi вiд Филипа мiститься надзвичайної проникливостi думка: "Iстина не прийшла в цей свiт оголеною, але вона прийшла у символах та образах. Вiн не отримає її по-iншому" [222, с.67]. I сама ж таки "Велесова книга" розшифровує символiчне трактування термiну "свiт" у словосполученнi "...любiть свiт зелений i життєдайний":
А i то всякий день звертаємо погляд свiй на богiв, якi є свiт,
його ж звемо Перун, Дажбо, Хорс, Яр та iншими iменами (c.78).
Отже, на пiдставi слiв, що "боги є свiт", пам'ятаючи, що пiд термiном "боги" нашi пращури мали на увазi Сварога, Дажбога (з Його багатьма iменами) та Велеса, маємо достатньо пiдстав дещо перефразувати найважливiшi слова Всевишнього iз 25-ої дощечки книги:
I те боги вам мовлять i дали Орiєвi заповiти:
любiть Господа Бога свого життєдайного
i любiть друзiв своїх та будьте мирними мiж родами!
Доводити, що цi два Божi Заповiти за змiстом абсолютно вiдповiдають двом найголовнiшим Заповiдям Господнього Закону, мовлених вустами Божого Сина (Мт.22:37-40), тепер, очевидно, вже немає потреби.
"Неймовiрно!" - зачудовано промовить опонент, а якщо i не висловиться так, то, принаймнi, подумає про себе.
I це далеко не повний перелiк паралелей, якi можна проводити мiж змiстом тексту "Велесової книги" й Бiблiєю щодо концептуальних питань свiтобудови та моральних принципiв спiвжиття. Крiм вже наведених прикладiв, з яких ми довiдалися, що праукраїнцi вiрували в триєдиного Господа - Триглава, вiрили у безсмертя душi, у загробне життя людського духу в Раю пiсля смертi фiзичного тiла, у реальний кiнець теперішнього грiховного віку і заміну його досконалішим майбутнім, iнтуїтивно вiдчували могутню силу життєдайної води для провадження праведного життя (щось на зразок християнського водного хрищення?), можна ще згадати такi вагомi аналогiї, як Боже повелiння "ходити прямо, а не криво" (c.82), "творити добро" (c.73), "одсiкти старе (грiховне. - В.К.) життя од нового" (c.88), розумiння укрiплюючої ролi випробовувань на нелегкiй життєвiй нивi (c.83), шкiдливостi чаклування (c.94), знання головних устоїв Небесного Царства (c.114) та ще багато чого цiкавого. Зрештою, вiримо, що системнi дослiдження нашої безцiнної релiквiї - "Велесової книги", загалом нашої справжньої, а не сфальсифiкованої iсторiї, - лише розпочинаються.
Оглядаючись на все мовлене, мимоволi пригадуються слова вiдомого мислителя: "Складеш народу добре iм'я i вiн житиме згiдно з ним!"
Українському народовi не потрiбно складати доброго iменi. Вiн мав його з незапам'ятнних часiв, а християнство зробило його незнищенним. Тепер воно - у нашому серцi, у наших генах! Варто лише струсонути з свого доброго імені бруд та облуду чужинських свiтоглядних стереотипiв, сформованих дипломованими лакеями рiзноманiтних iмперiй, з гідністю розправити плечi i почати жити (а не iснувати) за тими моральними принципами, якi вiками сповiдували нашi побожнi пращури. I тодi благодать нашого Небесного Батька нiколи бiльше не вiдступиться вiд багатостраждального вкраїнського народу, а нашi безсмертнi душi навiки поєднаються з Вiчнiстю-Абсолютом нашого люблячого Творця...
Y. Факти єдинобожжя слов'ян